Бутирський А.А. Правове регулювання заходів щодо відновлення платоспроможності боржника

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито зв’язок з науковими програмами і темами, основні теоретико-методологічні підходи та методи дослідження, визначено мету, завдання, предмет, об’єкт, наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, відомості про апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

Розділ 1 „Поняття та історичне походження заходів щодо відновлення платоспроможності боржника” включає три взаємопов’язані підроз­діли, де висвітлено науково-теоретичні і методологічні підходи до розуміння правової природи та видів заходів щодо відновлення платоспроможності боржника; проведено дослідження їх історичного походження; здійснено порівняльний аналіз правового регулювання вказаних заходів у зарубіжних країнах.

У підрозділі 1.1 “Правова природа та види заходів щодо відновлення платоспроможності боржника” визначається, до якої галузі права належить інститут банкрутства і заходи щодо  відновлення платоспроможності боржника як його складова.

Відносини неспроможності регулюються нормами господарського права, оскільки у них чітко простежуються особливості предмету та методу правового регулювання господарського права. Водночас у процедурі банкрутства мають місце цивільні, кримінальні та трудові правовідносини.

У підрозділі проаналізовано думки дослідників стосовно класифікації заходів та аргументовано, чому певні інститути банкрутства не відносяться до заходів, необхідних для відновлення платоспроможності боржника.

Дисертант досліджує та класифікує заходи щодо відновлення платоспроможності боржника наступним чином:

1)                 заходи, спрямовані на створення сприятливих умов для відновлення платоспроможності боржника, які, у свою чергу, поділяються на:

-          безумовні (атрибутивні), тобто такі, що настають у силу закону (мораторій на задоволення вимог кредиторів, присікальний строк для виявлення конкурсних кредиторів);

-          ситуативні, які можуть застосовуватися за умов, визначених Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (визнання угод недійсними, відмова від виконання договорів боржника);

2) заходи санації, тобто ті, що передбачені у ч.ч. 1, 2 ст. 18 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, зокрема:

–           виконання зобов’язань боржника третіми особами;

–           обмін вимог кредиторів на активи боржника та (або) його корпоративні права;

–           реструктуризація підприємства;

–           перепрофілювання виробництва;

–           закриття нерентабельних виробництв;

–           відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) частини боргів, про що укладається мирова угода;

–           ліквідація дебіторської заборгованості;

–           реструктуризація активів боржника відповідно до вимог цього Закону;

–           продаж частини майна боржника;

–           зобов’язання інвестора про погашення  боргу  (частини  боргу) боржника, зокрема шляхом переведення на нього боргу (частини боргу), та його відповідальність за невиконання взятих на себе зобов’язань;

–           виконання зобов’язань боржника власником майна боржника та його відповідальність за невиконання взятих на себе зобов’язань;

–           продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу (для недержавних підприємств);

–           одержання кредиту для виплати вихідної допомоги працівникам боржника, які звільняються згідно з планом санації, який відшкодовується в першу чергу згідно зі статтею 31 цього Закону за рахунок реалізації майна боржника;

–           звільнення працівників боржника, які не можуть бути задіяні в процесі реалізації плану санації. Вихідна допомога у цьому разі виплачується за рахунок інвестора, а за його відсутності – за рахунок реалізації майна боржника або за рахунок кредиту, одержаного для цієї мети;

–           виконання зобов’язань боржника третіми особами;

–           обмін вимог кредиторів на активи боржника та (або) його корпоративні права;

–               інші способи відновлення платоспроможності боржника;

3) заходи, спрямовані на погашення вимог кредиторів:

–               заходи, що не передбачені Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, однак врегульовані нормами господарського та цивільного права (зарахування зустрічних однорідних вимог, новація, відступне).

Автором сформульовано власне визначення заходів щодо відновлення платоспроможності боржника.

У підрозділі 1.2 “Історичне походження заходів щодо відновлення платоспроможності боржника” дисертант досліджує еволюцію розвитку інституту неспроможності в цілому та заходів щодо відновлення платоспроможності боржника зокрема. Процедури банкрутства неспроможних боржників були ґрунтовно розроблені ще на початку ХІХ ст., однак історія інституту банкрутства починається з моменту виникнення ринкових відносин.

За часів римського права вже існувала відстрочка у виконанні зобов’язань, що давало можливість боржнику впродовж певного часу не сплачувати борги кредиторам (прототип сучасного мораторію на задоволення вимог кредиторів). Проте початковий розвиток неспроможності передбачав мораторій лише як відстрочку або розстрочку боргів і, відповідно, мав мало спільного із сучасним значенням мораторію. Згадки про відстрочку виконання зобов’язань містяться також у “Руській правді”.

