Степанов О.О. Господарсько-правові засоби попередження банкрутства : Степанов А.А. Хозяйственно-правовые средства предупреждения банкротства

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційної роботи, розкривається ступінь розробленості обраної теми, мета, завдання, методологічні і теоретичні засади, наукова новизна, практичне значення результатів роботи та їх апробація.

Розділ 1 „Господарсько-правові засоби попередження банкрутства: поняття та система. Первісні  засоби попередження банкрутства” містить три підрозділи, в яких визначаються поняття та система господарсько-правових засобів попередження банкрутства, досліджується право та обов’язок боржника подати заяву про порушення справи про банкрутства та попередження банкрутство на стадії підготовчого засідання господарського суду.

У підрозділі 1.1. ”Поняття та система господарсько-правових засобів попередження банкрутства” аналізується термін “господарсько-правові засоби попередження банкрутства” у широкому та вузькому його значенні. Господарсько-правові засоби попередження банкрутства у широкому розумінні зазначені в ст. 3 Закону, однак не застосовуються у межах провадження у справі про банкрутство, мають позасудовий характер і регулюються загальними нормами господарського законодавства без застосування тих преференцій, які надаються боржникові лише у межах провадження у справах про банкрутство.

Предметом цього дослідження є такий термін у його вузькому розумінні. Автор формулює визначення господарсько-правових засобів попередження банкрутства як юридичних засобів, які спрямовані на недопущення винесення господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом та про відкриття ліквідаційної процедури, а також ухвали про ліквідацію юридичної особи, що застосовуються у зв’язку з провадженням у справі про банкрутство, за наявності ознак санаційної спроможності боржника.

Далі автор виявляє та систематизує  господарсько-правові засоби попередження банкрутства: право та обов’язок боржника подати заяву про порушення справи про банкрутство; відкликання заяви про визнання боржника банкрутом та відкладення розгляду справи; мораторій на задоволення вимог кредиторів; процедура санації; мирова угода; визнання недійсними та відмова від угод боржника; господарсько-правова відповідальність при неспроможності (банкрутстві). Надається загальна характеристика кожному вказаному засобу.

Серед засобів діюче законодавство передбачає право на подання боржником заяви про порушення справи про банкрутство на підставі критерію неплатоспроможності.  Автор пропонує розширити перелік підстав порушення провадження у справі про банкрутство за власною заявою боржника на ранніх етапах передбанкрутного стану. Це дозволить скористатися всім арсеналом реабілітаційних заходів процедури неспроможності, без яких боржнику проблематично відновити свою платоспроможність. Також у боржника з’явиться можливість запропонувати свій план санації та скористатися можливістю провести санацію під своїм керівництвом.

Правові норми, які встановлюють обов'язок боржника при виникненні зазначених у Законі обставин подати заяву про порушення справи про банкрутство, спрямовані як на нівелювання різноманітних зловживань з боку боржника, наслідком чого може бути завдання шкоди кредиторам та учасникам (засновникам) цього боржника, так і на обов'язкове входження в процедури банкрутства, не гаючи часу, з метою відновлення своєї платоспроможності. З урахуванням цього автором доопрацьовані підстави виникнення такого обов’язку у певного кола осіб, перелік яких було розширено.

Відзив заяви кредитором та відкладення розгляду справи про банкрутство мають за мету попередити банкрутство на стадії підготовчого засідання господарського суду, у зв’язку з чим автором обґрунтована доцільність припинення провадження у справі про банкрутство на стадії підготовчого засідання господарського суду з використанням саме зазначених двох засобів.

Мораторій на задоволення вимог кредиторів дозволяє боржнику продовжувати господарську діяльність, не виконуючи своїх грошових зобов'язань на протязі тривалого періоду часу, також припиняє нарахування штрафів та інших фінансових санкцій за невиконання таких зобов'язань, заходи, спрямовані на забезпечення виконання зобов'язань боржника (скасовується арешт, податкова застава, адміністративний арешт тощо). При цьому автором доопрацьовано правовий режим примусового задоволення вимог кредиторів, на які не поширюється дія мораторію. 

Визнання недійсними угод боржника має своїм позитивним ефектом повернення майна боржнику за збитковими угодами, здійсненими як із зацікавленими та контролюючими боржника особами, з його учасниками (засновниками), так із іншими особами. Повертається майно і за угодами з перевагою. В результаті повернення майна боржнику підвищується потенційні можливості відновлення його платоспроможності. Автором сформульовано поняття та надано класифікацію оспорюваних угод боржника в рамках провадження у справі про банкрутство, зокрема, визначено та класифіковано за ознакою добросовісності як боржника, так і його контрагента, збиткові угоди та угоди з перевагою.

