У Вступі розкривається актуальність теми дисертаційного дослідження, висвітлюються сутність і стан розробки проблеми, розв'язанню якої присвячене дослідження, визначаються його мета й завдання, об'єкт, предмет і методи, формулюються наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, їх апробація.
У Розділі 1 "Корпоративне право Європейського Союзу: історія та сучасність" розглядається процес становлення корпоративного права ЄС, досліджуються його джерела, визначаються перспективи подальшого розвитку.
Проведений у підрозділі 1.1. "Поняття корпоративного права ЄС, етапи його розвитку" аналіз свідчить, що розвиток корпоративного права ЄС умовно може бути поділено на три етапи залежно від основної мети і правових засобів регулювання.
На першому етапі (60-ті – кінець 80-х років ХХ ст.) регулювання було спрямоване переважно на гармонізацію (зближення) національного корпоративного законодавства держав-членів з метою забезпечення рівного ступеня захисту акціонерів і кредиторів товариств на території Співтовариства. Основним правовим інструментом на цьому етапі обрано директиви. Було гармонізовано національне законодавство з окремих питань: створення товариства, розкриття інформації про товариство та його відокремлені підрозділи; капітал акціонерного товариства; реорганізація акціонерних товариств; оподаткування, бухгалтерський облік та фінансова звітність товариств. Втім, суттєвого зближення корпоративного законодавства держав-членів не відбулося. Незважаючи на проведену гармонізацію, у країнах ЄС збереглися чотири різних моделі регулювання в галузі корпоративного права: германська (Німеччина, Австрія, Швейцарія, частково – Нідерланди), французька (Франція, Бельгія, Іспанія, Португалія, Італія, Греція), англосаксонська (Великобританія, Ірландія) та скандинавська (Фінляндія, Швеція, Данія, частково – Нідерланди).
На другому етапі (кінець 80-х років ХХ ст. – початок ХХІ ст.) увага була зосереджена на створенні правового підґрунтя для функціонування наднаціональних юридичних осіб: європейського об’єднання з економічних інтересів, європейського акціонерного товариства та європейського кооперативного товариства. Основним правовим інструментом на цьому етапі було обрано регламенти. Проте, європейським інституціям не вдалося забезпечити повністю наднаціональний характер таких юридичних осіб; за багатьма питаннями вони все ж таки підпорядковуються національному праву. Із початку 90-х років обговорюються питання щодо ухвалення нормативної бази для європейського товариства з обмеженою відповідальністю, а також для так званих підприємств соціальної економіки – товариств взаємодопомоги, асоціацій, установ.
Третій етап розвитку корпоративного права ЄС починає перебіг з 2003 р., коли на рівні ЄС було офіційно оголошено про проведення фундаментальної реформи корпоративного права. Її заплановано провадити поступово, у три етапи (перший етап – 2003 – 2005 роки, другий – 2006 – 2008 роки, третій – 2009 рік). Головна мета – створення в межах ЄС максимально сприятливого правового режиму для товариств, який міг би конкурувати з режимами, що пропонуються іншими державами (насамперед, США). Особлива увага приділяється забезпеченню ефективного транскордонного співробітництва між товариствами, свободі їх переміщення (зміни місцезнаходження) в рамках ЄС. На цьому етапі ширше використовуються більш м'які інструменти регулювання – рекомендації Європейської комісії, а ухвалювані директиви (Десята, Тринадцята) набувають дійсно рамкового характеру, що пояснюється вступом до ЄС десяти нових членів (до чотирьох означених вище моделей правового регулювання корпоративних відносин додається ще східноєвропейська або постсоціалістична).
У підрозділі 1.2. "Перспективи правового регулювання корпоративних відносин у рамках ЄС (фундаментальна реформа європейського корпоративного права)" досліджуються причини й основні напрямки реформування корпоративного права ЄС. Підкреслюється, що реформа базується на процесах, які мають місце на національному рівні багатьох провідних країн Євросоюзу. Реформи, основним гаслом яких є дерегуляція у сфері корпоративного права, були проведені або лише розпочаті у Великобританії, Франції, Германії, Данії, Фінляндії, Нідерландах, Іспанії.
Основними завданнями реформи визначено: 1) створення корпоративного права ЄС, спрямованого на формування ефективного й конкурентноспроможного європейського бізнесу (створення необхідного правового регулювання для тих, хто бажає вести свій бізнес ефективно та успішно); 2) досягнення у правовому регулюванні балансу інтересів різних груп учасників корпоративних правовідносин (захист інтересів не тільки учасників і кредиторів товариств, а й передусім самих товариств); 3) використання більш гнучких і мобільних форм нормотворчості; 4) використання механізму розкриття інформації як засобу регулювання корпоративних відносин (замість встановлення численних обмежень і заборон на здіснення певних дій); 5) чітке розмежування типів товариств у залежно від того, чи обертаються їхні акції на організованому ринку, та відповідна диференціація правового регулювання; 6) лібералізація багатьох правил і вимог корпоративного законодавства, підвищення диспозитивності його норм; 7) створення правової бази для використання нових інформаційних технологій учасниками корпоративних відносин.
У Розділі 2 "Корпорації та корпоративне право Великобританії" досліджуються поняття корпорації й компанії у британському корпоративному праві, стисло розглядається історія становлення останнього, визначаються сучасні тенденції й перспективи розвитку.
