Біда К.М. Касаційне провадження в господарському судочинстві України : Беда К.М. Кассационное производство в хозяйственном судопроизводстве Украины

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації та ступінь дослідження проблеми касаційного оскарження, визначається мета та основні завдання дослідження, обґрунтовується теоретичне і практичне значення роботи, розкривається наукова новизна одержаних результатів, формулюються основні положення та рекомендації, що виносяться на захист.

Розділ 1 “Загально-правові засади касаційного провадження” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “ Розвиток інституту касації в господарському судочинстві” розкриваються основні етапи становлення інституту з часів Стародавнього Риму до нинішніх днів, визначається сутність та завдання касаційного провадження.

Аналізуючи наукові дослідження щодо становлення інституту касації, дисертантка поділяє позицію тих авторів, які вважають, що фактично система перегляду судових актів зародилася ще у Стародавньому Римі у вигляді апеляційного провадження, хоча первісно рішення римського суду не піддавалися оскарженню. Спершу прообразами апеляційного перегляду судових рішень стали системи реституції і вето, які були складовою частиною так званого “формулярного процесу”. У період функціонування формулярного процесу не існувало поділу судів на нижчі і вищі. Але згодом відбувається процес становлення інстанційної системи судів, сутність якої полягає у можливості перегляду рішення нижчої судової інстанції вищестоящою, а відтак у кінці III століття сформувався інститут апеляції, який в результаті рецепції був сприйнятий, насамперед, у Франції, а згодом і в багатьох інших країнах Західної Європи.

Інститут касації в його класичному вигляді характеризується двома найголовнішими рисами. По-перше, даний інститут властивий інстанційній системі судочинства, при якій процедуру касації, порушувану за скаргою заінтересованої особи, здійснює спеціальний судовий орган, який виконує виключно функцію перегляду, і який є вищою і кінцевою інстанцією, судові акти якої не можуть бути переглянуті в майбутньому. По-друге, суд касаційної інстанції концентрує свої зусилля виключно на перевірці відповідності судового рішення правовим нормам, не досліджуючи судові докази, які були встановлені нижчестоящими судовими інстанціями.

Одночасно з касаційним формувався також ревізійний спосіб перегляду судових актів, який традиційно відноситься до судочинства Німеччини та Австрії. Ревізійне провадження по німецькому та австрійському статутах, подібно касаційному провадженню, мало на меті перевірку законності рішення, однак допускало не тільки скасування незаконного рішення, але і можливість його виправлення без передачі справи до нижчестоящого суду для нового провадження. Таким чином, суттєва відмінність ревізії від касації полягає в наділенні вищої судової інстанції повноваженнями приймати рішення по суті спору , якщо порушення судів нижчестоящих інстанцій були незначними.

Формування інституту касації в українській правовій системі здійснювалося суперечливо, непослідовно, і відбувалося в силу історично-політичних передумов в межах правової системи спершу Російської імперії, а згодом – Союзу РСР; в період СРСР інститут касації отримав деякий розвиток лише в цивільному процесуальному праві. Інституту касації в господарському ( арбітражному) судочинстві в радянський період не існувало, оскільки законодавство його не передбачало.

Впродовж багатьох десятиліть радянського періоду переважна частина господарських спорів між державними підприємствами і організаціями розглядалася державними посадовими особами за позасудовими процедурами наглядового провадження. І лише у 1991 р. Законом України “Про арбітражний суд” була ліквідована система державних арбітражів і передбачено утворення арбітражних судів як юрисдикційних судових органів, які стали розглядати спори між господарюючими суб’єктами за правилами Арбітражного процесуального кодексу від 6 листопада 1991 р.

