Ємельянов А.С. Правове регулювання обігу векселів у сфері господарювання : Емельянов А.С. Правовое регулирование оборота векселей в сфере хозяйствования

Краткое содержание

Розділ 1. Загальна характеристика правового регулювання обігу векселів складається з трьох підрозділів, в яких досліджено генезис вексельного права, становлення вексельного законодавства, особливості становлення вексельного законодавства у незалежній Україні, сучасний досвід правового регулювання обігу векселів у зарубіжних країнах.

У підрозділі 1.1. “Генезис вексельних відносин та вексельного права” досліджено генезис векселя як документа, що опосередковує кредитно-грошові відносини у сфері господарювання, та наведено періодизацію розвитку вексельного права.

Перший період змістовно може бути позначено як період банкірського вексельного права, який прийнято називати італійським, характеризується використанням векселя у торгівельних відносинах за участі італійських банкірів (мінял), які здійснювали обмін і переказ грошей, виступаючи в якості векселедавців, векселеотримувачів, платників, або в декількох з цих ролей. В цей період сформувалась практика виготовлення векселів в умовах єдиної банкірської техніки. Спочатку вексель мав характер переказного кредитно-грошового документа, який містив доручення представнику у іншому місці або іншому банкіру про сплату певної суми грошей, пізніше став використовувались у кредитно-грошових відносинах між негоціантами і банкірами, а потім як розрахунковий документ у відносинах між негоціантами при посередництві банкірів.

У другий період – або період купецького вексельного права (французький період) – вексель став використовуватися у відносинах між купцями без посередництва банкірів як знаряддя торговельного кредиту, вексельне право збагатилось інститутом індосаменту, а вексель набув обігового характеру та став активно використовуватися у розрахунках. В цей період відбулася кодифікація звичаєвого вексельного права, яка знайшла найбільш повне вираження в Комерційному кодексі Франції 1808 р. На цьому етапі сформувалось значення векселя як обігового розрахункового документа. Гарантією інтересів векселедавця, індосантів та інших учасників вексельного обігу є солідарна відповідальність.

Третій період промислового права (німецький період) характеризується додатковим становленням ще однієї практики використання векселів, необхідної для розвитку промисловості. У цей період сформувався різновид простого векселя як цінного паперу, що вільно обертається на фондовому ринку. Переказний вексель цього періоду також став використовуватись як фондовий інструмент, що опосередковує суспільні відносини з фінансування промислового виробництва. Вексель набув абстрактного характеру, втратили будь-яке значення ті відносини, на основі яких він був виданий. Це письмове документоване кредитно-грошове зобов’язання, що передбачає швидкість та строгість стягнення, яку можна надати будь-якому документу, лише позначивши його як вексель. Загальнонімецький вексельний статут 1847 р. став моделлю, з якої копіювалися сучасні йому вексельні статути в інших країнах.

До ХХ століття відносини між учасниками вексельного обігу, що виникають при укладанні договорів купівлі-продажу векселів тощо, регулюються цивільним та господарським (торгівельним) правом, де останнє розглядається як спеціальне по відношенню до першого (у рамках концепції дуалізму приватного права).

Для четвертого періоду - періоду уніфікованого фінансово-промислового вексельного права характерна уніфікація вексельного законодавства на міжнародному рівні. Зокрема, в Женевських конвенціях 1930 р. кодифіковано обидві практики використання векселів – як розрахункового і як фондового інструменту, передбачено вільне пересування уніфікованого векселя на фондовому ринку шляхом оборотного або безоборотного індосаменту. Окрім того, ознакою цього періоду стала необхідність державного регулювання економіки, у тому числі щодо обігу векселів, що, в свою чергу, стало підґрунтям для формування вексельного права як підгалузі  господарського права.

За результатами проведеного дослідження з урахуванням відакцентованого змісту періодів удосконалено періодизацію становлення та розвитку векселя та вексельного права.

