Богун В.П. Правове регулювання розрахунків в іноземній валюті у зовнішньоекономічних відносинах

Краткое содержание

У вступі обгрунтована актуальність теми дисертаційного дослідження, визначені мета та задачі роботи, її теоретична і методологічна основи, наукова новизна, а також практична цінність.

Розділ 1. Загальна характеристика регламентації розрахунків у зовнішньоекономічних відносинах. Даний розділ дослідження присвячено аналізу загального стану сучасного законодавства України про розрахунки за експортно-імпортними операціями. На його підставі зроблений висновок, що в державі на сьогодні ще немає цілісної системи законодавства для ефективного та комплексного регулювання розрахункових відносин у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Закцентована увага на причинах такого стану. Відзначено, що чи не найголовнішою вадою чинного законодавства залишається його безсистемність, поверховість, а часом і економічна необгрунтованість та недоцільність окремих правових норм, їх різночитання. Непоодинокими також є випадки неузгодженості норм законів, підзаконних нормативно-правових актів як між собою, так і з законами держави та міжнародними актами, чинними в Україні, що за Конституцією України є недопустимим. Як наслідок – значна плинність законодавства, зокрема підзаконних актів. Усе це ускладнює їх сприйняття і практичне застосування, створює можливості для порушень і зловживань.

У зв’язку з цим, законодавцям слід відійти від практики викладу норм у статтях законів бланкетним способом, бо у більшості випадків це лише пагубно впливає на якість правового регулювання. Визнання верховенства закону та його визначальної ролі в правовій системі, й зокрема, в системі джерел права спонукає до висновків про нагальну необхідність використання саме цієї форми виразу права з метою цілеспрямованого впливу на економічні процеси в цілому і зовнішньоекономічні відносини, у т.ч. і валютно-розрахункові, зокрема. При цьому зазначається, що реальне верховенство закону повинно знаходити свій вираз не тільки у формальному превалюванні над іншими нормативно-правовими актами, але і в самому його змісті, що передбачає переважання в ньому норм прямої дії. Принципово важливо і необхідно, щоб законодавчі акти з питань розрахунків у сфері зовнішньоекономічних відносин базувалися на поєднанні публічно-правових і приватно-правових засад. Лише такий підхід здатен забезпечити належний порядок у національній економіці, у т. ч. і валютно-розрахункових відносинах, та гарантувати при цьому однакові і прозорі для всіх суб’єктів “правила гри” за єдиним в їх основі нормативним критерієм.

Специфікою відносин, які виникають у процесі проведення розрахунків за зовнішньоекономічними операціями є те, що їх правова регламентація здійснюється не лише різними за своєю природою і юридичною силою правовими актами національного права, а й нормами міжнародного права, які містяться у визнаних Україною міжнародно-правових актах. При цьому зазначається, що ці акти складають не тільки міжнародні зобов’язання України, але й також її імперативне право, норми якого, відповідно до статті 9 Конституції держави, а також пункту 2 статті 17 Закону України “Про міжнародні договори України” та статті 17 Закону України “Про підприємництво”, мають перевагу та зверхність у національному законодавстві держави. Але незважаючи на це, норм міжнародно-правових актів не завжди дотримуються на практиці.

