Барабаш А.Г. Правове регулювання лізингових відносин в Україні

Краткое содержание

Розділ 1. Загальна характеристика правового регулювання лізингових відносин присвячений аналізу становлення та розвитку правового регулювання лізингових відносин в Україні та в зарубіжних країнах; дослідженню поняття лізингу та його правової природи.

У дисертації підкреслюється, що економічні передумови застосування лізингових відносин в Україні склалися на початку 90-тих років минулого століття, коли зміни в економічній політиці держави і, як наслідок цього, зміни економічних умов господарювання, перехід до ринкових відносин загострили потребу господарюючих суб’єктів в нових шляхах надходження інвестицій. В цей час  господарюючі суб’єкти починають застосовувати угоди, які мають на меті інвестування належних їм активів та полягають у передачі одним суб’єктом іншому в найм майна, що відноситься до основних фондів, а вітчизняний законодавець запозичує термін “лізинг” для визначення таких відносин в податковому законодавстві.

Дисертантка відзначає, що для правової системи України характерним є те, що в момент становлення лізингу вже сформовані і діють у сфері господарювання інститути майнового найму та оренди. Тому на початковому етапі становлення лізингових відносин їх регулювання в Україні відбувається за допомогою норм майнового найму та законодавства про оренду. Оскільки лізингові відносини містять в собі ознаки, які не є характерними для традиційного майнового найму, то з часом виявляється їх неспроможність регулювати лізингові операції. Специфічні норми орендного законодавства, яке в 90-тих роках минулого століття формувалося виключно у приватизаційному напрямку, також не могли усунути прогалину у правовому регулюванні нових економічних зв’язків. Вказані фактори зумовлюють необхідність розроблення спеціальних юридичних норм, які б регулювали лізингові відносини в Україні.  Перша спроба спеціального регулювання лізингових відносин знайшла своє відображення в Законі України “Про лізинг”. З його прийняттям починається період інтенсивного формування вітчизняного законодавства про лізинг. Однак за відсутності комплексного підходу у правовому регулюванні лізингових відносин, без достатнього стимулювання їх розвитку з боку держави очікуваної активності у лізинговій сфері не відбулося. Дисертантка підкреслює важливе значення введення в дію Господарського кодексу та необхідність прийняття у його розвиток спеціальних норм. 

Ґрунтовне дослідження правової природи лізингу показало, що постійними та визначальними для лізингових відносин є характерні для майнового найму елементи користування, строковості та платності. Це призводить до висновку, що в основі лізингових відносин завжди лежить майновий найм. Але дисертант вказує на невиправданість спрощеного підходу до розуміння лізингу. Окрім елементів майнового найму, лізинг, на відміну від оренди, здатний поєднувати в собі відносини купівлі-продажу, поставки, страхування, кредитування, поручительства, гарантії тощо в різних їх комбінаціях. Вказана ознака лізингу обумовлена метою його застосування в суспільстві, яка полягає в залученні інвестицій в економіку. Лізинг як вид інвестиційної діяльності здійснюється у формі майнового найму, причому лізингодавець, окрім безпосередніх функцій наймодавця, виконує й інші дії, необхідні для інвестування в основні фонди: набуває потрібне лізингодавцю майно у власність, бере кредити з метою придбання лізингового майна, здійснює страхування цього майна, його технічне обслуговування тощо.

Приватні інтереси суб’єктів лізингових відносин можуть бути різними, але досягнення позитивного результату при здійсненні лізингової діяльності має значення не лише для учасників лізингових відносин, а й для суспільства в цілому. Зацікавленість суспільства в активізації інвестиційної діяльності суб’єктів лізингу обумовлює застосування важелів державного стимулювання у цій сфері суспільних відносин. У зв’язку з цим дисертантка підкреслює невиправданість приватноправового підходу у визначенні правової природи лізингу, який не дозволяє вбачати в таких відносинах елементи публічно-правового характеру.

