Трофімова О.В. Правове регулювання лізингової діяльності : Трофимова О.В. Правовое регулирование лизинговой деятельности

Краткое содержание

Розділ 1. "Загальні засади правового регулювання лізингової діяльності" складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню історії виникнення та становлення лізингу, його соціально-економічної сутності, системному дослідженню джерел правового регулювання лізингової діяльності, визначенню поняття та ознак лізингу як виду господарської діяльності, суб'єктів та об'єктів лізингової діяльності.

У підрозділі 1.1. “Історія виникнення та соціально-економічна сутність лізингу" розглядаються основні існуючі у літературі точки зору щодо історії виникнення лізингу та загальні підходи до розуміння лізингу та його соціально-економічної сутності. Визначається, що у найширшому розумінні лізинг можна охарактеризувати як вид суспільних відносин щодо набуття та передачі лізингодавцем основних фондів, визначених лізингоодержувачем, у строкове оплатне користування з правом їх викупу після закінчення строку дії договору.

Авторка підтримує позицію тих дослідників, які вважають, що сучасний лізинг бере свій початок у практиці північноамериканських промислових корпорацій і банків середини ХІХ – початку XX століття. Світовий ринок лізингових послуг почав формуватись та стрімко розвиватись у післявоєнний період як новий інструмент оновлення застарілих основних фондів промислових підприємств. Економічні передумови розвитку лізингу в Україні склались у першій половині 90-х років XX cт. У цей період вітчизняні суб'єкти господарювання відчували гостру потребу в оновленні виробничої бази, не маючи достатніх власних засобів, що змусило їх до пошуку альтернативних форм одержання основних фондів у користування, однією з яких виступив лізинг.

Сутність лізингу виражена у відносинах, що виникають між постачальником (продавцем), лізинговою компанією та лізингоодержувачем. Джерелом розвитку лізингу є закладені у ньому можливості та переваги для кожного учасника лізингу.

У підрозділі 1.2. "Джерела правового регулювання лізингової діяльності“ висвітлюється питання становлення законодавства, що регулює лізингову діяльність в Україні. Законодавство про лізинг авторка визначає як сукупність нормативно-правових актів, що регулюють лізингові відносини.

У розвитку лізингового законодавства дисертантка умовно виділяє три етапи. Перший характеризувався відсутністю спеціального правового регулювання лізингової діяльності (регулювання лізингових відносин здійснювалось за допомогою загальних положень ЦК УРСР про майновий найом, норм Закону України від 7.02.91р. “Про підприємництво”, Закону України від 20.03.91р. "Про банки і банківську діяльність" та Закону України від 16.04.91р. "Про зовнішньоекономічну діяльність"); другий – активним формуванням спеціальної нормативно-правової бази у сфері лізингу (прийняття Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" у ред. від 22.05.97р.,  Закону України від 16.12.97р. "Про лізинг" та підзаконних нормативних актів, спрямованих на створення державних лізингових структур (фондів) та підтримку лізингу у промисловості та сільському господарстві); третій розпочався з набранням чинності ГК України і ЦК України та прийняттям Закону України від 11.12.2003р. "Про фінансовий лізинг" і спрямований на кодифікацію та узгодження існуючої нормативно-правової бази, що регулює лізингові відносини.

Аналіз законодавства про лізинг обумовив висновок авторки про те, що в Україні загалом сформована нормативно-правова база, що забезпечує регулювання лізингових відносин у сфері господарювання, однак, відсутність єдиного підходу до розуміння лізингу обумовлює неузгодженість та суперечливість законодавства про лізинг, що негативно впливає на розвиток лізингу в Україні і стримує його застосування суб’єктами господарювання.

Для здійснення лізингової діяльності на міждержавному рівні важливе  значення матиме ратифікація Конвенцій "Про міжнародний фінансовий лізинг" від 28.05.1988 р., "Про міждержавний лізинг" від 25.11.1998 р., "Про міжнародні гарантії у відносинах з рухомим обладнанням" (Кейптаун) від 16.11.2001 р., "Про спрощення та гармонізацію митних процедур" (Кіотська конвенція 1999 р.).

Підрозділ 1.3. "Поняття та ознаки лізингової діяльності" присвячений дослідженню основних підходів до визначення поняття лізингу та його ознак на підставі аналізу норм чинного законодавства України та наукової літератури.