АПК України мав свої як позитивні, так і негативні риси. Серед основних вад АПК України 1991 р. визначено відсутність апеляційного та касаційного провадження, антагонізм положень АПК і ЦПК України. Тому в дисертації обґрунтовано висновок про започаткування в Україні інституту касації з внесенням змін Законом України від 21 червня 2001 р. до ГПК України, який отримав нову назву - Господарський процесуальний кодекс України, шляхом доповнення його новим розділом XII “Перегляд судових рішень у касаційному порядку“, положення якого замінили інститут перевірки рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду, що не мав аналогів у світовій правовій системі.

Правова природа касаційного провадження має певні особливості. По-перше, воно є самостійною стадією господарського судочинства, незважаючи на існування повторної касації. По-друге, касаційне провадження визнається інститутом господарського судочинства, яким є сукупність правових норм і принципів, які визначають зміст процесуальних дій і документів, вчинюваних на стадії касаційного перегляду судових актів (передумови касаційного оскарження, зміст касаційної скарги, порядок її подання та порядок її розгляду, прийняття по ній відповідних рішень).

Сформульована ідея максимального зближення правових засад нового ГПК і нового ЦПК України відповідно до вимог Конституції України.

У підрозділі 1.2. “Принципи касаційного провадження в господарському судочинстві України” дається загальна характеристика принципів, на яких має базуватися як цивільне, так і господарське процесуальне право.

Дисертанткою відзначається, що в ГПК України не визначаються безпосередньо принципи касаційного провадження. Однак ця обставина не означає, що тут взагалі не діють певні процесуальні принципи, оскільки на касаційне провадження поширюється дія значної частини загально-процесуальних принципів господарського судочинства, які знайшли своє пряме закріплення у внесених до ГПК нових статтях, зокрема 4², 4³, 4⁴, 4⁵, якими закріплені принципи рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності, гласності розгляду справ, обов’язковості судових рішень. У підрозділі проаналізовано організаційні і функціональні принципи, і зроблено два узагальнюючих висновки. По-перше, запропонований в юридичній науці поділ принципів на організаційні та функціональні (процесуальні) є певною мірою умовним, адже окремі з них можуть вважатися як організаційними, так і функціональними одночасно (наприклад, принцип законності, обов’язковості судових актів). По-друге, деякі із зазначених принципів не мають достатніх ознак загально-процесуальних правових засад для господарського судочинства (наприклад, принцип оперативності, солідарності, активної дії на покращення діяльності господарюючих суб’єктів), оскільки стосуються незначної частини сфери процесуальності або не мають загально зобов’язуючого характеру.

Не можна, однак, заперечувати той факт, що переважна частина принципів господарського процесу, особливо тих, що прямо визначені в ст. 129 Конституції України і ГПК, з тим чи іншим ступенем функціонування притаманна і касаційному провадженню. Дія принципів господарського судочинства тут має певні особливості. Якщо звернути увагу на особливості касаційного провадження в господарському суді, то, порівняно з першою та апеляційною інстанціями, тут, як правило, різко знижується необхідність у відкритості процесу для сторонніх осіб, а тим більше в громадському контролі за судовим розглядом. Принцип гласності не досить адекватно відображає сутність відкритості, доступності господарського процесу. Тому він міг би бути доповнений принципом публічності, зміст якого полягає у введенні обов’язковості оприлюднення в засобах масової інформації та спеціальних виданнях (у тому числі електронних) інформації про призначення розгляду касаційних скарг та ухвалених касаційною інстанцією судових актів.

В касаційному судочинстві, порівняно з першою та апеляційною стадіями процесу, дія принципу диспозитивності суттєво обмежена. Це пояснюється контрольним характером розгляду касаційних скарг, де особи, які беруть участь у справі, мають менше можливостей реалізовувати своє право по розпорядженню предметом спору. В касаційному провадженні в господарському суді, також помітно переважає змагальність у вигляді полеміки за існуючими вже доказами.

 В касаційному судочинстві істина по господарському спору найбільш чітко виражає свою подвійну природу. Відносно фактичних обставин спору вона проявляється з формальної сторони, а відносно прийнятого по спору судового рішення, на яке подана скарга - як істина об’єктивна.