Як бачимо, вдосконалення законодавства з питань розрахунків за експортно-імпортними господарськими операціями – це об’єктивна необхідність, яка викликана самим життям і потребує якнайшвидшого вирішення. В роботі пропонуються різні шляхи розв’язання цієї проблеми. Один з них – це інкорпорація законодавства в окресленій вище сфері. І хоча сама по собі вона не має нормативного характеру, практичне значення її значне, оскільки полегшує користування законодавством у повсякденній роботі. Іншим, більш складним, але досить ефективним є шлях кодифікації, у результаті чого міг бути прийнятий новий єдиний спеціальний закон держави, який би регламентував увесь механізм здійснення розрахунків за експортно-імпортними господарськими операціями і тим самим сприяв би усталенню правового режиму зовнішньоекономічної діяльності, подальшому її розвитку, підвищенню якості регламентації, доступності правових приписів та їх гармонізації з міжнародними нормами. Вважаємо, що даний закон структурно міг би складатися з 4-5 розділів. Перший – це загальні положення (предмет регулювання, термінологія тощо) щодо розрахунків у зовнішньоекономічних відносинах. Другий – стосується безпосередньо механізму розрахунків за експортно-імпортними господарськими операціями (форми розрахунків; строки розрахунків, підстави і порядок їх подовження; порядок розрахунків при проведенні бартерних операцій, операцій за лізинговими договорами, за договорами, що передбачають експорт чи імпорт прав інтелектуальної власності, тощо). В третьому розділі доцільно передбачити питання відповідальності за порушення законодавства про розрахунки у сфері зовнішньоекономічних відносин (види санкцій, підстави відповідальності, межі відповідальності, строки реалізації господарської відповідальності; обставини, що виключають відповідальність, порядок розгляду спорів, тощо). І нарешті, заключні положення, викласти в четвертому розділі.

Запорукою успіху на шляху вдосконалення правового регулювання розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності стане також якнайшвидше прийняття Господарського (Комерційного) кодексу.

Особлива увага акцентується на тому, що своєчасність та повнота розрахунків за експортно-імпортними операціями значною мірою залежить не лише від імперативних правових норм, а й від договірних, оскільки саме останні за умови відповідності нормам законодавства, враховуючи специфіку кожної конкретної зовнішньогосподарської операції, не лише визначають оптимальні, взаємоприйнятні для контрагентів умови розрахунків за зовнішньоекономічними договорами, а й регламентують порядок їх проведення. І лише їх єдність, взаємозв’язок і взаємодія здатні забезпечити належне виконання суб’єктами господарювання своїх фінансових зобов’язань.

Виходячи з викладеного, в роботі аналізуються окремі правові аспекти, пов’язані з укладанням та оформленням зовнішньоекономічного контракту, зокрема, звертається увага на валютно-фінансові та платіжні його умови, оскільки саме вони мають вирішальне значення при здійсненні міжнародних розрахунків за експортно-імпортними господарськими операціями. Детально розглядається ціна як одна з найважливіших і суттєвих умов зовнішньоекономічного договору. Відтак автор аналізує різні наукові позиції стосовно ціни, і, зокрема, її правовий статус не лише в законодавстві України, а й у законодавстві інших держав та міжнародних актах. Піддається критиці підхід відносно ціни як умови договору, що знайшов відображення в проекті Цивільного кодексу, та обстоюється думка щодо необхідності не лише збереження нинішнього правового статусу ціни як умови договору, а й потреби його посилення шляхом закріплення у Господарському кодексі України імперативної норми, за якою ціна є істотною умовою будь-якого оплатного договору, оскільки ціна в даній групі контрактів виступає як одна з видоутворюючих ознак договірного зобов’язання.

У роботі розглядаються також питання, пов’язані з ціноутворенням у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Автор доходить висновку, що нині нагальною є потреба посилення контролю за цим процесом, особливо що стосується бартерних зовнішньоекономічних операцій.

Досліджені питання валюти ціни, валюти платежу, валютних застережень. На підставі результатів дослідження обгрунтовується необхідність уніфікації в законодавстві України поняття “іноземна валюта” та вносяться пропозиції щодо його законодавчого визначення. Пропонується під “іноземною валютою” як засобом платежу визнавати            “міжнародні грошові знаки чи грошові знаки іноземних держав у вигляді банкнот, монет, білетів державної скарбниці, казначейських білетів, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або ті, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на нові грошові знаки, що замінюють їх в обігу; кошти у грошових одиницях іноземних держав, міжнародних грошових одиницях чи у розрахункових (клірингових) одиницях, що використовуються у міжнародних розрахунках  та знаходяться на рахунках чи/і вкладах у банківсько-кредитних установах на території України та за її межами.”