 Аналіз законодавства та спеціальної літератури, присвяченої проблемам лізингу, свідчить про відсутність не тільки єдиного визначення поняття лізингу, але й усталеного підходу до розуміння його сутності.

 У чинному законодавстві та спеціальній літературі термін "лізинг" вживається у кількох значеннях: як вид суспільних (господарських) відносин; як господарська діяльність; як господарська операція; як договір.

Лізинг, як вид суспільних відносин, характеризується наступними ознаками: 1) передбачає передачу майна у строкове користування; 2) має спеціальне коло предметів – основні фонди, щодо яких немає заборони на передачу в лізинг; 3) спеціальний суб'єктний склад – участь у цих відносинах лізингодавця, лізингоодержувача, продавця (постачальника) предмета лізингу; 4) має оплатний характер, що передбачає сплату лізингоодержувачем лізингових платежів; 5) передбачає передачу у користування як майна, набутого лізингодавцем з метою лізингу за визначеною лізингоодержувачем специфікацією у відповідного продавця, так і іншого власного майна лізингодавця. 

Лізингові відносини включають у себе відносини між всіма учасниками лізингової операції (лізингодавцем, лізингоодержувачем, продавцем (постачальником) предмета лізингу, кредиторами лізингодавця тощо). Сукупність лізингових операцій та їх забезпечення є лізинговою діяльністю.

Для лізингу як господарської діяльності характерні наступні ознаки: 1) має триваючий (постійний) характер; 2) здійснюється на професійних засадах; 3) здійснюється особливим колом суб'єктів; 4) має інвестиційний та інноваційний характер (основним призначенням є оновлення основних виробничих фондів лізингоодержувача); 5) здійснюється з метою одержання прибутку; 6) має публічно-приватний характер; 6) характеризується публічно-правовим регулюванням порядку здійснення, бухгалтерського обліку, оподаткування та поєднанням приватних і публічних інтересів в процесі здійснення державного регулювання та підтримки лізингової діяльності у пріоритетних галузях економіки. На підставі цих ознак запропоноване визначення поняття лізингової діяльності як врегульованої нормами права господарської діяльності суб'єкта господарювання (лізингодавця), що має інвестиційно-інноваційний характер, характеризується публічно-правовим регулюванням і здійснюється на професійних засадах за плату для досягнення економічного та соціального ефекту і з метою отримання прибутку.

Виходячи із змісту лізингових відносин, лізинг є господарською діяльністю тільки для лізингодавця. Для інших учасників лізингу (лізингоодержувачів, продавців тощо) лізинг є господарською операцією.

Лізингова операція визначається дисертанткою як операція суб'єкта господарювання (лізингодавця), що передбачає надання основних фондів, набутих лізингодавцем у власність (господарське відання) за рахунок власних та/або залучених коштів за специфікацією у продавця (постачальника), що визначені лізингоодержувачем, у володіння та користування лізингоодержувачу за умови сплати лізингових платежів та на визначений строк, після закінчення якого предмет лізингу переходить у власність лізингоодержувача (викуповується ним за залишковою вартістю) або підлягає поверненню лізингодавцю.

Враховуючи те, що предметом правового регулювання є господарські відносини, запропоновано уніфікувати визначення лізингу, що міститься у різних нормативно-правових актах і закріпити термін "лізинг" за видом суспільних (господарських) відносин. Для решти значень в яких вживається термін "лізинг" з метою уникнення змішування термінології пропонується вживати похідні терміни "лізингова діяльність", "лізингова операція" та "договір лізингу".

Підрозділ 1.4. "Об’єкти та суб’єкти лізингової діяльності". Об’єктом лізингу за законодавством визнається нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмеження щодо передачі його у лізинг. Критеріями визначення майна, що може бути об'єктом лізингу, є: належність майна до основних фондів, неспоживність речей у виробничому процесі, мета використання – здійснення господарської діяльності. У зв'язку з цим заперечуєть-ся визнання об'єктом лізингу прав інтелектуальної власності та цінних паперів.

Специфіка об'єктів лізингу і мета їх використання – здійснення господарської діяльності – визначають і склад суб'єктів лізингової діяльності, якими, на думку авторки, можуть бути тільки суб’єкти господарювання – господарські організації, що здійснюють лізингову діяльність постійно, на професійній основі, для задоволення майнових інтересів інших суб'єктів господарювання, з метою отримання прибутку (лізингові компанії та інші суб'єкти господарювання, для яких лізинг є одним з основних видів діяльності (виробники, банки)). Лізингову діяльність з кола осіб, визначених у ст.4 Закону "Про фінансовий лізинг", здійснює тільки лізингодавець; решта учасників є суб'єктами (учасниками) лізингових відносин.

