Подцерковний О.П. Грошові зобов\'язання учасників господарських відносин

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, проаналізовано стан її наукової розробки, визначена мета та завдання, наукова новизна і практична цінність дослідження, сформульовано положення, що подаються на захист.

Розділ 1 “Грошові зобов’язання учасників господарських відносин у зобов’язальному праві” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 „Поняття та значення грошових зобов’язань учасників господарських відносин” подано загальну характеристику категорії грошового зобов’язання учасників господарських відносин.

Обґрунтовано, що капіталізація грошей, фінансова глобалізація та додаткова вартість як основна ознака сучасної форми грошового обігу підвищують значення грошових елементів у структурі господарсько-грошових відносин, призводять до необхідності дослідження монетарної складової предмету господарського зобов’язання.

На підставі аналізу наукової літератури та законодавчих джерел обґрунтовано загально-правовий характер не лише поняття “зобов’язання”, але й поняття “грошове зобов’язання”, яке може мати господарсько-правову, цивільно-правову, фінансово-правову, нарешті, кримінально-правову та адміністративно-правову специфіку. Підтверджується це сегментом збігу поняття зобов’язання в англо-американській системі права і континентальній системі права. Загально-правовий елемент відіграє для різноманітних грошових зобов’язань генеративну, системоутворюючу та техніко-конститутивну роль, визначаючи, зокрема, процедуру виконання зобов’язання. Показано об’єктивність процесу відмежування грошових зобов’язань, які існують у рамках особливої форми господарських відносин.

Вирішення науково-прикладного питання інституційного виокремлення грошового зобов’язання в структурі зобов’язальних правовідносин обґрунтовується інституційними особливостями його виникнення, зміни та припинення, суб’єктно-об’єктного складу, мір відповідальності та забезпечення, інститутів новації, прострочення, переведення боргу, уступки вимоги, здатністю служити базовою ланкою неспроможності. Навіть у складі двостороннього зобов’язання, виступаючи так званим “вбудованим”, грошове зобов’язання незмінно повинне відповідати юридичним вимогам, які висуваються до змісту грошових зобов’язань. Наголошується на необхідності врахування грошово-кредитних складових факторингу, відповідальності без вини, договору поставки тощо. Інституційна відокремленість грошового зобов’язання особливо чітко виділяється у господарських відносинах завдяки його обіговим, кредитним та вартісним функціям.

Поняття грошового зобов’язання учасників господарських відносин виведено через поняття грошового зобов’язання, що охарактеризоване як відносне правовідношення, у межах якого учасники наділені взаємними правами і обов’язками активного характеру з приймання - передачі визначеної, або такої, що може бути визначена, суми грошей – легального засобу платежу. Грошові зобов’язання учасників господарських відносин визначаються, таким чином, через специфіку господарських зобов’язань, чинники суспільного виробництва та інструменти задоволення господарських потреб.

Терміни “грошове зобов’язання учасників господарських відносин”, “господарське грошове зобов’язання” та “грошове зобов’язання господарського характеру” ототожнені. Окремо виділені грошові зобов’язання суб’єктів господарювання.

Досліджено співвідношення господарських грошових зобов’язань з прилеглими відносинами: підставами виникнення (зміни, припинення), передумовами, похідними та супутніми відносинами. Показано, що публічна складова останніх відображається на природі та порядку виконання грошових зобов’язань. Розрахункові правовідносини не співпадають з грошовими зобов’язаннями, є процедурною ланкою для останніх, сповна виходять за їх рамки при бартерних розрахунках, клірингу, при розрахунках векселями та при інших способах припинення грошових зобов’язань, окрім виконання.

У підрозділі 1.2 „Система грошових зобов’язань господарського характеру” досліджуються особливості системи грошових зобов’язань господарського характеру. Обґрунтовуються дві функції цієї системи. Перша полягає у виділенні сукупності грошових зобов’язань, що мають суто господарську специфіку та є предметом господарсько-правового впливу (статична функція системи). Друга – передбачає побудову на підставі взаємопов’язаних та дієвих господарсько-правових засобів ефективної та рівноважної сукупності грошових зобов’язань господарського характеру, єдиних за духом та суттю правового змісту (динамічна функція системи господарських грошових зобов’язань).

Здійснено класифікацію господарських грошових зобов’язань за підставами виникнення (зміни та припинення), винятковості використання грошей як матеріального об’єкта зобов’язання, регулятивної чи охоронної дії.

Розглянуто різноманітні специфічні складові договірних грошових зобов’язань господарського характеру, зокрема, при лізингу, капітальному будівництві, приватизації. Обґрунтовано, що грошовим зобов’язанням у складі двосторонніх зобов’язань властиве не менше насичення програмно-функціональними елементами, ніж їх товарно-натуральній частині.

У роботі обґрунтоване місце та роль грошових зобов’язань в організаційно-господарських відносинах. Критикується підхід, відповідно до якого організаційно-господарські зобов’язання майнового, в тому числі грошового характеру, можуть виникати на підставі договорів. Диспозитивні чинники договірного права не дозволяють виділити організаційно-майнові договори окремо від приватномайнових, крім випадків, коли перші є складовою адміністративних договорів як різновиду управлінського акту. Перерозподіл коштів, як і будь-якого майна, в межах організаційних відносин може відбуватися лише на підставі управлінського акту, інакше сторони, виступаючи формально рівними суб’єктами, будуть виконувати функції учасників товарно-грошових відносин, максимально наближених до тих, що мають еквівалентний характер, перетворюючи їх у майново-господарські відносини.

Розглянуто таку проблему монетарного виміру організаційно-господарських зобов’язань, як співвідношення фінансово-правових та господарсько-правових заходів опосередкування грошових відносин. Однозначно розмежувати ці заходи можна лише з позиції пов’язування фінансового права з публічними фінансами та бюджетно-податковими відносинами, а господарського права – з приватними фінансами. На стику цих відносин знаходиться сфера застосування субсидій, дотацій та субвенцій, державні гарантії та державні кредити, державний борг, примусового виконання грошових зобов’язань на користь юридичних осіб публічного права тощо. Тут висновки наук господарського та фінансового права мають доповнювати один одного, сприяючи поєднанню інтересів господарського обігу та фінансово-податкової системи.