Однією з найважливіших складових фінансово-платіжних умов зовнішньоекономічного контракту є умова щодо форми розрахунків, адже саме форма розрахунків є тим стрижнем, на якому базується весь механізм розрахунків. Дані питання викладені в наступному розділі дисертаційної роботи.

Розділ 2. Правове регулювання форм і термінів розрахунків в іноземній валюті. У цьому розділі дисертації аналізуються найбільш застосовувані у міжнародній практиці форми розрахунків, а саме: акредитивна, інкасова, вексельна, чекова, а також розрахунки за системою відкритого рахунку та за допомогою клірингу.

Особлива увага акцентується на документарних формах розрахунків. У роботі відзначається, що з усіх форм розрахунків, застосовуваних у сфері зовнішньоекономічних відносин, надзвичайно надійною, найбільш безпечною та достатньо гнучкою є акредитивна, оскільки саме акредитив виступає тим інструментом, який зводить до мінімуму різноманітні ризики, що виникають у процесі здійснення експортно-імпортних господарських операцій. Водночас наголошується і на тому, що технологія розрахунку за допомогою акредитива є достатньо складною. Враховуючи цю обставину, автор аналізує правову природу акредитива та робить висновок щодо неможливості застосовування до регулювання акредитивних відносин таких інститутів цивільного права, як договір доручення, договір поруки, договір на користь третьої особи тощо. В роботі обстоюється думка, що акредитив – це багатосторонній правочин досить складної правової конструкції, в основі якої лежить формула “гроші проти документів”, причому юридичною особливістю його є документарний характер, який може бути окреслений як специфічна угода, укладання якої проходить у досить своєрідних формах, тому що воля сторін виявляється східчасто, одна за одною.

Стосовно інкасо автор теж доходить висновку, що це є багатосторонній правочин, втілюється він в особливій формі угоди про платіж, яка укладається між експортером і імпортером, з одного боку, та експортером і його банком, з іншого. Звертається увага на особливості проведення розрахунків за інкасовою формою. З метою захисту національних економічних інтересів пропонується доповнити Указ Президента України “Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяль­ності України” нормою, відповідно до якої при зовнішньоекономічних операціях за договорами купівлі-продажу та іншими договорами, предметом яких є експорт товарів при використанні інкасової форми розрахунків, застосовується виключно документарне інкасо з гарантією. Це дасть змогу певним чином гарантувати повернення іноземної валюти в Україну своєчасно та в повному обсязі.

Особлива увага в дисертаційному дослідженні приділяється векселю. У роботі представлені різні погляди на вексель як інструмент розрахунків. Наголошується на тому, що за свою історію вексель зі звичайної боргової розписки перетворився на універсальний розрахунково-кредитний документ, який за нинішнього економічного розвитку виходить за рамки своєї традиційної ролі “чистого” знаряддя кредиту. Застосування вексельної форми розрахунків за сучасних економічних умов не лише сприяє забезпеченню стабільності міжгосподарських виробничих зв’язків, а й надає реальну можливість завдяки оборотності векселя та безспірності оплати за ним своєчасно проводити розрахунки, в т.ч. і через механізми акцептного чи акцептно-рамбурсного кредитування, форфейтування, та, як наслідок, отримувати реальні гроші чи інші матеріальні цінності, необхідні для проведення виробничої діяльності. Але на шляху активного впровадження векселя в практику розрахунків у сфері зовнішньоекономічних відносин стоїть ряд правових перепонів, причому не завжди економічно обгрунтованих. До того ж норми підзаконних актів є не лише суперечливими, а й, такими, що не відповідають вимогам законів держави та міжнародних актів, ратифікованих Україною. На основі комплексного аналізу національного вексельного законодавства та практики його застосування запропоновано ряд змін до діючих нормативно-правових актів, прийняття яких, на думку автора, забезпечить широке використання даного фінансово-кредитного інструменту в розрахунках за зовнішньоекономічними операціями. Крім того, пропонується внести уточнення і до Закону “Про цінні папери і фондову біржу” у частині визначення поняття векселя. З огляду на те, що векселедавець не завжди виступає платником за векселем, пропонується уточнити перше речення статті 21 Закону “Про цінні папери і фондову біржу”, доповнивши після слова “векселедавця” словосполученням “або іншої особи (акцептанта)”.