Отже в касаційному провадженні цілком реально, але у звуженому форматі, проявляється дія загальновизнаних принципів господарського процесуального права (принципів гласності, диспозитивності, змагальності, рівноправності).

Система та зміст принципів господарського процесуального права має розвиватися в напрямі максимального зближення з принципами цивільного процесуального права, оскільки вони формують процесуальні засади діяльності судів загальної юрисдикції, відповідно до вимог Конституції України.

Розділ 2 “Перегляд судових рішень у касаційному порядку” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Суб’єкти права на касаційне оскарження “ визначається коло осіб, які мають право звертатися з касаційною скаргою до суду касаційної інстанції.

Згідно з ст. 107 ГПК України, сторони у справі мають право подати касаційну скаргу, а прокурор-касаційне подання на рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та постанову апеляційного суду. Крім цих осіб касаційну скаргу мають право подати також особи, які не залучалися до участі у справі, якщо прийняті судом рішення чи постанова стосуються їх прав і обов’язків. Власне такий висновок підтверджується певною мірою і роз’ясненнями президії ВГСУ від 28.03.2002 р. в якому є застереження про те, що право на касаційне оскарження мають також громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав та обов’язків. Безумовно, в принципі таке роз’яснення правильне, оскільки такі громадяни не можуть бути позбавлені свого конституційного права на захист порушених прав. Але з правової точки зору наведене роз’яснення є юридично некоректним, адже в ГПК відсутні норми, які б це прямо передбачали, а також таким, що не визначає механізм захисту прав громадян та їхнє процесуальне становище, обумовлене особливостями чинного господарського судочинства, яке поки що не передбачає повноцінної участі у ньому громадян, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Тому у такій ситуації більш доцільним уявляється розгляд касаційних скарг у ВГСУ за правилами ГПК з субсидіарним застосуванням правил ЦПК України.

Аналізуючи коло суб’єктів права на касаційне оскарження, встановлене чинним ГПК, позиції науковців, судову практику, дисертантка доходить висновку про необхідність його певного розширення, але таким чином, щоб у касаційний процес не втручалися ті учасники судового процесу, які не мають власного або делегованого інтересу до господарського спору. З урахуванням викладеного, у майбутньому новому ГПК України доцільно було б передбачити правило про те, що право на касаційне оскарження у справах позовного провадження мають не лише сторони  та прокурор, але і треті особи, державні й інші органи та посадові особи, яким законом безпосередньо надано право захищати права та законні інтереси інших осіб. Таке право повинні мати особи, які не брали участь у процесі, але права чи інтереси яких були порушені оскаржуваними у касаційному порядку судовими актами. (За ст. 107 ГПК України таке право мають особи, якщо прийняті судом рішення чи постанова стосуються їх прав та обов’язків).

У підрозділі 2.2. “Об’єкт та строк касаційного оскарження” визначені передумови реалізації права на касаційне оскарження, якими є оскаржуваний судовий акт та строк, у межах якого можливе касаційне оскарження.

За ст. 108 ГПК ВГСУ переглядає за касаційною скаргою (поданням) рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду. Якщо ж звернутися до змісту ст. 111-13 ГПК, то можна дійти висновку, що можуть оскаржуватися у касаційному порядку також ухвали місцевого або апеляційного господарського суду, але лише у випадках, передбачених законом. Тобто процесуальне законодавство обмежує можливість касаційного оскарження ухвал господарських судів. В законі прямо не передбачається можливість касаційного оскарження лише певних частин рішень, постанов та ухвал господарського суду. Однак, на погляд дисертантки, правових перешкод для цього не існує.

В новому ЦПК України передбачається лише дві форми судових рішень: 1) ухвали; 2) рішення. Тобто відсутні судові рішення у формі постанов. Введення   двох форм судових актів навпаки може створити додаткові незручності у розмежуванні судових актів судів першої та наступних інстанцій. Тому дисертантка вважає за доцільне у новому ГПК України зберегти три форми судових актів: рішення, постанову, ухвалу.

