У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації; визначається мета дослідження, його методологічна та теоретична основа; розкривається теоретичне і практичне значення дослідження; формулюються положення, які виносяться на захист.
У першому розділі “Соціально-економічні та правові підстави страхової діяльності”, який включає три параграфи, автором аналізуються історичні та соціально-економічні шляхи становлення та тенденції розвитку страхової діяльності (справи) в суспільстві; досліджується поняття страхової діяльності (справи); наводиться концепція системи законодавства України, що регулює страхову діяльність.
У першому параграфі “соціально-економічний зміст страхової діяльності” аналізуються соціально-економічні та історичні передумови походження ідеї страхування і підстави виникнення страхової діяльності (справи) як професійної діяльності спеціально створених організацій (страхових компаній).
У другому параграфі “Поняття страхової діяльності” дисертантка, зважаючи на те, що термін “страхова діяльність” широко використовується як в Законі України “Про страхування”, так і в багатьох інших нормативних актах, що регулюють страхову діяльність, але визначення поняття, що позначається цим терміном в законодавстві відсутнє, виводить поняття страхової діяльності (справи) за допомогою правового аналізу її суттєвих ознак, пропонуючи таке визначення: “страхова діяльність (справа) - це врегульована нормами права, здійснювана на підставі ліцензії господарська діяльність страхової організації (компанії) по наданню страхових послуг за рахунок сформованих страхових фондів, як правило, з метою отримання прибутку”.
В третьому параграфі “Система законодавства України про страхову діяльність” автор подає правовий аналіз законодавства про страхову діяльність і на підставі проведеного аналізу виводить систему законодавства України що регулює страхову діяльність, та визначає її структуру у двох площинах:
1) за сферою дії на:
загальне законодавство про підприємництво;
спеціальне законодавство про страхову діяльність (як окремий вид підприємництва).
2) за колом осіб на:
законодавство загальної дії, яке поширюється на всіх осіб, що з’являються у сфері страхової діяльності;
відомче законодавство (нормативні акти Укрстрахнагляду та міністерства фінансів України), яке поширюється лише на суб’єктів страхової діяльності;
локальні нормативні акти, дія яких поширюється на внутрішні відносини того учасника страхової діяльності, в межах компетенції якого видано цей акт, а в передбачених законом випадках на відносини цього учасника з клієнтурою.
З урахуванням поданої системи весь масив законодавства України, що регулює страхову діяльність, умовно може бути поділений на дві великі частини: законодавство загальної дії та спеціальне, в тому числі відомче, та локальне нормативне регулювання страхової діяльності.
В другому розділі “Правове становище страхових компаній”, який включає три параграфи, дисертантка досліджує та визначає поняття “страхова компанія”; аналізує порядок створення, реорганізації та ліквідації страхових компаній і правовий режим майна страховиків.
В першому параграфі “Поняття та види страхових компаній” автор зазначає, що головними, спеціалізованими учасниками страхової діяльності є страховики (перестраховики).
Термін “страховик” в українському законодавстві використовується неоднозначно: як сторона за договором страхування (ст.ст. 15, 17, 19, 24-27 Закону “Про страхування”); як комерційна господарська організація, що діє на ринку шляхом надання страхових послуг (ст.ст. 2, 11, 12, 13, 14, 29-43 Закону “Про страхування”).
Проте, для досягнення більшої юридичної чіткості, уникнення підміни хоч і пов’язаних, але різних юридичних явищ, позначених одним терміном, дисертантка вважає за доцільне використання терміна “страхова компанія” для позначення згаданих вище організацій-страховиків і пропонує таке визначення цього поняття: “страхова компанія - це господарське товариство, створене у встановленому законом порядку, що здійснює страхову діяльність, має необхідне для цього майно згідно з чинним законодавством і володіє господарською правосуб’єктністю у відповідності до закону і установчих документів”.
В другому параграфі “Порядок створення, реорганізації та ліквідації страхових компаній” автором проводиться правовий аналіз норм чинного законодавства України, які регламентують вищезазначені процедури та висвітлюється зміст останніх, акцентуючи їх специфіку щодо вказаних організацій.