Залежно від ступеня самостійності грошового зобов’язання учасників господарських відносин доречно розрізняти три групи: 1) зобов’язання, предметом яких можуть бути лише гроші; 2) грошові зобов’язання, предметом яких, як правило, є гроші; 3) грошові зобов’язання, природа яких визначається безвідносно до того, чи є гроші предметом їх виконання, чи ні. Виділення перших двох груп грошових зобов’язань дозволяє підійти до проблеми наповнення предмету виконання господарського зобов’язання: надати йому виключний грошовий чи альтернативний характер. Третя група дозволяє визначити характер зустрічного задоволення, яке протистоїть господарським грошовим зобов’язанням, порівнювати властивості попередньої та наступної оплати, обґрунтовувати можливості заміни одного зобов’язання іншим, адекватність форми розрахунків діям постачальника товару, дослідити правила документообігу та ін.

Розділ 2 “Господарсько-правові засоби організації системи функціонування грошових зобов’язань учасників господарських відносин” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 „Державно-правовий вплив на сферу функціонування грошей та грошових зобов’язань господарського характеру” аналізується природа та зміст державного впливу на сферу функціонування грошей та господарських грошових зобов’язань, визначаються основні чинники, форми та методи цього впливу.

Обґрунтовано, що в сучасних умовах держава не може забезпечити стабільну реалізацію грошово-кредитної політики, якщо не матиме базових ланок функціонування економічної системи, зокрема, налагодженої системи грошових зобов’язань та, в першу чергу, її господарсько-правової частини. З іншого боку, система функціонування грошових зобов’язань не може ґрунтуватися на самодостатніх приватноправових інструментах, які розвиваються незалежно від вертикальних устремлінь держави на вирішення фінансово-економічних проблем. Тому у цю систему мають бути закладені програмно-функціональні елементи публічного характеру, зокрема: валютні обмеження, стимулювання безготівкових платежів, пристосування платіжних операцій до бухгалтерського та податкового обліку тощо.

Проаналізовано співвідношення понять “метод” та “форма” державного впливу на грошово-кредитні відносини. Розмежовано прямі (адміністративний примус) та непрямі (економічне та інше стимулювання) методи державного впливу на сферу функціонування грошових зобов’язань. Державному впливу на грошово-кредитні відносини найбільш притаманні непрямі методи. Проте, це не виключає, а навпаки, підвищує активну та професійну роль державних органів, перш за все НБУ, в організації грошово-кредитних відносин, погодженні прямих та непрямих методів організації товарно-грошових відносин.

Заперечена думка про те, що заходи впливу з боку НБУ – це заходи суто адміністративно-правового примусу. Здійснено порівняння нормативно-правових та інших форм опосередкування владного впливу на грошово-кредитні відносини. При аналізі неправових форм опосередкування цих відносин пропонується з’ясовувати наявність об’єктивних економічних інтересів учасників. На цій підставі для випадків порушення банками та їх клієнтами актів НБУ щодо організації договірних відносин пропонується передбачити в законодавстві можливість звільнення від адміністративно-господарської відповідальності сторін, що відновили правовий порядок опосередкування власних відносин. Наголошується, що зміст тих заходів, які тотожні поняттю методу впливу на систему грошових зобов’язань, не може підмінюватися формалізованими прийомами упорядкування, притаманними управлінню взагалі.

Відстоюється  необхідність поєднання монетарних важелів з іншими соціально-економічними заходами. Господарсько-правове регулювання, яке призване враховувати виробничі, фінансові та інші соціально-економічні чинники, природно відіграє в цьому провідну роль, дозволяючи довести інструменти грошово-кредитної політики до конкретних грошових правовідносин.

У підрозділі 2.2 „Утвердження суспільного господарського порядку в системі грошових зобов’язань учасників господарських відносин” вирішуються загальні проблеми утвердження суспільного господарського порядку в досліджуваній сфері.

Окрім аналізу загальноправових чинників законності та правопорядку в господарській сфері, висунуто для грошових зобов’язань спеціальні галузеві вимоги. По-перше, визначено економічні передумови господарського порядку в цій сфері: стабільність курсу гривні до світових валют, низька інфляція, поширеність та доступність інструментів безготівкового переказу коштів, розвиненість ринку фінансових послуг, відсутність різкої розбіжності між фактичними напрямками діяльності суб’єктів господарювання та формалізованими правилами її обліку тощо. Господарсько-правові засоби мають забезпечити ці передумови, інакше інструменти суто юридичного значення будуть безсилі перед тиском невирішених базисних економічних проблем. По-друге, наведено господарсько-правові чинники правопорядку в цій сфері, на підставі яких встановлюється єдиний масштаб для організації діяльності учасників платежів, закріплено послідовність їх дій і операцій, врегульовано способи й форми розрахунків, критерії документального оформлення операцій, способи контрольно-наглядової діяльності НБУ і т.п.

Загострено увагу на проблемі дотримання засад регуляторної політики в цій сфері відповідно до Закону України “Про засади регуляторної політики в сфері господарської діяльності” і ст. 4 Бюджетного кодексу України. Наголошується хибність поспішного скасування права державних виконавців самостійно провадити арешти безготівкових коштів боржників, позбавлення відокремлених підрозділів підприємств самостійності у фінансово-господарських операціях. Пропонується вирішити проблеми співвідношення в цій сфері законодавчого та підзаконного впливу шляхом розведення матеріальних та техніко-процедурних норм.

З огляду на різноманітність чинників суспільного господарського порядку визначені такі, найбільш значимі для грошових зобов’язань господарського характеру його складові, як погодження публічних та приватних інтересів у відповідному регулюванні, оптимізація співвідношення економічного та юридичного елементу відносин, нарешті, досягнення належного рівня спеціалізації відповідного регулювання задля встановлення чітких меж праворозуміння господарської специфіки в цій сфері.

Проблема конструктивного поєднання та узгодження публічних і приватних інтересів у сфері грошових зобов’язань розглядається з точки зору введення їх в єдине русло взаємовигідного та рівноважного механізму, чому сприяє систематизація нормативно-правових норм у сфері фінансово-господарської діяльності. Адекватна гармонізація здатна запобігти сьогоднішнім проблемам в сфері примусового стягнення коштів, застосування інститутів гарантії та штрафних санкцій, вирішення проблем черговості платежів тощо.