У підрозділі 1.2. “Становлення вексельного законодавства України” досліджено особливості становлення вексельного законодавства в незалежній Україні, зазначаються складнощі цього процесу та його незавершеність на даний момент.

Встановлено, що вексельне законодавство України в процесі становлення пройшло два етапи. Протягом 90-років вексель у сфері господарювання застосовувався у розрахункових відносинах між суб’єктами господарювання. В 2000-х роках започатковано тенденцію використання векселів також для здійснення фінансових інвестицій.

Правову базу щодо використання векселів у розрахунках сформовано, однак низка негативних моментів у правозастосуванні вказує на необхідність удосконалення національного законодавства у межах передбачених Женевськими конвенціями можливостей. На основі проведеного аналізу стану законодавчого забезпечення обігу векселів в Україні визначено, що для завершення становлення вексельного законодавства України та його подальшого розвитку необхідне однозначне вирішення питань щодо ієрархії основних законів, що регулюють вексельний обіг в Україні. Зокрема, у правозастосуванні проявилися декілька груп практичних проблем.

Одна з них стосується співвідношення положень Закону України 05.04.2001 р. “Про обіг векселів в Україні” і УВЗ. Найбільш болісною стала практика застосування ст.4 Закону “Про обіг векселів в Україні”, що встановлює заборону видавати векселі інакше, ніж для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Відповідна норма містилася і в Правилах виготовлення і використання вексельних бланків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 10.09.1992 р. № 528. Тільки останнім часом судова практика устаткувалася на користь визнання принципу абстрактності вексельного зобов’язання, передбаченого УВЗ, що виправдано в силу пріоритету норм міжнародного договору. Окремі науковці посилалися на пріоритет норми ст.4 Закону “Про обіг векселів в Україні”, спираючись на статтю 2 Конвенції про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, яка передбачає можливість обмеження вексельної правоздатності національним законом. Натомість системне тлумачення положень вказаної статті Конвенції показує, що у цій нормі йдеться про обмеження кола осіб, що можуть зобов’язуватися за векселем, правовий режим якого визначений УВЗ, а не прав суб’єктів господарювання щодо випуску тих чи інших видів векселів. Відзначається, що цивілістичне тлумачення правоздатності (як сукупності прав, а не “права на право”) та ігнорування категорії господарської компетенції призвело до спотворення положень УВЗ щодо абстрактності, безумовності вексельного зобов’язання тощо, та досить тривалої суперечливої судової практики. Підкреслюється необхідність господарсько-правового підходу при вирішенні інших спірних питань у законодавстві та на практиці на майбутнє.

Ще одна група практичних проблем стосується співвідношення норм спеціального вексельного законодавства та норм Господарського та Цивільного кодексів. В судовій практиці стало прийнятим субсидіарне застосування норм ЦК України до норм ГК України. Тлумачення вексельного законодавства як підгалузі цивільного, що передувало прийняттю ГК та становленню практики його пріоритетного щодо ЦК застосування, показало невиправданість на практиці. Один з прикладів - судова практика після довгого протирічливого періоду відмовилась від стягнення інфляційних сум за час прострочення виконання, трьох процентів річних від простроченої суми, передбачених ст.625 ЦК України за порушення грошового зобов’язання, зупинившись суто на здійсненні стягнень, що передбачені УВЗ. Це свідчить на користь приналежності вексельного права до господарського права як самостійної галузі та невиправданість субсидіарного застосування норм ЦК України до норм господарського законодавства у питаннях правового регулювання обігу векселів у сфері господарювання. При цьому наголошується, що необхідно враховувати: норми вексельного права також володіють відносною самостійністю щодо загальногалузевих норм господарського права та підлягають виключному застосуванню при розгляді спорів щодо векселів.

