Джумагельдієва Г.Д. Правове регулювання цін і ціноутворення

Краткое содержание

Розділ 1. Економіко-правова характеристика ціни присвячено аналізу економіко-правової сутності ціни, її ролі та юридичного значення в господарському обороті України, видів цін, що діють в Україні; дослідженню законодавства про ціни і ціноутворення і його місця в системі господарського законодавства; виявленню недоліків правового регулювання й обґрунтуванню пропозицій і рекомендацій з удосконалення діючого законодавства.

У підрозділі 1.1. “Поняття ціни та її значення у господарському обороті України” здійснено теоретичний аналіз категорії “ціна”, існуючих точок зору на її роль та місце у договорі. У дисертаційній роботі відзначається відсутність єдиного підходу як до економічної сутності ціни, так і до питань її правової природи.

Історія розвитку правового регулювання господарської діяльності свідчить про те, що умова обов’язковості зазначення ціни існувала ще у Римській імперії. З того часу таке положення не завдавало ніяких перешкод сторонам договору. Тому цілком зрозумілим та обґрунтованим уявляється збереження за ціною її значення як істотної умови у господарських договорах.

 Ціна має важливе значення й для господарювання. З нею пов’язані такі аспекти діяльності суб’єктів господарювання, як планування господарської діяльності, звернення суб'єктів господарювання за судовим захистом своїх прав (визначення розміру позовних вимог і державного мита), виконання ними податкових зобов'язань (визначення їхнього розміру), здійснення банківського контролю за законністю руху коштів тощо.

 У роботі відзначено, що не всі способи фіксації ціни у договорі можуть вважатися такими, що відповідають законодавству. Аналіз літератури та практики застосування законодавства про ціноутворення свідчить, що найбільш поширеними є такі способи – фіксація абсолютної величини ціни, фіксація порядку визначення ціни, фіксація джерела інформації про рівень цін на продукцію або визначення ціни шляхом застосування звичайних цін. Останні способи фіксації щодо цін викликають певні заперечення з приводу їх невідповідності діючому законодавству про ціноутворення.  

У підрозділі 1.2. “Правове регулювання цін і ціноутворення як інститут господарського законодавства” крізь призму загальноюридичного підходу проводиться аналіз законодавства про ціноутворення, який дозволяє зробити висновок про те, що зараз воно являє собою не просту механічну сукупність нормативно-правових актів, а цілісну систему взаємозалежних і взаємодоповнюючих нормативних розпоряджень – інститут господарського законодавства. Предметом регулювання цього інституту є господарські відносини, які виникають між суб’єктами господарювання при встановленні ними цін. За своїм характером ці правовідносини можуть бути внутрішньогосподарськими (при визначенні собівартості – базової величини ціни), господарсько-виробничими (при встановленні договірних цін), організаційно-господарськими (при встановленні державних регульованих, фіксованих і комунальних цін). Нормативно-правові акти, які складають законодавство про ціноутворення, окрім єдності предмету, характеризуються і єдністю мети – зміцненням суспільного господарського порядку в сфері ціноутворення за допомогою координації діяльності учасників господарських правовідносин.

 Класифікація нормативно-правового масиву законодавства про ціноутворення за юридичною силою дозволила зробити висновок про неправомірність включення в цей інститут підзаконних нормативно-правових актів міністерств, які прийняті не у відповідності з їх повноваженнями. У зв'язку з цим пропонується визнати ці акти такими, що втратили чинність, з приводу суперечності Конституції України і ст. 192 Господарського кодексу України. Класифікація нормативного матеріалу в горизонтальному зрізі дала можливість визначити складну структуру інституту законодавства про ціноутворення, що включає в себе підінститути, які визначають загальний, єдиний для всіх галузей промисловості порядок ціноутворення, і підінститути, які визначають специфіку відносин у сфері ціноутворення в окремій галузі.

У роботі підкреслюється тісний взаємозв'язок розглянутого інституту з іншими інститутами як господарського законодавства (інститутом планування, бухгалтерського обліку), так і інших галузей, насамперед, адміністративного і податкового законодавства. Таким чином, зроблено висновок про те, що законодавство про ціноутворення – це складний інститут, який знаходиться на стику господарського, податкового й адміністративного законодавства і включає в себе нормативно-правові акти, що регулюють господарську діяльність у сфері визначення цін. З урахуванням вищевикладеного уявляється доцільним системний розгляд законодавства про ціноутворення з метою здійснення не фрагментарного, а комплексного його вдосконалення.