Відмова від виконання поточних угод боржника є особливою преференцією для боржника, у зв’язку з тим, що дозволяє останньому, лише враховуючи критерій зниження потенційних можливостей відновлення своєї платоспроможності, в односторонньому порядку відмовитися від невигідних для нього угод, чого не можна зробити поза судовою процедурою банкрутства. У зв’язку з цим автором розроблені пропозиції щодо удосконалення порядку відмови від поточних угод боржника, а саме, визначено процесуальний механізм здійснення такої відмови, обґрунтовано необхідність і розроблена диференціація наслідків здійснення боржником відмови від поточних угод.

Господарсько-правова відповідальність при неспроможності дозволяє створити превентивний та упереджувальний ефект для суб'єктів такої відповідальності та, як наслідок, сприяє досягненню цілей, поставлених перед регулятивними нормами права неспроможності. Автором розроблено положення щодо встановлення господарсько-правової відповідальності за невиконання обов'язків, передбачених законодавством про банкрутство, зокрема, притягнення відповідних осіб як солідарних боржників до субсидіарної відповідальності по незадоволеним вимогам за грошовими зобов’язаннями та зобов’язаннями зі сплати податків та зборів (обов’язкових платежів) боржника, які виникли після спливу строку щодо обов’язкової подачі боржником заяви про порушення справи про банкрутство.

У підрозділі 1.2. ”Право та обов’язок боржника подати заяву про порушення справи про банкрутство” розглядаються відносини, що пов’язані з правом та обов’язком боржника подавати заяву про порушення справи про банкрутство до господарського суду та пропонується їх удосконалення.

Автор відмічає, що право боржника на порушення провадження у справі про банкрутство, яке прямо зазначено у Законі, базується на наявності ознак неплатоспроможності. Відсутність права у боржника порушити справу про банкрутство на підставі передбачення банкрутства та, відповідно, позбавлення його можливостей попередити банкрутство є невиправданим. У зв’язку з цим обґрунтована необхідність надання права боржнику порушувати справу про банкрутство за наявності ознак загрози неплатоспроможності (у передбаченні банкрутства), тобто за наявності таких обставин, які з достатньою вірогідністю свідчать про те, що боржник не в змозі буде виконати грошові зобов’язання та/або зобов’язання зі сплати податків та зборів (обов’язкових платежів) у встановлений договором або законом  строк.

Далі дисертант обґрунтовує необхідність внесення доповнень до Закону щодо обов’язковості розгляду комітетом кредиторів плану санації, розробленого боржником у випадку порушення справи про банкрутство за заявою боржника та призначення керуючим санацією керівника боржника у випадку затвердження такого плану санації господарським судом. Визначено імперативний критерій санаційної спроможності боржника, за наявності якого господарський суд, незважаючи на рішення комітету кредиторів про ініціювання ліквідації боржника, відкриває процедуру санації. Таким критерієм є відсутність неоплатності боржника, встановленим ГК України як підстава для визнання неплатоспроможного боржника банкрутом (ч. 4 ст. 205 ГК України). Автором обґрунтована доцільність встановлення правила, згідно якому, якщо фінансові труднощі викликані діями зовнішніх факторів і не могли бути попереджені керівництвом боржника та зроблено висновок про наявність санаційної спроможності боржника, господарський суд має відкривати процедуру санації та застосовувати змішану систему управління боржником на період санації.

У підрозділі 1.3. ”Попередження банкрутства на стадії підготовчого засідання господарського суду” проаналізовано та доопрацьовано такі господарсько-правові засоби як відкликання ініціюючим кредитором заяви про визнання боржника банкрутом згідно ст. 10 Закону та відкладення розгляду справи про банкрутство. 

Автор пропонує надати право суду на підготовчому засіданні за клопотанням боржника відкладати розгляд справи на строк не більше двох місяців у випадку надання доказів, які свідчать про реальні можливості боржника задовольнити вимоги ініціюючого кредитора, якщо таке задоволення не ставить під загрозу діяльність боржника та (або) інтереси інших кредиторів. Дисертант приходить до висновку, що відкликання заяви про визнання боржника банкрутом та відкладення розгляду справи на стадії підготовчого засідання господарського суду взаємно доповнюють одне одного. Якщо перший процесуальній засіб спрямований на добровільне врегулювання заборгованості між ініціюючим кредитором та боржником будь-якими господарсько-правовими способами, то другий –  має на меті за волею суду та боржника надати останньому можливість задовольнити вимоги ініціюючого кредитора поза його волею, відновивши тим самим свою платоспроможність.