У роботі зауважується, що формування законодавчого забезпечення використання векселя для здійснення фінансових інвестицій знаходиться на початковому етапі. Женевські конвенції не передбачають регулювання цього напрямку, однак містять простір для опрацювання його у національному законодавстві. Підкреслено необхідність розвитку цього напрямку правового регулювання для припинення зловживань, які щодо інших видів цінних паперів, що обертаються на фондовому ринку, попереджені такими засобами державного регулювання, як державна реєстрація випуску цінних паперів, державна реєстрація власників цінних паперів, тобто їх зміни у процесі обігу цінного паперу на фондовому ринку тощо.

У підрозділі 1.3. “Зарубіжний досвід правового регулювання обігу векселів” аналізуються, у порівняльному з Україною аспекті, особливості правового режиму векселів, що сформувалися в зарубіжному законодавстві у сучасний період.

У США вексель відноситься до оборотних документів, правовий режим яких визначається розділом 3 “Оборотні документи” ЄТК США. Одночасно, в ЄТК міститься також розділ 8 “Інвестиційні цінні папери”, і якщо вексель є цінним папером, його обіг регулюється розділом 8, а не розділом 3, навіть якщо він відповідає вимогам розділу 3. Таким чином, можна говорити про два види векселів, врегульованих ЄТК – оборотні документи і інвестиційні цінні папери. У континентальній системі права їхніми аналогами є векселі, використовувані в розрахунках, і векселі, що обертаються на фондовому ринку. До розрахункових відносять комерційні (товарні) цінні папери, до фондових – цінні папери, що посвідчують фінансові інвестиції.

Норми УВЗ допускають випуск як того, так і іншого виду векселів, так само як і трансформацію в процесі життєдіяльності одного виду векселя в інший.

У країнах загального права в залежності від способу легітимації управомоченої особи векселі поділяються на ордерні, іменні і пред'явницькі. За ордерним векселем право на одержання платежу має особа, пойменована в документі, або інша особа за його наказом, за іменним векселем – тільки особа зазначена у векселі, за векселем на пред'явника – будь-який пред'явник документа.

Присутність у вексельному обігу векселів на пред’явника у країнах континентального права прямо не оговорено в законодавстві, але судова практика визнає можливість їх існування. УВЗ вимагає вказівки у векселі найменування того, кому чи наказу кого має бути зроблений платіж, але містить і інститут бланкового індосаменту. Це означає, що поява у вексельному обороті векселів на пред’явника не суперечить УВЗ.

У праві Англії і США оборотними документами визнаються тільки ордерний вексель і на пред’явника, у комерційній же практиці допускається випуск також іменного векселя, що виписується на ім'я визначеної особи з застереженням “не наказу” чи іншим рівнозначним формулюванням, що також визнаються оборотними документами, хоч їх оборотоздатність має обмеження.

Подібна практика спостерігається і в Україні, однак остаточно не сформувалася, що виявляється в прийнятті суперечливих судових рішень. Поряд має місце обмежене розуміння векселя в класичній формі, детально регламентованій в Женевських конвенціях 1930 р., і відмова в праві на існування інших видів векселів чи інших форм їх функціонування, ніж передбачені УВЗ, незважаючи на те, що УВЗ допускає таку можливість. Тим самим штучно обмежуються фінансові можливості суб'єктів підприємницької діяльності.

Виявлений у процесі порівняльного дослідження досвід правового регулювання щодо видів векселів, зокрема, виокремлення товарних і фінансових векселів, які використовуються відповідно для розрахунків на товарних ринках у першому випадку та отримання інвестицій через фондовий ринок у другому, а також, окрім ордерних, іменних векселів і на пред’явника, є доцільним до використання в Україні. Це має скласти необхідне підґрунтя для більш ефективного державного регулювання обігу векселів в Україні.

Розділ 2. Теоретичні засади правового регулювання обігу векселів у сфері господарювання містить два підрозділи, у яких розглянуто питання правової природи, поняття і види векселя та класифікації вексельних операцій.