Підрозділ 2.1. "Поняття корпорації, компанії та корпоративного права у Великобританії" розпочинається із загальної характеристики організаційно-правових форм господарювання, що існують у Великобританії. Авторка доходить висновку, що термін "корпорація" за правом цієї держави рівнозначний поняттю "юридична особа". Але корпоративного права в широкому розумінні (як системи норм, що визначають статус корпорацій будь-якого виду) у Великобританії не існує. Категорією "корпоративне право" позначається система норм британського права, що регулюють порядок створення, діяльності та припинення компаній. До визначення компаній у цій країні застосовано суто формальний підхід – це корпорації, які було зареєстровано відповідно до британського Акту про компанії.
На сьогодні у Великобританії існують наступні види компаній: публічна; приватна з відповідальністю, обмеженою акціями або гарантією; приватна з необмеженою відповідальністю (з акціонерним капіталом або без нього). Вони розглядаються як різновиди однієї базової організаційно-правової форми (компанії) і можуть за допомогою нескладної процедури перереєстрації змінювати свій вид. Правовий статус компанії залежить не тільки від її виду, а й від характеру відносин усередині компанії (вирізняють партнерські компанії, у яких переважна кількість учасників є також працівниками компанії, і квазіпартнерські, де більшість учасників є також директорами компанії), розміру компанії (великі, середні й малі компанії), допуску акцій до системи організованої торгівлі (знаходження їх у лістингу). Крім того, з 2005 р. компанії з обмеженою відповідальністю можуть зареєструватися як громадське підприємство (некомерційна організація). Таким чином, британське корпоративне право є диверсифікованим і гнучким, відбиває широку палітру відносин, що можуть складатися всередині компанії.
У підрозділі 2.2. "Стисла історія розвитку британського корпоративного права" доводиться, що британське корпоративне право має переважно оригінальний генезис, тобто його модель не запозичена з іноземної правової системи. Визначаються наступні основні етапи його розвитку: 1) поява перших законодавчих актів і перших прецедентів (XIV – перша половина XIX ст.); 2) законодавче закріплення основних інститутів корпоративного права (переважно шляхом ухвалення Актів про компанії) (друга половина XIX – перша половина ХХ ст.); 3) вдосконалення корпоративного законодавства, приведення його у відповідність до вимог ЄС (друга половина ХХ ст.); 4) 1998 р. – по сьогодення – процес фундаментальної реформи корпоративного права.
У підрозділі 2.3. "Проект фундаментальної реформи британського корпоративного права" аналізуються причини, передумови й основні напрямки реформування корпоративного права Великобританії.
Причиною проголошення реформи послужило те, що британське корпоративне право наприкінці ХХ ст. перетворилося на складну, архаїчну, суперечливу й вельми об’ємну сукупність норм, значна частка яких мала джерелом прецедентне право. В умовах відкритого ринку Великобританія побоювалася виявитися нездатною конкурувати із законодавчими системами інших країн ЄС. Значним поштовхом до реформ (їх передумовою) стали також процеси реформування корпоративного права у країнах загального права (Канаді й Австралії), у яких воно первісно будувалося на британській моделі, але протягом 70 – 90-х років здійснило різкий поворот у бік американської.
Дослідження низки документів, якими запроваджено реформу, дозволяє виокремити такі основні її напрямки: 1) проведення істотної диференціації правового регулювання залежно від розміру компанії (йдеться про врахування потреб насамперед малих компаній, для яких норми сучасного корпоративного права є занадто складними, неадекватними фактичним відносинам, обтяжливими з фінансової точки зору; планується будувати корпоративне законодавство за принципом "спершу думай про маленьких"); 2) викладення норм корпоративного права простим стилем, доступним для сприймання для будь-якої пересічної особи, спрощення структури Акта про компанії; 3) істотне зменшення регуляторного навантаження на компанії; 4) урахування в корпоративному законодавстві передусім інтересів самих компаній, тобто встановлення розумного балансу між захистом інтересів акціонерів, кредиторів та самих компаній як основних діячів сучасної економіки; 5) легітимізація використання Інтернет-технологій, мобільного та інших сучасних видів зв'язку учасниками корпоративних правовідносин; 6) зважений підхід і поступовість реформування: при здійсненні реформування не має бути змін заради змін, адже стабільність законодавства є однією з його найвищих цінностей; реформування не повинно здійснюватись заради певних наукових інтересів та академічних намагань "підчистити" складну систему корпоративного права; головним орієнтиром має бути створення ефективної правової бази для функціонування компаній, яка перш за все буде знижувати їхні витрати та збільшувати конкурентноздатність.
У розділі 3 "Сучасний стан корпоративного права України та перспективи його реформування" сформовано загальні рекомендації щодо подальшого розвитку корпоративного права й законодавства України.
У підрозділі 3.1. "Корпоративне право України: проблеми сучасного етапу" висвітлюються проблеми сучасного корпоративного права України і доводиться, що воно потребує суттєвого реформування. На думку авторки, сучасне корпоративне право становить заплутаний і суперечливий конгломерат нормативних приписів, результатом яких є брак визначеності практично в будь-якій сфері регулювання. Особливо ситуація ускладнилась після фактично одночасного вступу в дію ЦК, ГК та Закону про державну реєстрацію.
Підкреслюється, що необхідною умовою успішного розвитку корпоративного законодавства України має стати комплексність регулювання та стратегічний підхід. Для виходу вітчизняного корпоративного права із кризового стану пропонується провести в Україні комплексну фундаментальну реформу. Ідеться не про просте узгодження норм ЦК, ГК й Закону "Про господарські товариства", при проведенні реформи повинні бути опрацьовані всі основні інститути корпоративного права з метою забезпечення максимальної ефективності законодавства. Для реалізації цього завдання пропонується затвердити Концепцію розвитку корпоративного законодавства України, а також створити спеціальну робочу групу із провідних фахівців у галузі корпоративного права та суміжних галузей для розробки основних заходів щодо реалізації реформи. Основним орієнтиром при проведенні реформування має стати законодавство ЄС (поточне і перспективне). Однак потрібно враховувати й законодавчий досвід інших країн. Особливо корисним може стати досвід Росії, де вже на державному рівні поставлено питання стосовно проведення масштабної реформи корпоративного законодавства з урахуванням нових європейських підходів.