Розділ 2 „Мораторій на задоволення вимог кредиторів”  містить два підрозділи, в яких досліджуються загальні положення дії мораторію, припинення нарахування неустойки на суму боргу, розглядаються особливості правового регулювання відносин щодо вимог, на які не поширюється дія мораторію та непрострочених вимог кредиторів, пропонуються шляхи вдосконалення щодо мораторію.

У підрозділі 2.1. ”Загальні положення мораторію на задоволення вимог кредиторів” розглядаються та доопрацьовуються питання дії мораторію на задоволення вимог кредиторів та суміжні правовідносини, пов’язані зі збереженням майна боржника та забезпечення принципу конкурсу кредиторів: .

За результатами аналізу законодавства країн з розвинутою ринковою економікою, а також дореволюційного російського законодавства, зазначається, що в поняття “мораторій” вкладається більший зміст, ніж відстрочка та зупинення виконання зобов’язань боржником. Мораторій охоплює весь спектр правовідносин, які спрямовані на збереження майна боржника, на врегулювання особливого порядку пред’явлення та задоволення вимог кредиторів, на звільнення майна боржника від будь-яких обмежень тощо.

На основі аналізу співвідношення податкового законодавства, законодавства з виконавчого провадження з правовими нормами, що регулюють дію мораторію у процедурах банкрутства запропоновано положення, відповідно до якого накладання арешту на майно боржника та інших обмежень щодо розпорядження майном боржника повинно здійснюватися лише за окремою ухвалою господарського суду, у провадженні якого знаходиться справа про банкрутство, яка повинна прийматися за клопотанням компетентних (заінтересованих) осіб, у тому числі з метою задоволення вимог кредиторів, на які не поширюється дія мораторію.

Розглядаючи питання щодо дії мораторію на задоволення вимог кредиторів стосовно негрошових зобов’язань у процедурі банкрутства, автор пропонує доповнити частину 6 статті 1 Закону нормою такого змісту: “Кредитори з вимогами до боржника про передачу майна в натурі з метою участі у справі про банкрутство мають право заявити у порядку, встановленому ст. 14 Закону, свої вимоги у грошовому еквіваленті відповідних договірних зобов’язань”. У роботі надається обгрунтування щодо доцільності встановлення у законодавстві заборони на порушення позовного провадження конкурсними кредиторами з моменту публікації оголошення про порушення провадження у справі відносно боржника. Дисертант аналізує питання щодо поширення мораторію на такі способи забезпечення виконання зобов’язань боржника, як порука, гарантія, майнова порука та приходить до висновку, що мораторій не поширюється на останні.

Проведено аналіз правового режиму збитків у процедурі банкрутства, на основі якого автор приходить до висновку, що збитки включаються до складу основного грошового зобов’язання, однак з метою формування сприятливих умов для відновлення платоспроможності боржника необхідно розділяти збитки у формі реальної шкоди та упущеної вигоди. Автор пропонує закріпити в Законі, що реальна шкода повинна задовольнятися у четверту чергу, а упущена вигода у шосту.

У роботі розглянуто положення щодо відшкодування збитків кредиторам у зв'язку із затримкою задоволення їх вимог (мораторієм) та аргументовано, що з моменту порушення справи про банкрутство кредитори повинні мати право на індексацію суми основного боргу в залежності від індексу інфляції до введення санації або ліквідації, а з моменту введення санації – право на нарахування процентів у розмірі ставки рефінансування НБУ. При цьому доцільно надати право суду співрозмірно зменшувати збитки з метою відновлення платоспроможності боржника.

У підрозділі 2.2. ”Сфера дії мораторію на задоволення вимог кредиторів” досліджується  правове регулювання відносин щодо вимог, на які поширюється та не поширюється дія мораторію, та пропонуються напрямки удосконалення такого регулювання.