За чинним ГПК України можливе касаційне оскарження рішення суду першої інстанції без апеляційного перегляду. Обґрунтовано висновок про недоцільність касаційного оскарження судових актів без дотримання апеляційного порядку. Це можливе лише у виняткових випадках, передбачених законом. На думку дисертантки, рішення суду першої інстанції повинні підлягати касаційному оскарженню лише після їх апеляційного перегляду. Ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також постановлені за результатами їх перегляду ухвали апеляційного суду оскаржуються у касаційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Для касаційного оскарження, як і для апеляційного оскарження, встановлюється відповідний строк, який має бути  оптимальним і водночас реальним для сторін.

В новому ЦПК України встановлений двомісячний строк на касаційне оскарження. Дисертантка вважає такий строк надто тривалим і неприйнятним для господарського судочинства, і пропонує передбачити у новому ГПК не місячний, як це має місце в чинному ГПК, а 30-денний строк для касаційного оскарження, який має обчислюватися з дня набрання законної сили судовим актом.

Згідно з п. 5 ст.111-3 ГПК України, якщо скаргу (подання) подано після закінчення строку, встановленого для її подання без клопотання про відновлення цього строку, касаційна скарга (подання) не приймається до розгляду і повертається судом. Однак, у цій статті конкретно не визначається строк, в межах якого можливе таке відновлення касаційного строку. Обґрунтовано висновок про необхідність встановлення для цих цілей тримісячного строку (90 днів).

У підрозділі 2.3. “Порядок здійснення права на касаційне оскарження” висвітлюються питання організаційно-правового характеру, які забезпечують динаміку (рух) касаційної скарги для її розгляду судом касаційної інстанції по суті (зокрема, зміст, форма і порядок подання касаційної скарги). У разі недотримання цих умов касаційна скарга підлягає поверненню відповідно до вимог ст.111-3 ГПК .

Касаційна скарга (подання) не приймається до розгляду і повертається судом, якщо вона підписана особою, яка не мала права її підписувати або особою, посадове становище якої не зазначено. Однак, в ГПК чітко не визначено зміст належного підпису. Автор доходить висновку про необхідність закріплення в новому ГПК норми про те, що касаційна скарга підписується фізичною особою, яка подає скаргу, а від імені юридичної особи-її керівником (іншою уповноваженою особою) або їх представником, або прокурором відповідно до його компетенції. У довіреність представників сторін, на думку дисертантки, доцільно передбачати право представника на апеляційне та касаційне оскарження.

Як зазначається у ст. 108 ГПК України, касаційна скарга (подання) подається (вноситься) до ВГСУ через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову. Недотримання встановленого порядку є підставою для повернення касаційної скарги. Процесуальне законодавство повинно сприяти прискоренню руху і розгляду касаційних скарг. Тому було б доцільно у новому ГПК передбачити можливість подання касаційної скарги за розсудом заявника або через господарський суд, який ухвалив оскаржуваний судовий акт, або безпосередньо до касаційного суду.

Заявник повинен підтверджувати факт надсилання іншим особам касаційної скарги відповідними доказами. Зазвичай найбільш поширеними доказами, що підтверджують цей факт, є поштові документи. Однак було б доцільно у ГПК України закріпити їх орієнтовний перелік. До них можна було б віднести розписки, скріплені печаткою повідомленого учасника спору, акт про вручення касаційної скарги, повідомлення про отримання копії касаційної скарги засобами електронного зв’язку, опис поштового вкладення, а також реєстр поштових відправлень.