У підрозділі 3.2. "Адаптація корпоративного законодавства України до законодавства ЄС: основні методологічні підходи" аналізується сучасна нормативна база України з питань адаптації і пропонується методологія адаптування щодо корпоративного законодавства.
Розділ 4 "Створення товариств. Розкриття основної інформації про товариства" містить порівняльно-правовий аналіз чинного законодавства ЄС, Великобританії та України з питань реєстрації товариств і розкриття ними інформації про свою діяльність.
У підрозділі 4.1. "Основи функціонування системи реєстрації товариств за правом ЄС" детально аналізуються положення Першої та Одинадцятої директив ЄС. Авторка доходить висновку, що головна увага на рівні ЄС приділяється не безпосередньо питанням створення товариства чи реєстраційному процесу (регламентація цих питань здійснюється переважно на національному рівні), а запровадженню функціонування єдиного (центрального) реєстру товариств, через який здійснювалося б оприлюднення основних відомостей про товариства, а також найбільш важливих їх документів. Існування такого реєстру розглядається як важлива запорука прозорості діяльності товариств, гарантія захисту інтересів їх учасників, кредиторів та інших осіб. Система розкриття інформації про товариства також має включати єдиний (центральний) друкований орган, що публікує інформацію про товариства, та/або єдиний (центральний) веб-портал, на якому розміщується інформація про товариства. Обов'язковим елементом належного функціонування цієї системи є зазначення товариством у вихідній документації відомостей про свій реєстраційний номер, щоб кожна заінтересована особа могла швидко знайти інформацію про товариство в будь-якому з означених вище джерел. Останнім часом велика увага на рівні ЄС приділяється створенню належної правової бази щодо комп'ютеризації реєстрів і використання сучасних електронних засобів зв'язку для подання або отримання документів (відомостей) з реєстру (відповідні зміни було внесено до Першої директиви у 2003 р.). За вимогами Одинадцятої директиви до єдиного (центрального) реєстру держави-члена має включатися також інформація про відокремлені підрозділи, якщо вони створюються товариствами, що знаходяться на території інших держав-членів.
У підрозділі 4.2. "Створення компанії у Великобританії. Британська система реєстрації компаній" звертається увага на наступні особливості британського права з питань реєстрації компаній: а) відсутність вимог щодо формування капіталу до моменту реєстрації компанії; б) можливість реєстрації компанії з обмеженою відповідальністю без індивідуального статуту (на неї поширюватиме свою дію модельний статут); в) можливість електронної реєстрації компанії; г) можливість легальної купівлі готової компанії; д) відсутність у державного реєстратора права здійснювати будь-які перевірки (крім законності мети створення компанії). Ці особливості забезпечують дуже швидке і зручне створення компанії у Великобританії. Втім, проектом Акта про компанії передбачається подальше спрощення цього процесу. Зареєстрована компанія вважається законно створеною і за жодних обставин реєстрація не може бути визнана недійсною.
У роботі доводиться, що разом з безпосередньо реєстраційною, британська система реєстрації компаній виконує не менш важливу інформаційну функцію, будучи відкритим для публіки джерелом офіційної інформації про діяльність останніх. Висвітлюється правовий статус спеціального державного агентства – Будинку компаній, який з 1988 р. забезпечує функціонування британської системи реєстрації компаній. Докладно аналізуються механізми оприлюднення інформації про компанії. Стосовно процедури розкриття інформації проаналізовано співвідношення наступних концепцій: "повідомлення, що презюмується" (особа вважається повідомленою з моменту включення відомостей/документів до реєстру без встановлення її фактичної обізнаності), "офіційного повідомлення" (особа є повідомленою після перебігу 15 днів з моменту офіційного опублікування відомостей/документів, включених до реєстру) та "дійсної обізнаності" (включення відомостей/документів до реєстру та їх опублікування не мають значення, беруться до уваги лише докази, що підтверджують дійсну обізнаність особи).
Доводиться, що стійкою тенденцією останнього десятиріччя є поширення сфери застосування сучасних технологій у реєстраційному процесі: запровадження електронної реєстрації компаній, їх електронного звітування (веб-файлінг), подання запиту щодо отримання інформації з реєстру в електронній формі; видача відомостей та копій документів, що знаходяться в реєстрі, в електронній формі, переведення усіх документів, які надходять чи вже містяться в реєстрі, в електронну форму, застосування "он-лайн" доступу до баз даних.
Докладно розглядається законодавче регулювання і практика використання британськими компаніями комерційного найменування.