Аналізуються вимоги поточних кредиторів і вимоги інших кредиторів, на які згідно Закону не поширюється дія мораторію, та порядок примусового задоволення таких вимог. Для врегулювання зазначених відносин автором запропоновано наступний механізм: стягнення на майно боржника за цими вимогами повинно здійснюватися виключно за ухвалою господарського суду, в якій зазначається сума стягнення, розрахунковий рахунок боржника, конкретне майно, на яке буде звернено стягнення та інші умови примусового задоволення таких вимог. Якщо їх задоволення буде істотно перешкоджати відновленню платоспроможності боржника або реалізації плану санації, господарський суд визнає зазначені вимоги конкурсними та включає їх до реєстру вимог кредиторів.

Автор розглядає відносини, пов’язані із задоволенням вимог, строк виконання яких не настав на момент порушення справи про банкрутство. Задоволення таких вимог кредиторів “заганяє” боржника ще в більшу боргову прірву: коли в один день пасив боржника “роздувається” на штучно створену кредиторську заборгованість. З іншого  боку, не припустимо таких кредиторів ставити в край невигідне та незахищене становище. Для забезпечення балансу інтересів в роботі обґрунтовується надання кредиторам права  заявляти свої непрострочені вимоги у процедурі банкрутства з певними особливостями. Такі вимоги повинні підлягати окремому обліку в реєстрі вимог кредиторів. На них не повинні поширюватися наслідки незаявлення вимог у розумінні їх автоматичного припинення (погашення). Метою окремого обліку таких вимог у реєстрі повинно бути надання останнім права приймати участь у зборах кредиторів та у випадку обрання – у комітеті кредиторів при затвердженні плану санації. Такі кредитори повинні мати право клопотати перед судом, який розглядає питання щодо затвердження плану санації, про визнання їх вимог такими, що умовно настали, якщо проект плану санації ставить під загрозу задоволення їх вимог у майбутньому, при настанні строку виконання.

Розділ 3 „Визнання недійсними та відмова від угод боржника” містить два підрозділи, в яких досліджуються поняття, види, підстави та наслідки визнання недійсними угод боржника, а також сфера дії, підстави та наслідки відмови від поточних угод боржника.

У підрозділі 3.1. ”Поняття, види, підстави та наслідки визнання недійсними угод боржника” розглядаються питання  щодо визнання недійсними певного кола угод боржника у процедурі банкрутства та пропонується їх вирішення.

Такі питання є одними з найбільш проблемних та дискусійних у відносинах неспроможності. Дисертант розглядає три підходи до спростування правочинів боржника: суб’єктивний, об’єктивний та змішаний. При цьому автор приходить до висновку, що певне поєднання суб’єктивних та об’єктивних критеріїв утворює гнучку систему, яка дозволяє збалансувати інтереси конкурсних кредиторів з інтересами стійкості господарського обороту.

У підрозділі аналізується термін “угоди  боржника”, у результаті чого автор приходить до висновку, що під угодою розуміються в загальній доктрині права неспроможності будь-які дії боржника, які тягнуть за собою юридичні наслідки у вигляді зменшення майнової сфери боржника в незалежності від кваліфікації (виду) юридичного факту. Автор розмежовує підстави та юридичні наслідки визнання недійсними угод боржника у позовному провадженні та у межах провадження у справах про банкрутство. В останньому випадку дисертант виділяє основні умови для визнання недійсними угод боржника.

На основі аналізу положень Закону про банкрутство стосовно визнання недійсними угод боржника відзначається, що Закон виходить виключно із об’єктивних критеріїв спростування угод, які слабо диференційовані. Крім того, в ньому відсутнє поєднання з певними критеріями суб’єктивного підходу, що у свою чергу, було б доцільно та дієво. 

Виходячи з того, що інститут спростування угод боржника в українському законодавстві про банкрутство врегульовано неповно, автор здійснює комплексне дослідження позитивного досвіду таких країн як США, Великобританія, Німеччина, Франція, Російська Федерація, та з урахуванням реалій української правової системи пропонує шляхи удосконалення законодавчого регулювання відносин, пов’язаних зі спростуванням угод боржника у судових процедурах банкрутства. Зокрема, автор пропонує такі основні групи угод боржника, які можуть спростовуватися в межах провадження у справі про банкрутство: угоди з недостатнім зустрічним майновим задоволенням (збиткові угоди) та угоди з перевагою. Автор обґрунтовує необхідність диференціації підстав визнання недійсними угод, юридичних наслідків такого визнання, поєднуючи критерії суб’єктивного та об’єктивного підходів. Також класифіковано періоди підозріння з огляду на вид оспорюваної угоди та намірів контрагентів.