 У підрозділі 1.3. “Види цін” проведено класифікацію існуючих цін за економічним обігом, способом включення в ціну транспортних витрат. Особлива увага приділена класифікації цін за юридичним критерієм – ступенем державного втручання в порядок встановлення цін. Практичне значення цієї класифікації пояснюється кардинальними змінами в економіці України. Поряд з розповсюдженими в епоху централізованого планового управління економікою державними фіксованими цінами в правовому полі України з'явилися інші види цін.

Фіксовані ціни встановлюються шляхом визначення їхньої абсолютної величини. На прикладі вугільної промисловості проведено аналіз застосування фіксованих цін на продукцію підприємств цієї галузі, який показав, що здійснювана сьогодні Міністерством палива й енергетики України цінова політика має вузьковідомчий характер, у силу чого не завжди є ефективною. Дотації, покликані компенсувати непокриті ціною витрати виробника, свого призначення не виконують. Причиною цього є своєрідна оцінка їх правової природи податковим законодавством, що кваліфікує дотації як доход. У результаті сума дотацій обкладається податком на прибуток і ПДВ. У зв'язку з цим пропонується внести зміни в ст.4.1.6 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, що відносить на валовий доход суми безповоротної фінансової допомоги, доповнивши її словами “крім сум державних дотацій на покриття збитків від реалізації товарів (робіт, послуг) за державними фіксованими цінами”.

 В Україні регулювані ціни встановлюються за допомогою передбачених у Законі України “Про ціни і ціноутворення” способів: встановлення граничних рівнів цін, граничних коефіцієнтів відхилення від фіксованої ціни  граничного рівня рентабельності і торгівельних надбавок.

 Встановлення вільних цін також припускає певний ступінь державного впливу. Держава впливає на рівень вільної ціни шляхом встановлення цін на продукцію базових галузей (нафта, залізничні перевезення), визначення єдиного порядку формування собівартості, надання податкових пільг. Вільні ціни встановлюються з урахуванням особливостей, передбачених законодавством для ціни кожного виду – договірної, аукціонної, біржової і тендерної.

 Порівняльний аналіз порядку визначення тендерних цін свідчить про наявність певних розбіжностей між законодавством України і законодавством інших країн. Мова йде про передбачені ст.6 Закону України “Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти” умови застосування преференцій до тендерної ціни національного виробника – учасника тендера на одержання державного замовлення в залежності від очікуванної суми державного замовлення. Ця норма не узгоджується з вимогами ЄС про недискримінацію суб'єктів господарювання і стримує розвиток конкуренції в Україні. Підтримка національного виробника в країнах ЄС при розміщенні державного замовлення грунтується на застосуванні умов щодо співвідношення іноземної і вітчизняної сировини й обсягу виконуваних робіт (наприклад, у Польщі встановлена квота на рівні не менш 50%). Застосування досвіду правового регулювання відносин, які виникають при розміщенні державних замовлень, у країнах ЄС може мати позитивні наслідки для України. З метою вдосконалення законодавства України було б доцільно внести зміни в Закон України “Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти”, виключивши з нього ч. 1 ст. 6, яка передбачає застосування преференцій у розмірі 10% до ціни вітчизняного виробника в залежності від суми закупівлі. Такі зміни дозволять забезпечити рівність усіх учасників тендера і підтримати національного виробника за рахунок встановлення квот обов’язкового мінімального використання національної сировини і встановлення мінімального обсягу робіт, які мають бути здійснені національними учасниками.

 Розділ 2. Порядок визначення цін у господарському обороті присвячено дослідженню правового регулювання визначення різних видів цін (тарифів), компетенції центральних і місцевих органів влади і управління у сфері ціноутворення, засобів прямого і непрямого впливу на порядок встановлення цін.

У підрозділі 2.1. “Визначення цін за угодами (договорами) суб’єктів господарювання” підкреслюється, що правове регулювання має місце при будь-якому способі ціноутворення. Різні лише засоби і ступінь регулюючого впливу.

