Джунь В.В. Теоретико-прикладні проблеми реформування законодавства України про банкрутство



Название:
Джунь В.В. Теоретико-прикладні проблеми реформування законодавства України про банкрутство
Альтернативное Название: Джунь В.В. Теоретико-прикладные проблемы реформирования законодательства Украины о банкротстве
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі відповідно до змісту кваліфікаційних ознак обґрунтовується актуальність теми дослідження; визначені об’єкт, предмет, мета та завдання роботи; викладається теоретико-методологічна основа проведеного дослідження, в якому виокремлюються науково-теоретична основа та емпірична база дослідження; формулюються положення, що становлять наукову новизну одержаних результатів; висвітлено їх практичне значення, апробацію і надано відомості про попередні публікації автора дослідження.


Розділ І „Визначення соціальної ефективності права банкрутств“ складається з п’яти підрозділів.


У підрозділі 1.1 „Огляд літератури за темою“ визначається ступінь наукової розробки теми дисертаційного дослідження. Автором дається стислий аналіз усіх дисертаційних та монографічних робіт українських авторів за обраною темою дослідження. В огляді літератури окреслено спектр тематичних напрямів проведених досліджень законодавства України про банкрутство і викладені їх основні результати. Дисертантом наголошується, що загалом проведені наукові дослідження відзначаються вузькістю методологічного інструментарію, який базувався виключно на засадах теорії юридичного позитивізму. Акцентується також на певній


обмеженості тематичного діапазону наукового пошуку в Україні, майже повну відсутність теоретичних напрацювань, в яких би використовувались аксіоматичні дані та висновки економіки та соціології для пізнання природи права банкрутств. В усіх проведених наукових дослідженнях в Україні спостерігається відсутність глибокого осмислення економічної функції та соціальної сутності права банкрутств, зокрема, економічної результативності та соціального ефекту від застосування різних моделей його законодавства. З  огляду на сучасні тенденції наукового пошуку робиться висновок про необхідність дослідження феномену банкрутства на основі принципу міждисциплінарних зв’язків гуманітарних наук.


У підрозділі 1.2 „Критерії та методологічні підходи для визначення ефективності права банкрутств“ досліджено об’єктивні критерії для визначення співвідносної раціональності різних моделей законодавства про банкрутство. Здійснено пошук критеріїв для оцінки ефективності права банкрутств у контексті його регулюючих властивостей, оскільки саме вони визначають корисність, соціальну цінність права. Обґрунтовується необхідність оцінки регулюючого впливу права банкрутств в економічному та соціологічному вимірах, оскільки цей сегмент права є компонентом господарського механізму і суттєво впливає на параметри соціального середовища. Виводиться доктринальне положення, що для встановлення економічного результату і соціального ефекту від регулюючого впливу різних моделей законодавства про банкрутство необхідно поєднати пізнавальні стандарти юридичної науки з науковим інструментарієм економіки та соціології. За логікою цього положення вимірниками ефективності права банкрутств мають стати економетричний формалізований стандарт, що матеріалізується в емпіричних даних про зміни в економіці внаслідок застосування тієї чи іншої моделі законодавства про банкрутство, та соціометричний формалізований стандарт, який вимагає врахування правоутворюючих інтересів різних верств населення та соціальних прошарків при оцінці перспектив впровадження певної моделі.


У підрозділі 1.3 „Право банкрутств як елемент господарського механізму“ визначено місце і роль права банкрутств у господарському механізмі. На основі результатів досліджень економічною та юридичною науками сутності та функцій господарського механізму здобувачем робляться висновки, що, по-перше, категорія господарського механізму є „прикордонною зоною“, в межах якої здійснюється взаємозв’язок та взаємодія між правом та економікою, по-друге, право банкрутств, яке є невід'ємною частиною господарського законодавства, становить необхідний компонент державного регулювання економіки і, відповідно, господарського механізму. Логіка цих висновків зумовила необхідність пошуку і визначення тієї теорії економічного аналізу права, яка може слугувати методологічним дороговказом і вимірником регулюючого впливу права банкрутств на економіку.