На основі проведеного дослідження дисертантка дійшла висновку про недосконалість визначення поняття лізингу, яке міститься в діючому Законі України “Про лізинг”. Закон характеризує лізинг як підприємницьку діяльність, яка має на меті інвестування коштів, в той час як прийнятий Господарський кодекс України визначає лізинг як вид господарської діяльності. У дисертації відзначається, що визначення лізингу як господарської діяльності є виправданим, оскільки не створює перешкод для участі в лізингових відносинах будь-яких суб’єктів господарювання.

Окрім того, у визначенні лізингу слід враховувати, що після закінчення терміну угоди об’єкт лізингу може переходити у власність лізингоодержувача або повертатися лізингодавцю. Інвестиційна мета лізингу досягається як шляхом переходу об’єкта лізингу у власність лізингодавця, так і в процесі використання цього об’єкта лізингоодержувачем, навіть, якщо останній не має права набувати його у власність. Вказані наслідки є кваліфікуючою ознакою лізингу, а також одним із критеріїв відмежування лізингу від інших видів господарських відносин, тому вони повинні знайти відображення у визначенні поняття лізингу в нормативних актах законодавства про лізинг.

Зважаючи на вищесказане пропонується відповідна редакція поняття лізингу як господарської діяльності, спрямованої на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів та з правом переходу вказаного майна у власність лізингоодержувача або без встановлення такого права.

Інвестиційна мета лізингу, яка є одним із проявів поєднання в таких відносинах елементів приватноправового та публічно-правового характеру, покладена в основу правового регулювання лізингових відносин у країнах з високорозвинутою економікою. Здійснений дисертанткою аналіз зарубіжного законодавства показав, що на сучасному етапі використання правового інституту лізингу властиве і англо-саксонській, і континентальній системі права. Спільним для права Англії, Франції, Бельгії і США є те, що нормативно-правові акти цих країн визначають перелік умов, за наявності яких певну угоду слід віднести до лізингової. В нормативно-правових актах цих країн зазначаються суттєві пільги для учасників лізингових відносин. Авторка акцентує увагу на тому, що податкові пільги в більшості високорозвинутих країн надаються професійним (спеціалізованим) суб’єктам лізингу – лізинговим компаніям, що значно сприяє розвитку лізингу.

На основі проведеного аналізу дисертантка відзначає доцільність комплексного підходу до правового регулювання лізингових відносин, який дозволяє враховувати інтереси безпосередніх учасників лізингу та інтереси держави, а також необхідність стимулювання розвитку лізингових відносин з боку держави.

Розділ 2. Лізинг як вид господарської діяльності присвячений дослідженню форм лізингу, суб’єктів, об’єктів і змісту лізингових правовідносин та договірної конструкції, якою вони опосередковуються, і обґрунтуванню пропозицій до законодавства.

Здійснений аналіз об’єктів лізингу свідчить, що законодавець обґрунтовано обрав для їх визначення термін “основні фонди”. Фактично даний термін виключає можливість використання об’єктів лізингу у споживчій сфері. Коло суб’єктів лізингових відносин у значній мірі зумовлене їх об’єктами. До суб’єктів лізингу слід віднести господарюючих суб’єктів. Оскільки лізинг має на меті інвестування в економіку, то і виступати в ролі лізингоодержувачів повинні господарюючі суб’єкти. Дисертантка звертає увагу на те, що до кола лізингодавців варто відносити в першу чергу господарюючих суб’єктів із спеціальним правовим статусом. Державні пільги повинні бути адресовані суб’єкту господарювання, організованому таким чином, щоб забезпечувати максимальний захист і публічних, і приватних інтересів. Цьому має сприяти організаційна відокремленість господарюючого суб’єкта від його засновників (учасників) та його майнова самостійність. Професійна діяльність господарюючого суб’єкта, який здійснює функції лізингодавця та організований у відповідності зі спеціальними кваліфікаційними вимогами, здатна значно більше сприяти розвитку лізингових відносин. Тому передбачена Цивільним кодексом України та проектом Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про лізинг” безпосередня участь фізичних осіб у лізингових правовідносинах є недоцільною. Зважаючи на вищесказане, авторка підкреслює, що правове регулювання лізингових відносин має визначатися нормами Господарського кодексу та прийнятих у його розвиток нормативно-правових актів.