         У роботі відзначається, що найрозповсюдженішою формою розрахунків є прямий банківський переказ, використання якого є найбільш дешевим, але й найбільш небезпечним при авансових платежах. Враховуючи це, пропонується максимально обмежити використання цієї форми розрахунків при авансових платежах, причому це має бути не тотальна заборона, а обмеження, наприклад, щодо суми, яка перераховується нерезиденту. В контексті цього питання також пропонується законодавче запровадження в Україні процедури ідентифікації суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності, що сприятиме боротьбі з відмиванням грошей, а також унеможливить вивезення з держави валютних коштів під фіктивні (вигадані або удавані) контракти.

В цілому ж, для ефективного правового регулювання процесу розрахунків в господарському обороті нагальним є прийняття Господарського (Комерційного) кодексу. Вважаємо за необхідне доповнити проект цього кодексу розділом “Розрахунки в господарському обороті”, закріпивши в ньому, що “безготівкові розрахунки можуть здійснюватися за допомогою платіжних доручень, платіжних вимог-доручень, чеків, векселів в формі переказу, акредитивній, інкасовій та інших формах, передбачених банківськими правилами та застосовуваними у банківській практиці звичаями ділового обороту, якщо інше не передбачено законом”. А далі в розвиток цієї норми необхідно всеціло виписати і всі інші норми, що забезпечать правові основи для здійснення таких розрахунків. Причому зробити це потрібно з урахуванням норм міжнародного права. Такий підхід не лише задовольнятиме інтереси вітчизняних суб’єктів господарювання, в т. ч. і суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, а й відповідатиме міжнародній комерційній практиці, та сприятиме правозастосовчій практиці.

Cкладовою частиною механізму розрахунків є терміни їх проведення, причому вони не можуть бути більшими, ніж законодавчо встановлені. Сучасний розвиток зовнішньоекономічних відносин яскраво засвідчує, що норми законодавства з цього питання не завжди відповідають потребам сьогодення. Пропонується загальний законодавчо встановлений нині термін розрахунків в іноземній валюті збільшити, але зробити це диференційовано, залежно від групи товарів та виду операцій. Що стосується нині діючого механізму подовження законодавчо встановлених термінів розрахунків, то наголошується на доречності його випису безпосередньо в законі та на необхідності зробити цю процедуру більш простішою та прозорішою.

За умови прийняття відповідних законодавчих рішень, новий імпульс для розвитку зовнішньоекономічної діяльності може надати факторинг. Грунтуючись на поглядах відомих вчених-юристів, зокрема,  В. Мамутова, О. Чувпила,  І. Красько, автор обстоює думку, що факторинг повинен розглядатися як фінансово-господарський інститут (а не просто як один із різновидів банківських операцій, оскільки в такому випадку суть факторингу як правової конструкції штучно звужується), який би передбачав не лише кредитування фактором продавця, й можливість надання останньому супутніх послуг, пов’язаних з таким кредитуванням. Ця прогресивна форма фінансово-господарських послуг здатна певною мірою прискорити проведення розрахунків, але вона впроваджується в платіжно-розрахункову систему України дуже повільно, оскільки відсутня належна національна правова база (у Законі “Про податок на додану вартість” закріплене лише визначення поняття факторингу). Крім того, існують юридичні норми, які фактично забороняють здійснювати послуги за такою формою (частина перша пункту 14 Указу Президента “Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами”). У результаті проведеного комплексного аналізу автором доведено, що ця норма суперечить статті 92 Конституції України та статті 2 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність”, а тому має бути скасована. Водночас наголошується на необхідності посилення контролю з боку відповідних державних органів за використанням суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності таких правових інститутів, як уступка вимоги і перевід боргу.