Основним суб'єктом лізингової діяльності є лізингові компанії. Авторкою пропонується визначити в Законі України "Про фінансовий лізинг" лізингову компанію як фінансову установу, основним видом діяльності якої є надання (організація надання) лізингових послуг та визначити наступні гарантії фінансової стабільності лізингової компанії: встановлення мінімального розміру статутного фонду в розмірі не менше 100 000 євро; визначення джерел формування статутного фонду, якими можуть бути кошти, цінні папери, що передбачають виплату доходу (крім векселів), майно та майнові права, однак їх частка не повинна перевищувати 25%; встановлення обмеження щодо максимального обсягу залучених коштів в операціях пайового лізингу на рівні 80% вартості об'єкта лізингу; розробка та впровадження механізму ефективного державного контролю та правового регулювання лізингової діяльності.

Залежно від правового статусу лізингові компанії поділяються на: державні, які створюються з метою організації надання лізингових послуг суб'єктам господарювання і виступають у ролі посередника, та лізингові компанії, засновані на недержавних формах власності, спеціально створені з метою безпосереднього здійснення лізингової діяльності. Активну участь у здійсненні лізингових операцій беруть банки та виробники.

Розділ 2. "Державне регулювання лізингової діяльності", який складається з чотирьох підрозділів, присвячений визначенню поняття, цілей, змісту, засобів, методів та форм державного регулювання лізингової діяльності.

Підрозділ 2.1. ”Поняття, мета та зміст державного регулювання лізингової діяльності”. Авторка визначає, що економічні відносини господарювання, пов’язані із здійсненням лізингової діяльності, об’єктивно потребують державного регулювання. Державне регулювання лізингової діяльності визначається як визначена законодавством форма державного впливу на лізингові відносини, здійснювана за допомогою правових, організаційних, економічних та інших засобів, яка полягає у встановленні та застосуванні правових норм, спрямованих на упорядкування, охорону, розвиток, контроль і нагляд за лізинговою діяльністю та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері.

Державне регулювання лізингової діяльності у широкому розумінні можна охарактеризувати як: а) встановлення нормами права режиму здійснення цього виду діяльності у відповідності з суспільними інтересами;  б) забезпечення суворого дотримання цього режиму адміністративно-правовими засобами; в) захист прав та інтересів учасників лізингових відносин; г) використання переважно економічних методів впливу, невтручання в оперативну діяльність суб’єктів лізингу.

Виходячи з загальної мети державного регулювання ринку фінансових послуг, визначеної в ст. 19 Закону “Про фінансові послуги”, дисертантка визначає, що метою державного регулювання лізингової діяльності є: реалізація єдиної державної політики у сфері здійснення лізингової діяльності; створення умов для ефективної мобілізації та розміщення суб’єктами лізингу фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства; захист прав учасників лізингового ринку; інтеграція в європейський та світовий лізинговий ринки; запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на лізинговому ринку; контроль за прозорістю та законністю лізингових операцій.

У підрозділі 2.2. ”Засоби державного регулювання лізингової діяльності” дисертантка визначає, що основними засобами державного регулювання лізингової діяльності є: державна реєстрація суб’єктів лізингової діяльності; ліцензування окремих лізингових операцій; визначення умов, порядку та обмежень здійснення лізингової діяльності; амортизаційна політика; державне фінансування програм лізингу, пільгове кредитування, надання державних гарантій, дотацій та субсидій; створення державних лізингових компаній та державних лізингових фондів; часткова компенсація (субсидування) процентної ставки за кредитами комерційних банків.