Дисертантка відзначає, що згідно зі змістом преамбули Конвенції з міжнародного фінансового лізингу, а також статті 1 цієї ж Конвенції – договори міжнародного фінансового лізингу укладаються також виключно у сфері господарювання. Майно, яке набувається в лізинг, згідно з нормами цієї Конвенції не повинно використовуватись лізингоодержувачем для особистих, сімейних, а також домашніх потреб. Дане положення є ще одним аргументом на користь того, що основні засади правового регулювання лізингових відносин повинні визначатися в господарському законодавстві.

Складність лізингових правовідносин зумовлює те, що в науковій літературі спостерігається неоднозначність у вирішенні питання про договірну конструкцію, якою має забезпечуватись застосування лізингу в практичній діяльності. На основі проведеного дослідження дисертантка обґрунтовує висновок про те, що для реалізації лізингових відносин може знадобитися різний склад договорів, який може як звужуватись, так і розширюватись в залежності від економічного стану або потреб лізингодавця та лізингоодержувача. В дисертації доводиться доцільність застосування терміну “договір лізингу” лише до основних відносин, які виникають між лізингодавцем і лізингоодержувачем в процесі набуття об’єкта в лізинг, користування ним та можливого переходу цього об’єкта з власності лізингодавця у власність лізингоодержувача.

Участь в лізингових правовідносинах інших суб’єктів (продавців, постачальників, кредиторів, поручителів, гарантів тощо) забезпечується укладенням допоміжних договорів. До допоміжних договорів відносяться договори купівлі-продажу об’єкта лізингу, про технічне обслуговування, кредитний договір, поруки,  застави, а також інші договори за допомогою яких лізингодавець набуває об’єкт лізингу у власність та/або здійснює його обслуговування. Перелік допоміжних угод не є вичерпним, оскільки питання необхідності їх укладення вирішується окремо в кожному конкретному випадку.

У разі необхідності для забезпечення лізингових правовідносин може укладатися багатосторонній рамковий договір, який визначає головні умови майбутніх взаємовідносин контрагентів. Реалізація договірних положень рамкового договору передбачає наступне укладання суб’єктами лізингових відносин самостійних договорів (у даному випадку це - основний та допоміжні договори) з урахуваннях умов, установлених рамковим договором. Потреба в укладенні рамкового договору виникає в тих випадках, коли наявна велика кількість суб’єктів лізингових правовідносин, і виникає необхідність у багатосторонній угоді особливим чином врегулювати питання кореспонденції прав і обов’язків, відповідальності контрагентів тощо. У лізингових правовідносинах правам одного суб’єкта можуть кореспондувати обов’язки декількох суб’єктів і, навпаки, обов’язки одного суб’єкта – правам кількох суб’єктів.

Таким чином, лізингові відносини опосередковуються системою взаємопов’язаних договорів, серед яких можна виділити основний договір, додаткові договори, рамковий договір.

У роботі проводиться правовий аналіз щодо видів та форм лізингу. Підкреслюється, що поділ лізингу на такі види, як фінансовий та оперативний лізинг, використовується в нашому законодавстві і є найбільш поширеним в міжнародній практиці.

Визначаючи форми лізингу, Закон України “Про лізинг”, насамперед, вказує на можливість застосування зворотного лізингу. У дисертації відзначається, що застосування цієї форми лізингу підвищує ступінь ймовірності зловживань зі сторони лізингодавця, адже його фіктивне банкрутство може вести до втрати виробництва. Тому дисертанткою доводиться необхідність передбачення у чинному законодавстві гарантій захисту інтересів лізингоодержувача, які в цьому випадку збігаються з інтересами держави. Такими гарантіями слід визнати наступні обмеження у здійсненні зворотного лізингу:

вимогу про обов’язкову участь в угодах зворотного лізингу лізингової компанії (підвищені вимоги до розміру статутного (складеного) капіталу лізингової компанії є однією із гарантій її ефективної діяльності);

вимогу про те, що ціна всіх лізингових угод в сумі не повинна перевищувати розмір статутного (складеного) капіталу лізингової компанії.