Враховуючи ту обставину, що в умовах глобальних фінансів виникає різке протиставлення зростаючих за обсягом актів саморегуляції суб’єктів платіжних операцій з внутрішньо- та міждержавними потребами в організації господарської діяльності, зосереджено увагу на необхідності узгодження  приватних та публічних інтересів шляхом виваженого державного санкціонування тих актів локальної нормотворчості та ділових звичаїв, які вироблені в фінансово-господарській системі, зокрема, міжнародного значення.

У підрозділі 2.3 „Узгодження економічних та юридичних аспектів господарських грошових зобов’язань” розглядаються проблеми правового відображення економічних аспектів господарських грошових зобов’язань.

Економічні властивості грошей аналізуються з точки зору можливості та ефективності їх законодавчого закріплення. Обґрунтовується необхідність використання економіко-правових стимулів у сфері грошових платежів, а не простих заборон та обмежень бартерних (негрошових) розрахунків. 

Визначається, що економічна функція грошей служити засобом платежу є першочерговим об’єктом державно-правового впливу, в тому числі господарсько-правового характеру, порівняно з урегулюванням інших функцій грошей. На підставі аналізу заходів щодо підтримки купівельної спроможності національної грошової одиниці критикується недооцінка можливості правового забезпечення обігових та вартісних функцій грошей, що зустрічається в науці.

З позиції співвідношення суб’єктивного та об’єктивного досліджується проблема розбіжності правової форми та економічного змісту грошових зобов’язань господарського характеру. На прикладі кредитних відносин, договору банківського рахунку, розрахунків у зовнішньоекономічній діяльності, договору поруки показується, що розбіжність економічних та юридичних відносин почасти вирішується на користь економічної функції грошового зобов’язання. Так, розрахунок векселем в юридичному значенні означає припинення грошового зобов’язання, що передувало видачі векселя, проте в економічному смислі не призводить до припинення економічного обов’язку щодо повернення валютної виручки у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

На цій підставі обґрунтовується, що юридичні інститути повинні забезпечувати напрями економічної та фінансово-грошової політики держави, проте не нав’язувати їх. Критикуються окремі норми чинного законодавства, зокрема, положення ЦК України щодо виключно грошової форми пені, які заважають розвитку економічних відносин формальними конструкціями. Узгодження юридичних та економічних відносин, пристосування податкової системи, що існує в юридичній формі, до економічного змісту сучасних господарських відносин дозволяє визначити напрями детінізації економіки у сфері функціонування грошових зобов’язань учасників господарських відносин.

У підрозділі 2.4 „Спеціалізація господарсько-правового регулювання грошових зобов’язань” розглядаються проблеми спеціалізації господарсько-правового регулювання грошових зобов’язань.

Заперечується тлумачення положень ГК України як таких, що можуть лише розвивати та конкретизувати положення ЦК України, не встановлюючи загальні правила. Без загальногосподарських правил не можна забезпечити системне регулювання господарських відносин. На основі особливостей визначення валюти боргу та валюти платежу, особливостей стягнення збитків та штрафних санкцій у сфері господарювання, обмеження свободи господарсько-грошових правочинів досліджуються співвідношення загальноцивільного та загальногосподарського регулювання. Зокрема, обґрунтовується, що залікова неустойка не є рудиментом командно-адміністративної системи управління економікою, а є проявом соціальної орієнтованості економіки. Адже штрафний (каральний) характер санкцій впливає не лише на особистий майновий стан правопорушника, як це відбувається в загальноцивільних відносинах, але й має значно глибші соціальні наслідки: сплачені за рахунок чистого прибутку штрафи призводять до банкрутства підприємств, відбиваються на винагороді працівників, соціальних програмах, призводять до “невиробничого” збагачення кредитора. На підставі визначення елементів тінізації економіки, що можуть виникати завдяки негрошовій формі неустойки, відстоюється соціально-економічний зиск від встановленої ст. 230 ГК України виключно грошової форми штрафних санкцій у сфері господарювання. Доводиться також, що обмеження строків нарахування штрафних санкцій відповідно до ст. 232 ГК України сприяє оперативності та динамічності господарських відносин, які мають ґрунтуватися на визначеності економічного стану суб’єктів.

Зроблено висновок про те, що усунення проблем застосування ЦК та ГК України у сфері грошових зобов’язань, має йти шляхом їх науково-обґрунтованої гармонізації, а не вихолощення особливостей регулювання господарських відносин, про що зроблено рекомендації.

Задля забезпечення цілісності та своєрідності спеціалізації господарсько-правового регулювання, підвищення рівня праворозуміння та утвердження суспільного господарського порядку у сфері приватноправових зобов’язань, зокрема, грошового характеру, необхідним є виділення та дотримання стилю відповідного господарсько-правового регулювання.

Розділ 3 “Грошові зобов’язання суб’єктів господарювання” складається з шістьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 „Гроші як елемент об’єкту господарського зобов’язання та об’єкт господарських прав” визначається економіко-правова характеристика грошей у складі об’єкту майново-господарських зобов’язань, а також вплив на зміст грошового зобов’язання особливостей господарських прав на гроші його суб’єктів.

Розмежовуються юридичні властивості та юридичні ознаки грошей. Юридичні ознаки грошей – це сукупність нормативно-інституційних встановлень, які виділяють гроші із усього розмаїття інших об’єктів майнових прав, дозволяють їм служити об’єктом погашення боргів і передбачають примусові заходи стосовно осіб, що відмовляються визнавати їх легальну силу. Ці ознаки: наявність закону, що встановлює назву і номінал грошової одиниці; здатність грошової одиниці обраховувати майнові борги; натурально-речовинна визначеність грошового знака (готівки); наявність організованої державою грошової системи, правил емісії та форм обігу грошей; реалізація заходів юридичного забезпечення легальної платіжної сили грошей, причому не лише цивільно-правового, але й публічно-правового характеру (забезпечення касових операцій, примус до повернення в країну валютної виручки, валютні обмеження тощо).

Юридичні властивості грошей – еволюційно сформовані характеристики грошей, що активно використовуються в правовому регулюванні грошових операцій. Господарсько-правові особливості мають вихідні (рухливість, абсолютна еквівалентність, замінність, споживчий характер, подільність, абсолютна еквівалентність і конвертованість) та похідні властивості грошей (абсолютна господарська корисність та універсальність).

