| Краткое содержание: | У вступі обгрунтована актуальність обраної теми, визначені цілі та задачі дослідження, його теоретична та методологічна основи, наукова новизна та практична значимість отриманих результатів.
Розділ 1. Статутний фонд як засіб забезпечення майнової незалежності комерційних організацій. Аналізується закріплення у спеціальних нормативних актах матеріальної бази (економічної основи) колективних утворень, починаючи з середини 80-х років, з моменту появи нових учасників комерційного обороту - спочатку спільних підприємств (СП), а згодом і кооперативів. На відміну від СП, власна матеріальна база яких забезпечувалася формуванням статутного фонду та дозвільним порядком їхнього створення, кооперативи своєї власної бази могли не мати ‑ об'єднання членських внесків не було обов'язковим. Здійснення господарської діяльності кооперативами дозволялося на базі не лише власного майна, але й “...орендованого або наданого у безоплатне користування...”, що не виключало створення кооперативів без будь-яких власних майнових вкладень, лише на базі позиченого майна. Цей негативний досвід не врахований повною мірою українським законодавцем, тому що обов'язкове формування статутного фонду передбачене не для усіх, а лише для деяких видів підприємств; а там, де така умова є
необов'язковою, не передбачений контроль за майновим станом підприємств у процесі господарювання, так само як і контроль за їхньою ліквідацією через відсутність або недостатність у них визначеного мінімуму власних коштів чи майна.
Доведено спірність та критикується твердження про те, що ознакою юридичної особи є не наявність майна, а лише принцип його функціонування, який передбачає можливість мати у себе відокремлене майно, тому що зовнішні форми відокремлення - банківські рахунки, самостійний баланс – не мають сенсу без їх змісту - наявності самого майна. Підтримується точку зору про те, що наявність відокремленого майна є визначною ознакою будь-якої комерційної організації. Саме реальною передачею внесків створюється фактична наявність відокремленого майна у підприємства та формується його статутний фонд. Тому відокремлення майна та формування статутного фонду запропоновано передбачити як обов'язковий етап створення комерційної організації. Це дозволить створити: (1) юридичні передумови для визнання її самостійним суб'єктом права й учасником правовідносин; (2) економічні передумови для майново незалежної участі у комерційному обороті, тому що суть цієї участі залишилася незмінною у змінюваних суспільно-економічних умовах; (3) можливість реалізації заходів відповідальності по зобов'язаннях; (4) умови для реалізації принципу окремої відповідальності засновника і заснованого ним підприємства.
Під час порівняння законодавчих актів країн з розвиненою ринковою економікою та деяких постсоціалістичних країн, виявлено загальні риси законодавчого регулювання статутного фонду комерційних організацій: (1) статутний фонд як спосіб наділення власним майном є властивим як об'єднанню капіталів, так і об'єднанню осіб, але по-різному називається й регламентується. Повз залежність від способу закріплення, переслідується мета: відрізнити майно, призначене для комерційної діяльності, та, як правило, обмежити цим майном ризик власника; (2) у європейських країнах мінімальні розміри статутного капіталу є різними і встановленими у твердій грошовій сумі залежно від виду створюваного товариства. При цьому найвищі мінімальні розміри статутного капіталу встановлено для відкритих акціонерних товариств, а для товариств із визначеним колом учасників - істотно нижчі.
Виявлено істотні розбіжності у підходах до окремих аспектів категорії статутного фонду в європейських країнах та у США: у змісті понять, у способах захисту інтересів кредиторів, у видах натуральних внесків, які у США можуть не мати властивостей товару (надані послуги, трудова участь). Для України, на думку автора, більш прийнятним є підхід, уживаний у праві європейських країн: не відмовляючись, як і в США, від категорії статутного фонду, потрібно паралельно створювати правові механізми для сприяння додатковому захистові інтересів кредиторів.