У підрозділі 4.3. "Рекомендації щодо вдосконалення законодавства України з питань створення та державної реєстрації товариств" на підставі проведеного порівняльно-правового аналізу обґрунтовується теза, що вітчизняна система реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців не виконує інформаційної функції, необхідної для нормального функціонування підприємницького середовища. На думку авторки, основними вадами чинної системи є: 1) відсутність єдиного (центрального) реєстру юридичних осіб (поряд з ЄДР в Україні продовжують існувати автономні реєстри); 2) відсутність вільного доступу до документів, що містяться в реєстраційній справі (законодавством передбачено доступ лише до відомостей, включених до ЄДР); 3) відсутність вимог щодо зберігання в реєстраційній справі внутрішніх документів товариств (рішень загальних зборів чи інших органів управління товариства), що часто призводить до зловживань з боку менеджменту чи мажоритарних акціонерів (фальсифікацій ухвалених рішень); 4) відсутність вимог про опублікування будь-якої інформації, що підлягає оприлюдненню, у центральному друкованому органі через державного реєстратора, в результаті чого адресанти інформації вимушені вивчати десятки центральних і місцевих видань у пошуку необхідної інформації; 5) відсутність єдиного веб-порталу, через який можна було б отримати відомості з ЄДР у режимі "он-лайн"; 6) визнання інформації такою, що є відомою третім особам, з моменту її включення до ЄДР, а не з моменту опублікування, що грубо порушує концепцію "офіційного повідомлення" запроваджену у всіх країнах ЄС; 7) неврегульованість питань стосовно можливих розбіжностей у дійсних та оприлюднених відомостях (тих, що містяться у реєстраційній справі, включених до ЄДР або опублікованих); 8) відсутність вимоги про реєстрацію відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб і включення відомостей про них до ЄДР (такі підрозділи реєструються в Україні лише як платники податків). Запропоновані зміни до чинного законодавства, спрямовані на усунення відповідних вад.
Доводиться, що за умови запровадження ЄДР потребують концептуального перегляду вимоги законодавця до статуту акціонерного товариства (далі – АТ) й товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ). Саме ЄДР, а не статут має розглядатись як основне джерело отримання інформації про товариство для третіх осіб. Пропонується скористатися досвідом Великобританії й надати можливість реєстрації господарських товариств без індивідуального статуту. Це дозволить суттєво спростити процедуру їх створення, звільнити учасників від зайвих формальностей і ризику визнання статуту недійсним. Індивідуальні відомості щодо товариства (склад учасників, розмір їх часток чи кількість акцій, місцезнаходження товариства, розмір капіталу, види діяльності) замість статуту повинні включатися до ЄДР. При цьому має бути встановлена сувора кримінальна відповідальність за подання невірних відомостей до ЄДР. У роботі також пропонується законодавчо врегулювати порядок підписання статуту й передбачити обов'язковість оформлення договорами відносин по внесенню вкладу до статутного капіталу.
У підрозділі розглядаються дві протилежні концепції комерційного найменування як засобу індивідуалізації підприємця і підприємства, тобто певного бізнесу. Обстоюється теза, що комерційне найменування є складовою частиною єдиного майнового комплексу (підприємства), яка індивідуалізує його в підприємницькій діяльності й має слідувати його правовій долі. Рекомендується ухвалити спеціальний закон про комерційні найменування.
Пропонується запровадити європейський підхід щодо визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації: (а) встановити перелік порушень, що можуть розглядатись як підстави для визнання запису про державну реєстрацію недійсним, (б) запровадити скорочений строк позовної давності для таких позовів, (в) закріпити правило про дійсність правочинів, вчинених до моменту винесення відповідного судового рішення). Вноситься пропозиція закріпити, що суд не має права приймати рішення про припинення юридичної особи, якщо ситуація була виправлена чи може бути виправлена або якщо вчинене порушення є незначним.
У розділі 5 "Капітал товариства" міститься порівняльно-правовий аналіз регулювання відносин, що виникають з питань формування і підтримки розміру капіталу за правом ЄС, Великобританії та України.
Підрозділ 5.1. "Друга директива ЄС: вимоги щодо капіталу акціонерних товариств" висвітлює еволюцію у підходах європейського законодавця до визначення правового режиму капіталу акціонерного товариства.
Досліджуються основні вимоги Другої директиви щодо капіталу акціонерних товариств, що ґрунтуються на концепції обов’язкового капіталу, як-то: 1) розкриття інформації про капітал товариства усім зацікавленим особам; 2) акумулювання у товариства капіталу, необхідного для початку чи продовження діяльності: (а) встановлення мінімального розміру капіталу, на який має бути здійснена підписка; (б) встановлення спеціальних правил оплати акцій при створенні товариства і збільшенні розміру його капіталу; (в) заборона підписки на власні акції; заборона звільнення засновників від обов’язку щодо сплати акцій; 3) підтримка фактично акумульованого капіталу у належному розмірі: (а) контроль за придбанням майна у засновників товариства протягом перших років його діяльності; (б) встановлення спеціальних правил зменшення капіталу, викупу товариством своїх акцій та розподілу активів товариства серед акціонерів, включаючи виплату дивідендів; (в) заборона надання товариством фінансової допомоги для придбання акцій товариства третіми особами; (г) необхідність скликання загальних зборів акціонерів у випадку значних втрат підписного капіталу.
Проаналізовано дві базові концепції реформування законодавства з питань капіталу, розроблені Єврокомісією: 1) концепція "SLIM-plus", що передбачає збереження існуючого режиму за умови його суттєвої модифікації в бік спрощення; 2) концепція "альтернативний режим", що передбачає відмову від концепції обов’язкового капіталу із запровадженням інших механізмів захисту інтересів акціонерів та кредиторів (введення тестів на платоспроможність та акцій без номінальної вартості).
У підрозділі 5.2. "Режим акціонерного капіталу за правом Великобританії" розглядаються види акціонерного капіталу за правом Великобританії: дозволений до випуску, випущений, розміщений, сплачений, скликаний, реальний (активи товариства), основний (фіксований) та оборотний. Досліджуються засоби, спрямовані на акумулювання і збереження акціонерного капіталу. Робиться висновок, що основною метою регулювання є недопущення виведення з компанії акумульованого капіталу шляхом встановлення спеціальних правил щодо: 1) викупу компанією власних акцій; 2) дистрибуції, тобто безоплатної передачі активів компанії її учасникам, включаючи виплату дивідендів; 3) зменшення капіталу компанії, що супроводжується виплатами учасникам чи звільненням їх від зобов'язань по оплаті акцій (поверненням акціонерного капіталу).