Констатується, що динаміка законодавчих перетворень вимагає визнати безготівкові кошти річчю особливого роду, що існує як спеціальний запис на банківських рахунках про легальний платіжний засіб. Зроблено висновок, що легальна платіжна сила безготівкових грошей у сфері господарювання за багатьма параметрами переважає платіжну силу готівки. Спостерігається своєрідне роздвоєння інституційного відображення прав на безготівкові кошти, коли суб’єкту господарювання у відносинах з уповноваженим банком належить зобов’язальне право вимоги на ці кошти, а у відносинах з контрагентами, податковими та іншими державними органами, засновниками – право власності, що проявляється у можливості бухгалтерського обліку коштів, їх застави, використання у кредитуванні, погашенні податкових зобов’язань тощо.

Пропонується вдосконалити легальне визначення безготівкових розрахунків у ч. 4 ст. 341 ГК задля врахування можливості платежів з каси банків, закріпити ч. 1 ст. 198 ГК переважне застосування безготівкових платежів у господарських відносинах та обмежити у законі використання готівки в цих відносинах, зокрема, встановити в ГК граничні суми готівкового розрахунку. Задля цього пропонується доповнити ГК України статтею 342-1 “Каса суб’єкта господарювання” та статтею 342-2 “Обмеження щодо використання готівки в господарському обігу”.

У роботі досліджено проблеми закріплення грошових коштів за господарськими організаціями на праві господарського відання, оперативного управління та довірчого управління як складових їх господарської компетенції, що впливає на зміст зобов’язальних відносин. Зроблено висновок, що хоча юридичні властивості грошей вимагають правового режиму власності, проте запровадження дуалізму речових прав відносно унітарних господарських організацій, яким майно належить на праві оперативного управління чи господарського відання, призвело б до невиправданого ускладнення порядку обліку майна та послабило б контрольно-наглядові функції держави та інших засновників стосовно цих організацій. Обґрунтовано, що грошові кошти можуть передаватися в довірче управління лише в порядку інституту фінансового трасту як різновиду професійних фінансових послуг та не можуть опосередковувати відносини між засновником і підприємством.

У підрозділі 3.2 „Правовий вимір ціни та валютних застережень у грошових зобов’язаннях господарського характеру” досліджується особливість ціноутворення та використання валютних застережень у господарських зобов’язальних відносинах.

На підставі визначення комерційних, інформаційно-психологічних, податково-облікових, планово-прогнозних та інших професійно-орієнтованих чинників господарської діяльності доводиться об’єктивність приписів ст. 189 ГК України про ціну як істотну умову господарського договору. Ціна не набуває вирішального значення в споживчих договорах, де споживач прагне отримати майно (послуги, роботи) на умовах ціноутворення, не гірших від звичайних. Натомість, для підприємця факт погодження товарної складової договору, зазвичай нічого не вартий без встановлення конкретної ціни товару (послуги, роботи), тому що товар оцінюється суб’єктом господарювання з позиції виробничо-комерційних можливостей, які у цього суб’єкта виникають з його отриманням, у тому числі: обсягів закупівлі, строків отримання товару, транспорту доставки, місця розвантаження, систематичності поставок, пристосованості до власного обладнання, наявності обслуговуючого персоналу, можливості перепродажу товару, нарешті, податкового режиму обігу товару.

Визначаються несприятливі наслідки застосування “звичайних”, або тих, що визначаються експертним шляхом, цін при опосередкуванні господарських договірних зв’язків, у тому числі похибки у ціноутворенні, що унеможливлюють нормальну комерційну діяльність. Цінова визначеність договорів стримує девальвацію національної валюти (через фіксацію номінальних боргів), сприяє контрольно-наглядовим функціям держави та запобігає тіньовим операціям. Ціна є тією ж складовою в предметі двостороннього господарського зобов’язання, якою є власне характеристика товару (послуги, роботи).

Лише в окремих випадках, зокрема, при відступленні права негрошової вимоги чи переведенні негрошового боргу, коли метою договору є організаційно-технічні вигоди сторін, може йти мова про об’єктивну відсутність цінової визначеності господарського договору. Суб’єкт некомерційного господарювання не лише може, але й вимушений проводити вартісну оцінку здійснюваних ним неоплатних операцій – саме тому в господарському договорі за його участю умова про ціну відповідає характеру відносин сторін.

За відсутності цінової визначеності господарські правочини мають форму угоди про наміри. Дії, спрямовані на виконання такої угоди, можуть служити підставою для визнання договору укладеним лише в тому разі, коли виходячи з таких дій може бути з’ясована ціна продажу товару. Укладеним, натомість, є господарський договір, який передбачає порядок визначення ціни у майбутньому на підставі критеріїв, що знаходяться поза волевиявленням сторін.

Критикується принцип оплатності як вихідне положення ЦК України (ст.ст. 536, 1002, 1048 ЦК тощо), що опосередковано негативно впливає також на господарські правовідносини, обмежуючи договірні зв’язки між некомерційними суб’єктами господарювання, ускладнюючи надання засновником поворотної фінансової допомоги заснованому ним підприємству тощо.

Пояснюється економіко-правове значення обмеження свободи сторін господарського договору у визначенні валюти боргу та валюти платежу (ст.ст. 189, 198 ГК). За умови вираження боргу в іноземній валюті платежі незмінно тяжіють до використання іноземної валюти, провокуючи тіньові платежі. Крім того, цим погіршується податковий і бухгалтерський облік. Валютні застереження провокують девальвацію національної валюти, але не здатні в умовах девальвації вирішити проблему збереження капіталів навіть для окремого кредитора у зв’язку з: а) знеціненням його тимчасово вільних коштів; б) прямими втратами у результаті банкрутства тих контрагентів, які не змогли убезпечити власні операції; в) зниженням ділової активності на ринку, викликаним необхідністю підбору динамічно платоспроможних контрагентів, тобто таких, які мають можливість примножувати власні активи відповідно до динаміки девальваційних процесів. Отже, заборона використання “валютних застережень” у господарських договорах є виправданою не лише з погляду публічного, але й приватного інтересу.

У підрозділі 3.3 „Загальний порядок виконання грошових зобов’язань суб’єктів господарювання” розглядаються вихідні особливості порядку виконання грошових зобов’язань суб’єктів господарювання.

Проаналізовано різноманітні вимоги стосовно реального та належного виконання грошових зобов’язань суб’єктів господарювання. Зокрема показується, що порушення способу, форми або підстав платежу порушує принцип належного виконання та вимагає стягнення збитків з винної особи.