Розділ 2. Правова природа статутного фонду комерційних організацій. У зв'язку з нерозробленістю поняття та сутності статутного фонду, його нерідко й невиправдано ототожнюють із внесками учасників, майном (у вузькому сенсі) організації. Доводиться, що статутний капітал: (а) не є внесками (активами) підприємства, які беруть участь у виробничому процесі, перетворюючись з однієї функціональної форми на іншу, а стаття пасивів; (б) є номінальною, а не реальною вартістю боргових зобов'язань перед учасниками; (в) варто розрізняти на заявлений і сплачений статутні фонди; (г) за розміром може бути більшим або меншим за розмір власного майна. Автор визначає статутний фонд як зареєстрований у встановленому законом порядку та закріплений в установчих документах грошовий еквівалент майна, яке повинне бути передане підприємству у власність (повне господарське відання, оперативне управління) у вигляді внесків для забезпечення його господарської діяльності та як сплата його учасниками отримуваних ними майнових прав.
Аналізуючи стан законодавства щодо кількісної характеристики статутних фондів, автор формулює ряд положень, які доцільно враховувати під час вирішення питання про розмір статутного фонду; доводить необхідність формування статутного фонду як необхідної умови здійснення підприємництва; пропонує реалізувати стартову функцію статутного фонду шляхом або дозволу створювати тільки господарські товариства, або закріплення мінімального розміру статутного фонду для будь-яких підприємств, якщо більший розмір не передбачений спеціальними нормами.
Проблемою став і поточний спосіб закріплення мінімальних статутних фондів у зв'язку із регулярним змінюванням мінімальної заробітної плати. Сукупно із закріпленим договірним оцінюванням внесків на практиці це призводить до того, що під час створення підприємств частка натуральних внесків та їхньої вартості збільшується, а частка грошових - зменшується. Пропонується надати перевагу підходу, уживаному у банківському праві: розмір статутних фондів є еквівалентним встановленій кількості ЄВРО й залежить від національної приналежності учасників. Автор вважає, що це не повинно позначитися на інвестиційній активності, тому що є інші, крім створення підприємств, форми інвестування власних коштів (придбання державних та корпоративних цінних паперів, в т. ч. акцій, підприємницька діяльність громадян тощо). Через аномалії багатьох соціально-економічних процесів навряд чи метою законодавця повинна бути всебічна доступність процесів створення підприємств. Створення підприємства зовсім не є рядовим договірним обов'язком його учасників, тому що створюється одна з основних ланок економіки, яка бере участь у створенні національного добробуту та робочих місць, сплаті податків й неподаткових платежів. Виходячи з цього, пропонується у нормативному закріпленні мінімальних розмірів статутних фондів враховувати: значимість втрати вкладених коштів для засновників (це обумовить відповідальне ставлення до створення підприємства); достатність для здійснення підприємництва в обраній галузі господарювання; доступність для вітчизняних інвесторів (щоб штучно не стримувати створення ринкової інфраструктури).
Сучасний стан регулювання відносин, які виникають у змінюванні статутного фонду підприємства є наочно незадовільним, не зважаючи на їх значення для учасників та кредиторів. Тому на практиці немає одностайності як під час прийняття рішень щодо змінювання статутного фонду, так і під час реєстрації здійснених змін (останню диктують нині вигоди оподаткування). З огляду на значимість цих питань, здійснено спробу закріпити вичерпний перелік способів збільшення та зменшення статутних фондів усіх комерційних організацій. Запропоновано деталізувати порядок зміни статутного фонду комерційної організації, враховуючи при цьому значимість даних процесів для різних груп кредиторів. Водночас автор виходить з важливості збереження самого підприємства.
Зовнішні кредитори є небайдужими до зменшення статутного фонду, тому доцільно: заходи із захисту інтересів кредиторів закріпити імперативно; сповіщати відомих кредиторів як шляхом публікації оголошення у пресі, так і персонально із збереженням доказів повідомлення; відсутність письмових заперечень кредиторів протягом встановленого терміну (наприклад, одного місяця) вважати згодою на зменшення статутного фонду боржника. За наявності заперечень окремих кредиторів - надати право зменшити статутний фонд лише після доведення виконання зобов'язань або узгодження гарантій захисту інтересів кредиторів. При цьому кредитор не повинен мати право відмовитися від прийняття виконання від боржника та (або) третьої особи, у тому числі й дострокового. У протилежному випадку підтверджувалося б бажання кредитора не одержати борг, а завадити господарській самостійності боржника.