Для вимірювання економічної результативності альтернативних


моделей законодавства про банкрутство дисертантом обрано методологічні положення і висновки економічної теорії права (Law & Economics), творці якої у 60 – 70–х роках минулого сторіччя здійснили економічний аналіз відносин власності та відповідальності. Ця теорія, на відміну від інших економічних концепцій, ґрунтовно роз’яснила інтеграційний механізм взаємодії економіки та права і, головне, надала методологію для розуміння економічної результативності правового регулювання. Основним методологічним інструментом економічної теорії права є категорія інституції або інституту, і, відповідно, дослідження соціальних та правових явищ ведеться з позицій інституційного підходу. Методологічне значення економічної теорії права для правових досліджень полягає в тому, що ця теорія визначає критерій для перевірки економічної раціональності висунутих моделей законодавства про банкрутство і таким критерієм є рівень закладених у правових моделях стимулів для ефективного використання власниками і підприємцями економічно цінних та обмежених у суспільстві ресурсів. З цих позицій зроблено висновок, що законодавство про банкрутство має розглядатися як інститут, що більш або менш результативно стимулює господарюючих агентів ефективно використовувати обмежені ресурси. Тому оцінка проектів реформи цього законодавства має здійснюватися через критерій наявності чи відсутності зазначених стимулів у запропонованих нормативних інноваціях. Обґрунтовується положення, що законодавство про банкрутство є тим елементом господарського механізму, за допомогою якого усуваються з ринків господарюючі суб’єкти, які не достатньо ефективно використовують обмежені ресурси і, відповідно, не витримують умов конкуренції і зазнають збитків. З цього положення зроблено висновок, що інструментарій законодавства про банкрутство санкціонує раціональний перерозподіл ресурсів на ринках.


За висновком здобувача економічна результативність тієї чи іншої моделі законодавства про банкрутство істотно залежить від рівня закладених у її нормативах обмежень щодо передачі прав боржника на майнові активи. На обґрунтування цього висновку наведено приклади США, Франції, Німеччини та Великої Британії, де за спостереженнями фахівців з економіки та права засвідчено економічну безпорадність про-дебіторських моделей законодавства про банкрутство (неспроможність) і, відповідно, економічну результативність про-кредиторських моделей.


У підрозділі 1.4 „Право банкрутств в економічному вимірі“ з методологічних позицій економічної теорії права проаналізовано на прикладі Союзу РСР та Української РСР результати функціонування економічної системи без регулюючого впливу законодавства про банкрутство, а також економічні наслідки регулюючого впливу про-дебіторських модифікацій законодавства України про банкрутство, починаючи з 1992 року. Прикладом Радянського Союзу та України в його складі наочно засвідчено неможливість функціонування товарної системи господарювання без процедурних механізмів законодавства про банкрутство. Про-дебіторські моделі


законодавства України про банкрутство за період 1992 – 2008 років виявили недостатню економічну результативність. Тому дисертант дійшов висновку, що магістральний напрям реформування законодавства України має базуватися на засадах про-кредиторської моделі з мінімальним рівнем обмежень на передачу прав на майнові активи неплатоспроможного боржника.


У підрозділі 1.5 „Соціологічні аспекти права банкрутств“ предметом уваги здобувача є з'ясування можливостей для впровадження у соціальне середовище України економічно раціональної про-кредиторської моделі законодавства про банкрутство. Методологічною основою цього аспекту дослідження обрано цивілізаційний діалектичний метод. В Україні, за висновком здобувача, існують несприятливі соціальні передумови для впровадження про-кредиторських моделей законодавства про банкрутство. Ці передумови зумовлені наявними в суспільстві негативними чинниками, як-то поширення анти-кредиторської ідеології та патерналістської психології серед широких верств населення, панування олігархічного капіталізму, глибинним джерелом становлення яких є євразійська культурна традиція. Безпосереднім протидіючим чинником для формування про-кредиторського законодавства про банкрутство є анти-кредиторська ідеологія, що виражає інтереси товаровиробників, які не витримують умов конкурентного суперництва на ринках. Через конкретно-історичні умови, які склалися в українському суспільстві, вплив цієї ідеології настільки потужний, що дає можливість матеріалізувати її постулати у національну правову систему. Завдяки цьому чиннику в Україні сформовано про-дебіторську модель національного законодавства про банкрутство і створено істотні перешкоди для впровадження раціональної про-кредиторської моделі. Тому, за висновком здобувача, в процесі реформування законодавства України про банкрутство необхідно враховувати особливості менталітету населення і обрати прийнятну для нього модифікацію про-кредиторської моделі. З викладених міркувань реалістичною для впровадження і в той же час достатньо економічно раціональною може бути лише помірна про-кредиторська модель цього законодавства. Визначальною метою реформування законодавства України про банкрутство є впровадження її економічно раціональної моделі на основі збалансування інтересів боржників та їх кредиторів. За прогнозом здобувача, наслідками масового застосування про-кредиторської моделі законодавства про банкрутство об’єктивно стає зміна культурних орієнтирів суспільства і формування у контексті цих змін соціального типу ефективного власника та конкурентоспроможного оператора на ринках товарів і послуг, у тому числі транскордонних.