При встановленні цін за угодами (договорами) самими суб'єктами господарювання держава, не регулюючи безпосередньо величину ціни або рівень рентабельності, впливає на ціноутворення шляхом встановлення цін на енергоносії, решту послуг (комунального характеру, послуг перевезення вантажів тощо), що в кінцевому рахунку виступає як право регулювання в певних межах цін на промислову продукцію.

Дисертантка відзначає виняткову важливість визначення на правовому рівні загальних правил формування собівартості для багатьох аспектів господарської діяльності. Собівартість є величиною, що закладається в основу ціни; планування діяльності підприємства передбачає використання собівартості як одного з ключових показників; собівартість – відправна точка для визначення розміру прибутку, в тому числі й оподатковуваного. Оцінка кінцевих результатів діяльності підприємства також безпосередньо пов'язана із собівартістю.

Правове регулювання порядку формування собівартості в ході адаптації національного законодавства до законодавства ЄС зазнало істотних змін. Однак впровадженню Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку в правове поле України не передував системний аналіз діючого законодавства, що стало причиною окремих неузгодженостей. Мова йде про різну кваліфікацію витрат, які відносяться на собівартість, у бухгалтерському і податковому обліках. Зокрема, податковим обліком не розцінюються як валові витрати витрати на реконструкцію, модернізацію, ремонт і інші поліпшення основних фондів, придбання нематеріальних активів, що підлягають амортизації, якщо сума цих поліпшень перевищує 10% сукупної балансової вартості основних фондів на початок звітного року; сум збитків, понесених підприємством від продажу товару за цінами нижче звичайних. Бухгалтерським обліком ці витрати, навпаки, розцінюються як витрати поточного періоду і підлягають віднесенню на собівартість. У результаті собівартість податкова виявляється вище собівартості бухгалтерської, що негативно позначається на розмірі прибутку підприємств. Таким чином, мета проведеного реформування бухгалтерського законодавства не завжди може бути досягнута через неузгодженість правил двох обліків. Таке становище не дає підприємству стимулу для зниження витрат, особливо тієї їхньої частини, що відноситься на собівартість.

Серед недоліків порядку формування собівартості дисертантка відзначає віднесення на собівартість втрат від браку в числі інших прямих витрат у силу явних протиріч загальним принципам належного виконання договірних зобов'язань. Виробник недоброякісної продукції є порушником договірної дисципліни. Відповідальність, що може наступити за неналежне виконання умов договору, передбачає зазнавання ним негативних наслідків економічного характеру, що виражаються у фінансових втратах від браку. Включення ж втрат від браку в собівартість дозволяє перекладати відповідальність на споживачів.

Для досягнення позитивного ефекту в сфері ціноутворення необхідно уніфікувати правові норми, що визначають порядок двох обліків, у зв'язку з чим пропонується внести зміни в наступні нормативні акти:

- у Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 “Витрати”, затверджене наказом Міністерства фінансів України №381 від 31.12.1999 р., виключивши втрати від браку з переліку інших прямих витрат, які відносяться на собівартість продукції;

- у  Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28.12.1994 р., включивши у валові витрати вартість поліпшень основних фондів, що сприяють підвищенню обсягу виробництва або зменшенню собівартості виробництва.

У підрозділі 2.2. “Визначення порядку ціноутворення та встановлення цін” підкреслюється, що пряме регулювання ціноутворення здійснюється у відношенні продукції базових галузей, що визначають загальний рівень цін, продукції, що має життєво важливе значення для населення. Проведений аналіз зарубіжного законодавства показав, що на сучасному етапі використання прямих засобів регулювання цін характерно практично для всіх країн. У США, Франції державні ціни встановлюються на газ, електроенергію. У Швеції на цю продукцію ріксдагом визначається максимальний рівень цін.

 Зараз в Україні розподілені повноваження в області ціноутворення. Державні фіксовані ціни встановлюються Верховною Радою України. Перелік видів продукції, на яку поширюється чинність закону, визначає Кабінет Міністрів України. Право встановлення комунальних цін на продукцію комунальних підприємств належить органам місцевого самоврядування. Встановлення регульованих цін може здійснюватись міністерствами. В роботі проведено аналіз їх владних повноважень в галузі ціноутворення, результати якого дозволили зробити висновок про неприпустимість довільного розширення компетенції в цій області.