Виводяться дві особливості форс-мажорних обставин, що можуть звільнити суб’єкта господарювання від відповідальності за неналежне виконання грошового зобов’язання. По-перше, ці обставини припускаються лише у випадках, зазначених у законі, договорі або формалізованому звичаї. По-друге, ці обставини у сфері господарських грошових зобов’язань викликають лише тимчасову неможливість виконання, тобто зупиняють його, а не припиняють.

Проаналізовано черговість виконання грошових зобов’язань у сфері господарювання. Положення ст. 534 ЦК, які застосовують поняття процентів та неустойки у другій черзі задоволення вимог ущемляють право кредитора одержати повну неустойку на проценти. При вдосконаленні ЦК України необхідно або виключити поняття неустойки зі ст. 534, що призведе до необхідності розглядати неустойку поза сукупною проблемою черговості й, таким чином, нараховувати її на кожну одиницю простроченого боргу (така модель діє в Російській Федерації), або віднести її до першої черги задоволення грошового боргу, збільшивши кількість черг до чотирьох. Крім того, ЦК України не здійснює розмежування понять основного та простроченого боргу (останній, зазвичай, більш обтяжений штрафними санкціями). Це може призводити до зловживань кредиторів, а тому необхідно в ст. 534 ЦК закріпити погашення простроченої заборгованості перед непростроченою. Заперечується можливість визначення призначення платежу в платіжному дорученні як підстави для зміни зазначеної в законі черговості погашення грошових вимог.

Для грошових зобов’язань обґрунтоване виключення з загального правила  про неприпустимість часткового виконання (ст. 193 ГК, ст. 529 ЦК). Адже сплата боргу частинами не тягне збитки кредитора, не зменшує господарську корисність всієї суми боргу, а тому відповідає суті грошового зобов’язання.

Досліджено особливість способів виконання грошового зобов’язання суб’єктів господарювання: готівкового та безготівкового розрахунку, а також внесення грошей у депозит нотаріальної контори. Аналізуються господарські особливості виключення з принципу номіналізму  виконання грошового зобов’язання. Зроблено висновок, що доктрина clausula rebus sic standibus (впливу змінених обставин на силу договору) може застосовуватися лише до грошових зобов’язань, виконання яких повністю або частково сторонами не здійснено. Зобов’язання, які вже почали виконуватися або виконані однією із сторін не можуть буті змінені, виходячи з принципу номіналізму.

У підрозділі 3.4 „Місце та строк виконання грошових зобов’язань суб’єктів господарювання” досліджуються проблеми визначення місця та строку виконання грошових зобов’язань суб’єктів господарювання.

Господарське законодавство висуває додаткові критерії щодо можливості визначення місцезнаходження боржника як місця виконання грошового зобов’язання. Так, платежі із застосуванням видаткового касового ордера дозволяють визнавати місцезнаходження підприємства-боржника місцем платежу в тих випадках, коли платіж провадиться відповідно до Закону України “Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг” з каси підприємства.

Обгрунтовується, що категорії місця платежу та моменту, з якого грошове зобов’язання вважається виконаним, мають похідні критерії. Зокрема, у випадку, коли місцем виконання є банк кредитора, момент виконання співпадає з моментом отримання цим банком коштів від платника для клієнта.

Автор дійшов висновку, що обслуговуючий бенефіціара банк виступає третьою особою, стосовно якої має бути виконане зобов’язання платника відповідно до договору (ст. 195 ГК, ст.ст. 511, 636 ЦК), але цей банк не може вимагати виконання на свою користь відповідно до суті договору. У свою чергу, бенефіціар зобов’язаний прийняти платіж, здійснений за платника на його користь обслуговуючим платника банком, адже останнього слід визнавати третьою особою, повноважною виконати зобов’язання відповідно до ст. 194 ГК (ст. 528 ЦК) та суті грошового зобов’язання.

У разі податкових платежів момент виконання визначається моментом отримання банком платіжного доручення клієнта – платника податків за наявності залишку на рахунку. Це є справедливим, адже завдяки принципу соціальної орієнтованості економіки на суб’єкта господарювання не може бути покладено ризик неспроможності банку, наділеного державою функцією здійснювати публічні платежі. Це правило, закріплено в Законі України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, має бути перенесено на будь-які інші публічно-господарські платежі. З метою запобігання ухиленню від сплати податків за допомогою використання платежів через “проблемні банки” пропонується доповнити ст. 88 Закону України “Про банки та банківську діяльність” положенням про те, що в період розгляду справи про банкрутство банку йому забороняється відкривати нові рахунки клієнтам, а платежі з рахунків такого банку можуть відбуватися лише за рішенням суду після відповідного інформування комітету кредиторів.

Обґрунтовано, що дострокове виконання боржником грошового господарського зобов’язання, на відміну від більшості інших (“товарних”) зобов’язань, а також окремих цивільно-правових грошових зобов’язань, допускається, виходячи із суті цього зобов’язання, якщо інше не встановлено в законі або договорі. Але це не виключає компенсацію боржником кредиторові повної суми процентів за користування коштами, які він сплатив би, якщо б зобов’язання було виконано в строк. Якщо сторони обумовили готівковий платіж як спосіб виконання зобов’язання, а платіж проведено у безготівковий спосіб, то у цьому разі на боржника мають покладатися додаткові витрати, викликані зміною способу виконання зобов’язання, зокрема, щодо оплати кредитором касових послуг банку.

Розроблено нову формулу розрахунку дострокового повернення коштів з перерахунком процентних платежів відповідно до невикористаного періоду, що підлягає застосуванню в умовах кредиту з “процентами на проценти” (рекамбії):

                                                      А

                              Х   =   --------------------------

                                              (1 + Pr/100)^N

де: X – сума дострокового платежу; А – сума боргу, що підлягає сплаті в строк, з урахуванням процентів; Pr – розмір процентів, що нараховують за один період, N – кількість періодів, що залишилися до настання строку виконання.

У підрозділі 3.5 „Правова природа відповідальності за прострочення виконання господарського грошового зобов’язання” досліджуються проблеми застосування санкцій за прострочення платежів у господарських зобов’язаннях.

Проценти за цими зобов’язаннями можуть бути позитивними (плата за користування позиковим капіталом) і негативними (плата за користування чужими коштами в умовах прострочення платежу чи безпідставне збагачення).