Розділ ІІ „Теоретичні засади реформування права банкрутств“ складається з п’яти підрозділів.


У підрозділі 2.1 „Сутність та місце права банкрутств у системі права України“ досліджено місце комплексу норм про банкрутство у структурній диференціації права. Підкреслено, що термін „право банкрутств“


позначає цілісність різногалузевих норм про всі аспекти юридичного механізму, чиїм призначенням є вирішення на колективній основі проблеми задоволення вимог сукупності кредиторів неплатоспроможного боржника. Усі норми права банкрутств є функціонально нерозривними, оскільки мають спільні завдання та єдине цільове призначення. Визначено, що норми права банкрутств за змістовним наповненням поділяються на матеріальні та процесуальні, а тому цей сегмент права поєднує різногалузеві нормативні компоненти. За критеріями предмета і методу правового регулювання компонент матеріальних норм права банкрутств належить до галузі господарського права, а за своєю внутрішньою організацією цей компонент поділяється на низку правових інститутів, що дає здобувачу підстави вважати його підгалуззю господарського права. Проблемою, однак, є те, що саме господарське право не має на даний час загальновизнаного галузевого статусу в науковому співтоваристві правників України. Тому місце права банкрутств у системній диференціації права України поки що не можна вважати остаточно визначеним. Компонент процесуальних норм права банкрутств, за висновком здобувача, становить окрему підгалузь у системі господарського процесуального права.


У підрозділі 2.2 „Основні системоутворюючі характеристики права банкрутств“ досліджено суттєві ознаки, що визначають право банкрутств як нормативну систему. Право банкрутств пропонується розуміти як нерозривну нормативну цілісність, якій об’єктивно властиві певна правова природа, а також системоутворюючі характеристики: предмет, метод, функції, тип правового регулювання, правовий режим, принципи, понятійно-категоріальний апарат і ключова термінологія.


Право банкрутств, на думку здобувача, має комплексну публічно-приватну природу, оскільки його інструментарій здійснює необхідне врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами як у сфері господарського майнового обороту, так і у сфері наповнення бюджетних фондів та фондів державного соціального страхування. Тому методологічна основа цього законодавства органічно сполучає метод координації з його засадами диспозитивності, що властиво для приватного права, і метод субординації з імперативним регулюванням, характерним для публічного права.


Обґрунтовується думка, що в чинному законодавстві України про банкрутство неправильно визначені пріоритети правового регулювання, оскільки його пріоритетною метою задекларовано відновлення платоспроможності боржників через застосування процедур санації та мирової угоди. Право банкрутств виникло і використовується саме з метою задоволення вимог кредиторів, бо інакше за логікою речей виходить, що основний сенс в функціонуванні цього сегмента права полягає у захисті неплатоспроможного боржника від його кредиторів. Помилкове визначення законодавцем пріоритетної мети у чинному законодавстві України про банкрутство зумовило закріплення неоптимального співвідношення право


значимих інтересів і порушення рівноваги у використанні методів субординації та координації. На конкретних прикладах проілюстровано, що неправильне використання цих методів призводить до нераціонального вибору судових процедур, правова природа яких різна і вимагає адекватної диференціації критеріїв для їх застосування. Це у свою чергу має наслідками не лише придушення стимулів у господарюючих агентів до раціонального використання економічно цінних ресурсів, а й унеможливлює дотримання стандарту правоутворюючого інтересу, оскільки порушується баланс у захисті юридично значимих інтересів неплатоспроможного боржника та сукупності його кредиторів на користь першого, що є очевидною прикметою соціальної дисфункції права. Тому зроблено висновок, що задоволення кредиторів як основна мета права банкрутств органічно сполучає як приватні, так і публічні інтереси, а відновлення платоспроможності боржників слід визнавати лише субсидіарною метою права банкрутств, яка може бути досягнута чи не досягнута у результаті застосування реорганізаційних процедур.


Обґрунтовується, що право банкрутств вирізняється специфікою типу правового регулювання. Основним засобом правового регулювання у цьому нормативному комплексі є процедура. Процедурний порядок задоволення конкуруючих вимог кредиторів є складним і в той час гнучким засобом регулювання. Цей порядок використовується як процесуально-технологічна форма для застосування інших правових засобів. Ще одним специфічним засобом правового регулювання є мораторій на задоволення вимог кредиторів як особливий вид процесуального імунітету для неплатоспроможного боржника.


