Повар П.О. Правове регулювання ліквідації підприємств в Україне

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначаються мета та завдання роботи, методологічна та теоретична основа дослідження, його об’єкт та предмет; сформульовані положення, що відображають наукову новизну одержаних результатів; висвітлюється їх практичне значення, апробація.

Розділ 1. „Загальна характеристика ліквідації підприємств” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1.”Поняття та види ліквідації підприємств і ліквідаційних процедур” дисертант поділяє викладену у господарсько-правовій доктрині концепцію підприємства, згідно із якою воно займає домінуюче місце серед суб’єктів господарювання,  в силу його особливих функцій товаровиробника в економічній системі. Тоді як всі інші суб’єкти господарювання (банки, страхові компанії, інші фінансові установи, біржі тощо) не є підприємствами і, по суті, обслуговують підприємства, створюючи їм належні умови для здійснення їх господарської діяльності.

Досліджується співвідношення понять „припинення підприємства”, „припинення діяльності підприємства” та „ліквідація підприємства”. Дається характеристика правонаступництву як критерію розмежування ліквідації та реорганізації підприємства. На підставі цього обґрунтовується визначення поняття ліквідації підприємства – припинення його існування як суб’єкта права за встановленою законодавством процедурою без настання універсального правонаступництва. Разом з тим зазначається, що протягом процедури ліквідації, але до моменту припинення існування підприємства як суб’єкта права, може мати місце сингулярне правонаступництво у зобов’язальних та речових правовідносинах. Розроблено визначення ліквідаційної процедури підприємства як встановлених законодавством сукупності дій, спрямованих на припинення підприємства, та послідовності їх здійснення.

Обґрунтована необхідність приведення змісту ч.3 ст.205 ГК у відповідність до положень ст.609 ЦК, а також вилучення абзацу другого з ч.2 ст.1205 ЦК.

Здійснено аналіз поділу видів ліквідації на добровільну і примусову, та визначено два основні чинники такого поділу: 1) різне коло суб’єктів, які відповідно до закону та в установленому порядку уповноважені приймати рішення про ліквідацію; 2) різна сукупність юридико-фактичних підстав прийняття рішення про ліквідацію. Зроблено висновок, що наведена класифікація видів ліквідації відображає особливості ліквідації підприємств, сконцентровані в основному на стадії прийняття рішення про його ліквідацію.

Залежно від особливостей нормативно-правового регулювання дисертантом виокремлюються два види процедур ліквідації: 1) процедура ліквідації підприємств, що не пов’язана з банкрутством; 2) ліквідаційна процедура у справі про банкрутство. Головними чинниками, які лежать в основі їх виокремлення, виступають: 1) інституційна відокремленість у системі господарського законодавства нормативних актів, що регулюють ліквідацію підприємств (нормативно-інституційний чинник); 2) достатність чи недостатність майна для задоволення вимог кредиторів (сутнісний чинник).

Здійснено класифікацію нормативно врегульованих процедур ліквідації підприємств, що не пов’язана з банкрутством, на загальну процедуру та, виходячи із специфіки виду діяльності підприємств, спеціальну процедуру, до якої, зокрема, віднесено процедуру ліквідації гірничих підприємств. Визначено характерні ознаки ліквідації гірничих підприємств, що здійснюється за спеціальною процедурою.

У підрозділі 1.2 „Розвиток законодавства, що регулює ліквідацію підприємств” визначаються такі основні етапи розвитку законодавства,  що регулює ліквідацію підприємств: 1) дорадянський етап (до 1917 р.) – положення про ліквідацію господарських товариств та інших організацій того часу містилися в актах цивільного та торгового права; 2) радянський етап, у межах якого виділяються, такі періоди: а) ранній (1917 р. – поч. 60-х років ХХ ст.) – зникає інститут банкрутства підприємств; припинення підприємств здійснюється переважно шляхом реорганізації; б) середній (поч. 60-х років – сер. 80-х років ХХ ст.) – як на рівні закону (ЦК УРСР 1963 р.), так і підзаконних актів регулюванню ліквідації присвячувалося мало уваги; в) пізній (сер. 80-х років – 1991 р.) – легалізація нових організаційно-правових форм підприємств супроводжується розвитком нормативного регулювання їх  ліквідації; 3) етап незалежної України, у межах якого виділяються такі періоди: а) становлення законодавства ринкового спрямування (1991 р. – 2003 р.) – формується нормативний інститут банкрутства, розвивається інститут державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності; б) сучасний (з 2004 р.), після набуття чинності ГК та нового ЦК України.