Важливою умовою порушення касаційного провадження є сплата державного мита та надання доказів про його сплату, адже відсутність яких є підставою для повернення касаційної скарги. Неврегульованими належним чином є відносини, пов’язані з наданням відстрочки чи розстрочки у сплаті державного мита. Можливість її надання  лише опосередковано випливає із змісту ч. 3 ст. 46 ГПК, згідно з якою до заяви про збільшення розміру позовних вимог додається документ, що підтверджує сплату державного мита у встановленому порядку і розмірі, за винятком випадків звільнення від сплати державного мита, відстрочки або розстрочки його сплати. Тому у новому ГПК України має бути обов’язково передбачена норма, яка б чітко закріплювала інститут відстрочки та розстрочки сплати державного мита та інших судових витрат. Варто було б також за подання касаційних скарг зменшити розмір державного мита з 50 % до 25% ставки, що підлягає сплаті у разі подання заяв для розгляду спорів у суді першої інстанції.

Касаційна скарга може бути також повернута, якщо вона подана після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку або якщо таке клопотання відхилено (п. 5 ст. 111³ ГПК України). У ГПК не визначається форма такого клопотання, тобто чи воно має бути викладене безпосередньо у касаційній скарзі, чи у вигляді окремого процесуального документа. Більш прийнятним і ефективним уявляється клопотання, викладене окремим процесуальним документом, оскільки воно більш наочно підтверджує намір скаржника вимагати відновлення строку подання касаційної скарги та сприяє поліпшенню обґрунтування підстав для відновлення такого строку.

Однією з найважливіших умов, що може бути об’єктом неоднозначного тлумачення, є вимога п. 4 ст.111 ГПК України про те, що касаційна скарга має містити посилання щодо суті порушення або неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права. Наведену норму не можна тлумачити широко, оскільки мова в ній не йде про ступінь обґрунтованості заявником вимог, сформульованих у касаційній скарзі, адже визначити це є завданням касаційної інстанції. Тому заявнику для того, щоб касаційна скарга була прийнята до розгляду, достатньо зазначити на свій суб’єктивний погляд суть порушення або неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права, зокрема, шляхом наведення конкретної правової норми, яка була порушена попередньою судовою інстанцією. За таких обставин касаційна скарга не повинна бути повернена скаржникові.

Положення як урядового Проекту, так і ст. 111 чинного ГПК дають підстави для довільного використання механізму повернення касаційних скарг. Тому варто було б у ГПК передбачити мінімум вимог, які мають бути викладені скаржником у касаційній скарзі щодо необґрунтованості прийнятого судового акту. Зокрема, що касаційна скарга повинна містити посилання на конкретну норму матеріального чи процесуального права, яка була порушена або неправильно застосована господарським судом першої інстанції чи апеляційним господарським судом.

В ст. 111 чинного ГПК міститься заборона посилатися у касаційній скарзі (поданні) на недоведеність обставин справи. У сформульованій редакції зазначена норма є алогічною і зайвою, адже ст. 111³ не встановлює правових наслідків у вигляді повернення касаційної скарги у разі включення до неї посилань на недоведеність обставин справи. 

Розділ 3 “Розгляд справ у касаційній інстанції” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Межі перегляду справи у касаційній інстанції” висвітлюється питання обсягу судового дослідження оскаржуваного судового акту та його відповідності загальновизнаному принципу інституту касації: “скільки скарги - стільки судового рішення”.