Визначено, що необхідною системоутворюючою характеристикою права банкрутств є його правовий режим, що визначає його змістовну спрямованість на переважне обслуговування інтересів неплатоспроможного боржника чи його кредиторів або паритет їх інтересів. У нормативних моделях права банкрутств існують можливості врахування інтересів кредиторів і боржника в діапазоні режимів від максимально „про-кредиторського“ до максимально „про-дебіторського“. Специфікою режиму права банкрутств є сполучення правових засобів (стимулів, обмежень, зобов’язувань тощо) саме для забезпечення пріоритету інтересів однієї або обох сторін провадження у справах про банкрутство. Про-кредиторська модель права банкрутств є найбільш економічно раціональною з точки зору прогнозованих наслідків її можливого впровадження у систему національного законодавства. З огляду на наявні чинники соціального середовища нашої країни помірний варіант цієї моделі обґрунтовується як найбільш реальний для можливого впровадження у національне законодавство України.


У підрозділі 2.3 „Функціональне призначення права банкрутств та концептуальні завдання його реформи в Україні“ розглядаються питання про діапазон функцій права банкрутств з огляду на його місце і роль у регуляторній системі господарського механізму. Обґрунтовується висновок,


що основною економічною функцією права банкрутств є забезпечення нормального функціонування майнового обороту в господарській комерційній діяльності (підприємництві) і, відповідно, до цієї функції призначення права банкрутств полягає в усуненні перешкод для комерційного обороту, які виникають через стійку неплатоспроможність окремих його суб’єктів. Функціональне призначення права банкрутств не обмежується лише обслуговуванням комерційного обороту. Держава завдяки застосуванню його процедур має змогу оптимізувати і пришвидшити процес прогресивних соціально-економічних змін у національному середовищі країни. На основі цих положень зроблено висновок, що концептуальним завданням оновлення законодавства про банкрутство є визначення і впровадження в арсенал його процедур якнайширшої гами раціональних способів врегулювання проблеми неплатоспроможності з метою формування масиву конкурентоспроможних на транснаціональних ринках вітчизняних товаровиробників. Іншим важливим завданням реформаційного оновлення визнано необхідність гранично чітко окреслити межі застосування законодавства про банкрутство та суміжні інститути юридичної системи задоволення вимог кредиторів. У зв’язку з цими завданнями визначено конкретні напрями реформування та методологію досліджень.


У підрозділі 2.4 „Принципи права банкрутств“ досліджено основоположні ідеї цього сегмента права. Категорія принципів є необхідною характеристикою системи права банкрутств. Виділено чотири системоутворюючі принципи цього нормативного комплексу, які становлять ідейну основу єдиної концепції права банкрутств. Принципи права банкрутств необхідно враховувати у процесі реформування законодавства про банкрутство.


Підкреслено, що базовим принципом права банкрутств є ідея конкурсу кредиторів. Конкурс – єдино можлива організація провадження, що забезпечує задоволення конкуруючих вимог кредиторів неплатоспроможного боржника на засадах рівності та справедливості. Обґрунтовується продуктивність концепції конкурсу для визначення і впровадження основних процесуальних конструкцій та понять законодавства про банкрутство, таких як конкурсний імунітет, мораторій на задоволення вимог кредиторів (конкурсний мораторій), конкурсна маса, конкурсні кредитори, конкурсні керуючі тощо. Ці конструкції та поняття є необхідними техніко-юридичними елементами, що забезпечують колективний характер задоволення індивідуальних вимог кредиторів у конкурсному процесі. Важливим висновком дослідження є положення про універсальність системоутворюючих елементів конкурсу та їх поширення на всі стадії і категорії процедур провадження у справах про банкрутство.


Другим принципом права банкрутств, що органічно випливає з принципу конкурсу, визначено процедурний порядок задоволення вимог кредиторів. Процедура технологічно реалізує ідею про оптимальну процесуальну форму задоволення конкуруючих вимог сукупності кредиторів


неплатоспроможного боржника на засадах справедливості і раціоналізму. Процедури фактично становлять інструментарій права банкрутств. Тому підкреслено важливе значення розроблення нових процедурних конструкцій та визначено оптимальний порядок їх застосування в конкурсному процесі.


Принцип узгодженості нормативних приписів права банкрутств із суміжними інститутами права гарантує інтеграцію права банкрутств до національної системи права. Обґрунтовується, що важливим напрямом реформи стає гармонізація зв’язків законодавства про банкрутство з іншими нормативними системами. Найбільш актуальними є потреби в гармонізації права банкрутств з правом про працю на засадах конвенцій Міжнародної організації праці та в утворенні окремого виду державного соціального страхування винагороди найманому персоналу підприємства у разі його банкрутства. Інтеграція національного права банкрутств до системи міжнародного правопорядку забезпечується принципом допустимості його інструментарію міжнародно-правовим стандартам.