У підрозділі 2.3. “Особливості порядку тарифоутворення” відзначається, що істотну питому вагу в ціні на промислову продукцію має вартість комунальних послуг і послуг перевезення. Діючий на сьогоднішній момент порядок формування тарифу на послуги комунального характеру засновано на використанні витратного підходу, однак у величину тарифу, крім прямих витрат, включаються і витрати виробництва (обсяг технологічних витоків і втрат), норматив яких затверджується органами місцевого самоврядування. У результаті собівартість послуги відображає не тільки фактичні, але й потенційні витрати підприємства, яке надає комунальні послуги.

Величина тарифу варіюється і в залежності від того, хто є споживачем послуги. В Україні діє дволанкова система тарифних ставок, у рамках якої на одну послугу, надану різним споживачам, встановлюються різні ставки оплати. У результаті поділу споживачів на класи відбувається субсидіювання всієї галузі, коли промислові споживачі, крім своїх обсягів користування природними ресурсами, сплачують і частину тарифу, яка не оплачена іншими споживачами.

У роботі аргументована нагальна необхідність впровадження у порядок визначення тарифу на комунальні послуги принципів раціонального користування природними ресурсами, що потребує виключення такого елементу, як непродуктивні витрати послугодавця (витоки і втрати води, газу, тепла) з переліку витрат, які компенсуються за рахунок тарифу, а також скасування визначення тарифів залежно від класу споживача.

У сфері вантажоперевезень формування тарифу здійснюється відповідно до Типового положення з планування, обліку і калькулювання собівартості послуг на транспорті, затвердженого наказом Міністерства транспорту України № 65 від 05.02.2001 р. Тарифи на залізничні перевезення формуються згідно зі Статутом залізниць України, що є не зовсім вдалим з огляду на монопольне положення залізниці на ринку вантажних перевезень. Результати дисертаційного дослідження і експертні висновки, проведені Інститутом економіко-правових досліджень НАН України, свідчать про неприпустимість свавільного трактування законодавчого визначення перевезення Статутом залізниць України, у результаті чого відправник вантажу змушений оплачувати не тільки переміщення свого вантажу, але й витрати перевізника на повернення порожніх вагонів. Ретельний аналіз порядку визначення тарифу на перевезення, що міститься в Статуті, дозволив зробити висновок про те, що більша частина його положень враховує інтереси лише однієї сторони – перевізника, що є порушенням конституційних положень про недопущення зловживання монопольним становищем і захист конкуренції (ст.42 Конституції України), визнання усіх суб’єктів права власності рівними перед законом (ст.41 Конституції України). Мова йде про оплату клієнтом часу, витраченого залізницею на маршрутизацію; відстані, яка розраховується не за найкоротшим шляхом, а відповідно до планів формування потягу, подвійного включення в оплату користування вагонами сум плати за початково-кінцеві операції.

 Як варіант реформування порядку тарифоутворення в сфері залізничних перевезень пропонується внести відповідні зміни у Статут залізниць України у частині формування тарифу, передбачивши у ньому порядок формування тарифу, аналогічний тому, що міститься у Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 16 “Витрати”, а саме: віднести на собівартість перевезення лише прямі матеріальні, прямі трудові, інші прямі та загальновиробничі витрати. У Статуті залізниць необхідно визначити перелік витрат, які відносяться на кожну групу витрат.

Розділ 3. Контроль за дотриманням порядку визначення цін і відповідальність за його порушення присвячений дослідженню повноважень державних органів, які здійснюють управління ціноутворенням, підстав та видів відповідальності за правопорушення у цій сфері.

 У підрозділі 3.1. “Правова форма здійснення контролю” проведено аналіз прав і обов'язків Державної інспекції з контролю за цінами, який показав, що вони не завжди відповідають правовому статусу інспекції, котра у Положенні про неї визначена як орган державного управління. Обґрунтовано необхідність перегляду кола повноважень Державної інспекції з контролю за цінами з тим, щоб вони були приведені у відповідність із її правовим статусом. Для цього необхідно виключити повноваження юрисдикційного характеру і повноваження, властиві слідчим органам.