За чинним ГПК України (ст. 111-7) касаційна інстанція, по-перше, на підставі встановлених фактичних обставин перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. По-друге, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. По-третє, у касаційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Отже, за чинним ГПК значно звужені межі перевірки касаційною інстанцією судових актів, порівняно з системою перегляду за АПК України 1991 р., оскільки перевірка законності оскаржуваного судового акта можлива лише на підставі встановлених судом першої та апеляційної інстанції фактичних обставин та лише в межах обсягу вимог касаційної скарги. Касаційна інстанція не повинна: по-перше, розглядати вимоги касаційної скарги, що не були предметом розгляду в суді першої чи апеляційної інстанції, по-друге, оцінювати встановлені в попередніх судових інстанціях докази. Касаційна інстанція не позбавлена і не може бути позбавлена права оцінювати докази з позиції обґрунтованості судового рішення та правильності застосування судами першої та апеляційної інстанціях норм матеріального чи процесуального права. Однак ні чинне, ні перспективне господарсько-процесуальне законодавство не враховують цієї обставини. Тому  у новому ГПК України має бути стаття “Межі розгляду справи судом касаційної інстанції” зміст якої запропоновано автором. Така пропозиція спрямована на певне розширення меж розгляду касаційною інстанцією касаційної скарги, яке не скасовує дії принципу касаційного провадження “скільки скарги – стільки судового рішення”, а лише оптимізує його та надає господарському суду касаційної інстанції право більш активно сприяти встановленню законності та обґрунтованості оскаржуваного акту, а також виходити за межі вимог касаційної скарги у виняткових випадках.

У підрозділі 3.2. “Повноваження касаційної інстанції” аналізуються питання щодо комплексу прав касаційної інстанції, передбачених ст.111-9 ГПК України, які вона використовує в стадії касаційного провадження.

Перераховані повноваження становлять вичерпний їх перелік. Наведений перелік повноважень є усталеним і стандартним, сприйнятим судовою практикою. Аналогічні повноваження передбачені у відповідних положеннях нового ЦПК України і урядового проекту нового ГПК України. Якщо ж оцінювати критично наведені в них положення, то необхідно все-таки дійти висновку, що в процесуальному законодавстві мають визначатися повноваження господарського суду, а не права, а відтак конструкція ст. 111-9 ГПК , ст. 292 урядового проекту ГПК України має бути побудована таким чином, щоб закріплені повноваження суд касаційної інстанції зобов’язаний був реалізовувати. Це можна зробити шляхом заміни в ч. 1 ст. 111-9 ГПК терміну “право” на термін “повноваження”.

Розглядаючи окремі повноваження касаційної інстанції, насамперед, необхідно зупинитися на її праві залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу (подання) без задоволення. ГПК не наводить аргументації, яка може слугувати підставою для реалізації цього повноваження. Тому за таких умов необхідно виходити з положень ст. 111-7 ГПК у тій частині, в якій стверджується, що касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Іншими словами, касаційна інстанція залишає рішення суду першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу (подання) без задоволення у тому разі, коли не було здійснено порушень попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права.

        Відповідно до ст.111-9 ГПК касаційна інстанція має право скасувати рішення або постанову і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції за наявності порушень, передбачених частиною другою ст. 111-10 ГПК. У цій статті записано, що порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду. Перераховані у цій статті порушення є організаційно-процесуальними і мають безумовний характер, тобто встановлення судом касаційної інстанції їх наявності зобов’язує суд скасувати оскаржуваний судовий акт, незважаючи на те, що вже наведеною статтею 111-9 ГПК України касаційній інстанції надається “право”, а не встановлюється “обов’язок” реалізувати надані повноваження. Саме так необхідно тлумачити і зміст ст. 111-10 ГПК України. Звичайно такі правові наслідки можливі лише тоді, коли касаційна інстанція встановить вищезгадані процесуальні порушення.

В ст. 3 ГПК встановлено, що мова судочинства визначається статтею 21 Закону України “Про мови в Українській РСР”, відповідно ж до ст. 7 нового ЦПК України цивільне судочинство здійснюється державною мовою і судові документи складаються державною мовою. Однак на випадок порушення такої норми ніяких правових наслідків не встановлено ні в чинному ГПК, ні в новому ЦПК України. Тому, на  погляд дисертантки, була б доцільною норма про те, що судовий акт обов’язково підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд, якщо, зокрема, було порушено законодавство про мови, що проявилося у відмові судом клопотань осіб, які беруть участь у справі, забезпечити дотримання вимог законодавства про мови.