На думку авторки, встановлені правила спрямовані на захист інтересів не тільки кредиторів компанії, а й її учасників, які можуть порушуватися, якщо окремі учасники без адекватної оплати придбавають акції компанії чи безоплатно (або за недостатню компенсацію) отримують від компанії певні грошові виплати (активи).
Реформа британського корпоративного права передбачає насамперед викладення правил щодо капіталу в чіткій, доступній формі, а також певну лібералізацію правового режиму акціонерного капіталу, особливо стосовно приватних компаній.
обстоюється теза, що основною функцією статутного капіталу має бути захист інтересів передусім не кредиторів, а учасників товариства. З урахуванням цього формулюються основні пропозиції по вдосконаленню правового режиму капіталу товариств, які базуються на дослідженні європейського досвіду:
1) зменшити вимоги до мінімального розміру статутного капіталу для АТ до суми, еквівалентної 25 тис. євро, і скасувати їх (чи хоча б істотно зменшити) щодо ТОВ;
2) зменшити частку капіталу, яка повинна бути оплачена до моменту державної реєстрації АТ, до 25 % і звільнити ТОВ від обов’язкового внесення засновниками своїх вкладів до моменту державної реєстрації товариства; збільшити максимальний строк оплати акцій (внесення вкладів) до 5-ти років;
3) скасувати правило про набуття акціонером прав учасника товариства тільки після повної оплати акцій;
4) закріпити процедуру внесення вкладів у негрошовій формі; запровадити обов’язкову незалежну оцінку таких вкладів, якщо їх вартість перевищує 10 % від суми статутного капіталу;
5) виключити із ЦК норми, що встановлюють необхідність ліквідації товариства, якщо вартість його активів стає меншою за розмір статутного капіталу; замість цього встановити обов’язок виконавчого органу товариства скликати загальні збори у двомісячний строк з моменту виявлення скорочення вартості чистих активів товариства до суми, що складає 50 % від розміру статутного капіталу;
6) запровадити субсидіарну відповідальність членів виконавчого органу товариства за його боргами, якщо за наявності ознак неплатоспроможності товариства чи значного зменшення чистих активів (втрати власного капіталу) виконавчим органом не було вчасно застосовано необхідних заходів;
7) встановити в законодавстві можливість товариства виплачувати дивіденди й викупати власні акції тільки після складення виконавчим органом тестів на платоспроможність, які свідчитимуть, що виплати не викличуть неплатоспроможності товариства.
Оскільки за вітчизняним законодавством зменшення статутного капіталу не призводить до виплат акціонерам чи учасникам, пропонується скасувати право кредиторів забороняти таке зменшення (ч. 3 ст. 16 Закону "Про господарські товариства") або вимагати припинення чи виконання товариством своїх обов'язків та відшкодування збитків (ч. 5 ст. 144, ч. 1 ст. 157 ЦК). При цьому потребують чіткого врегулювання процедури придбання товариством власних акцій (часток у статутному капіталі), виплати дивідендів, укладення правочинів з учасниками.
Розглянуто перспективи запровадження в законодавство України акцій без номінальної вартості.
У розділі 6 "Управління товариством" міститься порівняльно-правовий аналіз регулювання відносин, що складаються при управлінні товариством за правом ЄС, Великобританії та України.
Підрозділ 6.1. "Питання корпоративного управління у праві ЄС" розпочинається із загального огляду джерел законодавства ЄС з питань корпоративного управління. Зазначається, що ці питання є сферою, у якій гармонізація зазнала безперечного фіаско, оскільки не вдалося ухвалити П’яту директиву, яка мала визначити структуру органів акціонерного товариства, їх компетенцію й відповідальність. Директива не знайшла підтримки серед держав-членів через занадто імперативний характер регулювання та положень про обов'язкове залучення працівників в управління товариством.
Окремі норми щодо корпоративного управління містяться в низці чинних директив ЄС, присвячених іншим питанням. Найбільш цікавим документом, що відбиває сучасні європейські тенденції в регулюванні питань корпоративного управління, може вважатися Регламент про статут європейського акціонерного товариства. Досліджено однорівневу і дворівневу системи корпоративного управління, які на альтернативній основі закріплені в Регламенті.
На підставі документів, якими запроваджено реформу європейського корпоративного права, визначаються перспективи в регулюванні відносин з корпоративного управління:
1) істотна модифікація інституту загальних зборів: цей орган (у значенні фізичного зібрання акціонерів в одному місці) визнано таким, що не відповідає сучасним очікуванням, і пропонується: а) надати товариствам можливість ширше використовувати сучасні технології (Інтернет, супутниковий та телефонний зв’язок) для проведення зборів в електронному форматі; б) запровадити юридичні форми, що дозволяють виражати свою волю без особистої присутності на зборах (голосування через представників, дострокове голосування чи голосування після зборів шляхом відправки бюлетенів поштою або за допомогою сучасних електронних засобів зв’язку); в) питання щодо скасування необхідності щорічного проведення зборів планується залишити в компетенції національного законодавця.
2) запровадження у всіх державах-членах наступних механізмів захисту прав учасників товариства: а) закріплення права учасників товариства вимагати проведення адміністративної перевірки виконання посадовими особами товариства вимог корпоративного законодавства; б) введення інституту похідних позовів; в) запровадження інституту помилкової підприємницької діяльності (передбачає дискваліфікацію директорів товариства у випадку доведення його до стану неплатоспроможності).