З метою розвитку лізингової діяльності дисертантка пропонує закріпити у законодавстві наступні засоби державної підтримки лізингової діяльності:

створення з метою активізації інвестиційної діяльності у цій сфері промислового лізингового фонду як цільового бюджетного фонду;

визначення критеріїв відбору пріоритетних напрямків державної підтримки лізингової діяльності у сфері промислового виробництва (належність суб’єкта господарювання до пріоритетних галузей промисловості, промисловий потенціал, конкурентоспроможність продукції, створення нових виробництв та модернізація існуючих, залучення нової техніки та технологій);

створення фонду гарантій та заставних фондів для забезпечення банківських інвестицій у лізинг з використанням державного майна;

участь держави у створенні інфраструктури ринку лізингових послуг;

державне фінансування лізингових операцій у формі бюджетних кредитів лізингодавцям для набуття предметів лізингу;

встановлення податкових пільг для суб’єктів лізингу (зменшення ставки податку на прибуток у разі реінвестування прибутку лізингової компанії у предмети лізингу та звільнення вітчизняних лізингових компаній  від податків, об’єктом яких є лізингові платежі за умови їх реінвестиції у придбання предметів лізингу на строк до двох років; звільнення від сплати податку на додану вартість);

встановлення для суб’єктів лізингової діяльності права на застосування прискореної амортизації з коефіцієнтом не вище 3;

надання дозволу лізингоодержувачам, які здійснюють переробку та заготівлю сільгосппродукції, сплачувати лізингові платежі у формі поставки сільськогосподарської продукції на умовах, визначених договором лізингу.

Підрозділ 2.3. ”Методи державного регулювання лізингової діяльності”. На думку дисертантки, важливе значення має розмежування понять "метод" та "форма" державного регулювання: метод є завжди первинним перед поняттям форми і є способом досягнення певної мети, впливу на економічні відносини, тоді як форма є зовнішнім виразом змісту; одному і тому самому методу державного впливу на господарські відносини можуть відповідати різноманітні форми його відображення.

Метод державного регулювання лізингової діяльності пропонується визначити як сукупність способів та прийомів впливу держави через уповноважені органи державної влади на учасників лізингових правовідносин з метою створення та забезпечення умов здійснення лізингової діяльності.

Складність і багатопорядковість господарських правовідносин у сфері лізингу обумовили висновок авторки про те, що для державного регулювання лізингової діяльності в Україні на сучасному етапі характерним є поєднання різних методів державного регулювання з перевагою економічних методів, властивих диспозитивному регулюванню (державне фінансування лізингових проектів, зокрема, у пріоритетних сферах інноваційного розвитку, надання дотацій та субсидій тощо).

В підрозділі 2.4. ”Правові форми державного регулювання лізингової діяльності” на підставі аналізу форм державного регулювання ринків фінансових послуг, визначених ст. 20 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, виділяються та досліджуються основні правові форми державного регулювання лізингової діяльності: (а) ведення державного реєстру фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг; (б) нормативно-правове регулювання діяльності фінансових установ; (в) нагляд за діяльністю фінансових установ; (г) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу. На думку дисертантки, цей перелік слід доповнити такими формами державного регулювання лізингової діяльності, як реєстрація договорів лізингу державного майна та договорів лізингу, які передбачають залучення державних коштів чи надання державних гарантій; погодження лізингу державного (комунального) майна органом, що здійснює управління цим майном; визначення особливостей відображення лізингових операцій у бухгалтерському обліку та звітності, шляхом їх закріплення у Законі України "Про фінансовий лізинг".

З метою підвищення забезпечувальної функції лізингу обґрунтовується необхідність розробки порядку державної реєстрації договорів лізингу, в якому слід визначити перелік предметів, договори лізингу яких підлягають обов’язковій реєстрації, а стосовно інших предметів – надати право сторонам договору лізингу на власний розсуд визначати у договорі лізингу обов'язковість його реєстрації.

Розділ 3. "Правове регулювання договірних відносин лізингу", який складається з чотирьох підрозділів, присвячений визначенню поняття, видів, ознак та юридичної природи договору лізингу, його форми та змісту, а також аналізу господарсько-правової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань за договором лізингу.

Підрозділ 3.1. ”Поняття та ознаки договору лізингу”. Для визначення правової природи договору лізингу необхідним є визначення та аналіз поняття та ознак цього договору. Договір лізингу визначається як договір, за яким одна сторона (лізингодавець) передає неспоживну річ, визначену індивідуальними ознаками, віднесену відповідно до законодавства до основних фондів, у користування іншій стороні (лізингоодержувачу) на визначений договором строк за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Дисертанткою визначено наступні загальні ознаки договору лізингу:  (1) це консенсуальний договір; (2) має оплатний характер; (3) предметом договору можуть бути неспоживні речі, визначені індивідуальними ознаками, віднесені законодавством до основних фондів; (4) передбачає надання майна у користування лізингоодержувача; (5) строковість договору. 