У ГПК не розкривається зміст законності і обґрунтованості судового акту. Автор вважає, що ці поняття не є тотожними, але і не є антагоністичними. Інша справа, що обґрунтованість є більш практично значимою при розгляді справ у судах першої та апеляційної інстанції. Водночас можна стверджувати, що законне чи правильне рішення є також обґрунтованим, але не кожне обґрунтоване рішення може бути у кінцевому випадку законним чи правильним.

В чинному ГПК України (статті 101,104,111-7,111-10) не простежується логічності у застосуванні категорій законності, правильності та обґрунтованості судових актів у апеляційній та касаційній інстанціях. З огляду на вищевикладене, стає очевидною необхідність доповнення ч. 1 ст. 111-7 ГПК України посиланням на те, що касаційна інстанція перевіряє “законність та правильність” застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а не просто “перевіряє” застосування цих норм.

Автором досліджена доцільність надання касаційній інстанції права оцінювати оскаржуваний судовий акт з позицій його обґрунтованості, як це має місце в АПК РФ, згідно з яким касаційна інстанція перевіряє, чи відповідають висновки арбітражного суду першої і апеляційної інстанції про застосування норм права встановленим ними у справі обставинам та наявним у справі доказам (ст. 286). Правових перешкод для втілення такої норми у господарському процесуальному законодавстві України немає. Вона могла б бути сформульована у ст. 111-7 чинного ГПК та у відповідній статті нового ГПК наступним чином: “Касаційна інстанція має також право перевірити відповідність висновків суду першої чи апеляційної інстанції встановленим цими інстанціями доказам”. Така пропозиція не руйнує правових засад інституту касації, оскільки вона не надає касаційному суду право встановлювати нові докази чи відхиляти вже встановлені.

Статтею 22 ГПК України визначаються права сторін, у тому числі право заявляти до прийняття рішення по справі  про зміну підстави або предмету позову, про збільшення розміру позовних вимог, про відмову від позову або про зменшення розміру позовних вимог. Але в ГПК не визначається перелік процесуальних вимог сторони, які не може задовольняти касаційна інстанція. За чинним ГПК вона не має повноважень задовольняти клопотання позивача про зміну підстави чи предмету позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, оскільки у іншому випадку касаційній інстанції необхідно було б надати можливість встановлювати нові докази, оцінювати їх, що було б невластивим завданням інституту касації і чого зараз не має касаційна інстанція, на що зверталася увага в юридичній науці.

Що ж до можливості задоволення касаційним судом відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем, затвердження мирової угоди, то в окремих випадках відсутні процесуальні перешкоди для задоволення клопотань сторін про вчинення зазначених дій. Так, якщо відповідач визнає позов без наведення матеріально-правових обґрунтувань, відмінних від встановлених в оскаржуваному судовому акті, то не виникає потреби у дослідженні певних обставин та доказів.

Ні в чинному ГПК, ні в одному з трьох проектів нового ГПК України не міститься конкретна норма, яка б безпосередньо закріплювала право сторін на укладення мирової угоди в стадії касаційного провадження та враховувала її особливості. За таких обставин вважаємо за доцільне визнати право сторін на укладення мирової угоди у касаційному провадженні, а відтак у майбутньому новому ГПК могла б знайти своє місце норма про те, що “сторони та треті особи з самостійними вимогами мають право укласти мирову угоду на будь-якій стадії господарського процесу з додержанням встановлених законом правил та за умови, що вона не порушує права та охоронювані законом інтереси інших осіб”.

Автором здійснено аналіз статистичних матеріалів розгляду касаційних скарг Верховним Судом України, який свідчить про необхідність прийняття нового ГПК України та здійснення певного організаційного реформування у системі господарських судів України.

Підсумки наукового дослідження сформульовані у Висновках, які відображають основні наукові та науково-практичні результати аналізу правового регулювання відносин в стадії касаційного провадження в господарському судочинстві.