У системі господарського законодавства України виділено дві групи нормативних актів: 1) акти, що регулюють відносини щодо ліквідації підприємств, що не пов’язана з банкрутством; 2) акти інституту банкрутства. Здійснено класифікацію нормативних актів, які регулюють ліквідацію підприємств, що не пов’язана з банкрутством, залежно від сфери їх дії та юридичної сили.

Розділ 2. „Особливості добровільної та примусової ліквідації підприємств” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Добровільна ліквідація підприємств та її підстави”  виходячи з аналізу законодавства та спеціальної літератури, пропонується розрізняти: 1) нормативні підстави прийняття рішення про ліквідацію підприємства – сукупність правових норм, закріплених у законі або установчих документах, які встановлюють  обставини, за яких уповноважений суб’єкт має право чи зобов’язаний прийняти рішення про ліквідацію; 2) підставу для початку процедури ліквідації та виникнення правовідносин щодо ліквідації підприємства. Такою підставою виступає рішення уповноваженого суб’єкта про ліквідацію підприємства; 3) юридико-фактичні підстави прийняття рішення про ліквідацію підприємства – передбачені законом або установчими документами обставини, за наявності яких уповноважений суб’єкт приймає рішення про ліквідацію підприємства.

Серед випадків добровільної ліквідації виділяються такі, коли закон передбачає обов’язок підприємства прийняти рішення про ліквідацію – так звані випадки вимушеної ліквідації підприємств (ч.2 ст.132 ЦК – щодо повного товариства (далі – ПТ), ч.1 ст. 139 ЦК – щодо командитного товариства (КТ); ч.3, ч.4 ст. 144 ЦК, ч.3 ст.52 Закону України „Про господарські товариства” – щодо товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ); ч.3 ст.155 ЦК, ч.6 ст.39 Закону України „Про господарські товариства”, ч.3 ст.14 Закону України „Про акціонерні товариства” – щодо акціонерного товариства (АТ)).

Обґрунтована недоцільність запровадження у законодавстві концепції так званої автоматичної ліквідації, згідно з якою такі обставини, як: закінчення строку та досягнення мети, для якої було створено підприємство, визнаються самостійними підставами ліквідації і рішення про його ліквідацію не потрібно.

З метою вдосконалення правового регулювання ліквідації ПТ обґрунтовано пропозиції щодо: а) усунення розбіжностей у регулюванні підстав ліквідації ПТ, шляхом приведення ч.3 ст.129 ЦК у відповідність до ч.2 ст.132 ЦК; б) закріплення додаткових підстав ліквідації ПТ, крім встановлених ч.2 ст.132 ЦК; в) порядку прийняття рішення про вимушену ліквідацію ПТ; г) застосування примусової ліквідації як наслідку неприйняття учасниками рішення про вимушену ліквідацію ПТ або невжиття інших заходів, передбачених законом. Запропоновано викласти у новій редакції ст.132 ЦК (щодо ПТ), а також, враховуючи схожість правового статусу КТ із ПТ, –  у новій редакції ч.1 ст.139 ЦК.

У підрозділі 2.2. „Примусова ліквідація підприємств та її підстави” досліджено підстави ліквідації підприємств за рішенням суду, особливості їх нормативного закріплення, суб’єкти, уповноважені на звернення до суду з вимогою про ліквідацію підприємств.

Залежно від сфери застосування підстави прийняття судового рішення про ліквідацію підприємств класифіковано на загальні та спеціальні підстави.

Обґрунтовується висновок про те, що задоволення судом вимог щодо визнання недійсними установчих документів повністю та/або запису про державну реєстрацію підприємства при вирішенні відповідних спорів повинно тягнути за собою одночасне постановлення судом рішення про ліквідацію підприємства. Запропоновано відповідне правило закріпити у законі.

 Розроблено пропозиції щодо вдосконалення положень ч.2 ст.110  ЦК, а також ст.6 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” спрямовані на уточнення права учасника юридичної особи, повноважень державного реєстратора, інших державних органів на пред’явлення до суду вимоги про ліквідацію юридичної особи.