Зарубіжне законодавство ХVІІ-ХІХ ст. встановлювало різні строки для звернення кредиторів з вимогами. Так, французьке законодавство зобов’язувало всіх кредиторів заявити свої вимоги після оголошення неспроможності, а для тих, хто не звернувся, публікувалось нагадування. У Німеччині строки встановлювались судом, який, враховуючи місцезнаходження кредиторів, міг встановити строк від двох тижнів до трьох місяців. Разом з тим, зарубіжне законодавство, на відміну від російського, було більш лояльним до кредиторів, які пропустили строк для пред’явлення вимог, оскільки допускало таких кредиторів до участі у конкурсі.

За часів існування конкурсного права неодноразово змінювалися підстави та терміни спростування угод, наслідки такого спростування, розроблялися різні теорії спростування угод боржника, встановлювався різний “період підозрілості”, однак універсального механізму так і не було розроблено.

У підрозділі 1.3 “Порівняльний аналіз правового регулювання заходів щодо відновлення платоспроможності боржника у зарубіжних країнах” проаналізовано законодавчу базу про неспроможність зарубіжних країн. Тривалість законодавчого регулювання відносин неспроможності у США, Франції, Англії, Німеччині та Росії, приналежність до різних систем (проборжниківської, прокредиторської та нейтральної) і важливість набутого ними досвіду для України зумовило вибір цих країн для правового дослідження.

До проборжниківської системи конкурсного законодавства відносяться законодавства США та Франції. Американський закон дозволяє сумлінним юридичним і фізичним особам, які відповідально ставляться до предмета своєї діяльності, одержати звільнення від вимог кредиторів, пред’явлених у формі судових позовів. Кредиторам заборонено втручатися у процес банкрутства, намагатися стягнути борг у той час, коли справа знаходиться у провадженні суду, якщо, звичайно, положення закону чи суд не допускає таке втручання.

Концепція французької системи правового регулювання неспроможності базується на твердженні, що цілями законодавства про неспроможність є, насамперед, збереження діючих підприємств та робочих місць і лише потім йдеться про задоволення вимог кредиторів.

До прокредиторської системи неспроможності належить законодавство Англії та Німеччини. Англійське законодавство про неспроможність насамперед дбає про інтереси кредиторів, тоді як інтереси боржника відходять на другий план. Особливо захищаються права заставних кредиторів. Так, у процедурі ліквідації заставний кредитор може вилучити предмет застави.

У німецькому законодавстві значна увага також надається захисту майнових інтересів кредиторів, а не долі неспроможної особи. Боржник відсторонюється від управління підприємством, призначається повірений (конкурсний) розпорядник, а перехід до реабілітаційної процедури можливий тільки за наявності певного рівня згоди кредиторів.

Законодавство Росії відноситься до нейтральної системи неспроможності. Її суть полягає в тому, що норми конкурсного законодавства спрямовані на досягнення балансу інтересів боржника і кредиторів. Тобто, в цьому випадку закон не надає явних переваг одній стороні на шкоду іншій, а боржник та кредитори знаходяться приблизно в однаковому становищі, оскільки закон намагається врахувати їхні інтереси одночасно.

Розділ 2 „Заходи, що сприяють відновленню платоспроможності боржника” складається з чотирьох підрозділів, у яких проведено загальний аналіз таких заходів, як мораторій  на задоволення вимог кредиторів, присікальний строк для пред’явлення кредиторських вимог, визнання недійсними угод боржника у процедурі банкрутства та відмова від виконання договорів боржника у процедурі банкрутства.

У підрозділі 2.1 “Мораторій  на задоволення вимог кредиторів” досліджується інститут мораторію, проаналізовано його концепції та виділено його ознаки. Так, виходячи із визначення мораторію, автор виділяє властиві йому (мораторію) ознаки: носить диспозитивний характер (вводиться незалежно від волі сторін); стосується лише грошових зобов’язань; застосовується тільки відносно конкурсних кредиторів; триває з моменту порушення провадження у справі про банкрутство до її припинення.

Введення мораторію сприятливо позначається на матеріальному становищі боржника, що відбувається за рахунок кредиторів, у яких фактично заморожуються кошти. За своєю суттю мораторій, з одного боку, призводить до обмеження цивільних прав кредиторів по грошових зобов’язаннях, а з іншого – прямо сприяє відновленню платоспроможності боржника і спрямований на захист як приватних, так і публічних інтересів.

Аналізуючи негативні наслідки введення мораторію для кредиторів та можливі зловживання пільгами, які отримує боржник, автор пропонує передбачити у Законі України ”Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” перелік ухвал господарського суду, що підлягають оскарженню, а також внести зміни у Господарський процесуальний кодекс України, якими необхідно закріпити право місцевих господарських судів відмовляти в прийнятті апеляційних скарг на ухвали, що не підлягають оскарженню.