Запропоновано відродити Агентство з цін, що існувало раніше, до складу якого як структурний підрозділ увійшла б Державна інспекція з контролю за цінами. Компетенцію Агентства могли б складати два блоки повноважень: аналітичний блок - проведення моніторингу цін, дослідження динаміки цін та її причин; управлінський блок – підготовка науково обґрунтованої концепції розвитку цінової політики та її реалізація. Територіальні відділення Агентства в межах їхньої компетенції було б доцільно наділити повноваженнями з визначення регіональної цінової політики, що формувалася б виходячи з основних положень програми соціально-економічного розвитку регіону. Крім того, для ефективного управління ціноутворенням на місцях доцільно було б щодо територіальних відділень Агентства з цін запровадити режим подвійного підпорядкування – центральному апарату Агентства, який встановлює основні пріоритети розвитку цінової політики держави, і обласним державним адміністраціям. При такому підході забезпечувалася б узгодженість дій Агентства з цін та регіональних органів. Орган державного управління ціноутворенням, у свою чергу, одержав би можливість вчасно й ефективно реагувати на диспропорції, що виникають у регіоні.

У підрозділі 3.2. “Відповідальність за правопорушення у сфері ціноутворення та застосування цін” відмічається, що порушники порядку ціноутворення несуть відповідальність, передбачену Господарським кодексом України і Законом України “Про ціни і ціноутворення”. Підставою відповідальності в сфері ціноутворення є порушення суб'єктом господарювання встановленої дисципліни цін. Однак зараз діє й Інструкція про порядок застосування економічних і фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами, затверджена наказом Міністерства економіки та європейської інтеграції України і Міністерства фінансів України №298/519 від 3.12.2001 р. Цією Інструкцією встановлюються інші види санкцій, які можуть застосовуватись за правопорушення в сфері ціноутворення – економічні і фінансові (штрафні), а також визначаються підстави відповідальності. Таке положення суперечить ч.1 ст. 216 Господарського кодексу України, яка передбачає, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених кодексом, іншими законами та договором. З метою недопущення розширювального розуміння заходів відповідальності за правопорушення в сфері ціноутворення пропонується Інструкцію про порядок застосування економічних і фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами визнати такою, що втратила чинність з прийняттям Господарського кодексу України.

 Вибір санкцій, які можуть застосовуватись до порушників цінової дисципліни, залежить від того, яким органом контролю (Державною інспекцією з контролю за цінами України, Антимонопольним комітетом України) виявлене правопорушення і ким є порушник (монополістом чи ні). Державна інспекція з контролю за цінами у разі необхідності застосування санкцій керується Законом України “Про ціни і ціноутворення”, що передбачає у випадку виявлення правопорушення вилучення незаконно отриманого прибутку і стягнення штрафу в подвійному розмірі цього прибутку. У разі, коли порушником є підприємство-монополіст, застосовуються інші санкції. У роботі відзначається недоцільність диференційованого підходу до питань відповідальності в сфері ціноутворення. У випадку встановлення монопольно високої ціни підприємство-монополіст не порушує права інших суб'єктів господарювання, що виробляють однорідну з ним продукцію, а порушує встановлений порядок ціноутворення. Монопольне положення приводить до того, що збиток споживачів у разі такого підвищення значніший, ніж, якби подібне порушення допустив немонополіст, однак перепон розвитку конкуренції у випадку цінового порушення немає. Разом з тим ст. 255 Господарського кодексу України передбачає як додаткову міру відповідальності відшкодування збитків, заподіяних унаслідок зловживання монопольним положенням. Незалежно від застосування цієї санкції за встановлення монопольно високих і монопольно низьких цін ст. 263 цього ж кодексу передбачене вилучення незаконно отриманого прибутку в державний бюджет. У дисертаційній роботі обгрунтовано необхідність уніфікації санкцій за порушення в сфері ціноутворення безвідносно суб'єкта цього порушення та пропонується виключити підпункт 1 пункту 2 ст. 13 із Закону України “Про захист економічної конкуренції” від 11.01.2001 р.