Спеціальну увагу приділяє автор такому елементу легітимації страхової компанії, як отримання ліцензії на здійснення страхової діяльності.
Ліцензування страхової діяльності на території України носить обов’язковий характер (ст.9 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, ст.2 Закону України “Про страхування”).
Зазначаючи наявність колізій між Законом “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” та положеннями Закону “Про страхування” щодо ліцензування страхової діяльності, автор висуває пропозиції щодо усунення цих колізій шляхом законодавчого віднесення страхової діяльності до тих окремих видів господарської діяльності, для яких Кабінет Міністрів України встановлює додатковий перелік документів (окрім зазначених в Законі України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”), що надаються суб’єктами господарювання для отримання ліцензії.
Стаття 43 Закону України “Про страхування” передбачає особливу процедуру проведення примусової санації страхової компанії, здійснення якої покладено на державний орган нагляду за страховою діяльністю. В дисертації аналізуються підстави проведення та зміст цієї процедури.
В третьому параграфі “Правовий режим майна страхової компанії” автором досліджуються питання формування майнової бази страхових компаній, аналізується специфіка її використання, вибуття і звернення на неї стягнень кредиторів. Подається правовий аналіз створення і функціонування загальних і спеціальних фондів страхових компаній, аналізується специфіка інвестиційної діяльності страховиків.
Визначальну роль в майновому статусі страхової компанії відіграє статутний фонд, мінімальний розмір якого визначено Законом України “Про страхування”.
Фактично більшість страхових компаній мають статутний капітал нижчий законодавчо встановленого мінімального рівня.
Автор вважає, що страхові компанії, які не сформували свої статутні фонди в розмірах передбачених Законом, повинні бути ліквідовані в судовому порядку з огляду на невідповідність їхньої діяльності вимогам Закону.
Приділяючи увагу забезпеченню платоспроможності страхових компаній, законодавець вимагає створення ними гарантійного фонду до якого належать спеціальні та резервні фонди, а також сума нерозподіленого прибутку. В дисертацій аналізується порядок формування та використання цих складових майнової бази вказаних організацій, висуваються пропозиції по удосконаленню їх правового режиму.
Тимчасово вільні кошти страхових компаній, включаючи страхові резерви, інвестуються ними в об’єкти господарської та соціальної сфери відповідно до Закону України “Про інвестиційну діяльність” з урахуванням ст. 30 Закону України “Про страхування”, яка висуває вимоги безпечності, прибутковості, ліквідності та диверсифікованості розміщення цих коштів.
Аналізуючи порядок інвестування страховими компаніями своїх коштів, автор формулює пропозиції щодо розширення законодавчо встановлених меж цієї діяльності без послаблення безпечності розміщення відповідного майна.
Певну увагу приділено в роботі питанням розподілення майна страхових компаній при їх ліквідації.
В третьому розділі “Правове становище інших учасників страхової діяльності” автором досліджуються особливості правового становища відокремлених підрозділів страхової компанії, страхових посередників, об’єднань страховиків та товариств взаємного страхування.
В першому параграфі досліджуючи зміст, межі та нормативну основу правосуб’єктності відокремлених підрозділів страхової компанії, автор звертає увагу на те, що вони, з одного боку, реалізують компетенцію компанії як такої, а з другого, мають і згідно власної оцінки здійснюють власні права і обов’язки в межах страхової компанії.
Отже, філії і представництва страхових компаній, хоч і не визнаються юридичними особами, проте мають господарську правосуб’єктність, зміст та межі якої визначені законодавцем та страховою компанією, і можуть у певних випадках виступати від власного імені.
Автор вважає обгрунтованою думку тих науковців, які наголошують, що відповідальність відокремлених підрозділів по зобов’язаннях укладених від власного імені, повинна виникати насамперед для відокремленого підрозділу, а не для господарського товариства.
На думку дисертантки, в подібних випадках стягнення повинно звертатися на майно відокремленого підрозділу, і лише в недостатній частині - на майно страхової компанії.
