Зубатенко О.М. Припинення суб\'єктів господарювання : Зубатенко А.Н. Прекращения субъектов хозяйствования

Краткое содержание

Розділ 1. Загальнотеоретичні положення припинення суб’єктів господарювання складається з трьох підрозділів, у яких розглядаються поняття і правова основа припинення суб’єктів господарювання; розвиток законодавства України, що регулює припинення суб’єктів господарювання; зарубіжний досвід правового регулювання припинення суб’єктів господарювання.

У підрозділі 1.1. „Поняття і правова основа припинення суб’єктів господарювання” розглянуто теоретичні аспекти припинення суб’єктів господарювання, особливості законодавчого і доктринального визначення поняття припинення суб’єктів господарювання.

На початку 90-х років ХХ століття після отримання Україною незалежності існувала значна кількість державних підприємств, що потребували зміни організаційно-правової форми та форми власності. Функціонували і підприємства, що максимально використовували прогалини у законодавстві або просто його порушували. Цим було викликано необхідність припинення існування таких суб’єктів у добровільному чи примусовому порядку, і це постало основною причиною створення власної теоретичної основи та законодавчої бази для регулювання таких процесів.

У підрозділі доводиться, що ЦК України визначає лише окремі питання припинення діяльності юридичної особи, а основним актом, що регулює підприємницьку і некомерційну діяльність та припинення суб’єктів господарювання є ГК України. З урахуванням аргументів вчених розмежовано поняття „припинення діяльності суб’єкта господарювання”, „припинення юридичної особи”, „припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця”. Припинення діяльності суб’єкта господарювання кладе кінець його існуванню і, як наслідок, позбавляє права здійснювати будь-яку діяльність, у тому числі і господарську; припинення юридичної особи слід розглядати як похідне явище від припинення діяльності суб’єкта господарювання, адже перше автоматично викликає друге, а припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця позбавляє останню правового статусу підприємця, але не позбавляє права людини та громадянина.

Крім цього дістали подальшого розвитку теоретичні положення щодо відмінності двох способів припинення суб’єктів господарювання (шляхом їх ліквідації або реорганізації), які полягають в юридичних наслідках факту припинення їх існування, в наявності або відсутності правонаступництва. Уточнено, що головними чинниками, які визначають особливості реорганізації та ліквідації суб’єктів господарювання, є організаційно-правова форма суб’єкта господарювання та підстави його реорганізації і ліквідації.

На основі наведених даних, пов’язаних із ліквідацією та реорганізацією суб’єктів господарювання різних видів та організаційно-правових форм (господарські товариства, кооперативи, підприємства, фізичні особи - суб’єкти підприємницької діяльності, банки, біржі, страхові компанії, об’єднання підприємств), запропоновано класифікацію підстав припинення суб’єктів господарювання шляхом їх поділу: відносно законності припинення – на законні та протизаконні; відносно органів, що приймають рішення про припинення – на припинення за рішенням учасників (засновників), припинення за рішенням власника або органа, уповноваженого створювати такі суб’єкти господарювання, припинення за рішенням судових органів та органів виконавчої влади; відносно переслідуваної мети – на внутрішні (на користь самого суб’єкта) та зовнішні (на користь третіх осіб); відносно наявності (відсутності) вольового моменту – на припинення суб’єктів господарювання, пов’язані з волевиявленням власника або іншого органу, і на припинення суб’єктів господарювання, пов’язані з настанням певних юридичних фактів.

У підрозділі 1.2. „Розвиток законодавства України, яке регулює припинення суб’єктів господарювання” зроблено аналіз і визначено тенденції та напрями розвитку законодавства про припинення суб’єктів господарювання.

Встановлено, що законодавство Російської імперії про припинення суб’єктів господарювання було повністю відкинуто після 1917 року і не знайшло відновлення до сьогодні. У радянський та пострадянський час можна виділити вісім основних історичних етапів розвитку законодавства про припинення суб’єктів господарювання: період військового комунізму (1917-1922/23 рр.), в який підприємства не мали самостійності, їх реорганізація і ліквідація (в основному у формі націоналізації) здійснювалися декретами; період НЕПу (1922 р. – кінець 20-х рр.), коли підстави і порядок реорганізації і ліквідації залежали від організаційно-правової форми підприємства; період індустріалізації і колективізації (кінець 20-х - початок 30-х рр.), коли способи припинення (добровільний, розпорядчий і примусовий) еволюціонували в бік панування розпорядчо-примусового; передвоєнний період (30-ті роки ХХ ст.), коли рішення про припинення підприємств приймалося виключно міністерствами; період Великої Вітчизняної війни і післявоєнного відновлення народного господарства (40-ві –  50-ті рр.), коли Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік не містили положень про регулювання реорганізації і ліквідації юридичних осіб, а обмежувалися переліком можливих організаційно-правових форм юридичних осіб; період після прийняття Цивільного кодексу УРСР 1963 року (середина 60-х – середина 80-х рр.), коли норми ЦК УРСР передбачали дві форми припинення юридичних осіб: ліквідацію і реорганізацію. При цьому законодавче закріплення одержали три форми реорганізації: злиття, розділення і приєднання; період перебудови (середина 80-х – початок 90-х рр.), коли реорганізація та ліквідація розглядалися в якості синонімів, а захист прав кредиторів не забезпечувався; сучасний період після проголошення Україною незалежності (з початку 90-х років). При цьому дано характеристику законодавчим і підзаконним актам різних етапів розвитку, визначено позитивні та негативні їх аспекти і можливість використання їхніх положень на сучасному етапі.