3) проведення широкого комплексу заходів, спрямованих на наявність у складі органів акціонерного товариства, акції якого пройшли лістинг, незалежних директорів (виділяються три особливі сфери питань, які мають бути віднесені до виключної їхньої компетенції: (а) призначення виконавчих директорів, (б) визначення розміру винагороди, що виплачується їм; (в) перевірка фінансової звітності товариства).
У підрозділі 6.2. "Управління компанією за правом Великобританії" розглядаються особливості системи корпоративного управління, запровадженої у Великобританії, та напрямки її реформування.
Наголошується на стійкій тенденції зменшення ролі загальних зборів в управлінні компанією і концентрації керівних повноважень у директорів, до яких висуваються значно вищі вимоги, ніж на початку становлення корпоративного права. Відмічається процес розшарування повноважень усередині самої ради директорів. Якщо раніше остання розглядалася як унітарний орган управління, що складався з певного числа директорів, то згодом вони сталі розподілятися на дві групи – виконавчі директори і невиконавчі (незалежні) директори, правовий статус яких досить диференційований. Особливо яскраво такий розподіл виявляється у великих публічних компаніях. Більше того, у складі ради директорів особливе становище має особа, яка очолює групу виконавчих директорів, тобто керуючий (чи генеральний) директор.
Аналізуються новітні підходи до залучення учасників до управління компанією, що базуються на модернізації або повній чи частковій відмові від інституту класичних загальних зборів і заміни його іншими, більш сучасними формами волевиявлення учасників компанії.
Відзначається, що у Великобританії суд наділяється досить широкими повноваженнями щодо вирішення питань, які виникають у сфері корпоративного управління. Це дозволяє ефективніше розв'язувати корпоративні спори, захищати права учасників та виводити компанії із кризових ситуацій.
Звертається увага на надзвичайно детальне врегулювання у британському праві правового статусу директорів компанії з виділенням окремих їх груп і категорій (директорів де-факто, де-юре, тіньових, альтернативних, колишніх, виконавчих, невиконавчих, незалежних). Аналізуються основні засоби забезпечення чесної й добросовісної поведінки директорів компанії: 1) законодавче закріплення переліку обов'язків директорів перед компанією і притягнення їх до цивільної відповідальності у разі порушення обов'язків; 2) встановлення заборони для директорів і пов'язаних з ними осіб щодо вчинення певних дій; 3) наділення акціонерів і державного секретаря Департаменту торгівлі та промисловості правом подавати похідні позови проти директорів компанії (для захисту її інтересів) або вимагати ліквідації компанії у передбачених законом випадках; 4) можливість притягнення директорів до субсидіарної відповідальності за боргами компанії у випадках, визначених законом; 5) наділення учасників компанії правом вимагати проведення адміністративних перевірок стосовно дотримання вимог корпоративного законодавства; 6) можливість дискваліфікації директорів (заборони виконувати функції директора протягом встановленого судом строку); 7) встановлення широкого переліку корпоративних правопорушень з боку директорів, що кваліфікуються як кримінальні злочини (більше 160 окремих складів).
У підрозділі 6.3. аргументується, що вітчизняна модель корпоративного управління потребує фундаментального реформування.
Доводиться, що процедура скликання і проведення загальних зборів наразі є дуже складною й не пристосованою до практичних потреб учасників корпоративних відносин. Занадто велика кількість процедурних вимог суттєво підвищує ризик визнання недійсними рішень загальних зборів. Обстоюється теза, що в законодавстві України має знайти відбиття європейська тенденція заміни інституту загальних зборів більш сучасними формами волевиявлення учасників. Із урахуванням цього формулюються пропозиції по вдосконаленню чинного законодавства України (для АТ й ТОВ): 1) передбачити можливість не проводити щорічних (чергових) загальних зборів за умови, що відповідне положення буде ухвалене на загальних зборах кваліфікованою більшістю голосів; 2) дозволити ухвалювати рішення методом письмового опитування (при цьому рішення має вважатися прийнятим після отримання необхідної кількості голосів, а не відповіді від усіх учасників); 3) законодавчо закріпити, що оскаржувати рішення загальних зборів на підставі порушення процедурних правил може лише учасник товариства; 4) скоротити строк повідомлення учасників товариства про скликання зборів до 2-х тижнів із закріпленням права товариства встановити більш тривалий або скорочений строк у статуті; 5) звільнити АТ із незначною чисельністю акціонерів від обов’язку публікувати повідомлення в засобах масової інформації; 6) закріпити право учасника або виконавчого органу господарського товариства звертатися до суду з вимогою скликати збори чи визначити особливі умови їх проведення; 7) запровадити альтернативні форми участі в загальних зборах: (а) через представників (потрібно внести зімни до ст. 100 ЦК); (б) шляхом дозволу голосування з питань порядку денного в письмовій формі без безпосередньої участі у зборах – так зване "заочне голосування" (може відбуватися як перед зборами, так і після їх проведення); (в) проведення зборів в "електронному форматі", тобто без фізичної присутності учасників за допомогою сучасних засобів зв’язку.
Пропонується легітимізувати такий поширений за кордоном інструмент, як договори між акціонерами, за допомогою яких може бути істотно модифікована модель внутрішньокорпоративних відносин, передбачена чинним законодавством чи статутом.
Авторка доходить висновку, що вкрай низький рівень захисту прав учасників господарських товариств зумовлений повною відсутністю в законодавстві України інституту директорів товариства, який має бути центральним для будь-якої моделі корпоративного управління. Рекомендується низка заходів для формування в Україні відповідного правового інституту.