Автор звертає увагу на певну неузгодженість правових форм визначення правосуб’єктності філій та представництв страхових компанії. Частина 2 ст.31 ЦК України встановлює, що керівник філіалу або представництва діє на підставі довіреності, одержаної від відповідної юридичної особи. Пункт “є” ст.41, ч.1 ст.59 Закону України “Про господарські товариства” і Положення “Про порядок здійснення страхової діяльності відокремленими підрозділами страховиків” (ч.2 п.1.1.) згадують лише положення про філії і представництва, які затверджуються загальними зборами учасників товариства. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 28 липня 1994 року № 02-5/492, яке в силу ст.12 Закону України від 4 червня 1991 року “Про арбітражний суд” є обов’язковим для учасників господарських відносин, в якості форм закріплення правосуб’єктності відокремлених підрозділів зазначає: чи то статут, чи то положення, чи то доручення. У свою чергу Положення про філію (представництво) багатьох страхових компаній України, передбачають у якості правової основи діяльності цих підрозділів положення і довіреності, що і у випадках коли у філії (представництва) є і те, і інше - недоцільно (надмірно), в у випадках коли є тільки довіреність - необгрунтовано, бо довіреність - це інститут цивільного права, а філія (представництво) не є суб’єктом цивільного права. Дисертантка вважає, що для даних відносин форма Положення є найбільш придатною.
В другому параграфі з’ясовується правове становище страхових посередників.
Відповідно до ст. 14 Закону України “Про страхування” страхові компанії мають право здійснювати страхову діяльність як безпосередньо, так і через страхових посередників - страхових агентів і страхових брокерів.
Страхові брокери здійснюють посередницьку діяльність на страховому ринку від свого імені на підставі доручень страхувальника або страховика.
Брокерська угода за своїм змістом є договором комісії.
Зважаючи на те, що страховий брокер виконує досить широке коло функцій на страховому ринку, законодавець висуває досить жорсткі вимоги до осіб, які мають намір здійснювати брокерську діяльність у сфері страхування.
Посередниками у здійснення страхової діяльності виступають також страхові агенти. Вони є представниками страхової компанії і діють в її інтересах на підставі агентської угоди, яка за своєю цивільно-правовою природою є договором доручення.
Дисертантка наголошує, що діяльність страхових агентів в Україні не так чітко регламентована нормами права, як діяльність страхових брокерів, що навряд чи є виправданим. В зарубіжній практиці використовують узагальнені принципи, на яких грунтується діяльність як страхових брокерів, так і страхових агентів.
З огляду на викладене вище, автор вважає за необхідне видання нормативного акту, який регламентував би облік, реєстрацію та сертифікацію страхових агентів.
Автор також висуває інші пропозиції спрямовані на підвищення професійного рівня страхових посередників та посилення їх відповідальності у здійснюваній діяльності.
З метою максимального захисту майнових інтересів споживачів страхових послуг, дисертантка пропонує за доцільне внести доповнення до нормативних актів, які регулюють діяльність страхових посередників на території держави, стосовно обов’язкового укладання страховими брокерами договорів страхування професійної відповідальності перед третіми особами.
Третій параграф присвячений питанням правового становища об’єднань страховиків, які головним чином, слугують цілям координації дії страховиків з питань, що становлять спільний професійний інтерес і не можуть здійснювати страхові операції.
Такі об’єднання в теорії господарського права визначаються як господарські. З точки зору об'єднання являє собою господарську організацію, утворену самотійними суб'єктами права, для реалізації їх спльних інтересів.
Поряд з об’єднаннями добровільного характеру які за Законом “Про страхування” страховики “можуть утворювати”, якщо їх утворення “не суперечить чинному законодавству України”, той же Закон вимагає утворення об’єднань страховиків в точно визначених випадках. Зокрема, страховики, яким дозволено займатися страхуванням відповідальності власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам та за умовами, передбаченими міжнародними договорами України щодо вказаного виду страхування, зобов'язані утворити Моторне (транспортне) страхове бюро.
Страховики, яким дозволено займатися страхуванням авіаційних або морських ризиків, зобов'язані утворити Авіаційне страхове бюро та Морське страхове бюро.
Страховики, яким дозволено займатися страхуванням відповідальності операторів ядерних установок за шкоду, яка може бути спричинена внаслідок ядерного інциденту, зобов’язані утворити ядерний страховий пул, який має бути зареєстрований як суб’єкт підприємницької діяльності з правами юридичної особи.