Зроблено висновок про те, що позиція російських дослідників (В.А. Бєлова, О.М. Садікова, Д.Г. Лаврова, Л.О. Новосьолової), які розглядають проценти за користування чужими коштами в умовах прострочення як особливий рід збитків, є такою, що повністю відповідає приписам ч. 2 ст. 625 ЦК України. Категорія відсотків, що називається в гл. 26 ГК України, є тотожна поняттю процентів. Але зазначення цієї категорії при характеристиці штрафних санкцій не означає її ототожнення з штрафними санкціями (неустойка, пеня, штраф), а лише служить підставою для їх розмежування, зокрема, щодо періоду нарахування (порівняти ч. 4 ст. 232 та ч. 6 ст. 232 ГК).

Співвідношення збитків (ст. 229 ГК) і негативних процентів є заліковим у тому розумінні, що компенсація негативних процентів де-факто завжди зменшує збитки кредитора, а тому збитки мають стягуватися в частині, не покритій “негативними” процентами, визначеними на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.

З метою усунення суперечностей у тлумаченні положень про негативні проценти пропонуються уточнення до ст.ст. 229, 231, 232 ГК України.

Зроблено висновок, що для випадків несвоєчасного повернення коштів за судовим рішенням про стягнення грошового боргу не підлягають застосуванню положення ЦК України про збереження майна без достатньої правової підстави, адже цим рішенням встановлюється правова підстава платежу. У цьому разі застосуванню підлягають положення ст. 229 ГК та ст. 625 ЦК України про сплату збитків, негативних процентів та штрафних санкцій за прострочення платежу.

Не є правомірним нарахування процентів за користування чужими коштами за оспорюваним недійсним договором з моменту отримання цих коштів бенефіціаром до рішення суду про недійсність договору, адже сам факт “оспорюваності” таких договорів унеможливлює абсолютну впевненість бенефіціара в безпідставності володіння коштами. З моменту ухвалення такого рішення суду можуть нараховуватися  й відповідно стягуватися з бенефіціара доходи, які він міг отримати в результаті володіння коштами, отриманими від первісного володільця. Для визначення розміру цих доходів за аналогією можуть застосуватися проценти, встановлені законом для позики (ст. 1048 ЦК України) – у розмірі облікової ставки НБУ. Оскільки з моменту рішення суду про примусове стягнення коштів за недійсним договором починається прострочення виконання грошового зобов’язання, встановленого рішенням суду, то з цього моменту і до моменту фактичного повернення коштів первісному володільцеві до боржника мають застосовуватися положення ст. 229 ГК та ст. 625 ЦК України про сплату збитків та негативних процентів. Відповідно за нікчемним договором бенефіціаром мають відшкодовуватися доходи з моменту отримання грошей, адже він не може не знати про недійсність правочину, а з моменту прийняття рішення суду про застосування наслідків недійсності правочину – компенсуватися збитки.

У підрозділі 3.6 „Особливість примусового стягнення грошового боргу у сфері господарювання” досліджуються проблеми виконавчого провадження щодо стягнення грошових боргів у сфері господарювання.

Обґрунтовано, що вимоги ст. 1071 ЦК України про судове рішення як підставу примусового стягнення коштів з банківських рахунків боржників не відповідають, по-перше, публічно-правовим процедурам виконавчого провадження, а, по-друге, потребам ефективного та оперативного стягнення безспірних боргів у сфері господарювання. Норми ЦК України можуть обмежувати права приватних кредиторів на стягнення коштів за їх самостійними (непримусовими) вимогами до боржника, проте не покликані обмежувати права державної виконавчої служби, яка діє на підставі й у спосіб, передбачений у публічно-правовому Законі “Про виконавче провадження”. Додаткові формальні процедури судового підтвердження дій державного виконавця використовуються недобросовісними боржниками для уникнення від сплати боргів. Обґрунтовано напрями законодавчого забезпечення розширення прав державних виконавців, зокрема, шляхом заміни в ст. 1071 ЦК України слів “встановлених договором” на слова “встановлених Законом України “Про виконавче провадження” або договором”.

На прикладі законодавства Німеччини та Англії доводиться необхідність віднесення спорів про стягнення грошових боргів у проекті ГПК до особливого (спрощеного) провадження, що виключає участь свідків, перенесення розгляду справи у зв’язку з неявкою сторін тощо. Обґрунтована необхідність віднесення до наказового провадження вимог щодо накладання арешту на кошти боржника в банківських установах, щодо примусового стягнення коштів, щодо підтвердження визнаної претензії, рішень третейських судів та інших безспірних вимог.

Вирішено проблему черговості виконання банками платіжних документів, поданих одночасно в банк самим платником або органами, повноважними законом здійснювати примусове стягнення коштів, за умови недостатності коштів платника на банківському рахунку. Положення ст. 1072 ЦК України неприродно вимагають від банку контролювати зміст судових рішень, вести облік заборгованості та здійснювати інші функції, що покладені на державну виконавчу службу. Це є неприпустимим. Виходячи з реальних відносин, мають бути встановлені лише три ступені стягнення: а) примусові платежі, які реалізуються державними виконавцями; б) примусові платежі, які реалізуються безпосередньо стягувачами на підставі рішення суду; в) платіжні документи клієнта у порядку, встановленому у договорі між ним та банком.

Досліджено проблему задоволення вимог клієнтів при недостатності коштів на кореспондентських рахунках банківських установ. Доречно встановити першочерговість задоволення вимог клієнтів за розрахунково-касовим обслуговуванням перед вимогами інших кредиторів банків при недостатності майна останніх для задоволення всіх вимог кредиторів.

Заборону на видаткові операції як форму арешту банківських рахунків має бути закріплено в Законі України “Про виконавче провадження” для випадків, коли боржник добровільно не сплачує грошовий борг.

Розділ 4 “Грошові зобов’язання між центрами господарських систем та суб’єктами господарювання, які входять до складу цих систем”, складається з двох підрозділів.

У підрозділі 4.1 „Поняття грошового зобов’язання між центром господарської системи та суб’єктом господарювання її низової ланки”  розглядається поняття та види грошових зобов’язань за участю центру господарської системи та суб’єктів господарювання, що входять до її складу.

Виділяються дві групи цих відносин: а) між структурними підрозділами, між структурними підрозділами та головним органом юридичної особи (внутрішньогосподарські відносини); б) між дочірніми підприємствами, а також між дочірніми підприємствами та центрами господарських систем, як-то: материнська компанія, холдинг, господарське об’єднання, транснаціональна корпорація, промислово-фінансова група (внутрішньосистемні господарські відносини).