Доводиться, що інститут наглядової ради не виконує покладених на нього завдань і не є дуже популярним у країнах, які надають своїм товариствам можливості обирати між однорівневою і дворівневою моделями корпоративного управління. Аргументується, що поки не буде досягнуто реальної незалежності наглядових рад (а це в сучасних умовах майже неможливо), вони не зможуть реально виконувати функцій захисту інтересів акціонерів і товариства в цілому. Наразі ж пропонується застосовувати інші форми захисту акціонерів, характерні більше для британської правової моделі.
Обґрунтовується, що помилковою є побудова органів управління товариства за британською концепцією "власника", що передбачає майже повне відсторонення працівників від питань корпоративного управління.
Обстоюється теза, що ревізійна комісія є очевидним атавізмом у системі корпоративного управління. Основний тягар перевірки фінансового-господарської діяльності товариств має бути покладено на незалежних аудиторів, порядок обрання (заміни) яких належить дуже докладно врегулювати законом.
У розділі 7 "Поглинання товариств (придбання значного пакету акцій)" аналізується правове регулювання відносин з поглинання товариств у Великобританії, ЄС та Україні.
У підрозділі 7.1. "Поглинання компаній за правом Великобританії" з'ясовується зміст основних принципів і правил проведення поглинання й висвітлюються статус саморегулівної організації – Комісії зі злиттів та поглинань. Розглядається перспективне законодавство з питань поглинань.
Досліджується один із найцікавіших механізмів, що міститься у британському корпоративному праві, – механізм витиснення міноритарних акціонерів з компанії, що полягає у законодавчо встановленому праві особи, яка отримала контроль над компанією, примусово викупити акції в акціонерів, що залишилися в меншості.
У підрозділі 7.2. "Регулювання поглинання товариств у праві ЄС" досліджуються основні підходи до правової регламентації поглинання товариств на рівні ЄС (Тринадцята директива), які втілюють переважно британський досвід, й проводиться їх зіставлення з американським підходом до регулювання цього явища. Директива побудована на базі двох основних принципів: а) рішення стосовно поглинання мають приймати акціонери товариства, яке поглинається, а не його менеджмент, якому має бути заборонено здійснювати будь-які захисні дії без їх погодження із акціонерами; б) повинна існувати пропорційність між рівнем інвестиційного ризику, що несе особа, і рівнем її контролю над товариством (концепція захисту капіталу, що несе основні ризики). Остання знаходить прояв у (а) праві "прориву до товариства" – якщо поглинання було успішно завершене щодо нового власника контрольного пакету мають втрачати юридичну силу будь-які норми, що перешкоджають здійсненню ефективного управління й контролю над товариством; (б) праві власника контрольного пакету акцій на витиснення міноритарних акціонерів.
У підрозділі 7.3. "Перспективи регулювання поглинання товариств у праві України" розглядається перспективне законодавство України з питань поглинання. Доводиться, що проектом Закону "Про акціонерні товариства" (розд. ХІ) не передбачено основних елементів регулювання механізму поглинання, які вимагаються Тринадцятою директивою й запроваджені (чи запроваджуються) європейськими країнами; формулюються пропозиції щодо вдосконалення чинного та перспективного законодавства.
У розділі 8 "Реорганізація товариств" міститься порівняльно-правовий аналіз регулювання процесу реорганізації товариств за правом ЄС, Великобританії та України.
в" присвячено аналізу Третьої (злиття) та Шостої (поділ) директив. Звертається увага на низку відмінностей у регулюванні процесів реорганізації, притаманних більше європейському законодавству порівняно з українським. Надається стислий огляд Десятої директиви, що регулює транскордонні злиття.
У підрозділі 8.2. "Реорганізація компаній за правом Великобританії" визначаються особливості британського підходу до регулювання процесів реорганізації. Поняття "реорганізація" у британському праві не збігається з його значенням у праві України, воно застосовується для визначення правочинів, спрямованих на передачу всього або частини бізнесу однієї компанії іншій. При цьому питання про обов’язки (борги) вирішується окремо, тобто універсального правонаступництва немає. Досліджуються дві форми реорганізації компанії: (а) на підставі добровільної угоди (компромісу); (б) в процесі добровільної ліквідації.
У підрозділі 8.3. "Рекомендації щодо вдосконалення законодавства України про реорганізацію" міститься аналіз чинного й перспективного законодавства України про реорганізацію і формулюються пропозиції по запозиченню найбільш вдалих підходів до регулювання цього процесу із законодавства ЄС.
Аргументується необхідність відмови від регулювання реорганізації як форми припинення юридичних осіб. Пропонується включити до ЦК норму наступного змісту: "Юридична особа вважається такою, що реорганізується, якщо: 1) вона припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам-правонаступникам, або 2) до неї внаслідок правонаступництва переходять майно, права та обов’язки іншої юридичної особи, яка припиняється, або 3) частина майна, прав та обов’язків цієї юридичної особи переходять внаслідок правонаступництва до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб, або 4) юридична особа відчужує чи передає в оренду підприємство як єдиний майновий комплекс або його частину".
Доводиться, що комісія з припинення, запроваджена новим ЦК, є штучним і неефективним інститутом, невдало запозиченим з ліквідаційної процедури. Такий орган невідомий європейському законодавству. Дії, пов’язані з проведенням реорганізації, мають здійснюватись саме виконавчим органом юридичної особи.