У підрозділі 2.1. “Правова природа, поняття і види векселя” проаналізовано існуючі погляди науковців щодо визначення економічної та правової природи векселя, на основі аналізу законодавства та практики його застосування з урахуванням результатів авторських досліджень генезису цього інституту отримано нові висновки щодо правової природи, поняття та видів векселя.

Виявлено правову природу векселя як кредитно-грошового цінного паперу, що обертається на товарних та/або фондовому ринках.

Аргументовано доцільність виокремлення в законі двох видів векселів – товарного і фінансового, де товарний вексель є реальним майном, оскільки виступає як покритий цінний папір, що оформляє грошовий борг за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги, а безтоварний (фінансовий) вексель не має покриття і є, відповідно, фіктивним майном. З урахуванням визначення фінансового векселя як фіктивного майна запропоновано передбачити у Законі “Про обіг векселів в Україні” пряму заборону використовувати його у розрахунках за договорами про поставку товарів, виконання робіт, надання послуг.

На основі теоретичного узагальнення наукових розробок та сучасної господарської практики обґрунтовано, що у сучасний період товарний вексель має складну фінансово-господарську сутність, обумовлену тим, що цей фінансовий інструмент використовується як на товарному, так і на фондовому ринку. У першому випадку він опосередковує розрахункові відносини, у другому – інвестиційні. У зв’язку з цим правова природа товарного векселя як кредитно-грошового цінного паперу також має подвійний характер – розрахункового цінного паперу і фондового цінного паперу, де перший опосередковує відносини комерційного кредитування на товарних ринках, а другий – фінансово-інвестиційні відносини на фондовому ринку.

Підкреслено необхідність послідовного врахування правової сутності векселя як у законотворчості, так і господарській практиці, що має сприяти правильному вирішенню численних колізійних питань. Запропоновано удосконалення законодавчого визначення поняття векселя, а саме: це кредитно-грошовий цінний папір, який обертається на товарних та/або фондовому ринках. забезпечуючи відносини комерційного кредитування або фінансового інвестування, і посвідчує безумовне зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю).

У роботі зазначено, що у вітчизняному законодавстві та науково-практичній літературі вексель відносять суто до ордерних цінних паперів. Насправді ж на практиці вексель у процесі обігу може видозмінювати свою правову форму, почергово набуваючи форми ордерного, іменного чи на пред'явника. Можливість існування векселя у всіх загальновизнаних формах цінного паперу визнається і вексельним правом зарубіжних країн. З урахуванням цього господарським судам рекомендовано враховувати при розгляді спорів реальне положення, що має місце на практиці, за яким ордерним є вексель, отриманий по оборотному індосаменту, іменним – по безоборотному, пред’явницьким – у порядку цесії за угодами купівлі-продажу тощо, у т.ч. угодами, що укладаються за результатами здійснення публічно-правових процедур (конфіскації, визнання банкрутом тощо). При цьому слід виходити з того, що солідарну відповідальність по вексельному зобов’язанню несуть лише особи, які наносять на вексель ордерний індосамент, у інших випадках така відповідальність не наступає. Така класифікація має важливе значення для впорядкування вексельного обігу (реєстрації операцій з векселями, тощо), тому її доцільно закріпити в Законі “Про цінні папери і фондовий ринок”. Також необхідно спеціально оговорити в Законі “Про обіг векселів в Україні”, що цей закон встановлює правовий режим товарних ордерних векселів. Правовий режим інших видів векселів встановлюється Законом “Про ціні папери і фондовий ринок” та іншими законодавчими актами.

У підрозділі 2.2. “Класифікація вексельних операцій” проведено дослідження змісту, особливостей вексельних операцій, аналізу окремих їх різновидів та здійснено класифікацію операцій з векселями, необхідну для удосконалення правового регулювання вексельного обігу.