Особливістю цих зобов’язань називається їх планово-господарський характер, що виходить на рівень примату групового (колективного) інтересу господарської системи над приватними фінансово-господарськими інтересами суб’єктів, які входять до їх складу. Розгляд цих зобов’язань інструментами приватного права не можливий, адже форма їх виникнення, зміни та припинення тут залежить від локального адміністрування з боку центру  господарської системи та її сукупних планово-програмних цілей.

З’ясовуючи зміст заперечень окремих науковців із приводу правового характеру відносин у середині господарських систем обґрунтовано, що насправді ці заперечення торкаються не принципової неможливості такого регулювання, а лише обсягу такого регулювання. Крім того, держава, встановлюючи внутрішньогосподарські правила обігу грошей та реалізації грошових зобов’язань у рамках господарських об’єднань та підприємств державної та комунальної форм власності, здійснює не локальне, а повноцінне правове регулювання, яке має досліджуватися в рамках господарсько-правової науки.

Цілком виправданими в сфері грошових зобов’язань господарських систем, у тому числі транснаціональних корпорацій, залишаються пропозиції науковців, вироблені ще за часів СРСР щодо застосування грошових санкцій у відносинах між господарським об’єднанням та підприємствами, що входять до його складу, централізованого фінансування капітальних вкладень через єдиний рахунок об’єднання, про впорядкування непланового перерозподілу всередині господарського об’єднання вільних коштів та про врахування характеру дій кожного суб’єкта системи при перерозподілі майнової шкоди, завданої порушенням зобов’язання, в тому числі використання зобов’язально-договірних форм для розвитку бригадних форм організації та стимулювання праці.

Необхідність комплексних фінансово-правових та господарсько-правових рішень у цій сфері виникає у зв’язку з тим, що без врахування загальних правил (потреб) господарської діяльності, які виходять за рамки монетаристики та прив’язують фінансову діяльність господарського комплексу до його сукупної виробничо-комерційної діяльності, неможливо забезпечити належну правову організацію фінансів підприємств та їх об’єднань.

У підрозділі 4.2 „Правова робота з оперування грошовими зобов’язаннями як складова управління грошовими потоками господарської організації” розглядаються проблеми та основні складові правової роботи з оперування грошовими зобов’язаннями у внутрішньогосподарських відносинах.

Ця правова роботи потребує: а) аналізу ризиків, оперативних та перспективних переваг і недоліків виникнення, зміни та припинення тих чи інших грошових зобов’язань; б) налагодження оперативного обліку дебіторської та кредиторської заборгованості господарської організації; в) використання адекватних способів забезпечення грошових зобов’язань, які дозволяють запобігти порушенню виконання зобов’язань контрагентами, але не заважають динаміці господарських відносин; г) обрання способів стягнення боргів за безспірними грошовими зобов’язаннями шляхом звичайних виконавчих процедур відповідно до Закону України “Про виконавче провадження” або процедур банкрутства відповідно до Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”; ґ) використання диференційованих правових інструментів оформлення угод задля оптимізації податкових зобов’язань;  д) прискорення або уповільнення обігу грошових коштів шляхом маневрування грошовими зобов’язаннями; і) залучення банківських установ, гарантів та інших суб’єктів, які здатні сприяти виконанню грошових зобов’язань;  ї) ефективного використання оперативно-господарських санкцій та інших мір самозахисту суб’єктів господарювання, а також заходів відповідальності за порушення іншими особами грошових зобов’язань тощо.

Особливу увагу приділено проблемам мінімізації податків за допомогою оперування грошовими зобов’язаннями суб’єкта господарювання. Процес оптимізації податкового режиму є об’єктивним, а тому має отримати суспільне визнання та чіткі господарсько-правові критерії, а не заперечення.

Досліджуються такі правомірні способи зменшення податкового навантаження, які виходять на рівень оперування грошовими зобов’язаннями, як метод поділу зобов’язань; метод перерозподілу зобов’язань у рамках корпоративних відносин; метод диверсифікації діяльності; метод зменшення обсягу публічних послуг; метод контролю за строками виконання зобов’язань; метод використання іноземної преференції та інші способи. Але зміна договірних форм опосередкування грошових зобов’язань не може відбуватися поза зміною змісту відносин, адже інакше це означатиме фіктивність відносин, яка тягне визнання господарських правочинів недійсними.

Розділ 5 “Грошові зобов’язання господарського характеру за участю держави та територіальних громад” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 5.1 ”Система грошових зобов’язань господарського характеру за участю держави та територіальних громад” розглядається система грошових зобов’язань господарського характеру за участю публічних органів.

У цій сфері варто виділити групи відносин залежно від того, мають вони паритетний чи субординаційний характер. Перші виникають у спосіб, рівнозначний з виникненням горизонтальних господарських зобов’язань. Другі – під час перерозподілу централізованих коштів державного бюджету, виконання його видаткової та дохідної частини, а тому мають публічно-фінансовий характер.

Господарсько-правові грошові зобов’язання виникають переважно з правовідносин першої групи, в тому числі з угод, що укладаються для забезпечення державної грошово-кредитної політики, з неподаткових доходів бюджетів, зокрема, з надання послуг публічними організаціями суб’єктам господарювання, отримання прибутку від діяльності підприємств державної та комунальної форм власності, державного кредиту, міжнародного економічного співробітництва держав тощо. До майново-господарських зобов’язань необхідно віднести такі “нетипові” грошові зобов’язання, які пов’язані з оподаткуванням, але не підпадають під поняття податкового зобов’язання, яке застосоване в Законі України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”: зобов’язання з видачі банківського авалю за податковими векселями, розстрочення податкового боргу, податкового компромісу, протоколів про перерозподіл бюджетної заборгованості, повернення надмірно сплачених податків тощо.

Стосовно другої групи відносин господарсько-правові заходи мають обмежену дію, тут перевагу мають фінансово-правові норми. Натомість, зміст грошових зобов’язань публічно-фінансового характеру вимагає господарсько-правових досліджень з точки зору їх відповідності господарським потребам, зокрема, з питань державної підтримки суб’єктів господарювання (ст. 19 ГК України).