У підрозділі 2.2 ”Присікальний строк для пред’явлення кредиторських вимог” досліджуються особливості правового регулювання строку для пред’явлення кредиторських вимог.

Дисертант розкриває правову природу присікальних строків, до яких відноситься тридцятиденний строк, встановлений ч. 1 ст. 14 Закону України ”Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Для присікальних строків характерно те, що нездійснення права або невиконання обов’язку у певний строк призводить до припинення цього права або обов’язку.

У ході дослідження автором з’ясовано, що присікальний строк є заходом щодо відновлення платоспроможності боржника, який, шляхом відсікання конкурсних кредиторів, що не звернулися (чи звернулися із запізненням) із грошовими вимогами до боржника, має на меті виявити всіх кредиторів і встановити пасив боржника. Під час провадження у справі про банкрутство задоволення вимог кредиторів відбувається лише у межах справи про банкрутство, тобто індивідуальні стягнення з боржника є неможливими. Але не можна позбавити кредитора права звернутися з позовом до суду поза межами справи про банкрутство. У цьому випадку суттєву роль відіграє момент опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. Так, до оголошення суд може вирішувати спір у позовному провадженні, а після оголошення – ні.

На підставі проведеного аналізу автор пропонує, щоб вимоги кредиторів, які заявлені після закінчення строку, встановленого ч. 1 ст. 14 Закону України ”Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, розглядалися судом у процедурі ліквідації. За таких умов кредитори, що не звернулися у тридцятиденний термін з дати оголошення, лише втрачають право брати участь у підготовчому і попередньому засіданні та засіданні суду згідно з абз. 6 с. 11 ст. 11 цього Закону, і відповідно, вирішувати долю боржника у комітеті кредиторів, але при цьому не втрачають право вимагати погашення вимог у майбутньому.

У підрозділі 2.3 ”Визнання недійсними угод боржника у процедурі банкрутства” проведено дослідження правового регулювання інституту визнання недійсними договорів у процедурі банкрутства, виділено специфіку застосування та проаналізовано судову практику.

Інститут визнання недійсними угод боржника у процедурі банкрутства позитивно впливає як на боржника, так і на його кредиторів, оскільки надає можливість створення сприятливих умов для відновлення платоспроможності останнього, шляхом повернення до конкурсної маси майна, що протиправно вибуло від боржника. Автором визначено певні умови, за яких можливе спростування угод у процедурах банкрутства, зокрема: повинна бути порушена справа про банкрутство, оскільки саме з цього моменту відносно боржника вводиться особливий правовий режим, який передбачає специфічні підстави для визнання угод недійсними; у результаті угоди кредиторам завдано чи може бути завдано збитки або один з кредиторів отримав перевагу перед іншими кредиторами; угода повинна бути укладена в період підозрілості.

Шляхом дослідження встановлено, що сучасна правова конструкція, яка регулює порядок визнання недійсними угод у процедурі банкрутства, є недосконалою. У зв’язку з цим запропоновано внести зміни до Закону України ”Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, якими  надати кредиторам право оскаржувати ухвали суду, що винесені за результатами розгляду заяв ліквідатора про визнання угод недійсними. Також в оскарженні ухвал суду зацікавлені засновники боржника, яким не байдуже відновлення платоспроможності боржника. 

Дисертант обґрунтовує необхідність вживання у ч. 11 ст. 17 Закону України ”Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” терміна “дії” замість терміна “угода”, оскільки боржник може зменшити свої активи, не укладаючи угоди (безоплатне відчуження, дострокові платежі, погашення прострочених платежів та інше), а вказаний Закон не передбачає можливості спростування дій боржника. Також автор мотивує необхідність визнання недійсними угод, які завдають збитків боржнику.

У підрозділі 2.4 ”Відмова від виконання договорів боржника у процедурі банкрутства” проаналізовано порядок, умови та особливості інституту відмови від виконання договорів боржника.

Приналежність інституту відмови від виконання договорів боржника до заходів щодо відновлення платоспроможності боржника обумовлена тим, що метою санації є запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, а сама санація спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника та задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів. Досягненню таких цілей санації може перешкоджати виконання у період її дії певних зобов’язань боржника. Відмова від виконання договорів боржника веде до їх розірвання і, відповідно, правовідносини між сторонами припиняються з моменту отримання контрагентом боржника повідомлення про відмову від договору.

Заява керуючого санацією про відмову від виконання договорів боржника повинна містити підставу, за якою відбувається така відмова. Наведена підстава повинна відповідати вимогам, передбаченим у ч. 10 ст. 17 Закону України ”Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

Автором запропоновано також ввести до вищезазначеного Закону норму, відповідно до якої керуючий санацією, на вимогу контрагента боржника, зобов’язаний невідкладно повідомити, чи має він намір вимагати виконання. Якщо керуючий санацією не виконає цього, він не може наполягати на виконанні зобов’язання контрагента боржника.