Проведене дослідження господарської практики свідчить, що сучасному етапу розвитку вексельних відносин в Україні характерні різноманітні види вексельних операцій, які може бути згруповано наступним чином: 1) залежно від суб’єктного складу: а) операції, що пов'язані з видачею і погашенням векселів; б) операції, що пов'язані з обігом чужих векселів, які отримані у розрахунках; 2) залежно від сфери обігу: а) оплата товарів і послуг; б) надання короткострокових кредитів; в) повернення раніше отриманих позичок; г) оформлення боргових відносин між банками; д) короткострокове інвестування капіталу з метою отримання доходу; е) кредитування під заставу векселів чи їх дисконт; 3) залежно від різновиду платіжно-розрахункового обслуговування клієнтів банками: а) дисконт векселів; б) вексельне кредитування; в) експортно-імпортні операції; г) розрахунки з державним бюджетом.

У роботі зазначається комплексний багатофункціональний характер векселя, який здатен у процесі функціонування видозмінювати свої функції і може виступати у якості: кредитно-розрахункового документа у відносинах векселедавця і векселедержателя, індосата і індосанта; фінансово-інвестиційного документа як товару у відносинах інвесторів на ринку цінних паперів між собою та з торгівцями цінними паперами; виконавчого документа у разі здійснення на ньому виконавчого напису нотаріусом; платіжного документа у відносинах векселедержателя і платника; боргового документа у разі втрати векселем “вексельної сили”. Вексель як фінансово-інвестиційний документ, у свою чергу, може виступати в якості заставного майна за договорами застави, товару за договорами купівлі-продажу тощо. Це обумовлює необхідність застосування щодо нього різноманітного за предметом правового регулювання господарського законодавства (про платіжні системи, про безготівкові розрахунки, про виконавче провадження тощо) і складнощі правозастосування у випадках можливих колізій. Зокрема, підкреслена необхідність подолання правозастосовного різнобою у випадках колізій між нормами про грошові зобов’язання, цінні папери та борги.

У роботі запропоновано провести класифікацію вексельних операції за їх правовим режимом на операції з векселем як: кредитно-розрахунковим документом; фінансово-інвестиційним документом; виконавчим документом; платіжним документом; борговим документом.

Аргументовано, що у разі колізії норм УВЗ, Закону “Про обіг векселів в Україні” чи інших законів про цінні папери та законодавства про безготівкові розрахунки, переказ грошей, валютні операції тощо, за законодавством про цінні папери (векселі) слід визнавати пріоритет. Цей порядок буде доцільним закріпити у кодифікаційному акті. Зокрема, запропоновано доповнити статтю 163 ГК України пунктом 5 наступного змісту: “Законодавство про грошові відносини у сфері господарювання має пріоритет перед загальногосподарськими та цивільно-правовими нормами щодо боргових відносин, а законодавство про цінні папери – перед законодавством про гроші”. Це послугує впорядкуванню правозастосовної практики. Доцільність такого кроку підтверджується досвідом кодифікації правового регулювання вексельних відносин у зарубіжних країнах. Наприклад, у ЄТК США на векселі поширюється дія норм, розміщених у декількох розділах: розділі 4 “Банківські депозити й інкасові операції”, що встановлює правовий режим грошових документів, розділі 3 “Оборотні документи”, розділі 8 “Інвестиційні цінні папери”. У випадку колізії приписи розділу 4 мають пріоритет перед приписами розділу 3, а приписи розділу 8 пріоритетом перед приписами розділу 4. Документ, що є цінним папером, регулюється розділом 8, а не розділом 3, навіть якщо він відповідає вимогам розділу 3. Розділ 3 і розділ 8 не застосовується до грошей.

Розділ 3. Аналіз правового регулювання обігу векселів та його удосконалення містить два підрозділи, в яких здійснено аналіз чинного законодавства і правозастосовної практики, а також існуючих законопроектів щодо обігу векселів в Україні, та обґрунтовано пропозиції з удосконалення його правового регулювання.