У підрозділі 1.3. „Зарубіжний досвід правового регулювання припинення суб’єктів господарювання” здійснено аналіз законодавства про припинення компаній, корпорацій, комерсантів, підприємств, товариств та інших суб’єктів США, Великої Британії, Франції та ФРН, проведено порівняння з вітчизняним законодавством і запропоновано шляхи його удосконалення.

Для аналізу взяте законодавство провідних розвинених країн. Серед країн „великої вісімки” досліджено законодавство двох країн англосаксонської правової сім’ї – США та Великої Британії, та двох країн романо-германської правової сім‘ї, які є членами ЄС – Франції та ФРН. Законодавство РФ аналізується у розділі 3, законодавство Канади є схожим із законодавством США та Великої Британії, а законодавство Японії та Італії є схожим із законодавством ФРН.

Після порівняння у роботі законодавства названих країн щодо припинення суб’єктів господарювання зроблено висновок про найбільшу схожість вітчизняного господарського (особливо акціонерного та корпоративного) законодавства із відповідним господарським законодавством ФРН. Зроблено аргументовані висновки про необхідність орієнтації на право ЄС і особливо на близьке до вітчизняного право ФРН, що є провідною країною ЄС. Тому значну увагу приділено розгляду положень Німецького торгового укладення, що діє дотепер, і сучасним нормативно-правовим актам ФРН з питань припинення суб’єктів господарювання.

У підрозділі підкреслено можливість застосування положень зарубіжного законодавства при вдосконаленні вітчизняного. Зокрема, відзначається доцільність встановлення обмеження на участь одних і тих самих осіб в органах управління різних суб’єктів господарювання, що повинно знизити можливість зловживань, а також підвищити вірогідність задоволення претензій кредиторів. Позитивним може бути встановлення та/або підвищення особистої майнової, адміністративної і кримінальної відповідальності членів керівних органів підприємства за зловживання посадовим становищем та/або несумлінне керівництво; а також передбачення ліквідації суб’єкта господарювання, якщо в основі його створення лежить шахрайський факт чи приховування суттєвого факту (реєстрація за підробленими документами чи фіктивною адресою) або в ході діяльності використано шахрайські, протизаконні чи такі, що не відповідають суспільним інтересам, прийоми; закріплення обов’язковості договірного оформлення процесів реорганізації між керівництвом та акціонерами і кредиторами реорганізовуваного суб’єкта господарювання як гарантії їх прав тощо.

Розділ 2. Характеристика припинення суб’єктів господарювання складається з чотирьох підрозділів, у яких розглядається припинення суб’єктів господарювання шляхом реорганізації, ліквідації, припинення у примусовому порядку, а також відповідальність учасників процедури припинення суб’єктів господарювання.

У підрозділі 2.1. „Припинення суб’єктів господарювання шляхом реорганізації” зазначено, що особливістю реорганізації є те, що вона на відміну від ліквідації, як правило, призводить до створення нових суб’єктів господарювання. З цією особливістю реорганізації пов’язана необхідність державної реєстрації знову виниклих суб’єктів. Правовий аналіз відмінностей реорганізації і ліквідації дозволяє зробити висновок про їх самостійність. Їх схожість полягає в тому, що вони в результаті призводять до припинення суб’єктів господарювання.

Відсутність формально-юридичного визначення реорганізації у чинному законодавстві зумовила необхідність вироблення такого. В результаті аналізу усталених та нетрадиційних визначень реорганізації суб’єктів господарювання (юридичних осіб), що мають місце в юридичній літературі, було надано теоретичне визначення поняття „реорганізація” як процесу здійснення юридично значущих дій і прийняття юридичних актів, який спрямовано на припинення і/або створення одного або декількох суб’єктів господарювання і характеризується переходом прав і обов’язків реорганізовуваного суб’єкта в порядку універсального правонаступництва до іншого суб’єкта господарювання, що продовжує існувати, або до нового суб’єкта господарювання. Таке визначення відображає правову природу досліджуваного явища та охоплює усі форми його проведення. Надано аналіз різних форм реорганізації, виділено їх спільні та відмінні риси, проаналізовано причини та наслідки реорганізації згідно з директивами ЄС. У підрозділі запропоновано до Закону України „Про захист економічної конкуренції” внести зміни і доповнення, що дозволять проведення примусової реорганізації суб’єкта господарювання виключно на підставі рішення суду за позовами уповноважених державних органів.

У підрозділі досліджувалися питання, пов’язані із переходом прав та обов’язків від одних суб’єктів до інших в результаті реорганізації. Наведені аргументи вчених свідчать про необхідність найбільш широкого розуміння прав і обов’язків. Зокрема, у роботі передбачається можливість переходу в рамках реорганізації немайнових прав підприємства, наприклад, прав на об’єкти інтелектуальної власності (на торговельний знак, на торговельну марку, немайнових прав, що випливають із патенту на винахід тощо), а також прав і обов’язків, що випливають із трудових, податкових та інших відносин.

У підрозділі 2.2. „Припинення суб’єктів господарювання шляхом ліквідації” відзначено, що ліквідації суб’єктів господарювання законодавцем приділено увагу. Виділено етапи проведення ліквідації – публікація оголошення і виявлення дебіторів, складання проміжного балансу, реалізація майна, виплати кредиторам, складання ліквідаційного балансу і внесення запису до державного реєстру.

Особливості ліквідації суб’єктів господарювання, утворених у різних організаційно-правових формах, містяться у великій кількості нормативно-правових актів. Ліквідація банків, бірж, страхових компаній, підприємств, кооперативів та інших суб’єктів господарювання має особливості.

Законодавство не містить вимог до кількості і складу ліквідаційної комісії. Тому ліквідаційна комісія може бути представлена однією особою (ліквідатором), двома та більшою кількістю осіб. При ліквідації великих суб’єктів господарювання, як правило, створюється комісія, до складу якої можуть входити особи, що перебувають у трудових відносинах з підприємством, і сторонні особи. Часто ліквідацію суб’єкта господарювання може бути покладено на його орган управління (як правило, до комісії входять керівник підприємства, головний бухгалтер та інші працівники). У роботі відзначено, що формуючи комісію доцільно враховувати розмір підприємства і призначати членів, кількість яких є непарною. При ліквідації чи реорганізації великих суб’єктів господарювання комісія має складатися не менш як з 15 членів. Крім того, наявність у комісії колишнього керівника підприємства не дає підстав вважати, що голова ліквідаційної комісії має які-небудь самостійні повноваження. Тому у підрозділі розкрито підстави відповідальності членів комісії та керівників підприємства.

З метою скорочення термінів ліквідації та захисту інтересів самого ліквідовуваного суб’єкта і його кредиторів висунуто й обґрунтовано пропозицію щодо законодавчого передбачення можливості ліквідовуваного суб’єкта господарювання зажадати від свого боржника (дебітора) дострокового виконання обов’язків.

У підрозділі 2.3. „Особливості припинення суб’єктів господарювання в примусовому порядку” розглянуто питання, пов’язані із примусовим припиненням суб’єктів господарювання, зроблено висновки і пропозиції до законодавства.

Норми про примусове припинення суб’єктів господарювання (юридичних осіб) містяться в ГК та ЦК України і в спеціальних законах. Зроблено висновок про необхідність уточнення норм спеціальних законів („Про банки і банківську діяльність”, „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, „Про державну податкову службу в Україні”, „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців”, „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” та ін.) з метою приведення їх у відповідність до ГК і вдосконалення регульованих правовідносин.

Найбільш поширеним прикладом примусової ліквідації суб’єкта господарювання є ліквідація у процедурі банкрутства. Зараз законодавство про банкрутство спрямоване на „врятування” боржника, має „продебіторський” характер. Після аналізу законодавства про примусове припинення суб’єктів господарювання внаслідок банкрутства відзначено необхідність його вдосконалення. У підрозділі запропоновано вдосконалити порядок проведення примусової реорганізації суб’єкта господарювання.

У дисертації додатково аргументовано концепцію про пріоритет регулятивної функції господарського законодавства над каральною при припиненні суб’єктів господарювання, що знаходить вираз у приділенні більшої уваги не ліквідації, а санації підприємства. Крім цього, підтверджено, що зараз потрібні якісні зміни і доповнення до законодавства, які дозволять захистити суб’єктів-боржників від можливих неправових дій їх керівництва та арбітражних керуючих. У підрозділі також обґрунтовано необхідність виключення з підстав ліквідації суб’єкта господарювання систематичного або грубого порушення ним законодавства і ненадання органам державної податкової служби податкової декларації, документів фінансової звітності.

У підрозділі 2.4. „Відповідальність учасників процедури припинення суб’єктів господарювання” проведено аналіз загальних засад та принципів відповідальності учасників господарських відносин при припиненні суб’єктів господарювання.

У підрозділі відзначено можливість застосування санкцій до суб’єктів господарювання та до їхніх посадових осіб. В основі визначення відповідальності суб’єктів господарювання лежить господарсько-правове трактування відповідальності через зазнавання суб’єктом господарювання несприятливих економічних наслідків безпосередньо в результаті застосування до нього передбачених законом або договором санкцій (заходів відповідальності) економічного характеру. Особливості відповідальності фізичних осіб-керівників підприємств та посадовців визначаються цивільним, трудовим, адміністративним і кримінальним законодавством.

Розглянуто засади та принципи відповідальності суб’єктів господарювання-боржників в залежності від їх організаційно-правової форми. Разом із тим відзначено можливість застосування заходів відповідальності до кредитора за неправомірні дії в ході проведення ліквідаційних процедур або реорганізації. У роботі проведено аналіз щодо можливості застосування до суб’єктів господарювання кримінальної відповідальності і зроблено висновок про недоцільність її запровадження у вітчизняних умовах. Визначено напрями здійснення ефективної профілактики протизаконного припинення суб’єктів господарювання, що полягають у комплексному застосуванні заходів господарської відповідальності до самого підприємства-порушника разом із заходами кримінальної, адміністративної, цивільної чи трудової відповідальності до його посадових осіб.

У Розділі 3. Удосконалення правового регулювання припинення суб’єктів господарювання підкреслюється необхідність гармонізації вітчизняного законодавства про припинення суб’єктів господарювання із законодавством країн ЄС та інших розвинених країн, гармонізації законодавства з господарською практикою, зближення теорії і практики між собою.

Зазначається, що Україна має унікальну можливість при вирішенні питань припинення суб’єктів господарювання застосовувати досвід країн, які ефективно пройшли етап становлення такого законодавства. Зроблено висновок, що доцільніше імплементувати позитивні моменти законодавства країн із близькою системою, насамперед, ФРН і РФ, однак не нехтуючи досвідом країн англосаксонського права та власним історичним досвідом. Проте імплементація має бути зваженою і не припускати простого копіювання.

Саме аналіз законодавства РФ та юридичної практики її суб’єктів господарювання дозволили зробити пропозиції щодо можливості застосування процедури нагляду за діяльністю боржника, яка передуватиме процедурі розпорядження майном боржника, а також можливості застосування до окремих категорій боржників спрощеної процедури банкрутства. Ці ж аргументи виявилися гідними для обґрунтування необхідності запровадження системи обов’язкового страхування відповідальності арбітражних керуючих на випадок завдання шкоди іншим особам-учасникам справи про банкрутство, що має сприяти підвищенню захищеності кредиторів та підприємств-боржників від несприятливих дій арбітражних керуючих.

Встановлено, що зараз прогалини у законодавстві про неплатоспроможність (банкрутство) часто використовуються в якості механізму для усунення конкурентів, ухилення від оподаткування, необґрунтованого перерозподілу власності. Для виправлення такої ситуації додатково аргументовано пропозиції щодо посилення заходів адміністративної та кримінальної відповідальності до посадових осіб підприємств-банкрутів, підприємств-кредиторів, третіх підприємств, службовців різних державних органів і служб та інших суб’єктів. Зокрема, запропоновано з урахуванням законодавства інших країн передбачити заходи кримінальної відповідальності до керівників суб’єктів господарювання, які знали про незадовільне становище в керованих ними фірмах, але продовжували збиткову діяльність. За невчасне заявлення клопотання про початок процедури врегулювання вони повинні притягатися до кримінальної відповідальності або, за рішенням суду, їм може бути заборонено займати керівні посади впродовж ряду років.

У роботі також знайшли подальший розвиток положення про підвищення відповідальності арбітражних керуючих шляхом запровадження в Україні інституту адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері неплатоспроможності (банкрутства), що сприятиме захисту встановлених законодавством про банкрутство прав усіх суб’єктів процесу банкрутства. Також при вчиненні арбітражним керуючим дій, що призвели до погіршення становища боржника, кредиторів та інших учасників справи про банкрутство, за умови відсутності вини арбітражний керуючий буде нести господарсько-правову відповідальність як суб’єкт підприємницької діяльності.

Для прискорення процесів припинення суб’єктів господарювання у розділі пропонується скоротити їхні строки шляхом внесення змін до норм Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців”.

У роботі зазначається, що поєднання адміністративної відповідальності посадових осіб суб’єктів господарювання з господарськими санкціями із розділу V ГК України, що застосовуються до самого суб’єкта, є позитивним з позицій одночасного фінансового і психологічного впливу.