Розділ 3 „Заходи санації та погашення вимог кредиторів як шлях до відновлення платоспроможності боржника” містить два підрозділи, в яких проаналізовано заходи, що використовуються у процедурі санації, а також зарахування зустрічних однорідних вимог, новацію та відступне як способи погашення вимог кредиторів.

У підрозділі 3.1 ”Заходи щодо відновлення платоспроможності боржника, які використовуються у процедурі санації” автором виявлено та класифіковано заходи санації наступним чином: заходи санації, що передбачені абзацами 5-8 ч. 1 та ч. 2 ст. 18 Закону України ”Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”; заходи санації виробничого характеру; заходи санації, що здійснюються за безпосередньої участі держави; заходи санації за участі банків; заходи санації, що пов’язані з обігом цінних паперів.

Крім санації, яка використовується у процедурі банкрутства, автором виділена досудова санація, яка за своєю суттю збігається із санацією, що застосовується у процедурі банкрутства. Розбіжність між досудовою санацією і санацією полягає в тому, що досудова санація можлива до порушення провадження у справі про банкрутство, а санація – після, тобто в останньому випадку санація отримує особливий порядок здійснення з окремими перевагами, чого не можна сказати про досудову санацію.

У дисертації проаналізовано та виділено складові реструктуризації підприємства (реструктуризація виробництва, реструктуризація активів, фінансова реструктуризація, реорганізація підприємства, зміна форми власності), а також розкрито особливості списання (прощення) боргу органами Державної податкової служби. Положення ч. 2 ст. 36 Закону України ”Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, на думку автора, є дискримінаційними щодо податкових кредиторів у порівнянні з іншими кредиторами третьої черги, оскільки вказаний закон передбачає, що лише вони зобов’язані погодитися на задоволення частини вимог з податків, зборів (обов’язкових платежів) на умовах такої мирової угоди з метою забезпечення відновлення платоспроможності підприємства. У всіх інших кредиторів третьої черги такого обов’язку не існує, а вимоги пенсійних кредиторів взагалі не можуть бути прощені (списані).

Автор дисертаційного дослідження встановив, що природа плану санації законодавцем не визначена. Це є недоліком вказаної норми права, у зв’язку з чим запропоновано розглядати план санації як багатосторонню угоду, з якої витікають права та обов’язки кредиторів, боржника та інвестора. Тоді, у випадку невиконання плану санації, до інвестора можна буде пред’явити позов про виконання взятих на себе зобов’язань. Також автором виявлено, що виконання зобов’язань боржника власником майна боржника є економічно невигідним, тому що суми фінансової допомоги  включаються до валового доходу, у зв’язку з чим збільшується об’єкт оподаткування у боржника.

У підрозділі 3.2 ”Погашення вимог кредиторів у процедурі банкрутства як захід відновлення платоспроможності боржника” розглядаються такі заходи як зарахування зустрічних однорідних вимог, передання відступного та новація.

Автор зазначає, що зарахування зустрічних однорідних вимог може застосовуватись у процедурі банкрутства лише в тому випадку, якщо вони виникли в один період (у ході однієї і тієї ж процедури банкрутства або до порушення провадження у справі про банкрутство), а власне погашення вимог кредиторів шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог можливе лише пропорційно, в межах однієї черги кредиторів, і за умови погашення вимог кредиторів попередніх черг. Лише таке зарахування не буде порушувати права та інтереси інших кредиторів. Також зарахуванням можуть бути припинені тільки ті вимоги, які включені в реєстр вимог кредиторів.

Дисертант наголошує, що як відступне у процедурі банкрутства можуть розглядатися виконання робіт, надання послуг, передача майна тощо. Що ж стосується використання грошових коштів як відступного, то у процедурі банкрутства таке відступне неможливе, оскільки згідно з абз. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України ”Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” кредитором є юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги стосовно грошових зобов’язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов’язкових платежів). Тобто, за умови відступного у вигляді грошових коштів відбудеться заміна грошей на гроші, що суперечить суті відступного.

Визначено характерні ознаки новації, до яких відносяться: наявність угоди сторін, тобто відсутність спору стосовно припинення дії колишнього зобов’язання і щодо умов нового зобов’язання; припинення всіх додаткових зобов’язань, що забезпечують виконання колишнього зобов’язання, якщо сторони не домовилися при укладанні нової угоди про інше; виникнення між тими самими особами нового зобов’язання, що містить умову про інший предмет або про інший спосіб виконання.