Збільшення статутного фонду представляє більший інтерес для учасників підприємства, тому запропоновано: обов'язково письмово повідомляти кожного учасника про внесення цього питання до порядку денного; поіменне голосування рішення; надання учаснику права добровільного виходу з виплатою компенсації, пропорційної його пайовій участі у формуванні статутного фонду за умови його голосування проти високої оцінки натурального внеску чи проти збільшення статутного фонду.
З огляду на сутність статутного фонду та процесів його формування, порядок ужиття терміну “частка” у загальній власності, автор обґрунтовує переваги вживання терміну “частка участі у статутному фонді” замість використовуваного у законодавстві “частка у статутному фонді”.
Обгрунтована доцільність збереження незмінним розміру статутного фонду у випадку смерті, виходу, виключення, реорганізації учасника, якщо розмір активів, що залишилися після розрахунків із вибулим учасником є не меншим від статутного фонду. У цьому випадку логічно буде застосувати аналогію із ст. 53 Закону України “Про господарські товариства” та передати частки вибулого підприємству. Таке розв'язання автор вважає виправданим, тому що: (а) статутний фонд характеризує саму юридичну особу; (б) немає права спільної власності часток учасників у статутному фонді, що виправдувало б зменшення цілого після вилучення частини; (в) виключено руйнування підприємства з волі окремих суб'єктів; (г) зменшення статутного фонду призводить до збільшення чистого прибутку й надає можливість вилучити частину активів підприємства у вигляді дивідендів, компенсацій. Усвідомлення цього кредитором поставить під загрозу можливість виключення, добровільного виходу учасника тощо, оскільки закон дозволяє зменшення статутного фонду лише за згодою кредиторів й не встановлює жодного винятку для окремих способів його зменшення.
З метою активізації інвестиційних процесів та збільшення економічного потенціалу комерційних організацій доведено необхідність змін у законодавчому підході до реінвестування, запропоновано закріпити збільшення статутного фонду за рахунок чистого прибутку організації як самостійний спосіб збільшення статутного фонду. Реінвестиції є вигідними для підприємства (не вилучаються з обігу кошти, якими можна скористатись для реконструкції, модернізації тощо), учасників організації (збільшуються їхні частки у статутному фонді) та держави (ці кошти не надійдуть до сфери споживання, не тиснутимуть на інфляційні процеси, а, працюючи у сфері виробництва, посилюватимуть його національне багатство й заможність). Обгрунтовано юридичну неспроможність вимог податкових органів щодо сплати учасниками підприємства податків після реінвестиції через те, що: учасник не має прибутку, останній не отримано (дивіденди лише нараховані, але не виплачені); учасник приймає рішення не як власник, а як член колегіального органу (майно ж як було, так і залишається власністю підприємства), тож його воля може не збігатися з волею загальних зборів. Автор вважає, що витоки сучасної політики ховаються у невірному визначенні державних та приватних інтересів. Це ще раз підкреслює, що держава бачить у підприємстві тільки приватні інтереси його учасників та ігнорує публічний інтерес в існуванні та діяльності економічно потужних комерційних організацій, які обумовлюють, у загальному підсумку, економічну потужність країни.
Розділ 3. Правове регулювання формування статутного фонду комерційних організацій. Аналіз норм про формування статутного фонду комерційної організації свідчить, що вони є не досить опрацьованими й обгрунтованими, зокрема: (а) не визначений зміст формування статутного фонду; (б) немає єдиного порядку формування, розроблено порядок тільки для ТОВ, ЗАТ і ВАТ з окремими відмінностями; (в) широким та неоднорідним є перелік майна, призначеного для формування (внесків); (г) не вироблені єдині принципи формування статутного фонду, які дозволили б створити певну майнову основу суб'єкта підприємництва.