Утворення таких об’єднань здійснюється по відношенню до певних ризиків, що не можуть бути прийняті на страхування окремо однією страховою компанією, з огляду на їх (ризики) велику вартість.
З огляду на проведений аналіз правового становища зазначених суб’єктів, поняттю об'єднання страховиків можна надати такого визначення: “об’єднання страховиків - це господарська організація, створювана страховими компаніями з метою координації їх діяльності, захисту їх інтересів та здійснення спільних програм, що діє на підставі статуту і реєструється як юридична особа”.
В четвертому параграфі автором досліджується правове становище товариства взаємного страхування.
На відміну від традиційних товариств, які діють задля отримання прибутку (ст.1 Закону “Про господарські товариства”), товариства взаємного страхування “створюються ... з метою страхування ризиків членів товариства”, отже вони є некомерційними господарськими організаціями, які, на думку автора, за своєю сутністю є організаціями споживчого, некомерційного типу заснованими на членстві, і за призначенням наближені до споживчих кооперативів за чинним законодавством України.
Члени товариства взаємного страхування укладають з ним один договір страхування “на всіх”, в якому визначаються взаємні зобов’язання товариства і кожного з його членів, при цьому обов’язки одного можуть бути покладені на іншого. Однак дані положення суперечать сутності договору страхування, який є письмовою угодою між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку виплатити страхову суму або відшкодувати завданий збиток у межах страхової суми страхувальнику чи іншій особі, визначеній страхувальником, або на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені терміни та виконувати інші умови договору (ст.15 Закону “Про страхування”).
На думку дисертантки, зазначені положення відбивають функції установчого договору з урахуванням особливостей призначення (мети діяльності) товариств взаємного страхування, а не договору страхування.
Як і страхова компанія товариство взаємного страхування формує страхові резерви для виплати ним майбутніх страхових сум та страхових відшкодувань за зобов'язаннями всіх своїх членів. Положення законодавства щодо формування товариствами взаємного страхування загальних страхових резервів породжує проблему інвестиційної діяльності зазначених товариств.
Зважаючи на особливість правової природи товариств взаємного страхування, загальні положення нормативних актів, що регулюють спрямованість інвестиційної діяльності страховиків, не прийняті для товариств взаємного страхування.
Отже, інвестиційна діяльність товариств взаємного страхування потребує спеціального регулювання. Зокрема, має бути визначено, в активи яких категорій, і на яких умовах товариства взаємного страхування можуть інвестувати кошти страхових резервів.
Розглянуті ознаки правового становища товариств взаємного страхування дають підстави для визначення відповідного поняття: “товариство взаємного страхування - це господарське товариство, створене у встановленому законом порядку, що здійснює на підставі ліцензії господарську діяльність, як правило, на безприбутковій основі у вигляді надання страхових послуг своїм членам, яке має необхідне для цього майно згідно з чинним законодавством і володіє господарською правосуб’єктністю у відповідності до закону і установчих документів”.
В четвертому розділі “Державний нагляд за страховою діяльністю”, який складається з трьох параграфів, дисертанткою доводиться об’єктивна необхідність державного регулювання і державного нагляду за страховою діяльністю, аналізується зміст державного нагляду за страховою діяльністю та компетенція органу державного нагляду за страховою діяльністю.
Метою державного регулювання страхової діяльності визнається забезпечення формування і розвитку в країні ефективного функціонуючого ринку страхових послуг, створення необхідних умов для діяльності страхових компаній різних організаційно-правових форм, захист інтересів страхувальників.
Державне регулювання покликано сприяти появі на страховому ринку компаній, що мають міцну фінансову стійкість, і разом з тим не допускати на ринок фіктивні компанії, попереджувати можливість укладання угод між суб’єктами страхової діяльності щодо розподілу ринку страхових послуг з метою обмеження конкуренції або обмеження доступу на ринок інших учасників. Виконання зазначеної регулюючої функції держави, як правило, в багатьох країнах світу покладається на спеціальну структуру - орган державного нагляду за страховою діяльністю. | 