Видами лізингу за критерієм участі лізингоодержувача у виборі постачальника та визначенні специфікації предмета лізингу та наявності/ відсутності у лізингоодержувача права на викуп предмета лізингу є оперативний та фінансовий лізинг. Пропонується уніфікувати у чинному законодавстві терміни "оперативний" та "прямий" лізинг, "фінансовий" та "непрямий".

Аналіз законодавчих визначень поняття фінансового лізингу та змісту зобов'язань за договором фінансового лізингу (взаємних прав та обов’язків сторін) дозволив визначити наступні кваліфікаційні ознаки договору фінансового лізингу:

(1) багатосторонній, інвестиційно-інноваційний характер;

(2) спеціальне коло предметів договору – основні фонди;

(3) опосередкування здійснення господарської діяльності;

(4) строковий та оплатний характер;

(5) право лізингодавця вимагати у безспірному порядку повернення предмета лізингу та простроченої заборгованість по лізингових платежах у випадках, передбачених законом та договором;

(6) активна роль лізингоодержувача, який визначає продавця та специфікацію предмета лізингу, несе витрати на утримання та страхування предмета лізингу тощо;

(7) перехід ризику випадкового знищення або пошкодження предмета лізингу до лізингоодержувача з моменту передачі предмета лізингу;

(8) відшкодування лізингоодержувачем у складі лізингових платежів витрат лізингодавця, пов'язаних з виконанням договору (відсотки за кредит, страхові платежі тощо);

безпосередній зв'язок між продавцем та лізингоодержувачем за договором (передача предмета лізингу, гарантійне обслуговування).

Ці ознаки не можуть бути кваліфіковані як особливості оренди, що свідчить про самостійність договору фінансового лізингу.

Пропонується розширити перелік ознак договору лізингу за рахунок включення до них опціону на придбання предмета лізингу (право лізингоодержувача на викуп предмета лізингу за залишковою вартістю або перехід предмета лізингу у власність лізингоодержувача після закінчення строку дії договору), відновлення прив'язки строку договору до норм амортизації та визначення мети використання предмета договору лізингу – у господарській  діяльності лізингоодержувача.

До ознак договору оперативного лізингу віднесено: спеціальне коло предметів – основні фонди, не заборонені до передачі у лізинг; участь 2 сторін: лізингодавця та лізингоодержувача; строковість та оплатність; предметом договору виступає належне лізингодавцю майно, набуте (вироблене) з метою лізингу; предмет лізингу після закінчення строку дії договору повертається лізингодавцю, якщо сторони не продовжили строк дії договору; утримання предмета лізингу здійснюється лізингодавцем; ризик випадкового знищення (пошкодження) предмета лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не передбачено договором. Проаналізувавши ці ознаки, авторка дійшла висновку, що договір оперативного лізингу не має ознак, відмінних від ознак договору оренди, які б дозволили кваліфікувати його як самостійний вид договору. Договір оперативного лізингу кваліфікується як особливий вид договору оренди у сфері господарювання (за ознаками: предмет договору та мета). Тому, під терміном "договір лізингу" розглядається тільки договір фінансового лізингу.

 Підрозділ 3.2. ”Юридична природа договору лізингу".

Приєднуючись до висловленої у господарсько-правовій науці точки зору щодо господарсько-правової природи договору лізингу, дисертантка розвиває та обґрунтовує її, зазначаючи, що віднесення договору лізингу до господарських договорів обумовлено наступними ознаками цього договору:

особливим суб'єктним складом, що визначається участю у ньому принаймні трьох суб'єктів: лізингодавця, лізингоодержувача та продавця предмета лізингу;

спрямованістю договору лізингу на досягнення господарських і комерційних результатів (отримання прибутку, оновлення основних фондів);

поєднанням приватних інтересів його учасників та публічних інтересів суспільства в технічному переоснащенні виробництва, залученні інвестицій у вітчизняну економіку;

поєднанням майнових (передача предмета лізингу у володіння та користування лізингоодержувача) та організаційних елементів (зокрема, обов'язок лізингодавця укласти договір купівлі-продажу із визначеним лізингоодержувачем продавцем, гарантійне обслуговування, навчання персоналу лізингоодержувача).

При дослідженні юридичної природи лізингу авторка приєднується до точки зору тих дослідників лізингу, які розуміють під терміном “договір лізингу” увесь комплекс відносин, що виникають між продавцем, лізингодавцем і лізингоодержувачем, щодо передачі основних фондів лізингоодержувачу у користування на умовах лізингу.