Виявлена процедура формування статутного фонду. На думку автора статутний фонд підприємства формується наповненням оголошеного розміру статутного фонду. Результатом формування є сплачений статутний фонд. Запропоновано відрізняти загальний та спеціальний (особливий) порядок формування статутного фонду комерційної організації. Спеціальний (особливий) порядок формування є властивим для організацій фінансової та кредитної сфер економіки, які мають виняткову правосуб'єктність. Нині є відсутнім єдиний загальний порядок формування статутних фондів через наявність маловиправданих відмінностей: (а) більший внесок для учасників ЗАТ, ніж ТОВ (хоча наочним є більша подібність рис ЗАТ та ТОВ, ніж ЗАТ та ВАТ до того ж, на відміну від ТОВ, у ЗАТ відсутнім є ризик втрати частини активів під час відчуження акціонером акцій); (б) у моментах передавання внеску: для ЗАТ і ВАТ - до установчих зборів, а для ТОВ - момент державної реєстрації. Ці відмінності є настільки незначними, не спричиненими об'єктивною необхідністю та значимістю досягнутого результату, що видається логічним їх скасувати та закріпити єдиний загальний порядок формування статутного фонду, розповсюджуючи його на комерційні організації, які діють на товарному ринку. Обгрунтована логічність та ефективність захисту інтересів учасників комерційного обороту за умови пов'язування державної реєстрації підприємства з розміром сплаченого статутного фонду, а не з передаванням первинного внеску кожним учасником.
Критично проаналізовані положення чинного законодавства щодо обов'язку сформувати статутний фонд. Доведено економічну зумовленість права учасника на керівництво та одержання дивідендів виконанням обов'язку оплатити придбані акції або корпоративні права. Через те, що неналежне виконання обов'язку з формування статутного фонду суперечить інтересам (а) підприємства (позбавляє його активів), (б) кредиторів (за недостатності майна учасники не завжди можуть бути притягнуті до субсидіарної відповідальності), (в) сумлінних учасників (ризикують не дістати прибуток, передаючи внески), запропоновано заходи з обмеження учасника-боржника у правах. Статус засновника (учасника) повинний надавати право брати участь із правом вирішального голосу в установчих, загальних зборах як вищому органу управління лише за умови виконання ним обов'язку з формування статутного фонду підприємства. З метою створення матеріальної бази, збільшення ліквідності активів підприємства, з огляду на неможливість передачі натуральних внесків до реєстрації, запропоновано передбачити у законодавстві початковий внесок лише у грошовій формі для усіх комерційних організацій.
Другий етап загального порядку формування статутного фонду повинен закінчуватися повною сплатою його оголошеного розміру. Рішення про термін повної сплати автор вважає за доцільне віднести до компетенції виконавчого органу, а не загальних зборів, враховуючи його значимість для фінансового стану організації та необхідність оперативного прийняття рішень. Запропоновано заходи, які мають на меті стимулювання формування статутного фонду, що дозволить зміцнити майнову базу учасника комерційного обороту, зокрема: непередавання внеску у встановлений термін повинно зобов'язати підприємство стягнути суму боргу або виключити учасника-боржника, або зменшити (якщо це є технічно можливим) його частку участі до фактичної. Підприємство, до якого переходить частка у розмірі непереданого внеску, має право у встановленому порядку її перерозподілити, передати новому учаснику або зменшити на її розмір статутний фонд. При цьому, якщо зменшений розмір статутного фонду є нижчим від мінімального для підприємства даного виду, воно підлягає реорганізації або ліквідації, що змусить його контролювати процес формування власного статутного фонду.
Під час аналізу окремих видів внесків, метою автора було з'ясувати, наскільки вони сприяють майновій стабільності підприємства та захистові інтересів кредиторів. Практика створення підприємств свідчить, що для вирішення питань про
внески варто брати до уваги: наявність суперечностей загальних та спеціальних норм; повсякчасність можливості реалізації цього майна; існуючий особливий порядок передачі майна товариствами, які мають частки участі держави. Досліджено окремі види внесків. Обгрунтовано, що передача обігових коштів у якості внеску не порушує інтереси кредиторів. Розглядаючи внески у вигляді майнових прав, автор поділяє їх на дві групи: право користування матеріальними об'єктами та право користування об'єктами інтелектуальної власності (ІВ). Не принижуючи значення об'єктів ІВ для підприємств, з огляду на можливість придбання права на їхнє використання в інший спосіб, на даному етапі розвитку економіки пропонується виключити їх з переліку внесків. Пояснюється це тим, що: (1) визнання об'єктом авторського права не гарантує якості та корисності об’єкта; (2) права на об'єкти ІВ термінові; (3) не всі об'єкти ІВ підлягають державній реєстрації та не завжди можна перевірити їх передачу; (4) об'єктом передачі тут виступає право користування, яке в Україні не є об'єктом права власності, а властиве зобов'язальним відносинам. Фактично відбувається поступка правом вимоги не існуючому ще суб'єкту. Проблематичною ця поступка правом є ще тому, що закон вимагає її обов'язкового додаткового оформлення письмовим ліцензійним договором, а у випадку передавання права користування об'єктом промислової власності - договір до того ж повинен реєструватися у Державному патентному відомстві України. Таким чином, в установчому договорі йдеться не про передачу права (це фактично є зобов'язанням укласти інше зобов'язання), а про поступку правом користування.