У підрозділі 3.1. “Аналіз та удосконалення матеріально-правового забезпечення вексельних відносин” на основі узагальнення існуючих практичних проблем та з урахуванням публічного характеру сучасного вексельного зобов’язання у сфері господарювання як такого, що розгортається у публічному просторі фондового ринку (у будь-якому разі після видачі векселя його подальший обіг не залежить від волі векселедавця та інших осіб, що передали вексель далі) у роботі обґрунтовано необхідність нарощення публічно-правового регулювання вексельного ринку. Проведене дослідження дозволило надати низку пропозицій до законодавства, призначених для збалансованої реалізації приватних і публічних інтересів у цьому секторі економіки.

Обґрунтовано доцільність поширення на векселі існуючого порядку обліку руху іменних цінних паперів шляхом внесення змін у Реєстр власників іменних цінних паперів. З урахуванням гнучкої системи видозміни правової форми векселя з ордерного на іменний або на пред’явника та існування практичних потреб і організаційних можливостей запровадження такого обліку на базі професійної діяльності з реєстрації власників іменних цінних паперів, доцільним буде запровадити внесення до Реєстру відомостей про зміну власника за будь-якими вексельними операціями, відповідно з виключенням з назви Реєстру слова “іменних”. Це посприяє попередженню зловживань, пов’язаних з правом розмноження екземплярів і копій векселів, що можуть приймати відокремлену участь у обігу, з недійсністю закреслених індосаментів для уникнення солідарної відповідальності, можливою відмовою в поверненні оплачених векселів з недобросовісним використанням їх для подальшого обігу тощо.

З урахуванням кредитного характеру вексельного грошового зобов’язання аргументовано невиправданість законодавчої норми, згідно з якою основне зобов’язання, щодо якого у договорі передбачено вексельну форму розрахунків, припиняється видачею векселя, а не реальною оплатою за договором, здійсненою у формі вексельного платежу або ж іншим чином у разі неможливості останнього. Підкреслена практична невиправданість ситуацій, коли факти неотримання вексельних платежів призводять до збитків векселеодержувачів та індосатів, натомість зарахування вексельних сум до їх валового доходу та оподаткування давно відбулося. З урахуванням цього запропоновано останнє речення ст.4 Закону України “Про вексельний обіг в Україні” викласти в редакції: “у разі видачі (передачі) векселя відповідно до договору грошові зобов'язання щодо платежу за цим договором припиняються з моменту виконання грошових зобов'язань щодо платежу за векселем”.

У роботі підкреслено доцільність правової норми щодо видачі векселів, які використовуються у розрахунках, лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Зазначено невиправданість ситуацій, коли непокриті векселі використовують у розрахунках в обхід цієї норми, спираючись на норми УВЗ щодо абстрактності вексельного зобов’язання. Натомість норма про покриття не суперечить УВЗ, про що свідчать у т.ч. вимоги щодо покриття розрахункових (комерційних) векселів у зарубіжному законодавстві, наприклад, у розділі II книги Y Комерційного кодексу Франції. Для подолання негативних тенденцій запропоновано запровадити порядок державної реєстрації випуску розрахункових векселів, що має здійснюватися у явочному порядку, з метою забезпечення державного контролю дійсності підстав виникнення вексельних зобов’язань. У Законі “Про обіг векселів в Україні” доцільно передбачити право використання векселів у розрахунках лише за умови державної реєстрації їх випуску. Це сприятиме також попередженню випуску в обіг векселів за підробленими документами, векселів фіктивних фірм тощо.