Автором запропоновані зміни до Закону про банкрутство у вигляді нової статті: “Стаття 17.1. Недійсність угод (дій), здійснених боржником ”.

У підрозділі 3.2. ”Сфера дії, підстави та наслідки відмови від поточних угод боржника” розглядаються та доопрацьовуються питання, пов’язані з підставами, наслідками та сферою дії інституту відмови від поточних угод боржника.

Відмова від поточних угод з боку боржника є одним із господарсько-правових засобів попередження банкрутства та, відповідно, реабілітаційним заходом відновлення платоспроможності. Арбітражним керуючим надається право відмовлятися від виконання невигідних для боржника угод незалежно від добросовісності кредитора (контрагента).

У підрозділі висвітлюються підстави відмови від договорів, здійснюється порівняльно-правовий аналіз таких підстав, закріплених законодавством інших країн. Виявляються проблеми,  пов’язані з юридичними наслідками відмови від угод за Законом.

Автор досліджує питання щодо угод, від яких може бути заявлено відмову. При цьому аналізує односторонні та двосторонні угоди, стадії їх виконання на момент порушення провадження у справі. Піддає аналізу угоди, що розпочаті виконанням однією зі сторін на момент порушення справи. Дисертант приходить до висновку, що відмова від виконання угод боржника може бути тільки стосовно угод, не виконаних сторонами повністю або частково та укладених до порушення справи про банкрутство. Однак виконання, яке розпочате сторонами чи одною із сторін до порушення справи, повинно прирівнюватися до невиконання повністю або частково.

Дисертант зауважує, що у доктрині права неспроможності в ХІХ ст. мала місце дискусія щодо юридичних наслідків такої відмови. Сучасне законодавство в більшості країн йде шляхом гарантування зі свого боку зустрічного виконання зобов’язань боржником. При цьому у якості гарантії для контрагента боржника передбачена можливість після порушення провадження у справі звернутись до арбітражного керуючого з вимогою здійснити право вибору щодо такої угоди. В українському Законі такі гарантії відсутні. У зв’язку з цим автор пропонує надати контрагенту боржника право вимоги  до арбітражного керуючого здійснити вибір щодо такої угоди. При цьому також пропонується, що розпорядник майна може заявити лише щодо підтвердження правочину на період стадії розпорядження майном. У даному випадку контрагент повинен набувати статусу поточного кредитора на період цієї стадії.

Обґрунтовано положення, згідно якому, якщо зі сторони боржника мало місце порушення виконання угоди до порушення справи, то лише у випадку виправлення такого порушення та/або відшкодування збитків контрагенту, керуючий санацією може прийняти рішення про підтвердження угоди.

Автором запропоновані зміни до Закону про банкрутство у вигляді нової статті:  “Стаття 17-2. Відмова (підтвердження) від виконання угод боржника”. 

Розділ 4 „Господарсько-правова відповідальність при неспроможності (банкрутстві)” містить три підрозділи, в яких досліджуються загальна характеристика, господарсько-правової відповідальності у сфері попередження банкрутства, такі окремі склади  господарського правопорушення, як завдання шкоди боржникові та доведення до банкрутства, а також господарсько-правова відповідальність за невиконання обов’язків, встановлених законом; обґрунтовуються пропозиції щодо удосконалення такої відповідальності.

У підрозділі 4.1. ”Загальна характеристика та значення господарсько-правової відповідальності у сфері попередження банкрутства” господарсько-правова відповідальність розглядається як один із засобів попередження банкрутства. Автор зазначає, що відсутність у законодавстві про банкрутство України достатніх  правових підстав для господарсько-правової відповідальності та належного механізму її реалізації ускладнює стимулювання учасників процедури банкрутства до належного виконання ними своїх прав та обов’язків. Як наслідок цього, на безперспективну може перетворитися основна мета системи неспроможності - відновлення платоспроможності боржника та справедливе задоволення вимог кредиторів.

У підрозділі стан законодавчого регулювання господарсько-правової відповідальності в Україні у сфері неспроможності (банкрутства) характеризується наявністю прогалин.

Автор приходить до висновку, що ключова роль у захисті прав учасників відносин неспроможності від будь-якої неправомірної поведінки  повинна належати господарському праву, яке адекватно відображає зміст відносин неспроможності та може своєчасно  реагувати на зміни, що в них відбуваються. У рамках відносин неспроможності автор виділяє дві основні групи правопорушень: невиконання учасниками таких відносин обов’язків, які на них покладені законом; зловживання правами, які належать тим чи іншим особам, зокрема керівнику боржника, засновникам тощо. Зловживання правами, зокрема корпоративними, може мати своїм наслідком як заподіяння шкоди боржнику, так і його  кредиторам.         