Критерієм поділу лізингу на форми (зворотний, пайовий, міжнародний) у чинному законодавстві є суб’єктний склад лізингових правовідносини. Окрім класифікації лізингу за суб’єктним складом, важливе значення має поділ лізингу за формами лізингових платежів. Класичний лізинг передбачає сплату лізингодавцем лізингоодержувачу лізингових платежів у грошовій формі, але дана форма платежу не завжди може бути застосована. Як свідчить практика, лізингоодержувачами в Україні частіше всього виступають неплатоспроможні підприємства, які не мають змоги купити потрібне їм обладнання, техніку, а також не можуть отримати кредити на їх придбання. Проблемною для таких суб’єктів є і своєчасна сплата чергових лізингових платежів у грошовій формі. Неплатоспроможність лізингоодержувачів створює проблеми як для них самих, так і для лізингодавців. Оскільки лізингодавці не отримують бажаних прибутків від участі в лізингових операціях, вони змушені вилучати у лізингоодержувачів вкрай потрібне останнім майно. Це призводить до конфліктів, соціальної напруги і, як наслідок, до небажання укладати лізингові угоди. Вирішення цієї проблеми вбачається у визначенні в законодавстві України компенсаційної та бартерної форм лізингу.

Дисертантка звертає увагу на те, що існує потреба у спеціальному визначенні в законодавстві бартерної та компенсаційної форм лізингу. Необхідне прийняття норм у розвиток пункту 4 статті 293 Господарського кодексу України, яка передбачає обмеження щодо здійснення державними або комунальними підприємствами операцій міни (бартеру) державного або комунального майна з недержавними чи некомунальними підприємствами і можливість встановлення особливостей здійснення таких операцій у спеціальному законодавстві. Потребує прийняття норма щодо особливостей здійснення вказаними суб’єктами господарювання бартерних (товарообмінних) операцій, пов’язаних зі сплатою лізингових платежів в натуральній формі. Необхідність надання державним і комунальним підприємствам права укладати договори компенсаційного та бартерного лізингу з недержавними суб’єктами господарювання зумовлена нагальними потребами вищевказаних суб’єктів в оновленні основних фондів. Компенсаційний лізинг надасть змогу лізингоодержувачу в рахунок сплати лізингових платежів постачати лізингодавцю товар, вироблений з використанням предмета лізингу. За умовами бартерного лізингу лізингоодержувач в рахунок сплати лізингових платежів може поставляти лізингодавцю будь-який товар, що є у нього в наявності, за умови отримання згоди лізингодавця прийняти цей товар як лізинговий платіж.

У дисертації підкреслюється, що одними з основних учасників відносин міжнародного лізингу є лізингові компанії, що, як правило, засновуються в країні, законодавство якої сприяє здійсненню лізингових відносин. Проведений аналіз свідчить, що в Україні діє незначна кількість лізингових компаній, що не сприяє розвитку міжнародного лізингу та вказує на необхідність удосконалення публічно-правового регулювання в цій сфері, адже велика кількість вітчизняних господарюючих суб’єктів потребує поставок за угодами міжнародного лізингу.

Дисертантка акцентує увагу на тому, що лізингова компанія може діяти не лише одноосібно, а й у складі промислово-фінансової групи чи інших видів об’єднань підприємств (вендерний лізинг) Дана форма лізингу може використовуватись при просуванні на ринок особливо дорогого та енергоємного майна (обладнання). 

Таким чином, становлення та розвиток професійної діяльності лізингових компаній в Україні є необхідною передумовою участі вітчизняних господарюючих суб’єктів в угодах  зворотного, вендерного та міжнародного лізингу.

Розділ 3. Правове забезпечення державної підтримки лізингових відносин в Україні присвячений аналізу питань державної підтримки лізингових відносин за чинним законодавством, виявленню недоліків правового регулювання та обґрунтуванню пропозицій з удосконалення законодавства.

Аналіз положень чинного законодавства свідчить про низький стимулюючий потенціал уніфікованих нормативних актів, які регулюють застосування лізингу у сфері господарювання України. Надане Законом України “Про лізинг” право передбачувати при укладенні договору лізингу за домовленістю сторін прискорену амортизацію об’єкту лізингу є єдиноможливою пільгою для будь-яких суб’єктів господарювання, але й її застосування обмежується вузьким колом потенційних об’єктів лізингу. Закони України “Про оподаткування прибутку підприємств” та “Про податок на додану вартість” також не визначають пільг для учасників лізингових відносин.