У роботі акцентується, що вексель як товар є особливим видом майна, що має фіктивний характер, у зв’язку з чим велике значення має питання його ліквідності, і воно гостро стоїть в умовах нерозвинутого фондового ринку, характерного для економіки України даного етапу. Запропоновано передбачити в Законі “Про обіг векселів в Україні” обов’язок векселедавця щодо підтримання розміру активів на рівні, не нижчому за розмір власних вексельних зобов’язань, та доповнити ст.143 ГК України реченням наступного змісту: “Якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансового року вартість чистих активів векселедавця виявиться меншою від суми вексельних зобов’язань за виданими ним векселями, товариство зобов’язане опублікувати відповідне повідомлення та провести реструктуризацію боргів. У разі недосягнення згоди між векселедавцем та векселедержателями щодо реструктуризації боргів товариство підлягає ліквідації”.

Доцільною буде також заборона випуску нових векселів суб’єктами господарювання, щодо яких мають місце протести у неплатежі векселів, що перебувають у обігу.

Господарсько-правове забезпечення ліквідності векселя зробить доцільним використання векселів в якості вкладу в статутний фонд. На сьогодні це заборонено, що викликає спори, адже виглядає невиправданим через практичні потреби щодо наповнення статутного фонду будь-яким ліквідним майном.

У роботі проаналізовано практику застосування вимог УВЗ та Закону України “Про обіг векселів в Україні” щодо форми векселів, зокрема, щодо підпису векселя. Зауважується недоцільність законодавчої вимоги щодо обов’язковості підпису на векселі головного бухгалтера, окрім керівника чи уповноваженої ним особи. Така вимога ставить головного бухгалтера в невиправдано обтяжливе становище, оскільки згідно з УВЗ кожний, хто поставив свій підпис на переказному векселі як представник особи, від імені якої він не був уповноважений діяти, сам зобов'язаний за векселем.

У підрозділі міститься також низка інших пропозицій з удосконалення матеріально-правового забезпечення вексельних відносин.

У підрозділі 3.2. “Аналіз та удосконалення процесуально-правового забезпечення вексельних відносин” з урахуванням міжнародних вимог виявлено проблеми існуючого процесуального порядку опротестування векселів та примусового стягнення платежів та шляхи їх подолання. У роботі аргументовано, що, не зважаючи на приєднання до Женевських конвенцій та прийняття нормативно-правових актів, які регулюють вексельні відносини в Україні, низка проблем все ще залишається неврегульованою. Аргументовано, що для подолання негативного стану впровадження вексельного обігу в Україні необхідно на­лежно гарантувати швидкоплинність і суворість вексельного стягнення.

Обґрунтовано доцільність нормативного забезпечення процедури спрощеного судочинства, зокрема, без права відповідача на опротестування для перенесення розгляду вексельної справи до загального цивільного судочинства.

Запропоновано передбачити у ГПК обов’язковий арешт майна відповідача, якщо він не висунув суттєвих заперечень. Такими можуть бути повідомлення про підробку підпису або про сплату вексельного боргу.

Аргументовано необхідність встановлення скорочених строків розгляду вексельних спорів у першій та апеляційній інстанції, а також права позивача вимагати виконання судового рішення апеляційної інстанції відразу після його прийняття, тобто до сплину терміну його оскарження і вирішення справи у касаційній інстанції. Запропоновано внести відповідні зміни у ГПК України та Закон України “Про виконавче провадження”.

Щодо незадовільної ситуації з примусовим виконанням вексельних зобов’язань на основі виконавчих написів нотаріусів відзначаються багаторічні безплідні намагання розробників законопроектів внести доповнення в Закон “Про виконавче провадження”, які б гарантували ставлення державної виконавчої служби до векселя з виконавчим написом нотаріуса як до повноцінного виконавчого документа. Попри це зауважується наявність підстав для необхідного поводження державної виконавчої служби з такими документами уже в чинному законодавстві. У роботі пропонується закріпити в Законі “Про обіг векселів в Україні” гарантії виконання державною виконавчою службою відповідного обов’язку під загрозою солідарної відповідальності за вексельним зобов’язанням, поряд з іншими солідарними боржниками, що здатне забезпечити належне виконання Україною міжнародно-правових обов’язків за ратифікованими нею Женевськими конвенціями.