У підрозділі 2.5 „Понятійно-категоріальний апарат та ключова термінологія права банкрутств“ проаналізовано категорії, поняття і терміни доктрини права банкрутств та їх застосування у чинному законодавстві України. Підкреслено, що істотним недоліком законодавства України про банкрутство є недосконалість його понятійного апарату і особливо ключової термінології, що значною мірою зумовлено некритичним запозиченням іноземної практики. Неточність і архаїзм спеціальних термінів заважають становленню доктрини права банкрутств, суттєво шкодять якості законопроектних робіт і призводять до помилок у судовій практиці. На основі аналізу соціо-правових та лінгвістичних чинників зроблено висновок про необхідність поліпшення понятійного апарату законодавства України про банкрутство на базі термінології міжнародно-правовових документів про транскордонну неспроможність, оскільки ця термінологія є універсальною і найбільш адекватною до сучасного розвитку юридичної науки. Прогнозується, що поліпшення понятійного і термінологічного апарату права банкрутств не лише зміцнить термінологічну дисципліну в наукових дослідженнях, а й за ланцюговою реакцією дасть позитивний імпульс процесам нормотворення і правозастосування.


Розділ ІІІ „Напрями оптимізації законодавства України про банкрутство“ складається з п’яти підрозділів.


У підрозділі 3.1 „Оптимізація системи законодавства про банкрутство“ досліджено структуру джерел цього законодавства. Обґрунтовується, що за змістовним наповненням норми права банкрутств дедалі більш чітко розмежовуються на матеріальні, процесуальні та організаційно-правові. З цього положення зроблено висновок, що вказане розмежування має знайти адекватне відображення в системі законодавства. Підкреслено пріоритет ідеї автора дослідження про оптимізацію системи законодавства про банкрутство на засадах послідовного розмежування і консолідації його матеріальних, процесуальних та організаційно-правових


норм. Ця ідея ґрунтується на сталих канонах систематизації законодавства, які вимагають максимально можливої відповідності між системами права і законодавства, та оптимально враховує потреби судової практики. Запропоновано матеріальні норми включити до Господарського кодексу України, процесуальні – до Господарського (Комерційного) процесуального кодексу України, а норми про систему арбітражного (конкурсного) управління викласти в окремому законі.


У підрозділі 3.2 „Юрисдикційність справ про банкрутство“ з’ясовується оптимальна юрисдикційність справ про банкрутство, тобто визначення ступеня адекватності між об’єктивними властивостями цієї категорії справ бути підвідомчим певним судовим установам і здатністю відповідних судових органів в силу їх природи розглядати справи про банкрутство. Враховуючи суттєві особливості практики їх розгляду (значний обсяг справ, складність процесуального механізму, необхідність системи арбітражного управління для виконання процедур, множина колізійних аспектів тощо) обґрунтовується доцільність створення вузькоспеціалізованих судів з юрисдикцією розгляду виключно справ про банкрутство, але в структурі судів господарської (комерційної) юрисдикції.


У підрозділі 3.3 „Визначення кола боржників та кредиторів у законодавстві про банкрутство“ досліджено категорії боржників і кредиторів у справах про банкрутство. Обґрунтовується положення, що такі принципи підприємництва, як комерційний розрахунок та власний комерційний ризик є необхідними економіко-правовими критеріями для визначення кола суб’єктів банкрутства. З цього вихідного положення зроблено висновок, що реформоване законодавство про банкрутство має поширюватися на всіх суб’єктів підприємницької діяльності без жодних винятків. На відміну від них, суб’єкти некомерційного господарювання не мають належних економіко-правових ознак для визнання їх суб’єктами банкрутства.


Обґрунтовується висновок, що важливим напрямом реформи законодавства про банкрутство має стати інституціоналізація кредиторів з консолідованими вимогами та курс на послідовне витіснення ними кредиторів з індивідуальними вимогами. Практичне значення інституту кредитора з консолідованими вимогами полягає в тому, що, по-перше, він не лише звільняє соціально слабкі прошарки населення від обов’язків кредитора з індивідуальними вимогами у справах про банкрутство, а й гарантує задоволення цих вимог, і, по-друге, дозволяє значно спростити спектр та конфліктність відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, оскільки коло останніх значно зменшується.