Дисертантка поділяє точку зору тих вчених, які розглядають лізинг як самостійний вид договору, розрізняючи у лізингових правовідносинах елементи оренди, купівлі-продажу, позики, доручення, кредиту, унікальне поєднання яких відрізняє лізинг від інших видів договорів, у тому числі договору оренди, характеризує специфічну правову сутність цього договору.

З договором оренди договір лізингу об'єднує те, що за цими договорами майно передається у тимчасове оплатне користування на визначений договором строк. Особливість договору лізингу обумовлена, передусім, специфічним зв’язком лізингоодержувача та продавця (постачальника) предмета лізингу, колом предметів договору лізингу та можливістю включення в договір умови про перехід права власності на предмет лізингу до лізингоодержувача або його викуп за залишковою вартістю після закінчення строку дії договору.

Своєрідність договору лізингу як зобов’язального правовідношення полягає у правовій природі господарських зв’язків, що проявляється крізь призму юридичних прав та обов’язків сторін договору, основними з яких, на думку авторки, є: (а) обов’язки лізингодавця за дорученням лізингоодержувача відповідно до визначеної ним специфікації укласти договір купівлі-продажу майна з відповідним продавцем; здійснювати утримання (ремонт та технічне обслуговування) предмета лізингу; (б) права лізингодавця вимагати у безспірному порядку повернення предмета лізингу, якщо лізингоодержувач не сплатив лізингові платежі частково або у повному обсязі протягом більше як 30 днів та стягнути у безспірному порядку прострочену заборгованість на підставі виконавчого напису нотаріуса; (в) обов’язок лізингоодержувача відшкодовувати у складі лізингових платежів витрати лізингодавця, пов'язані з виконанням договору лізингу; (г) права лізингоодержувача відмовитись від прийняття предмета лізингу, якщо він не відповідає його призначенню та/або умовам договору; пред’явити безпосередньо продавцеві предмета лізингу права та вимоги, що випливають із договору купівлі-продажу; на ремонт та технічне обслуговування предмета лізингу; придбати предмет лізингу у власність після закінчення строку дії договору.

Ці елементи змісту зобов’язання за договором лізингу не відповідають традиційним конструкціям відомих цивільному праву договорів, що свідчить на користь своєрідності та самостійності договору лізингу. Це дало підстави авторці виділити договір лізингу у самостійний вид господарського договору.

Зобов'язання за договором лізингу має багатосторонній характер. Сторонами договору лізингу є продавець (постачальник), лізингодавець та лізингоодержувач, що обумовлено нерозривним характером відносин між сторонами зобов'язання за договором лізингу, наявністю взаємних прав і обов'язків.

Інші учасники лізингових договірних відносин (кредитори, страховики тощо) не є сторонами договору лізингу, оскільки мають права та обов'язки, пов'язані лише з однією стороною договору лізингу; метою цих відносин є забезпечення лізингової операції. Тому ці відносини оформлюються допоміжними договорами (кредитним, страхування, про надання послуг з технічного обслуговування предмета лізингу тощо). Віднесення цих учасників до сторін багатостороннього договору лізингу відповідно до ст. 4 Закону України "Про фінансовий лізинг", на думку дисертантки, є безпідставним.

У підрозділі 3.3. ”Зміст договору лізингу" авторка приєднується до існуючої у науці господарського права точки зору про те, що зміст господарського договору, як правової форми і засобу організації господарських зв’язків, складають взаємні права та обов’язки його сторін, визначає та аналізує права та обов'язки сторін договору лізингу.

Істотні умови договору лізингу дисертантка поділяє на дві групи: умови, що є істотними за законом (предмет договору лізингу; строк лізингу та розмір лізингових платежів), і умови, визнані істотними за домовленістю сторін договору (умови та строки поставки об’єкта лізингу, умови страхування об'єкта лізингу; умови експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об'єкта лізингу та надання інформації щодо його технічного стану; умови реєстрації об'єкта лізингу; умови дострокового розірвання договору лізингу; вiдповiдальнiсть сторін), та окремо досліджує кожну з цих умов договору. Дисертантка обстоює позицію відновлення у переліку істотних умов договору лізингу, передбаченому ч.2 ст.6 Закону України "Про фінансовий лізинг", таких умов, як: склад та графік сплати лізингових платежів, умови повернення об'єкта лізингу чи його викупу (переходу у власність) після закінчення строку дії договору, оскільки ці умови відображають кваліфікуючі ознаки договору лізингу.