Розділ 3. Економічні санкції за порушення законодавства про розрахунки в іноземній валюті. У цьому розділі дисертації аналізуються встановлені законодавством України спеціальні економічні санкції, покликані забезпечувати належний порядок у сфері розрахунків за зовнішньоекономічними господарськими операціями. Особлива увага приділяється питанням застосування штрафних санкцій, передбачених Законом “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”. Обґрунтована також необхідність, по-перше, зміни редакції частини 1 статті 4 цього Закону, а по-друге, обмеження штрафних санкцій за порушення законодавчо встановлених термінів розрахунків в іноземній валюті розміром заборгованості.

Звертається увага і на законодавчу неврегульованість питання стосовно термінів, у які суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності – резидент України повинен звернутися до суду з заявою про стягнення з нерезидента заборгованості, щоб штрафні санкції, передбачені частиною 1 статті 4 Закону “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” та частиною 1 статті 3 Закону “Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності” до нього не застосовувалися. Пропонується вирішити дану проблему законодавчим закріпленням такого порядку: “Якщо резидент протягом 12 робочих днів з дня виникнення порушення встановлених цим законом термінів розрахунків за експортно-імпортними операціями подав до суду або арбітражного суду, Міжнародного комерційного арбітражного суду чи Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України позовну заяву про стягнення з нерезидента заборгованості, то пеня, встановлена цим законом, за порушення термінів розрахунків за цей період не сплачується, інакше пеня не сплачується з дати прийняття позовної заяви до розгляду судом або арбітражним судом (арбітражем), але лише за умови прийняття ними рішення про задоволення позову”.

Обґрунтовується, крім того, і необхідність уніфікації процедури розгляду господарських спорів про стягнення з нерезидентів заборгованості (незалежно від її форми), яка виникла внаслідок недотримання ними термінів проведення розрахунків, передбачених як безпосередньо експортно-імпортними контрактами, так і законами України в арбітражних судах держави, з процедурою, встановленою Регламентом Міжнародного комерційного арбітражного суду та Регламентом Морської арбітражної комісії, які створені і діють при Торгово-Промисловій Палаті України.

Потребує також вдосконалення і сам механізм стягнення пені. Наголошується, що нинішня процедура стягнення її податковими органами в безспірному порядку не є бездоганною. По-перше, тому що, як засвідчує практика, непоодинокими є випадки, коли державні податкові інспекції стягують з резидентів пеню без відповідних на те правових підстав. Цього, напевне, не уникнути і в майбутньому. По-друге, окреслений порядок стягнення пені взагалі позбавляє суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності – резидентів України права на судовий захист до моменту списання відповідних коштів з їх банківського рахунку. Наявність такої можливості є конче необхідною, оскільки мова йде про обігові кошти підприємства, тобто його власність. По-третє, повернення вилучених грошових коштів у разі відміни судом рішення державної податкової інспекції про стягнення пені є досить проблематичним. А тому пропонується передбачити в законі норму, відповідно до якої стягнення пені на підставі рішення податкової інспекції здійснюється не відразу після його прийняття, а через деякий час, скажімо, 3-10 днів. Цей термін надається суб’єкту господарювання для того, щоб він зміг оскаржити рішення податкового органу ще до того, як з його рахунку будуть списані грошові кошти. Водночас це не виключає можливості оскарження такого рішення в судових органах і по закінченні вказаного терміну, тобто протягом усього строку позовної давності, передбаченої законодавством України.

Далі висловлюється думка про потребу розмежування компетенції відповідних державних органів у питаннях валютного регулювання, адже є недоцільним і абсолютно неправильним поєднання в одних руках функцій законодавця, виконавця, контролера, судді і судового виконавця. Таке розмежування, насамперед, сприятиме подальшому утвердженню панування в українському суспільстві закону і створить можливість позбутися в майбутньому таких негативних явищ сьогодення в економічній сфері, як корупція, хабарництво тощо. 