На підставі аналізу Земельного кодексу України та норм про створення підприємств, продемонстровано їх неузгодженість. Запропоновано закріпити установчий договір та договір купівлі-продажу права користування землею як похідні права землекористування та самостійні підстави припинення землекористування (за аналогією з орендою землі).
З метою розробки загального підходу пропонується закріпити чотири основних принципи формування статутного фонду комерційних організацій: обов'язковість формування статутного фонду; формування статутного фонду за рахунок власних коштів учасників; реальність величини статутного фонду; законність формування статутного фонду.
Для реалізації принципу обов'язковості формування статутного фонду запропоновано встановити мінімальний розмір статутного фонду для формування будь-якою комерційною організацією, якщо більший не встановлено законом.
Формування статутного фонду повинне здійснюватися за рахунок власного майна учасників, достатнього за кількістю та вільного від боргових зобов'язань перед бюджетом, суб'єктами господарювання, які можуть істотно вплинути на можливість його передавання. Запропонований механізм контролю фінансового стану учасників у процесі державної реєстрації нового суб'єкта. Автор вважає небезпечним дозвіл використовувати позичені кошти для створення організацій, особливо у випадку об'єднання капіталів. Це не сприятиме надходженню до економіки реальних інвестицій, стане ще одним видом пірамід, які почнуть руйнуватися у зв'язку із зверненням стягнення на майно боржника за сценарієм позикодавця. Надання права використовувати позикові кошти було б, певне, виправданим в період економічної стабільності та для створення окремих суб'єктів в окремих галузях (наприклад, повних та командитних товариств у царині малого бізнесу). У цьому випадку в установчому договорі логічно застерегти обов'язок засновника-боржника виконати у встановлений строк обов'язок - повернути борг. Це дозволить знизити ризик імовірного вилучення частини майна, оскільки учасники здатні проконтролювати повернення боргу позикодавцю або вжити заходів для його виконання третьою особою.
Для реалізації принципу реальності статутного фонду запропоновано запровадити контроль за майновим станом підприємства від моменту створення до моменту припинення діяльності. За наявності власного майна, меншого від розміру статутного фонду, останній повинен бути зменшений до реального, а якщо він є нижчим від допустимого - повинна наставати реорганізація або ліквідація за умови невідтворення статутного фонду протягом визначеного строку. Цей контроль доцільно покласти на податкові органи, а контроль добровільності припинення діяльності - на орган, що веде Державний реєстр. Сприяти більшій реальності відображення величиною статутного фонду майнового стану підприємства буде й зміна в існуючому порядку оцінки натуральних внесків. Оцінка могла б здійснюватися професійними оцінювачами чи аудиторами; а для захисту інтересів кредиторів (з огляду на негативний досвід приватизації) запропоновано закріпити субсидіарну відповідальність оцінювачів, якщо доведено завищення ними оцінки внесків.
Принцип законності передбачає формування статутного фонду тільки тими учасниками установчого договору, які мають право ними бути, та лише тим майном, яке може бути внеском. З огляду на значимість внесків для матеріальної бази підприємства та неможливість передбачити у законодавстві вичерпний перелік можливих натуральних внесків, доцільно зазначити у ньому майно, яке не може бути внеском; його приблизний перелік запропоновано автором.
Гражданское право. Учебник. Часть 1. / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М.: “Проспект”. - 1997. - С.113-114. |