При регламентації повноважень державних органів на звернення до суду з вимогою про ліквідацію підприємства, на думку дисертанта, слід виходити з наступних рекомендацій: 1) зазначені повноваження державного органу повинні передбачатися законом з одночасним закріпленням у ньому підстав, за наявності яких державний орган вправі пред’являти таку вимогу; 2) зазначені повноваження державного органу повинні відповідати його завданням і функціям; 3) передумовою ефективної реалізації державним органом зазначених повноважень є наділення його достатніми повноваженнями щодо контролю за дотриманням законності у відповідних сферах господарювання.

Розділ 3. „Ліквідація підприємств за загальною процедурою” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Етапи загальної процедури ліквідації підприємства” визначаються такі етапи загальної процедури ліквідації підприємства, що не пов’язана з банкрутством: 1) установчий етап, який розпочинається прийняттям рішення про ліквідацію підприємства і на якому визначаються основні параметри процедури ліквідації; 2) підготовчий етап, який охоплює собою дії, які вчиняються ліквідаційною комісією з метою виявлення вимог кредиторів та формування майнової бази для розрахунків з ними; 3) етап задоволення вимог кредиторів; 4) етап розподілу майна між учасниками підприємства (використання майна за вказівкою власника майна підприємства); 5) етап державної реєстрації ліквідації підприємства. Дії, що складають зміст процедури ліквідації, класифіковано на обов’язкові та факультативні.

У підрозділі 3.2. „Правове становище органу, що здійснює ліквідацію підприємства” здійснено класифікацію органів, що здійснюють ліквідацію підприємства, за декількома критеріями: 1) залежно від порядку формування чи способу набуття повноважень виділено органи, що формуються шляхом: а) утворення спеціального органу – ліквідаційної комісії (ліквідатора); б) покладення ліквідації підприємства на його орган управління; в) визнання головою комісії (ліквідатором) керівника підприємства або особи, уповноваженої діяти від імені підприємства без довіреності; г) покладення за рішенням суду на учасників або орган, уповноважений приймати рішення про ліквідацію підприємства, обов’язків щодо проведення його ліквідації; 2) залежно від правової підстави формування можна розрізняти органи, утворені на підставі: а) рішення власника майна підприємства, уповноваженого органу підприємства чи учасників; б) розпорядчого акта органу державної влади (місцевого самоврядування) щодо  державних (комунальних) унітарних підприємств; в) рішення суду; г) рішення державного реєстратора; 3) залежно від кількості осіб виділяються: а) колегіальні органи; б) одноособові органи.

Висвітлено особливості нормативного закріплення повноважень органу, що здійснює ліквідацію підприємства, як органу управління підприємства, порядку формування та вимог до його складу, питання зміни його складу, необхідності здійснення контролю за його діяльністю.

У підрозділі 3.3. „Виявлення та задоволення вимог кредиторів„ досліджуються особливості виявлення та задоволення вимог кредиторів відповідно до положень ГК та ЦК, а також норм спеціального законодавства.

Визначено поняття кредитора на стадії ліквідації підприємства.

 Зроблено висновок про те, що закріплена нормами ГК та ЦК загальна процедура ліквідації підприємства ґрунтується на концепції обов’язкового пред’явлення кредиторами своїх вимог до ліквідаційної комісії. Обґрунтована доцільність закріплення у законі положень (як винятків із загального правила), згідно із якими вимоги кредиторів щодо сплати грошей, що підтверджені виконавчим документом; рішенням суду, яке набуло законної сили; чи визнаною підприємством претензією, ліквідаційна комісія зобов’язана включити до переліку визнаних вимог на підставі даних обліку підприємства, або наданих державним виконавцем виконавчих документів, або заяви кредиторів.

Виявлені ліквідаційною комісією вимоги кредиторів залежно від їх безспірності (спірності) класифіковано на: 1) безспірні – вимоги, які повинні визнаватися ліквідаційною комісією і включатися до переліку визнаних вимог без їх пред’явлення кредиторами; 2) відносно спірні – вимоги, існування яких не заперечується ліквідаційною комісією, але спірним є питання щодо їх розміру; 3) спірні – вимоги, які заперечуються ліквідаційною комісією. Умовами включення у перелік визнаних вимог відносно спірних та спірних вимог кредиторів є їх пред’явлення кредиторами до ліквідаційної комісії, розгляд та визнання їх останньою, або у разі відмови чи ухилення комісії від їх розгляду – визнання їх судом.