Грошові зобов’язання господарського характеру за участю держави та органів місцевого самоврядування потребують, передусім, уведення в  загальні механізми здійснення господарської діяльності. Наприклад, пропозиції, що висловлюються в літературі, стосовно внесення змін до статей 104, 105, 106 та 107 БК України з метою встановлення істотних умов договорів, на підставі яких суб’єкти міжбюджетних відносин здійснюють фінансування видатків, не можуть відбутися без пристосування їх до майново-господарських зобов’язань.

Аналізуючи проблеми правового регулювання запозичень, що здійснюють територіальні громади, пропонується доповнити ст. 346 ГК України частиною четвертою наступного змісту: “Зобов’язання комунальних організацій, що фінансуються з місцевого бюджету, та комунальних некомерційних підприємств перед суб’єктами господарювання за кредитними договорами та позиками, в тому числі з боргових цінних паперів, можуть виникати лише після отримання позитивного висновку Міністерства фінансів України щодо спроможності територіальної громади гарантувати виплати за цими зобов’язаннями”.

У підрозділі 5.2 „Господарські грошові зобов’язання в системі державної кредитно-грошової політики” досліджуються грошові зобов’язання господарського характеру, що виникають при здійсненні державної кредитно-грошової політики.

Визначаються господарсько-правові проблеми операцій за резервними вимогами, операцій на відкритому ринку, рефінансування та політики валютних інтервенцій, тобто операцій, які не можуть відбутися без укладання відповідних господарських правочинів за участю державних фінансових установ.

Констатується, що система банківського регулювання на сьогодні занадто відокремлена від багатьох загальногосподарських механізмів, про що свідчить окремий порядок реєстрації банків, видачі ліцензій, банкрутства, застосування санкцій тощо. Зокрема, критикується Положення НБУ про порядок визначення та формування обов’язкових резервів для банків України, що передбачає штрафні санкції, які по суті є адміністративно-господарськими, а тому потребують  законодавчого врегулювання. Обґрунтовується, що резервування коштів банківських установ та інших кредиторів має бути переведено на договірну основу між НБУ та відповідним суб’єктом, не може бути безоплатним в умовах перехідної економіки, адже означає конфіскацію прибутків кредиторів від користування коштами та провокує тінізацію господарських операцій. У будь-якому разі відповідні нормативи мають визначатися законом, потребують вичерпних характеристик. Критикується обмеження строку мінімального періоду резервування, що може викликати збитки суб’єкта господарювання та не відповідає смислу частин 3, 4 ст. 47 ГК України.

У підрозділі 5.3 „Грошові зобов’язання в механізмі державної підтримки інвестицій у новації” з’ясовуються особливості грошових зобов’язань, що забезпечують державну підтримку інновацій.

По-перше, банківське кредитування в силу своєї дорожнечі, заснованої на комерційному характері діяльності банків, поза безпосередньою участю держави у здешевленні процентних ставок, не здатне наповнювати венчурний капітал. По-друге, інноваційний розвиток у силу своєї ризикованості за природою не відповідає бажанням підприємців входити у запозичення. Отже, першочерговою стає розроблення та втілення у ГК України, Законах “Про інноваційну діяльність”, “Про страхування” механізму державних гарантій банківських кредитів, що надаються на виконання інноваційних проектів, та страхування ризиків, які виникають під час інноваційного фінансування.

Норми ЦК України, зокрема, статті 560-569 § 4 гл. 49, не пристосовані до регулювання правовідносин у сфері державних гарантій, адже розраховані виключно на гарантії банківських та фінансових установ, ґрунтуються на принципі негайного виконання вимог до гаранта, оплати його послуг, що не враховує соціально-економічний зиск держави від надання відповідних послуг, не пристосовані до бюджетного процесу та реальної господарської практики. Положення ст. 17 БК України теж потребують доопрацювання у цьому сенсі, адже принципи відплатності та наявності зустрічних гарантій інших суб’єктів господарювання не завжди можуть бути відтворені в інноваційному процесі.

Обґрунтовується необхідність спрощення порядку отримання державної фінансової підтримки інноваційних проектів, переорієнтації джерел державного та комунального фінансування інноваційної діяльності з фінансування готових інвестиційних проектів на фінансування наукових розробок з їх наступною репрезентацією інвесторам у супроводі з повним комплектом дозвільної документації та страхуванням ризиків для наступного впровадження і приватного фінансування. Розроблено рекомендації стосовно усунення законодавчих прогалин у застосуванні понять субсидій та дотацій у БК України.

У підрозділі 5.4 „Примусове стягнення коштів з учасників господарських відносин державної та комунальної форм власності” визначені особливості та проблеми примусового стягнення грошових боргів з учасників господарських відносин публічних форм власності.

Проблеми виконання грошових зобов’язань публічними підприємствами, установами та організаціями мають два аспекти. Інструментальний – вимагає ревізії низки казначейських прийомів обліку та перерозподілу витрат розпорядників бюджетних коштів. Інституційний – ґрунтується на аналізі можливості реалізації відповідальності юридичних осіб публічного права, виникаючої перед кредиторами, у разі недостатності грошових коштів.

Зроблено висновок, що пропозиції розмежувати майно бюджетної установи, виходячи з джерел походження коштів, з метою наступного стягнення кредиторів є неприйнятними як з теоретичної, так і з практичної точки зору. Вони необґрунтовано ускладнюють господарські процеси, не враховують знеособлений характер грошей та не вирішують проблем захисту прав кредиторів.

Визначаються напрями пристосування правовідносин за участю юридичних осіб публічного права до загальногосподарських механізмів примусового виконання грошових зобов’язань, при одночасному збереженні цілісності державного та комунального майна. Необхідно впровадити механізм трансформації виконавчого провадження стосовно державних підприємств та організацій у механізм державного субсидування заходів щодо їх санації. Пропонується доповнити ст. 137 ГК України положеннями про субсидіарну відповідальність власника за боргами утворених ним юридичних осіб, за якими майно закріплено на праві оперативного управління, а також тих, які не підлягають банкрутству.

Потребує уточнення фінансово-господарський механізм реалізації субсидіарної відповідальності держави чи територіальної громади за боргами публічних організацій. Нагальним, відтак, є визнання цих субсидіарних боргів, а також інших стягнень за судовими рішеннями державним чи комунальним боргом, а також встановити положення про обов’язкове включення в бюджети витрат на виконання відповідних судових рішень. Пропонується внести відповідні зміни до 51, 52, 77, 78 та інших статей БК України, ст.ст. 2, 3 Закону України “Про державний внутрішній борг України” тощо.