У роботі також обгрунтовується необхідність уведення законодавчої норми, за якою при наявності форс-мажорних обставин штрафні санкції у вигляді пені за порушення законодавчо встановлених термінів розрахунків за експортно-імпортними операціями до резидентів України не застосовуються, адже в даному випадку воля договірних сторін щодо проведення розрахунків не відіграє ролі.

Окрім зазначеного, у роботі розглядаються такі спеціальні економічні санкції, як індивідуальний режим ліцензування та тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності, які за своїм функціональним призначенням направлені на обмеження чи ліквідацію конкретних суб’єктивних прав. З огляду на це обстоюється думка, що законодавчий механізм застосування окреслених вище спеціальних економічних санкцій повинен бути настільки чітким, повним та прозорим, щоб виключалася сама можливість їх необгрунтованого накладення. А тому підстави, які дають право на застосування вказаних санкцій, мають бути конкретними, однозначними, виписаними безпосередньо в законі і, головне, щоб їх перелік був вичерпним. Зважаючи на це, потребує доопрацювання стаття 245 проекту Господарського (Комерційного) кодексу України. Вважаємо за необхідне відійти від бланкетного способу її викладу, оскільки саме норми цього кодексу покликані утвердити єдиний порядок застосування економічних санкцій. Крім того, пропонується закріпити в кодексі положення, відповідно до якого такі санкції, як індивідуальний режим ліцензування чи тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності застосовуються до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності виключно за рішенням судових органів, оскільки нинішній порядок, який передбачає, зокрема, і позасудовий спосіб накладення спеціальних санкцій, на нашу думку, несе в собі певну небезпеку, оскільки не здатен захистити суб’єктів господарської діяльності від свавілля чиновників. Натомість з поданням до суду про застосування вказаних спеціальних санкцій можуть входити, зокрема, Національний банк України, органи державної податкової та контрольно-ревізійної служб, правоохоронні органи, комісії з питань повернення в Україну валютних цінностей, що незаконно знаходяться за її межами.

Потребує, на наш погляд, законодавчого закріплення і термінологічне визначення критеріїв поняття “національні економічні інтереси”, оскільки в іншому разі для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності залишається до кінця не зрозумілим питання, якими саме своїми діями вони можуть зашкоджувати інтересам національної економічної безпеки. Вирішити дану проблему найдоцільніше шляхом закріплення відповідних норм у статтях Господарського (Комерційного) кодексу.

У цілому ж в дослідженні робиться висновок про те, що упорядкування системи економічних санкцій можливе лише за умови якнайшвидшого прийняття Господарського (Комерційного) кодексу України. Саме він здатен закласти тверду правову основу для їх застосування.

Разом з тим, наголошується в роботі, сучасний розвиток суспільства яскраво засвідчує, що фіскальні методи, які лежать в основі нинішньої системи регулювання валютно-розрахункових відносин і на які держава спирається при захисті своїх економічних інтересів, не завжди є ефективними. Такий висновок підтверджується і тим, що станом на 1 вересня 2000 року сума неповернутих валютних коштів за фактично здійснений експорт становила 1,6 млрд дол. США. А тому нині конче необхідні також концептуально інші підходи до вирішення виникаючих проблем у сфері розрахунків за експортно-імпортними операціями, які б гарантували дотримання вимог законодавства суб’єктами господарювання, і водночас безпосередньо захищали їх інтереси. Видається, що зробити це можна через широке запровадження документарних форм розрахунків, банківського гарантування, страхування різноманітних ризиків тощо. Дисертантом акцентується увага на тому, що дана проблема повинна вирішуватися через призму комплексного підходу до правового урегулювання процесу розрахунків. Лише за таких умов запропоновані вище заходи забезпечать позитивний ефект.

Викладений у роботі підхід щодо шляхів вдосконалення правового регулювання розрахунків в іноземній валюті у сфері зовнішньоекономічної діяльності, на думку автора, є найбільш оптимальним та таким, що здатен забезпечити захист як приватних, так і публічних інтересів у сфері зовнішньоекономічних господарських відносин.