Аналіз норм чинного законодавства України дозволив авторці визначити наступні підстави припинення зобов'язання за договором лізингу: закінчення строку його дії; викуп предмета лізингу; за згодою сторін чи у разі поєднання сторін в одній особі; достроково на вимогу однієї з сторін; неможливість виконання внаслідок виникнення обставин, за які жодна з сторін договору не відповідає; ліквідація однієї з сторін, якщо не допускається правонаступництво; банкрутство суб’єкта господарювання (сторони договору лізингу).

Розглядаючи підстави дострокового розірвання договору лізингу, визначені Законом "Про фінансовий лізинг", Господарським та Цивільним кодексами України, дисертантка пропонує доповнити перелік підстав для розірвання договору лізингу, передбачивши, що лізингодавець має право вимагати розірвання договору у разі: якщо договір купівлі-продажу (поставки) обладнання не вступив в дію чи був розірваний до поставки майна лізингоодержувачу; продавець виявився неспроможним поставити майно лізингоодержувачу; ліквідації, порушення провадження у справі про банкрутство лізингоодержувача або реорганізації лізингоодержувача; предмет лізингу вивезено за межі території, призначеної для його використання або існує реальна загроза такого вивезення; предмет лізингу без згоди лізингодавця передано у сублізинг.

Підрозділ 3.4. "Господарсько-правова відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань за договором лізингу" присвячений дослідженню основних видів господарсько-правових санкцій, що застосовуються до сторони, яка порушила свої зобов'язання за договором лізингу.

Відповідно до Закону України "Про фінансовий лізинг", Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України підставами господарсько-правової відповідальності за договором лізингу (складами господарських правопорушень) є: (а) затримка сплати лізингових платежів лізингоодержувачем; (б) несплата лізингоодержувачем лізингових платежів протягом більше як 30 днів; (в) непередача або затримка передачі предмета лізингу; (г) не попередження лізингодавцем лізингоодержувача про особливі властивості та недоліки предмета лізингу; (ґ) неповернення/несвоєчасне повернення предмета лізингу лізингодавцю у разі закінчення або дострокового розірвання договору лізингу; (д) поставка предмета лізингу, який не відповідає його призначенню та/або умовам договору лізингу, специфікаціям; (є) невиконання однією з сторін зобов'язання щодо утримання предмета лізингу; (ж) використання лізингоодержувачем предмета лізингу не за призначенням, з порушенням умов договору; (з) застава, продаж чи інше відчуження предмета лізингу користувачем, знищення або псування предмета лізингу.

Порушення сторонами зобов'язань за договором лізингу є умовою застосування до порушника наступних форм господарсько-правової відповідальності (видів господарсько-правових санкцій): відшкодування збитків, штрафних санкцій, оперативно-господарських санкцій. Особливістю господарсько-правової відповідальності за порушення зобов'язань за договором лізингу є різноманітність, ексклюзивність та широке коло оперативно-господарських санкцій, що застосовуються до порушника.

Враховуючи відсутність у законодавстві детальної регламентації відповідальності сторін за невиконання чи неналежне виконання своїх зобов'язань за договором лізингу, дисертантка дійшла висновку про особливу роль і значення договору лізингу у врегулюванні цих питань. Зокрема, особливу увагу сторонам пропонується приділяти умовам  реалізації: права сторін на відшкодування збитків, визначаючи підстави застосування та порядок визначення розміру збитків; права лізингодавця відмовитись від договору та повернути предмет лізингу у безспірному порядку у разі несплати лізингоодержувачем лізингових платежів повністю або частково протягом 30 днів; права лізингодавця стягувати з лізингоодержувача прострочену заборгованість у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; права лізингоодержувача відмовитись від договору лізингу в односторонньому порядку у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше як 30 днів; порядку розподілу відповідальності між сторонами договору за вибором продавця.

Відсутність у Цивільному та Господарському кодексах України та Законі України “Про фінансовий лізинг” норм про відповідальність за порушення лізингоодержувачем обов'язків, пов'язаних із розпорядженням предметом лізингу та правами за договором лізингу, обумовлює необхідність включення сторонами відповідних положень до договору лізингу, передбачивши за такі порушення застосування договірної неустойки у формі штрафу та відшкодування збитків (штрафна неустойка) або оперативної санкції у формі розірвання договору з відшкодуванням завданих збитків.