У підрозділі 3.4 „Майнові активи у законодавстві про банкрутство“ проаналізовано режим різних категорій майнових активів, які можуть використовуватись у провадженні зі справ про банкрутство для задоволення вимог сукупності кредиторів. У новому законодавстві України про банкрутство запропоновано усунути безпідставні правові перешкоди,


по-перше, для відступлення права вимоги кредиторів у справах про банкрутство, по-друге, в обороті деяких категорій майнових активів, включених до ліквідаційної маси. Обґрунтовується необхідність збереження у процедурах банкрутства обмежень або виключень в обороті щодо деяких категорій майнових активів, які зумовлені конфліктом правових титулів на них (правова підстава) або реалізацією принципу соціального захисту у праві (соціально-правова підстава). Аргументується необхідність виключення закріплених у чинному законодавстві України юридичних можливостей для вилучення майнових активів боржника його засновниками, що може бути використано на шкоду інтересів кредиторів. Обґрунтовується доцільність впровадження терміна „конкурсна маса“ для позначення інтегрованої сукупності майнових цінностей, які можуть залучатися в усі процедури, а не лише в ліквідаційну. Підкреслено авторський пріоритет здобувача щодо приписів статті 213 Господарського кодексу України.


У підрозділі 3.5 „Оптимізація управління конкурсними процедурами“ розглянуто проблеми становлення конкурсного управління в Україні (у формі системи арбітражних керуючих), яке, на думку здобувача, становить самостійний інститут у законодавстві про банкрутство. Відзначено, що реформою законодавства України про банкрутство слід послідовно і чітко визначити фігуру керуючого як посадову особу суду і, враховуючи цей статус, закріпити його власну правосуб’єктність для реалізації завдань конкурсного процесу. Адекватне закріплення у законі статусу керуючого значно обмежить можливості поза-правового втручання в його професійну діяльність. Аргументується, що схема взаємовідносин керуючого із судом та сторонами у справі має базуватись на принципах оперативної самостійності керуючого в реалізації мети конкурсного процесу та повної відповідальності керуючого за її досягнення.


Обґрунтовується, що важливим напрямом реформи є розв’язання проблеми гарантій належного виконання керуючими їх професійних функцій. Цю проблему запропоновано розв’язувати шляхом творчого освоєння багатого зарубіжного і наявного вітчизняного досвіду. До кола таких гарантій відносяться правила, які запобігають конфлікту інтересів у призначенні та діяльності керуючих, гарантія фахової компетентності керуючих, гарантії їх професійної незалежності, гарантії забезпечення майнових інтересів боржника та його кредиторів від неправомірних дій керуючих процедурами; нормативна та соціальна інституціоналізація саморегулівних організацій керуючих, здатних не лише представляти і захищати професійні інтереси об’єднаних ними керуючих, а й здійснювати делеговані державою функції органу ліцензування, страхувальника професійної відповідальності керуючих. Підкреслено пріоритет ідеї здобувача щодо запровадження в Україні обов’язкового страхування професійної відповідальності керуючих, яку вже частково реалізовано законодавцем.


 


Розділ ІV „Напрями оптимізації конкурсного процесу“ складається з п’яти підрозділів.


У підрозділі 4.1 „Визначення оптимальної підстави для порушення справи про банкрутство“ визначається зміст підстави для обґрунтованого відкриття конкурсного процесу. На підставі застосування порівняльно-правового методу зроблено висновок про правильність вибору українським законодавцем концепції практичної або касової неплатоспроможності як основи для порушення конкурсного процесу. Однак зазначено, що передбачений чинним законодавством зміст підстави для порушення справи про банкрутство недостатньо повний. Основною прогалиною у складі підстави для порушення конкурсного провадження є відсутність нормативної вимоги про збіг кредиторів (більше одного) у неплатоспроможного боржника, оскільки конкурсний процес призначено для упорядкованого задоволення вимог усієї сукупності кредиторів. Підкреслено, що в разі браку активів боржника для задоволення всіх конкуруючих вимог у повному обсязі непоодиноким явищем стає преференційне задоволення вимог лише ініціюючого кредитора, що порушує принцип справедливості. Для унеможливлення даної преференції запропоновано передбачити в суміжному законодавстві універсальну норму про можливість звернення стягнення за боргами лише на кошти боржника у готівковій чи безготівковій формах і виключення звернення на інші види майнових активів. За змістом цієї норми кредитор для задоволення своєї безспірної вимоги повинен подавати заяви про порушення справи про банкрутство неплатоспроможного боржника. Запропоновано передбачити право боржника на вибір різних алгоритмів порушеного за його ініціативою конкурсного процесу, проте обрані ним алгоритми мають виключати зловживання боржником його правом на тимчасовий захист від стягнень кредиторів через дію конкурсного мораторію.