З метою забезпечення захисту інтересів кредиторів обґрунтована необхідність закріплення у законі положень щодо: 1) строків затвердження ПЛБ; 2) доповнення переліку відомостей, які повинен містити ПЛБ, відомостями про вимоги кредиторів, виявлені ліквідаційною комісією, і результати їх розгляду; 3) обов’язків ліквідаційної комісії: а) у разі визнання нею вимог кредиторів, виявлених на підставі даних обліку підприємства, персонально повідомити кредитора про прийняте рішення про ліквідацію, про визнання його вимог та право кредитора заявити свої вимог; б) у встановлений строк повідомити кредитора про результати розгляду заявленої ним вимоги.

З урахуванням встановленого законом правила про порушення справи про банкрутство у разі недостатності майна підприємства, що ліквідується, обґрунтовані положення, згідно з якими депонуванню повинні підлягати такі вимоги відомих кредиторів у разі неприйняття ними виконання від ліквідаційної комісії: 1) виявлені та визнані ліквідаційною комісією вимоги кредиторів, які враховані у ПЛБ; 2) заявлені у встановлений строк вимоги кредиторів, які визнані ліквідаційною комісією; 3) заявлені у встановлений строк вимоги кредиторів, які визнані судом, якщо кредитор протягом одного місяця з моменту невизнання їх ліквідаційною комісією звернувся з позовом до суду.

На підставі аналізу законодавства визначено характерні особливості виявлення та задоволення публічних вимог кредиторів при ліквідації підприємства за загальною процедурою ліквідації, що не пов’язана з банкрутством, до яких віднесено такі: 1) державна реєстрація ліквідації підприємства можлива лише за відсутності заборгованості за публічними вимогами; 2) дії кредиторів регламентуються нормативними актами спеціальної дії; 3) основним способом повідомлення кредиторів є отримання інформації про прийняте рішення про ліквідацію підприємства безпосередньо від державного реєстратора; 4) правовим засобом визначення розміру заборгованості за публічними вимогами виступає обов’язкове здійснення документальної перевірки підприємства у встановлені законодавством строки.

У підрозділі 3.4 „Розподіл майна між учасниками при ліквідації підприємства” визначаються відмінності у правовому статусі різних категорій учасників при розподілі майна, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, залежно від організаційно-правової форми підприємства. Узагальнено, що такі відмінності полягають у (1) різній черговості задоволення вимог кожної з груп учасників та у (2) наданні їм різних за змістом та обсягом прав на частину майна підприємства, що ліквідується.

Зроблено висновок про те, що вимоги учасників, які випливають з його участі у підприємстві, в тому числі вимоги щодо виплати нарахованої, але невиплаченої частини прибутку, повинні задовольнятися після завершення розрахунків з кредиторами підприємства. Виходячи з наведеного, виявлено недоліки законодавства, з метою подолання яких сформульовано пропозиції щодо вдосконалення ст.89 Закону України „Про акціонерні товариства”, ч.2 ст.139 ЦК, ч.3 ст.83 Закону України „Про господарські товариства”, доповнення Закону України „Про господарські товариства” новою ст.64-1.

Розділ 4. „Особливості ліквідації підприємств у разі недостатності майна” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 4.1. „Узгодження нормативно-правового регулювання ліквідації підприємств, не пов’язаної з банкрутством, та ліквідації боржника у справі про банкрутство” до актуальних завдань такого узгодження віднесено: 1) узгодження регулювання за колом суб’єктів, які визнаються чи не визнаються суб’єктами банкрутства; 2) узгодження послідовного застосування загальної процедури ліквідації підприємств, не пов’язаної з банкрутством, та ліквідаційної процедури у справі про банкрутство у разі недостатності майна підприємства (при переході від першої до другої).

Виходячи з аналізу законодавства та точок зору науковців, стверджується, що за загальним правилом суб’єктами банкрутства повинні визнаватися підприємства, як суб’єкти підприємницької діяльності, так і суб’єкти некомерційного господарювання. Винятки із кола суб’єктів банкрутства допустимі стосовно казенних та комунальних некомерційних підприємств, як таких, що створюються та діють для задоволення публічних інтересів. Обґрунтовано, що здатність чи нездатність унітарного комунального підприємства визнаватися суб’єктом банкрутства повинна визначатися його видом – комерційним чи некомерційним (відповідно) – згідно з легальною класифікацією ГК (ч.3 ст.78). Запропоновано внести відповідні зміни до ч.4 ст.214 ГК та ч.8 ст.5 Закону „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

У підрозділі 4.2. „Особливості ліквідації казенних та комунальних некомерційних підприємств” вирішується завдання усунення прогалин нормативно-правового регулювання ліквідації зазначених підприємств у разі недостатності їх майна для задоволення вимог кредиторів у межах загальної процедури, оскільки вони не визнаються суб’єктами банкрутства. Виходячи із необхідності забезпечення балансу інтересів держави та кредиторів казенного підприємства, обґрунтовується доцільність закріплення у законі таких положень: а) право органу, до сфери управління якого входить казенне підприємство, встановлювати перелік майна підприємства, яке залишається у державній власності і не підлягає продажу ліквідаційною комісією у разі недостатності коштів для задоволення вимог кредиторів; б) у разі недостатності коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює на конкурентних засадах продаж майна підприємства; в) у разі неможливості повного задоволення вимог кредиторів через недостатність майна підприємства ліквідаційна комісія повинна негайно письмово повідомити їх про це; г) кредитори мають право звернутися до суду з позовом про задоволення частини їх вимог, що залишилися незадоволеними, за рахунок держави в особі уповноваженого органу, у сфері управління якого перебуває казенне підприємство. На підставі викладеного сформульовано пропозиції щодо доповнення ГК новою ст. 77-1. Наведені положення стосуються також комунальних некомерційних підприємств, що мають схожу з казенними підприємствами правову природу.

У підрозділі 4.3. „Особливості ліквідації підприємств за загальною процедурою у разі виникнення обставин, що зумовлюють недостатність майна” звертається увага на тому, що оскільки недостатність майна підприємства, що ліквідується, зумовлює необхідність порушення щодо нього справи про банкрутство, то в межах останньої виникає проблема правової долі розрахунків з кредиторами та правочинів щодо продажу майна, здійснених за правилами загальної процедури ліквідації. У такій ситуації актуальною є проблема дотримання балансу інтересів кредиторів, учасників підприємства і третіх осіб, оскільки перегляд розрахунків та правочинів в інтересах кредиторів з незадоволеними вимогами торкається інтересів кредиторів, з якими вже здійснено розрахунки, інтересів третіх осіб, які придбали майно при його продажі ліквідаційною комісією. У зв’язку з цим обґрунтовується необхідність узгодження нормативно-правового регулювання ліквідації підприємств за загальною процедурою, що не пов’язана з банкрутством, та ліквідаційною процедурою у справі про банкрутство при переході від першої до другої у таких напрямах: 1) узгодження передбачених кожною з них юридичних конструкцій черговості задоволення вимог кредиторів та продажу майна з метою усунення або зменшення вірогідності необхідності перегляду дійсності (спростування) вчинених правочинів з розрахунку з кредиторами та з продажу майна; 2) виключення впливу несуттєвих обставин (або його зменшення) на можливість переходу до процедури банкрутства.

Обставини, які можуть зумовити недостатність майна, класифіковано на такі, які призводять до (а) зменшення активів підприємства чи (б) збільшення кредиторської заборгованості підприємства. Проаналізовано вплив окремих обставин на перебіг загальної процедури ліквідації, виникнення недостатності майна та пов’язаний з нею перехід до процедури банкрутства, в результаті цього розроблено пропозиції щодо вдосконалення регламентації умов переходу до процедури банкрутства, а також щодо забезпечення захисту прав та інтересів кредиторів. 

Обґрунтована необхідність внесення таких змін до ЦК та ГК: 1)   вилучити вказівку на місячний строк після одержання повідомлення про відмову у визнанні вимог кредитора у ч.5 ст.112 ЦК та ч.3 ст. 61 ГК і, таким чином, вважати погашеними вимоги кредиторів, не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор не звертався до суду з позовом; 2) у другому реченні ч.3 ст.112 ЦК замінити слова ”майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи” на слова „залишку майна юридичної особи, що ліквідується”.