У підрозділі 4.2. ”Завдання шкоди боржникові, доведення до банкрутства як окремі склади  господарського правопорушення” розглядаються такі склади господарського правопорушення, як завдання шкоди боржникові та доведення до банкрутства і пропонуються зміни щодо відповідальності за них.

Автор відмічає, що ГК України (ст. 126) певним чином уніфікував поняття, пов’язані з відносинами контролю (залежності) з метою забезпечення захисту інтересів як самих залежних суб’єктів господарювання, так і їх кредиторів. На основі  проведеного аналізу автор пропонує надати керуючому санацією та ліквідатору повноваження щодо звернення до суду з позовом про стягнення збитків з контролюючого підприємства, з вини якого боржником (залежним підприємством) були укладені (здійснені) невигідні для нього договори чи інші юридично значущі дії.

Автор аналізує такий склад господарського правопорушення, як доведення до банкрутства, який закріплено ч. 7 ст. 126 ГК України. У роботі зазначається, що у зв’язку з множинністю осіб, які своїми діями можуть довести боржника до банкрутства, а також з метою конкретизації правового механізму реалізації цієї норми необхідно уточнити її правову конструкцію саме в рамках спеціального законодавства про банкрутство. Результатом проведеного дослідження є пропозиції щодо удосконалення такого складу господарського правопорушення як доведення до банкрутства. Зокрема, пропонується: у випадку банкрутства боржника з вини контролюючого підприємства, засновників (учасників) боржника, власника майна боржника – унітарного підприємства або інших осіб, у тому числі, з вини керівника боржника, які мають право давати обов’язкові для боржника вказівки або мають правову можливість іншим чином визначати його дії, такі особи повинні нести субсидіарну відповідальність по незадоволеним вимогам за грошовими зобов’язаннями та зобов’язаннями зі сплати податків та зборів (обов’язкових платежів) боржника. Якщо господарським судом встановлено дві чи більше особи, з вини яких боржника визнано банкрутом, такі особи як солідарні боржники несуть субсидіарну відповідальність по незадоволеним вимогам кредиторів до боржника. Притягнення таких осіб до відповідальності здійснюється в межах провадження у справі про банкрутство

У підрозділі 4.3. ”Господарсько-правова відповідальність за невиконання обов’язків, встановлених законом” розглядаються обов’язки учасників провадження у справі про банкрутство, встановлені Законом, та пропонуються зміни щодо відповідальності за їх невиконання.

На основі аналізу обов’язку звернення до господарського суду з метою ліквідації через процедуру банкрутства, передбаченого ст. 51 Закону, висвітлються проблеми застосування процедури самобанкрутства та пропонуються відповідні зміни у правове регулювання відносин, пов’язаних із цією процедурою.

Аналізу піддається обов’язок боржника подати заяву про порушення справи про банкрутство до господарського суду при виникненні обставин, вказаних у ч. 5 ст. 7 Закону, на основі якого автор пропонує, зокрема, розширити коло суб’єктів такого обов’язку, а саме такий обов’язок повинен покладатися на керівника боржника (членів колегіального органу управління боржника), громадянина-підприємця, власника майна боржника, засновників (учасників) боржника, від яких боржник знаходиться у вирішальній залежності згідно ст. 126 ГК України. При цьому засновники (учасники) боржника, від яких боржник знаходиться у простій залежності згідно ст. 126 ГК України, зобов’язані виконати такий обов’язок лише у випадку, якщо представники таких осіб входять до складу органів управління та/або контролю боржника. Решта засновників (учасників) мають тільки право подати до господарського суду заяву про порушення справи про банкрутство у випадку виявлення обставин, передбачених ч. 5 ст. 7 Закону.

У зв’язку з розширенням кола суб’єктів, на яких покладено обов’язок, передбачений ч. 5 ст. 7 Закону, обґрунтовано встановлення господарсько-правової відповідальності за невиконання цього обов’язку у вигляді притягнення відповідних осіб як солідарних боржників до субсидіарної відповідальності по незадоволеним вимогам за грошовими зобов’язаннями і зобов’язаннями зі сплати податків та зборів (обов’язкових платежів) боржника, які виникли після спливу строку, передбаченого абзацом першим ч. 5 ст. 7 Закону.