У підрозділі 4.2 „Формування конкурсного процесу в Україні“ проаналізовано вплив доктрини на становлення в Україні конкурсної організації провадження у справах про банкрутство. Відзначено, що на даний час бракує теоретичних досліджень природи конкурсного процесу. Наслідком браку доктринальних напрацювань є недостатнє розуміння законодавцем шляхів вдосконалення законодавства про банкрутство. Теоретичні прогалини не лише зумовили виникнення істотних недоліків у нормативному упорядкуванні механізму провадження у справах про банкрутство, а й негативно вплинули на формування судової практики. Так, набули поширення і деякою мірою реалізовані у законодавстві та судовій практиці помилкові погляди про можливість виключення дії конкурсного мораторію на вимоги ініціюючого кредитора, на зарахування зустрічних вимог боржника та одного чи деяких з його кредиторів, на задоволення вимог частини кредиторів у виконавчому провадженні на стадії розподілу коштів, стягнутих з боржника, щодо якого вже порушено справу про банкрутство,


тощо. Обґрунтовується, що теорія конкурсного процесу має стати науковим фундаментом у реформуванні чинного законодавства України про банкрутство. Ядром реформи є становлення конкурсної організації провадження у справах про банкрутство, в межах якого під контролем суду упорядковується на засадах справедливості процес колективного задоволення конкуруючих вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Конкурсна організація має об’єктивні системні властивості, які повинні бути всебічно досліджені та оптимально втілені у законодавстві України про банкрутство. Проаналізовано основні системоутворюючі елементи конкурсного процесу.


У підрозділі 4.3 „Вибір оптимального алгоритму провадження у справах про банкрутство“ досліджено оптимальність процедурного порядку в межах провадження у справах про банкрутство. Визначено поняття алгоритму провадження у справах про банкрутство, яким є система взаємопов’язаних процесуальних дій, що здійснюються за строго визначеними правилами щодо боржника, і після послідовного виконання яких досягається врегулювання проблеми його неплатоспроможності. Порівняльно-правовий аналіз свідчить, що законодавцем України обрано раціональний алгоритм „єдиного входу“. Основним достоїнством цього алгоритму є його гнучкість, оскільки побудований за його лекалами конкурсний процес надає у підготовчій процедурі суду та сторонам реальні можливості і час, щоб обрати найбільш оптимальний процедурний варіант для врегулювання проблеми неплатоспроможності на базі вичерпної інформації про фінансово-економічне становище боржника. Супутніми достоїнствами цього алгоритму є те, що в межах підготовчої процедури можливе одночасне виявлення усього кола кредиторів до неплатоспроможного боржника та інвесторів, які бажають прийняти участь у відновленні його платоспроможності, формування органів кредиторів для участі в механізмі провадження як сторони у справі, а також задоволення вимог усіх виявлених кредиторів, якщо неплатоспроможність боржника мнима.


Конкурсний механізм за алгоритмом „єдиного входу“, реалізований у чинному законодавстві України, потребує серйозної модернізації через необхідність врахування впливу чинників ринку на активи неплатоспроможного боржника. Основний недолік цього механізму – неможливість оперативного прийняття рішення про врегулювання проблеми заборгованості та вплив чинника часу на вартість активів боржника після публічного розголосу про його неплатоспроможність. За висновком здобувача, єдиним засобом врахування ринкових чинників є максимальне скорочення терміну процедури розпорядження майном боржника.


У підрозділі 4.4 „Організаційне вдосконалення конкурсного механізму“ акцентовано увагу на системні недоліки провадження у справах про банкрутство і запропоновано шляхи їх усунення. Відзначено, що ахіллесовою п’ятою процесуального механізму у справах про банкрутство є


брак в опрацюванні статусу процесуальних фігурантів, зокрема, є істотні прогалини у визначенні прав та обов’язків процесуальних фігурантів. Запропоновано надати право звернення до суду для всіх процесуальних фігурантів у разі порушення їх прав і законних інтересів та передбачити форми судового реагування на ці звернення. Констатовано, що в чинному законодавстві України про банкрутство встановлено несправедливий для конкурсних кредиторів порядок виявлення і фіксації їх вимог, чітко не визначено статус поточних кредиторів, не встановлено порядок задоволення тих категорій кредиторів, на вимоги яких не поширюється режим конкурсного мораторію, ігнорується пріоритетність вимог заставних кредиторів у процедурі санації, немає відповіді на проблему конкуренції вимог заставних кредиторів та інших категорій вимог першої черги задоволення. Запропоновано шляхи вирішення цих проблем. Негативно оцінено явища так званого судового активізму у випадках, коли суди призначають конкретну процедуру без клопотання комітету кредиторів, оскільки прийняття цих рішень судом вимагає спеціальних знань, якими судді достатньо не володіють.