Обґрунтовується, що система захисту інтересів кредиторів при реорганізації, запроваджена новим ЦК, не відповідає європейському підходу з цього питання (принципу мінімального втручання кредиторів у процес реорганізації). Пропонується запровадити різні системи захисту кредиторів залежно від форми реорганізації. При злитті, приєднанні й перетворенні достатнім засобом захисту інтересів кредиторів може вважатися їх персональне повідомлення про реорганізацію з наданням права вимагати від юридичної особи забезпечення зобов’язань (а не дострокового виконання, як передбачено чинним законодавством). Юридична особа повинна мати право достроково виконати зобов’язання перед кредитором замість надання йому забезпечення. Слід також закріпити, що реорганізація не може бути здійснена до виконання вимог усіх кредиторів, які звернулися з відповідною заявою. Достатнім механізмом захисту інтересів кредиторів при розділі та виділенні має бути їх персональне повідомлення про реорганізацію та встановлення солідарної відповідальності юридичних осіб – правонаступників та юридичних осіб – правопопередників (якщо вони не припинили існування після реорганізації) за боргами, які виникли до повідомлення кредиторів про реорганізацію. Це дозволяє зберегти баланс інтересів юридичної особи, яка прагне провести розділ (виділення), та її кредиторів.
У розділі 9 "Групи товариств" досліджується правове регулювання відносин, що виникають за участю товариств, що входять до складу групи (пов'язані відносинами контролю-підпорядкування), у Великобританії, ЄС та Україні.
" доводиться, що британське статутне право визнає існування груп компаній за умови належності холдинговій (материнській) компанії: (а) більшості голосуючих прав у дочірній компанії з урахуванням голосів, переданих їй на підставі угод з іншими учасниками або (б) права формувати її орган управління, тобто обирати та відкликати більшість директорів у раді директорів компанії. Проте регулювання діяльності груп у Акті про компанії 1985 року є фрагментарним. Головним чином воно зводиться до встановлення певних обмежень у сфері правовідносин між материнською (холдинговою) компанією та дочірніми (залежними) компаніями і додаткових обов'язків та обмежень для директорів зазначених компаній.
Доводиться, що британське право також містить цілий комплекс засобів, хоча й спеціально не призначених для регулювання діяльності груп, але за допомогою яких ефективно здійснюється вплив на їх функціонування. До них належать: а) можливість притягнення холдингової (материнської) компанії до відповідальності за боргами дочірніх компаній у випадку їх неплатоспроможності шляхом визнання її тіньовим директором за умови її протиправної поведінки, яка може виразитися у формі помилкові чи недобросовісні дії в період істотного погіршення фінансового стану дочірньої компанії; б) притягнення директорів дочірніх компаній до особистої майнової відповідальності за збитки, завдані компанії внаслідок порушення ними своїх фідуціарних обов’язків, тобто за дії не в інтересах останньої; в) застосування широкого спектра засобів захисту інтересів міноритарних акціонерів дочірніх (залежних) компаній, які можуть вимагати в суду: заборони здійснення компанією певних дій (дії); спонукання компанії до здійснення певних дій (дії); викупу їх акцій самою компанією або іншими акціонерами у разі їх недобросовісної поведінки; ліквідації компанії; г) застосування британськими судами доктрини "підняття корпоративної завіси" в будь-якому випадку, коли справедливе вирішення справи вимагає визнання факту існування групи компаній.
Новою тенденцією в регулюванні діяльності груп компаній є прагнення до створення законодавцем умов для більш ефективної діяльності компаній, що входять до складу економічної групи.
У підрозділі 9.2. "Регулювання груп товариств на рівні ЄС" досліджуються підходи ЄС до врегулювання діяльності груп товариств. Зазначається, що завдання комплексної гармонізації законодавства держав – членів ЄС про групи товариств шляхом прийняття Дев’ятої директиви реалізувати не вдалося внаслідок відсутності на національному рівні однакового підходу до регулювання діяльності груп. Робиться висновок, що провал з розробкою Дев’ятої директиви є яскравим свідченням того, що германська концепція комплексного врегулювання відносин, що виникають у зв’язку з існуванням груп компаній, не сприймається іншими країнами як ефективна і не отримала визнання та поширення в інших країнах ЄС. Тому Україна має досить зважено підходити до запозичення германського досвіду в цій галузі.
Констатується, що більшість чинних директив (Друга, Третя, Четверта, Шоста, Дванадцята, Тринадцята) враховують особливості відносин, що складаються у рамках групи (особливо холдингової), і містять спеціальні норми, розраховані на застосування до правовідносин за участю товариств, що входять до складу групи.
Аналіз ініціатив Єврокомісії свідчить, що в перспективі її зусилля будуть спрямовані на: 1) забезпечення максимального розкриття фінансової і нефінансової інформації про діяльність групи; 2) врегулювання питань корпоративного управління товариствами, що входять до групи (розробка правил “групової політики”).
У підрозділі 9.3. "Проблеми та перспективи правового регулювання груп товариств у праві України" досліджуються підходи вітчизняного законодавця до регламентування діяльності груп. На думку авторки, спроба врегулювати в ЦК та ГК відносини, що виникають у рамках групи юридичних осіб, пов’язаних відносинами залежності чи контролю, не може бути визнана вдалою, оскільки без уваги залишилися найбільш важливі аспекти діяльності товариств, що входять до складу групи.
Доводиться, що особами, права та інтереси яких можуть бути порушеними внаслідок діяльності групи (вказівок материнської чи холдингової компанії), є міноритарні учасники або кредитори дочірнього товариства (їх інтереси порушуються в разі спонукання дочірнього товариства до здійснення невигідних для нього дій в інтересах групи). Саме на захист прав та законних інтересів цих осіб мають бути спрямовані норми корпоративного законодавства. Пропонується вжиття низки першочергових заходів щодо створення більш сприятливого правового режиму для діяльності груп. | 