Диференційовані акти діють у окремих галузях економіки, визначаючи низку пільг для учасників лізингових угод у літакобудівній промисловості, у будівництві суден рибопромислового флоту, на транспорті, в агропромисловому комплексі. У роботі відзначається, що застосовані заходи щодо стимулювання розвитку лізингових відносин в економіці України, в тому числі в окремих галузях промисловості, мають фрагментарний характер і не забезпечують достатнього економічного ефекту. Дисертантка, зокрема, підкреслює, що підтримка лізингових правовідносин в сфері АПК, за відсутності такої підтримки в галузях, від яких залежить його розвиток, не може дати високого економічного ефекту. Так само не забезпечить вирішення проблем фрагментарне стимулювання лізингових відносин у промисловості.

У роботі вказується на нагальну необхідність оновлення основних фондів, що має місце у всіх галузях економіки України. Підкреслюється, що в нинішніх складних економічних умовах навіть ті підприємства, які працюють прибутково мають високий рівень зносу основних фондів. Дисертантка посилається на обґрунтовану економістами загальноекономічну необхідність розвитку лізингових відносин і доводить, що основні засади підтримки таких відносин повинні визначатись насамперед в уніфікованих актах законодавства про лізинг, зокрема в Законі України “Про лізинг”, та поширюватись на всі галузі економіки.

У дисертаційній роботі обґрунтовується необхідність доповнення вказаного Закону статтею “Заходи державної підтримки лізингової діяльності в сфері господарювання”. До таких заходів доцільно віднести надання податкових пільг лізинговим компаніям як професійним (спеціалізованим) суб’єктам лізингових відносин та встановлення режиму їх ліцензування.

Дисертантка відзначає, що за умови державного стимулювання створення спеціалізованих лізингових компаній може стати дієвим важелем залучення у економіку вільних фінансових коштів, так само як і коштів, що перебувають за кордоном. Подібне визначення цільової спрямованості пільг зумовлене ключовою роллю лізингової компанії у системі лізингових відносин. Професійна діяльність лізингових компаній на ринку лізингових послуг сприятиме зниженню ризиків, які характерні для лізингових відносин, а також дозволить знизити ціну об’єкта лізингу, адже маркетингові функції (зокрема, дослідження попиту і пропозицій щодо об’єктів лізингу) є однією з основних складових діяльності лізингових компаній.

У роботі підкреслюється, що необхідною формою державного контролю за діяльністю лізингових компаній має бути їх ліцензування, доводиться доцільність віднесення до ліцензійних умов наступних вимог:

вимоги щодо створення лізингових компаній у формі господарських товариств, в яких всі або частина учасників несуть повну відповідальність за боргами товариства, що має забезпечувати більш відповідальне ставлення засновників (учасників) лізингових компаній до забезпечення їх ефективної діяльності;

умови про те, що лізингова діяльність є виключним видом діяльності лізингових компаній, що має слугувати як концентрації зусиль лізингової компанії на здійсненні даного виду діяльності, в якому зацікавлена держава, так і попередженню зловживань з боку лізингової компанії;

вимоги щодо встановлення в законодавстві мінімального розміру статутного (складеного) капіталу лізингової компанії. Вказаний розмір має бути достатньо високим, щоб забезпечувати необхідний рівень гарантій здійснення ефективної діяльності лізинговими компаніями.

Чинний Закон України “Про лізинг” до кола лізингодавців відносить, в першу чергу, банківські установи. У дисертаційній роботі обґрунтовується висновок про те, що розвитку лізингу в Україні на даному етапі сприятиме, насамперед, діяльність спеціалізованих лізингових компаній, щодо яких і повинен застосовуватись пільговий механізм оподаткування. Зважаючи на вищесказане, авторка доводить необхідність удосконалення визначення в законодавстві поняття лізингодавців, до кола яких, в першу чергу, слід віднести лізингові компанії.