У підрозділі 4.5 „Процесуальний плюралізм у конкурсному процесі“ досліджено можливості більш оптимального використання у конкурсному процесі принципу процесуального плюралізму, тобто багатоваріантності шляхів розв'язання проблеми неплатоспроможності боржника. Підкреслено, що цей принцип може бути втілено в організацію конкурсного процесу в різних формах та обсязі. Множина процедурних модифікацій створює гнучкий конкурсний механізм для вибору і застосування оптимального варіанта реструктуризації або ліквідації неплатоспроможних боржників. Гнучкість конкурсного процесу прямо залежить від кола спеціальних алгоритмів для врегулювання проблеми неплатоспроможності. Чим ширше це коло, тим більш оптимальним може бути вибір для розв’язання конкретного випадку неплатоспроможності, ускладненого збігом кредиторів. Тому зроблено висновок, що важливим напрямом вдосконалення конкурсного процесу є пошук його нових раціональних алгоритмів.


Обґрунтовується різна правова природа підготовчих, реорганізаційних та ліквідаційної процедур і у зв’язку з цим запропоновано диференціацію підстав для їх призначення в межах конкурсного процесу.


Відзначено, що законодавцем обрано не зовсім оптимальне коло категорій боржників, проблему неплатоспроможності яких доцільно розв’язувати за правилами спеціального алгоритму, оскільки не враховано нагальної необхідності у конструюванні спеціальних алгоритмів провадження для категорій боржників, які є операторами на товарних ринках із високим ступенем державного регулювання. До таких операторів належать суб’єкти природних монополій, особливо компанії з виробництва, передачі та постачання електричної енергії, оператори телекомунікацій, а також усі види фінансових установ. Спеціальні алгоритми провадження для операторів, які є


продуцентами цих товарів та послуг, мають враховувати особливості режиму посиленого державного регулювання відповідно до вимог оптового ринку електричної енергії та інших ринків, що перебувають у стані природної монополії, ринків телекомунікаційних та фінансових послуг. Режими посиленого державного регулювання для визначених законодавцем ринків товарів та послуг неоднорідні за засобами правового регулювання, оскільки вони відрізняються залежно від об’єктивних характеристик продуктів і послуг та їх значення для суспільства. Тому конструкції спеціальних алгоритмів конкурсного процесу для ринків посиленого державного регулювання мають бути функціонально сумісні з режимом цього регулювання, що не спостерігається на даний час і що є одним із суттєвих недоліків чинного законодавства України про банкрутство. Підкреслено, що функціональна сумісність забезпечується, насамперед, включенням органів державного регулювання та контролю за такими ринками до складу учасників конкурсного процесу.


Розділ V „Напрями упорядкування транскордонних аспектів неспроможності“ складається з двох підрозділів.


У підрозділі 5.1 „Проблематика транскордонної неспроможності та досвід його нормативного упорядкування“ досліджено доктринальні і прикладні проблеми неплатоспроможності боржників, які поширюються за межі національної юрисдикції. Розкрито природу феномена транскордонної неспроможності і висвітлено спектр проблем з його правовим урегулюванням. Визначено, що проблематика транскордонної неспроможності значною мірою зумовлена явищами зростаючої глобалізації світової економіки. Підкреслено, що теоретичне опрацювання цих проблем сформувало відповідну підгалузь науки міжнародного приватного права під назвою транскордонна неспроможність. Завдяки порівняльно-правовому методу зроблено висновок, що в теорії, законодавстві та судовій практиці різних країн сформувалися дві основні моделі для розв’язання проблем транскордонної неспроможності, а саме: „універсальність“ та „територіальність“. Наведено огляд документів міжнародного права про транснаціональну неспроможність, які, за висновком здобувача, мають на даний час переважно регіональний характер, оскільки створюються, як правило, у закритих або напівзакритих економічних системах, що об’єднують країни єдиного або близького цивілізаційного типу.


У підрозділі 5.2 „Вибір нормативної основи для врегулювання транскордонних аспектів неспроможності“ розглянуто питання впровадження в Україні оптимального нормативного механізму транскордонної неспроможності. Відзначено, що у зв’язку зі вступом України до СОТ слід очікувати значне поширення випадків транскордонної неспроможності уже в найближчому майбутньому. З огляду на цю подію зроблено висновок про необхідність розроблення у національному законодавстві України про банкрутство нормативних положень для розв’язання потенційних транснаціональних проблем у практиці його


 


застосування. Основною проблемою розроблення є вибір оптимального міжнародно-правового документа про транскордонну неспроможність для впровадження його визначальних засад у національне законодавство України. За висновком здобувача порівняльно-правовий аналіз свідчить на користь вибору Типового закону ЮНСІТРАЛ про транскордонну неспроможність як базового документа, оскільки йому властиві ознаки універсальності і гнучкості, які необхідні для обслуговування потреб міжнародного комерційного обороту.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины