Беляневич О.А. Теоретичні проблеми господарського договірного права

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, обраної для дослідження; визначаються мета та завдання роботи, методологічна та теоретична основа дослідження, його об`єкт і предмет; сформульовані положення, що відображають наукову новизну одержаних результатів; висвітлюється їх теоретичне та практичне значення, апробація та форми впровадження в законотворчу та практичну діяльність.

Розділ 1 „Концептуальні засади формування та розвитку господарського договірного права як нормативної підсистеми” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 „Договір - засаднича категорія господарського договірного права: питання загальної теорії” подається загальна характеристика договору як юридичної конструкції, що використовується різними галузями права. Для пояснення універсальності договору та його регулятивних властивостей дисертантка характеризує його за допомогою обраних міждисциплінарних методів дослідження: 1) в соціологічному аспекті як вид соціальної дії, оскільки із укладенням будь-якого договору сторони пов`язують певний смисл (досягнення певної мети); 2) з точки зору праксеології як різновид цілеспрямованого співробітництва, що становить відмінну рису людського суспільства; 3) в філософському контексті як вияв комунікативності - умови співіснування членів суспільства, що забезпечує формування соціальної спільності із збереженням індивідуальності кожного її елемента. Зазначені характеристики можуть слугувати теоретичним підґрунтя сучасної загальної теорії договору. Дисертантка наголошує на тому, що такі підходи спростовують поширену уяву про суто цивілістичну (приватно-правову) природу договору, і зазначає, що питання про допустимість договірної (індивідуальної) саморегуляції в суспільних відносинах та її межі має вирішуватися залежно від особливостей предмету, методу та цілей правового регулювання галузі (зокрема, з огляду на необхідність забезпечення публічних інтересів у відповідних суспільних відносинах).

Звертається увага на полісемію терміну „договір” та різні рівні його розуміння в залежності від ракурсу дослідження: як дво- або багатосторонньої угоди/домовленості, яка слугує підставою виникнення відносин, за якими закон визнає правовий (юридичний) характер; як зобов`язання (правовідношення), в якому управомоченій особі протистоїть конкретний зобов’язаний суб’єкт і де праву однієї особи кореспондує обов’язок іншої особи до відповідної поведінки; як  різновиду спеціальних правових засобів - особливих юридичних утворень, призначених для організації та регулювання відповідних суспільних відносин, розрахованих на багаторазове використання, види та порядок застосування яких передбачені законодавством. На думку дисертантки регулятивні властивості будь-якого договору не перетворюють його на джерело права. Останнім може бути лише нормативно-правовий договір, зміст якого складають правила загального та обов’язкового характеру (правові норми) і який є актом договірної правотворчості та має переважно публічний характер. Індивідуально-правовий договір виступає регулятором відносин лише між його контрагентами.

У підрозділі 1.2 „Договір в механізмі соціального регулювання господарських відносин: загальна характеристика, функції” досліджено значення договору в соціальному регулюванні господарських відносин, тобто в упорядкуванні цих відносин, що здійснюється суспільством за допомогою системи соціальних норм. В соціальному регулюванні виділяються нормативне (в тому числі нормативно-правове) та індивідуальне (автономне) регулювання. Судове регулювання договірних відносин опосередковує нормативне та індивідуальне, доповнює їх у випадку виникнення юридичного конфлікту (спору про права та обов`язки) за умови його ініціювання заінтересованою особою (стороною в договорі або органом держави у випадках, передбачених законом). Укладення договору зумовлює „приведення” в динамічний стан нормативних регуляторів, що існують у двох площинах: в нормативно-правовій (юридичній), де відбувається перехід правової норми із статичного в активний стан; в позаюридичній, в якій реалізуються інші соціальні норми (норми моралі, звичаї ділового обороту, формулярне право) як моделі управління системою суспільних відносин. Особлива увага в підрозділі приділена механізму правового регулювання та функціям, які виконує договір на окремих його стадіях. На стадії виникнення прав та обов`язків (правовідносин) договір виконує функцію первинно-утворюючого юридичного факту. На  стадії реалізації норм права, а також суб`єктивних прав та обов’язків найбільш повно розкривається сутність договору як зобов`язання, його програмно-координаційні та регулятивні властивості. У зв`язку з цим досліджено співвідношення понять „господарський договір”, „господарська угода” та „господарське зобов`язання” і обґрунтовано необхідність їх розмежування в нормах ГК.

Дисертанткою наводиться  характеристика господарського договірного зобов`язання (відносного правовідношення), як такого, що має: 1) визначений суб’єктний склад (ст.2 ГК); 2) власну сферу існування  – господарську діяльність (ст.1 ГК); 3) зміст (права та обов’язки, специфіка яких зумовлена цією сферою); 4) об’єкт, тобто відповідні дії (ст.173 ГК). У господарському зобов`язанні суб’єктивному праву управомоченої сторони (праву вимоги) кореспондує обов’язок іншої виконати певні дії господарського чи управлінсько-господарського характеру або утриматися від певних дій. На відміну від цивільно-правових зобов’язань, головною рисою яких вважається формально-юридична рівність кредитора і боржника, особливості господарських договірних зобов’язань, які мають враховуватися при їх правовому регулюванні, полягають у тому, що кредитор та боржник: 1) можуть мати різний статус, перебуваючи у стані субординації (суб`єкт господарювання – суб`єкт організаційно-владних повноважень); 2) можуть перебувати у стані фактичної (економічної) нерівності, згладжування якої (зокрема, у вигляді запобігання зловживанню правами економічно сильнішою стороною) повинно забезпечуватися законодавчо (нормами ст.207 ГК про недійсність умов договору приєднання, правилами ст. 178 ГК та ст. 633 ЦК про публічні зобов’язання суб`єктів господарювання/ публічні договори, законодавством про захист економічної конкуренції тощо).

Дисертанткою доводиться, що будь який договір є спільним правореалізаційним актом (дією) суб’єктів права, спрямованим на виникнення їх суб`єктивних прав та обов’язків. В цьому правореалізаційному акті залежно від виду суспільних відносин, який опосередковується договором, поєднується такі форми правореалізації як  дотримання норм права (утримання від вчинення дій, що заборонені законом), виконання (вчинення активних дій, спрямованих на реалізацію визначених законом обов’язків), використання норм права суб’єктами на свій розсуд (вчинення активних дій, дозволених або незаборонених правом). Особливості господарського договору як акта правореалізації формуються під впливом методу регулювання господарських відносин та спеціальних норм (господарського права), які регулюють господарську діяльність.

У підрозділі 1.3 „Господарське договірне право – комплексний правовий інститут в системі права України” предметом уваги дисертантки є визначення місця господарського договірного права в системі права України, засади його формування та розвитку. З позицій системного підходу господарське договірне право виступає складовою господарського права (його інститутом), і  одночасно як система нижчого рівня в системі права в цілому. Це дає можливість виділяти наступні рівні зв`язків норм господарського договірного права із іншими нормами: 1) внутрішній рівень, тобто взаємодію загальних норм ГК про господарські договори та норм, що регулюють окремі види господарських договорів; 2) галузевий, на якому норми, які утворюють господарське договірне право, взаємодіють з іншими елементами системи господарського права; 3) міжгалузевий, на якому виявляються зв`язки між господарським договірним правом та іншими галузями права (зокрема, цивільним, з яким найбільш активно „контактує” господарське право). Через це особливості господарського договірного права як правового інституту (структурованої і упорядкованої сукупності норм) не вичерпується особливостями елементів, що складають його, а полягають, насамперед, в характері зв’язків та відносин між цими елементами.

На думку дисертантки теоретичні проблеми господарського договірного права не можуть бути розв`язані винятково в методологічних рамках дихотомічного поділу права на приватне і публічне, оскільки метою функціонування системи права в цілому та окремих її елементів є забезпечення „замиреного” середовища у суспільстві. Досягнення цієї мети в різних галузях забезпечується за допомогою різних правових засобів. Формування та розвиток господарського договірного права як галузевого інституту досліджується з позиції об’єктивних процесів галузевої і функціональної спеціалізації в праві, які виступають проявом його системності, та форм спеціалізації: 1) предметної та функціональної диференціації (розгалуження нормативного змісту правового регулювання); 2) конкретизації (деталізації змісту нормативного регулювання); 3) інтеграції/уніфікації (узагальнення регламентації того спільного, що притаманне певним групам суспільних відносин). Господарське право загалом може розглядатися як історичний результат предметної спеціалізації права. Функціональна спеціалізація в сфері регулювання договірних відносин виявляється у “розподілі навантаження”: 1) між нормами однієї галузевої приналежності (загальними нормами, що регулюють порядок укладення, зміни, розірвання господарських договорів, їх зміст, виконання тощо, та спеціальними нормами, що регулюють окремі видів господарських договорів із врахуванням їх специфіки); 2) між нормами господарського права та нормами цивільного права (загальними положеннями про правочини, зобов’язання, договори). Враховуючи це, господарське договірне право, тобто сукупність господарсько-правових норм, що регулюють усі стадії існування договірного зобов`язання, а також переддоговірну стадію (стадію укладення господарського договору), визначається як складний інститут господарського права, в якому виділяються загальні положення про договори та спеціальні норми про окремі види господарських договорів. Господарське договірне право як елемент системи права в цілому запропоновано розуміти як комплексний інститут (цілісну нормативну підсистему), існування якого зумовлюється спеціалізацією правового регулювання господарських відносин (предметною та функціональною диференціацією, конкретизацією, інтеграцією).

У підрозділі 1.4 „Cтруктурні особливості господарського договірного права України” досліджується елементний склад господарського договірного права, особливості якого зумовлюються його комплексним характером; при цьому дисертантка вважає, що ідея протиставлення господарського та цивільного права по суті заперечує єдність системи права як сукупності норм.

Виділено пов`язані між собою функціональними зв`язками групи норм, дія яких поширюється на господарські договори, а саме:

норми ГК загального характеру, які регулюють господарські зобов’язання та господарські договори, за відсутності інших спеціальних законодавчих приписів;

спеціальні норми господарського законодавства, які регулюють договірні відносини певного виду із врахуванням їх особливостей;

спеціалізовані норми ГК, які не є самостійною нормативною основою для виникнення правовідносин, а утворюють єдиний регулятор лише у сукупності із регулятивними та охоронними нормами (норми-дефініції, декларативні норми або норми-принципи, оперативні норми).

Вказується на те, що загальні норми ЦК про правочини, зобов’язання та договори поширюють свою дію на господарські договори за відсутності спеціальних приписів ГК та інших законодавчих актів.

За функціональною роллю в механізмі правового регулювання норми господарського договірного права поділяються на вихідні правові норми (норми-засади, норми-принципи, норми-настанови) та безпосередньо регулятивні (норми-правила поведінки). Основу господарського договірного права як комплексного правового інституту складають норми-засади Конституції України (зокрема, статей 8, 13, 15, 42) та норми-засади, зведені законодавцем в статтю 5 ГК „Конституційні основи правопорядку в сфері господарювання”. В ГК принципи, на яких ґрунтується правова регламентація господарських договірних відносин, окремо не визначені. Тому норми про господарські договори повинні ґрунтуватися на конституційних принципах в сфері господарювання, міжгалузевих принципах (засадах розумності, добросовісності, справедливості, які віднесені в роботі до аксіологічних засад господарського договірного права) та галузевих загальних принципах.

З огляду на інтеграційні процеси в праві та закріплення в ЦК принципу свободи договору, головним інституційним принципом господарського договірного права є принцип обмеженості свободи договору у передбачених законом випадках. З огляду на досвід країн Заходу може ставитися питання про заміну принципу свободи договору принципом пропорційності.

Обмежувачі договірної свободи в сфері господарювання знаходяться в різних площинах: 1) нормативно-правовій, де вони об’єктивовані у нормах законодавства і існують у вигляді імперативних приписів (заборон або позитивних зобов’язувань); 2) позаюридичній, в якій вони існують у неформалізованому вигляді як певні загальні ідеї („правила чесної поведінки”, “принципи гуманності та моралі” тощо), яких мають дотримуватися всі учасники господарських правовідносин.

У договірних відносинах за участю держави принцип свободи договору звужується найбільш наочно, оскільки виключається: 1) для державних органів, що виконують відповідні функції у договірних відносинах (продавця державного майна, орендодавця, концесієдавця, державного замовника тощо) в межах компетенції, визначеної законодавством; 2) для суб’єктів господарювання, які зобов’язані в силу закону укладати відповідні договори із врахуванням встановлених застережень.

З огляду на спеціалізацію права регулятивні норми господарського договірного права, як складного інституту, поділяються на загальні і спеціальні. Спеціалізація норм господарського договірного права виявляється в двох аспектах: міжгалузевому (в контексті існування загальних норм ЦК та спеціальних господарсько-правових норм) і внутрішньогалузевому (спеціалізація господарсько-правових норм в рамках галузі господарського права). Зазначається, що норми цивільного законодавства про договори та зобов`язання в якості „носіїв” інтегративного в регулюванні майнового обороту співвідносяться із нормами господарського права як загальні та спеціальні.

В господарському договірному праві, як інституті господарського права, дисертанткою виділяються загальна та особлива частина. До загальної частини віднесені загальні норми ГК, що встановлюють уніфіковані правила про господарські договори будь-якого виду (основні або генеральні правила) і доповнюються у передбачених ГК випадках загальними нормами ЦК про правочини, зобов’язання та договори. Особливу частину господарського договірного права утворюють спеціальні деталізовані норми ГК та інших нормативно-правових актів про окремі види договорів, що є проявом правової конкретизації. У зв`язку з цим дисертантка звертає увагу на небезпеку переростання конкретизації правового регулювання певних відносин у казуїстичне (на прикладі відносин приватизації). Норми ЦК про окремі види зобов`язань  (розділ ІІІ книги п`ятої) доповнюють спеціальну регламентацію господарських договорів у передбачених ГК випадках.

Проведено дослідження норм господарського договірного права з точки зору їх структури та узгодженості (норм-приписів та логічних норм). Обґрунтовується, що основний вплив на формування юридичного режиму господарських договорів справляють спеціальні норми-приписи, а логічні норми, як втілення спеціалізації права, слугують його доповненням там і тоді, де і коли немає потреби у вичерпному спеціальному регулюванні окремих фрагментів господарських відносин.

Особлива увага приділена питанню про відповідність господарського договірного права як системи норм вимогам деонтичної логіки (деонтичної узгодженості, деонтичної збалансованості, деонтичної повноти). Крізь призму деонтичної логіки розглянуто питання лакун у господарському договірному праві, під якими запропоновано розуміти дефекти в логічних нормах у випадку відсутності необхідних ланок (структурних елементів) в регулюванні певних типів/видів господарських договорів. На думку дисертантки, належний логічний рівень системи має підтримуватися не лише законодавцем, але й через механізм договірної саморегуляції та судову практику.

Розділ 2 „Джерела господарського договірного права: поняття, види, система” складається з п`яти підрозділів.

У підрозділі 2.1 „Соціальні регулятори  господарських  договірних відносин та їх види” подається загальна характеристика соціальних регуляторів (соціальних норм) господарських договірних відносин. Оскільки, на думку дисертантки, між юридичним і соціологічним позитивізмом та теорією природного права існує тісний взаємозв`язок, відсутні підстави для протиставлення форм господарського договірного права (джерел в спеціально-юридичному значенні) та їх соціальних джерел. За змістом ст. 7 ГК джерелом господарського права, як галузі, є нормативно-правові акти у відповідній ієрархії. В підрозділі обґрунтовується принципова можливість включення в систему джерел господарського договірного права, що знаходяться між собою у взаємодії, поряд із нормативно-правовими джерелами (формами) інших соціальних регуляторів – норм моралі, правових звичаїв (звичаїв ділового обороту), формулярного права („квазіправа”), а також судової практики. В рамках обраної методології дослідження джерела господарського права розглядаються як уособлення і результат суспільного (колективного) досвіду, що формується в процесі соціальної взаємодії, зокрема, в сфері господарювання. Звертається увага на поліструктурність цього досвіду: 1) на національному рівні він втілюється в закони та інші нормативно-правові акти, внутрішні звичаї ділового обороту, судову практику, суспільну правосвідомість, моральні уявлення (добру совість, справедливість, чесність тощо), які сприймаються більшістю членів суспільства і є визначальними при оцінці юридично значущих обставин, а також формулярне право („квазіправо”); 2) на наднаціональному макрорівні (у відносинах між окремими країнами) та мегарівні (відносинами між групами країн) суспільний досвід в економічній сфері втілюється в міжнародні дво- та багатосторонні договори та конвенції, право Європейського Союзу як регіональної правової системи, практику Європейського суду з прав людини, міжнародні торгові звичаї.

Аналізується питання взаємодії моральних та правових (юридичних) норм, зокрема, через закріплення оціночних понять (добросовісності, розумності, справедливості) в законодавчих актах. Дисертантка звертає увагу на те, що моральні і правові норми як факти соціальної дійсності являють собою фіксацію існуючого та формулювання на його основі належного (обов`язкового). Вони мають спільний предмет регулювання, в тому числі договірні відносини в сфері господарювання, і єдину спільну мету – належну організацію життя в суспільстві, але відрізняються способами досягнення цієї мети. Регулятивні особливості моральних норм зумовлюються їх статусом універсальних цінностей, або правових стандартів (Р. Лукич), які спрямовують формування, функціонування та розвиток правової системи країни в цілому, пронизуючи всі її елементи (систему права, юридичну практику та правосвідомість). Визнання аксіологічного (ціннісного) статусу моральних категорій в господарському договірному праві означає і те, що вони не обов`язково мають фіксуватися в тексті законодавчого акту. Як вихідні ідеї, вони не тільки не можуть монополізуватися окремою галуззю права, але й не можуть визнаватися прерогативою позитивного права. Засади добросовісності, розумності та справедливості як вихідні ідеї в праві виявляють свою регулятивну силу в різних галузях права, доповнюючись галузевими принципами. В сфері господарської діяльності, яка потребує спеціальної регламентації з метою захисту публічних інтересів, інтенсивність регуляторної дії моральних норм виявляється нижчою порівняно із нормами позитивного права.

У підрозділі 2.2 „Нормативно-правові джерела (форми): загальна характеристика, дія в часі та напрямки удосконалення” розглядається система інституційних джерел господарського договірного права – законів та інших нормативно-правових актів, якими завдаються основні параметри порядку в сфері господарювання. Домінуюче значення форм права серед інших джерел господарського договірного права визначається належністю правової системи України до романо-германської правової сім`ї. Аналізуються типові та примірні договори, як вид нормативно-правових актів, основне призначення яких полягає у визначенні необхідної або бажаної з точки зору держави моделі договірного зобов’язання, а також у спрощенні процесу укладання конкретних господарських договорів (узгодження умов договору). Досліджено проблему дії системи нормативно-правових джерел у часі, яка породжена сучасною кодифікацією господарського та цивільного законодавства та необхідністю застосування норм ГК та ЦК до договірних відносин, які склалися до 1 січня 2004 р. Обґрунтовується необхідність закріплення в ГК темпоральних норм, які б визначали порядок дії норм господарського законодавства, в тому числі про договори, у часі (зокрема, правила про те, що закони та інші нормативно-правові не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність суб`єкта господарювання). Обґрунтовано положення про співвідношення господарського договору і закону: господарський договір не може суперечити обов`язковим для сторін правилам, які встановлені законом, чинним на момент укладення договору. Основними способами дії норм про господарські договори у часі запропоновано вважати перспективну дію та негайну дію, що включає в себе ультраактивну форму. Пропонується встановити правило незмінності умов договору, який відповідав вимогам закону на момент його укладення, на випадок зміни у законодавстві. Такі норми мають забезпечити реалізацію правового принципу впевненості сторін та сприяти договірній саморегуляції господарських відносин загалом.

Проаналізовано, яким чином система юридичних джерел (форм права) впливає на договірну саморегуляцію господарських відносин, яка є ефективним засобом гармонізації інтересів суб`єктів господарського обороту. Законодавчі норми мають ґрунтуватися на ідеї: 1) превенції (попередження під загрозою настання певних наслідків) найбільш небажаних варіантів поведінки сторін договору з точки зору публічних інтересів (недійсність договору); 2) захисту інтересів добросовісної сторони договору. Дисертанткою обґрунтовується теза про те, що довільне розширення в законодавстві в імперативний спосіб кількості істотних умов для господарських договорів окремих видів договірній саморегуляції не сприяє. Дисертантка доходить висновку про те, що: 1) мінімально необхідними істотними умовами майнового господарського договору має бути предмет та ціна договору та/або порядок чи спосіб обчислення цієї ціни на момент виконання договору; 2) для організаційних господарських договорів необхідними та достатніми істотними умовами мають бути умови про предмет договору та  його строк; 3) для господарських договорів в сфері державного господарювання (державні контракти, договори купівлі-продажу об`єктів приватизації, концесійні договори, угоди про розподіл продукції тощо), правове регулювання яких розвивається в напрямку правової конкретизації, коло істотних умов має залежати від способу укладання цих договорів (конкурентний або неконкурентний) і значною мірою визначатися через закріплення в законі відповідних прав та обов`язків сторін.

Щодо проблеми адаптації законодавства про господарські договори до стандартів ЄС, то в контексті завдань, встановлених ст. 2  Договору про Європейський Союз 1992 р., вона має полягати в усуненні принципових, не сумісних із правовими актами Співтовариства, розбіжностей та проводитися з огляду на забезпечення пріоритетних національних економічних інтересів за допомогою власних правових засобів.

У підрозділі 2.3 „Правові звичаї (звичаї ділового обороту), їх місце в ієрархії джерел та особливості застосування” розглядаються особливості звичаю як соціального регулятора господарських договірних відносин. Під звичаєм ділового обороту дисертанткою пропонується розуміти соціальну норму, яка склалася у певній сфері господарської/підприємницької діяльності внаслідок постійного та уніфікованого її застосування (повторення) і яка сприймається суб`єктами господарювання як загальнообов`язкова для дотримання та виконання у цій сфері. Звичаї ділового обороту мають явно виражений темпоральний характер і з часом можуть втрачати значення, як застарілі і такі, що не відповідають поточним потребам ділової практики. Усталеність звичаю має здебільшого оціночний характер, оскільки законодавець не визначає, протягом якого саме часу має застосовуватися певне правило поведінки для перетворення його на норму звичаю. Зважаючи на відсутність в умовах адміністративно-розподільчої економіки об`єктивних умов для регламентації господарських договорів нормами звичаїв, а також досить детальну нормативно-правову регламентацію окремих видів господарської діяльності в сучасних умовах, наразі внутрішні (національні), в тому числі локальні, звичаї ділового обороту є нечисленними, а сфера їх застосування – незначною. Водночас в умовах глобалізації товарних ринків основне регулятивне навантаження виконують міжнародні торгові звичаї. В ієрархії джерел господарського договірного права звичай обіймає підпорядковане закону та нормам моралі місце, і не може витісняти узгоджені сторонами умови договору. Дисертанткою звертається увага на те, що між формою права та звичаєм ділового обороту існує рухливий зв`язок, який виявляється у трансформації звичаю в інституційне джерело. Така трансформація можлива:  а) у випадку фіксації норми звичаю у затверджуваних суб`єктами господарювання документах (локальних актах бірж, зводах звичаїв портів тощо); б) через безпосереднє закріплення в нормах права звичаєвих за походженням норм (наприклад, права притримання). Джерелом господарського договірного права може виступати звичай, який діє незалежно від закону (consuetudo praetere legem), тобто за відсутності відповідного нормативно-правового регулювання, субсидіарне ж застосування звичаїв, що доповнюють закон (secundum legem), допускається лише у передбачених законом випадках. Сфера застосування звичаю ділового обороту обмежується лише майново-господарськими та організаційними відносинами за участю суб`єктів господарювання, які знаходяться у стані рівності. В договірних відносинах за участю держави звичай, який існує в необ`єктивованому (неформальному) вигляді,  не може виконувати роль джерела права через особливості формування правосуб`єктності органів держави за принципом „дозволено лише те, що безпосередньо передбачено законом”. Дисертанткою доводиться, що особливості застосування судом звичаїв як джерела права полягають у тому, що обов`язок доведення існування звичаю має бути покладений на сторону, яка посилається на нього в обґрунтування своїх вимог або заперечень, за загальними правилами доказування в господарському судочинстві.

Дисертанткою  проаналізовано інші конструкції, що несуть в собі ознаку звичайного (усталену практику відносин між сторонами та вимоги, що звичайно ставляться), але не є джерелом права. Ці поняття пропонується розуміти як складові узагальнюючого поняття - ділових узвичаєнь, тобто поширеної в певній сфері господарської/ підприємницької діяльності практики відносин. Обґрунтовується, що ділові узвичаєння можуть бути визнані умовами конкретного договору (так звані відсутні умови договору), що випливають із необ`єктивованої волі сторін, а не із норми звичаю, якщо це доведено заінтересованою стороною у встановленому процесуальним законом порядку. Обґрунтовується, що, на відміну від ділових узвичаєнь, звичай ділового обороту не може визнаватися засобом тлумачення договору/правочину, як це наразі передбачено ч. 4 ст. 213 ЦК.

У підрозділі 2.4 „Судова практика як соціальний регулятор договірних відносин” досліджено сутність та структурованість судової практики як джерела права. Регулятивна роль судової практики пов`язується дисертанткою, насамперед, із нормою ч. 2 ст. 124 Конституції України про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі. Зважаючи на те, що судове регулювання суспільних відносин посідає в соціальному регулюванні проміжне (опосередковуюче) місце між нормативним та індивідуальними рівнями, сутність судової практики не може бути визначена через поняття норми. Дисертанткою запропоновано розуміти судову практику: 1) як діяльність, що організаційно (через судове рішення) впливає на господарські договірні відносини, виступаючи при цьому проміжною ланкою між законодавством та договором; 2) як результат цієї діяльності (соціально-правовий досвід), який, власне, і є джерелом господарського договірного права. В праксеологічному аспекті пропонується розглядати судову практику як поняття, що позначає: 1) діяльність Конституційного Суду України як органу конституційної юрисдикції; 2) діяльність судів загальної юрисдикції, в тому числі господарських, по відправленню правосуддя, тобто вирішенню спору по суті, перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядку. За ієрархію, яка відображає „глибину індивідуалізації” судового регулювання, акти судових органів поділяються на: 1) акти правотворчості, якими є рішення Конституційного суду України з визнання неконституційними нормативно-правових актів та рішення інтерпретаційного характеру;  правоположення - узагальнюючу судову практику Верховного Суду України та Вищого господарського суду України, спрямовану на забезпечення однаковості застосування судами норм законодавства (постанови Пленуму ВСУ, правові позиції по окремих справах, рекомендації та інформаційні листи ВГСУ); казуальну практику - акти (рішення та постанови), що ухвалюються господарськими судами при вирішенні господарських спорів по суті (первісна практика) та/або при апеляційному та касаційному перегляді судових рішень. Поряд із правоположеннями вищих судових інстанцій джерелом sui generis виступає також досвід цих інстанцій, який фактично має імперативний характер і, існуючи в латентному вигляді, скеровує суди першої інстанцій з метою правильного застосування останнім матеріального та процесуального права (вказівки по конкретній справі, обов`язкові для суду першої інстанції під час нового розгляду справи). Рішення КСУ через свою загальнообов`язковість мають задавати напрям і вихідні засади правозастосування для всіх судів України, спрямовувати узагальнюючу практику вищих судових інстанції та казуальне право; узагальнююча практика ВСУ та ВГСУ має складати основу казуального права, яке формується при розгляді конкретних спорів і не може конфліктувати із законом як нормативно-правовим джерелом регулювання господарських договірних відносин.

Проблема судової практики як джерела господарського договірного права розглянута крізь призму лакун у праві, які утворюються на ділянках правової уніфікації та конкретизації. Дисертанткою обґрунтовано, що судова практика як джерело права, крім регулятивних функцій, забезпечує також функцію підтримання належного деонтичного стану господарського договірного права як нормативної підсистеми, зокрема, через заповнення лакун за допомогою інтерпретації (тлумачення) судами норм права, застосування аналогії закону та аналогії права. На основі теорії логічного розвитку норм (Є.В. Васьковський) обґрунтовується теза про те, що застосування аналогії (та створеної при цьому судової казуальної норми) допускається лише у „горизонтальних” договірних відносинах. Звертається увага на те, що застосування аналогії закону та аналогії права до організаційних договірних відносинах за участю суб`єкта організаційно-господарських повноважень (органу держави, органу місцевого самоврядування) може призводити до порушення судовою казуальною нормою принципу формування правосуб`єктності зазначених органів.

У підрозділі 2.5 „Проблемні питання формулярного права в сучасних умовах господарювання” досліджується сутність формулярного права як „квазіправа”, автономної від держави нормотворчості, що виростає із ділової практики. Існування формулярного права пов`язується із конструкцією договору приєднання, легальне визначення якого законодавчо закріплене в ст. 634 ЦК. Під формулярним правом дисертанткою розуміються правила, які одноособово встановлені суб`єктом господарювання, закріплені в стандартній формі (тексті) договору певного виду, є загальнообов`язковими для усіх осіб, які можуть виступати контрагентами такого суб`єкта. Квазіправове регулювання в умовах ринкової економіки здійснюється множиною автономних центрів (на рівні окремих суб`єктів господарювання, насамперед, тих, що мають економічну владу). Цим зумовлюються не тільки особливості об`єктивації (фіксації) таких правил в численних розрізнених текстах, але й необхідність законодавчого коригування та судового контролю за таким видом соціальної регуляції. Аналізується співвідношення договору приєднання із типовими та примірними договорами як джерелами (формами) господарського договірного права, звертається увага на необхідність їх чіткого розрізнення. Наголошується на тому, що укладання господарського договору на основі типового договору ззовні може бути схожим із договором приєднання. Проте неможливість відхилення від якщо і не всіх, то абсолютної більшості умов типового договору, існує для обох адресатів нормативно-правового акту (контрагентів), а не лише для одного з них (сторони, що приєдналася), як це має місце в договорах приєднання.

Зважаючи на високий рівень нормативної регламентації господарської діяльності в сучасних умовах, в практиці господарювання „класичні” договори приєднання, що повністю складалися б із визначених лише однією стороною умов, практично не зустрічаються, через що в законодавстві мають встановлюватися вимоги щодо окремих умов договорів, які включаються в формуляри без обговорення („стандартні умови”).

Проводиться порівняльно-правовий аналіз конструкцій публічного договору та договору приєднання. За буквальним тлумаченням положень ст.634 ЦК та ст.179 ГК у суб’єкта господарської діяльності, який розробив формуляр, відсутній обов’язок укладати договір з кожним, хто до нього звертається. Тому de lege lata публічний договір змістовно є більш вузьким поняттям ніж договір приєднання, оскільки останній не містить обмежень по суб’єктному складу та виду діяльності сторін.

Звертається увага на те, що правила ч. 2 та 3 ст. 634 ЦК стосуються тільки особливих підстав зміни або розірвання договору, які заявлені стороною, що приєдналася, а тому повинні застосовуватися субсидіарно із нормами ст. 651 ЦК. На думку дисертантки, зміна та розірвання договорів приєднання за умов, встановлених в ст. 634 ЦК, не є ефективним механізмом захисту прав інтересів слабкішої сторони: зміна умов договору приєднання означає фактичне перетворення його на договір із узгодженими умовами, а розірвання такого договору може перешкоджати реалізації економічних інтересів сторони, яка приєдналася. У зв`язку з цим особлива увага приділена питанню правової регламентації недійсності умов договору приєднання, оскільки в такий спосіб законодавець може коригувати вади формулярного права. На думку дисертантки,  захист інтересів слабкішої сторони в договорі приєднання має здійснюватися: 1) через законодавче закріплення критеріїв  нікчемності умов такого договору; 2) за допомогою інституту неособистого позову як процесуального захисту публічних інтересів, який має бути закріплена в господарському процесуальному законодавстві.

Розділ 3 „Правовий порядок у господарських договірних відносинах та  проблема засобів його забезпечення” складається з п`яти підрозділів. 

У підрозділі 3.1 „Сутність категорії правового порядку у сфері господарювання” розглядаються теоретичні питання правового порядку як певного стану суспільних відносин та його значення для формування норм господарського договірного права. Проблема розуміння категорії „правовий порядок” у сфері господарювання пов`язується, на думку дисертантки, із соціальною співпрацею (суспільним розподілом праці), яка передбачає досягнення мінімально необхідного рівня узгодженості різноманітних інтересів окремих суб`єктів господарювання, держави та суспільства в цілому. Для цілей дослідження поняття інтересу та державного інтересу сприймаються дисертанткою в інтерпретації Конституційного Суду України в рішеннях у справі про охоронюваний законом інтерес від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 та справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99. Авторка вважає, що комунікативні властивості права, його публічність (в розумінні приналежності усім членам суспільства) зумовлюють практичну недосяжність розрізнення у формально-юридичному сенсі понять „приватний” та „публічний” інтерес. Основним питанням, яке має вирішуватися в процесі правового регулювання господарських договірних відносин, є не встановлення меж між приватними інтересами суб`єктів господарювання та публічними інтересами, а в тому, за допомогою якого юридичного інструментарію господарське договірне право може забезпечувати узгодженість інтересів суб`єктів господарювання та суспільства в цілому. Оціночність понять публічного та приватного інтересу ускладнює використання їх в якості системоутворюючих критеріїв унормування господарських договорів. Дисертантка вважає, що ключовою соціально-філософською ідеєю, яка може концептуально впливати на розвиток господарського права в цілому, є ідея солідаризму (в традиції Е. Дюркґайма і Т. Парсонса). У зв`язку з цим звертається увага на обов`язок співпраці сторін договору, закріплений в міжнародно-правових уніфікаціях (Принципах УНІДРУА та Принципах Європейського договірного права).

Категорія правового порядку розглянута дисертанткою також крізь призму економічної теорії господарського (конкурентного) порядку (В. Ойкен).

З позицій загальної теорії права правовий порядок пропонується розуміти як певну якісну характеристику стану врегульованих нормами позитивного права суспільних відносин в їх динаміці. В позитивно-правовому аспекті правовий порядок у господарських договірних відносинах (як складова суспільного господарського порядку) визначається  дисертанткою як реальна відповідність дій (актів правореалізації) суб`єктів господарського договору встановленому для певних видів договорів правовому режиму.  

Утвердження правового порядку пов`язується авторкою із юридичними засобами, що спрямовані на: 1) недопущення договірної саморегуляції, яка не відповідає публічним інтересам (конструкція недійсності господарських договорів); 2) забезпечення організованості, координації тих господарських відносин, що можуть опосередковуватися договірною формою (конструкція організаційного господарського договору); 3) виконання державою своїх функцій щодо забезпечення життєдіяльності суспільства (конструкція договорів в сфері державного господарювання); 4) забезпечення порядку в існуючих договірних відносинах (судове тлумачення господарського договору).

У підрозділі 3.2 „Теоретичні проблеми недійсності господарських договорів як засобу обмеження договірної саморегуляції” звертається увага на те, що перелік підстав недійсності господарських договорів, встановлений в ст.207 ГК, являє собою не тільки обмеження договірної свободи сторін, але й, насамперед, орієнтир їх вільного розсуду. Завдяки цьому орієнтиру створюється правова впевненість суб`єктів в тому, що вони можуть користуватися перевагами договірної саморегуляції своїх господарських відносин на власний розсуд з  огляду на ті критерії, за якими закон визнає небажаність або шкідливість такої саморегуляції для суспільства або інтересів інших осіб. Дисертанткою обґрунтовується необхідність узгодження норми ст. 207 ГК із ст. 20, 174 ГК та  розмежування підстав недійсності угод і підстав недійсності  умов типових та примірних договорів як різновиду нормативно-правових актів. Обґрунтовується de lege ferenda, що господарські угоди, що не відповідають вимогам закону, або вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладені учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), або укладені із порушенням встановленого законом обов`язкового порядку та/або способу укладання господарських договорів слід визначати як нікчемні.

Дисертанткою досліджено особливості нікчемності правочину, що порушує публічний порядок (ст.228 ЦК). З огляду на те, що норми Конституції України, як норми прямої дії, безпосередньо регулюють цивільні відносини поряд з актами цивільного законодавства, в контексті ст.203 ЦК сфера застосування ст.228 ЦК є розмитою, оскільки невідповідність змісту правочину актам цивільного законодавства може поглинатися невідповідністю його Конституції України. Категорії “публічний порядок” та “інтерес держави та суспільства” оцінюються дисертанткою із врахуванням рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді. Зазначається, що “публічний порядок” може розумітися і як порядок в сфері відносин, що є предметом регулювання цивільного законодавства, і у відносинах, обтяжених владним компонентом як відповідність поведінки суб`єктів договірних відносин інтересам суспільства і держави. Досвід використання категорії „публічний порядок” в законодавстві інших країн дає підстави стверджувати, що ця категорія значною мірою перебуває поза нормативно-правовими критеріями і встановлюється здебільшого за суддівським розсудом. Дисертантка вважає, що у випадку суперечності змісту договору актам законодавства (заборонам та позитивним зобов’язуванням), йдеться про антинормативну, протиправну поведінку сторін і відповідно про недійсність договору в силу ст. 207 ГК, ст.215 ЦК. Якщо сторони врегулювали свої договірні відносини на власний розсуд (за відсутності імперативних приписів законодавства, із відступленням від диспозитивних норм), то їх дії можуть бути антинормативними, але не протиправними в формально-юридичному сенсі. В цьому випадку договір може кваліфікуватися як такий, що порушує публічний порядок. З огляду на це публічний порядок визначається дисертанткою позанормативним критерієм договірної свободи, тобто соціально обумовленою ідеєю, принципом, який з необхідністю повинен бути дотриманий в договорах нарівні з ідеями справедливості, розумності, відповідності моральним засадам суспільства. З цієї точки зору уявляється недоцільним і в цілому таким, що не відповідає світовій практиці, закріплення в ст.228 ЦК переліку порушень публічного порядку.

У підрозділі 3.3 „Організаційні господарські договори – правовий засіб  упорядкування і координації господарських відносин” дисертантка звертає увагу на те, що в ГК поняття організації господарської діяльності необґрунтовано звужується до поняття управління. Дисертантка виходить із того, що поняття організації та управління субординовані як родове та видове, і підкреслює, що організаційні (програмно-регулятивні) властивості притаманні будь-якому господарському договору, особливо довгостроковому.

Досліджуються проблемні питання кодифікації норм про організаційні договори у горизонтальних господарських відносинах. Легальне визначення організаційно-господарських зобов’язань (ч.1 ст.176 ГК) звужує організаційні відносини тільки до управлінських і не може поширюватися на організаційно-господарські зобов’язання, перелічені в ч. 2, 4 ст.176 ГК, а також на немайнові зобов’язання, що виникають між непідпорядкованими суб’єктами господарювання на основі договорів, за допомогою яких координується їх діяльність.

Дисертанткою пропонується наступна класифікація організаційних договорів:

1) організаційні договори субординаційного виду (владно-управлінського). В сфері управління такий організаційний договір може бути укладений або у випадку, коли обов’язковість його укладення передбачена законом, або в тій сфері, що охоплюється правоздатністю суб’єкта господарських повноважень. У першому випадку для державних органів  як суб’єктів організаційно-господарських повноважень обов’язок укладення певних організаційних договорів повинен мати своє “розширення” (наприклад, у вигляді типового договору, затвердженого компетентним органом);

2) організаційні договори координаційного виду (між непідпорядкованими суб’єктами господарювання). Дисертанткою досліджено організаційні договори в сферах перевезення вантажів різними видами транспорту та електроенергетики, обов’язковість укладення яких в більшості випадків передбачена законодавцем. Дисертантка вважає необхідним включення в ГК загальних положень про організаційні господарські договори, в яких було б відображено особливості цієї конструкції, оскільки застосування загальних положень про договори (насамперед, вимог щодо змісту договору, порядку його укладення), які в цілому розраховані на майнові господарські договори, в ряді випадків є неможливим з огляду на немайновий характер організаційних договорів;

3) організаційні договори координаційно-субординаційного виду як синтетичного, що знаходиться на стику (або перехрещенні) договорів першого та другого виду. Сферою їх застосування є відносини між суб’єктами господарювання (асоційованими підприємствами, холдинговими компаніями), що ґрунтуються на економічній та/або організаційній залежності (простій або вирішальній) у формі участі у статутному фонді та/або управлінні. Важливо, що в таких відносинах юридичної (формальної) підпорядкованості може не бути.

Зазначається, що норми ч. 8 ст. 181, ч. 3-6 ст.180, ст. 208 ГК не повинні застосовуватися до організаційних договорів з огляду на немайновий характер останніх.

Звертається увага на те, що організаційно-господарські зобов`язання не можуть забезпечуватися такими правовими засобами, що спрямовуються на захист майнових інтересів кредитора, а також завдатком. Натомість можливим є забезпечення належного виконання зобов`язань, що виникають з організаційних господарських договорів координаційного типу, неустойкою (штрафом).

У підрозділі 3.4 „Договори в сфері державного господарювання – правовий засіб забезпечення публічних інтересів (на прикладі державних контрактів)” дисертанткою розглянуті теоретичні і практичні проблеми правового регулювання державних контрактів, які складають особливий тип господарських договорів в сфері державного господарювання. При цьому існування державного господарювання визнається однією з передумов виконання державою покладених на неї Конституцією України завдань по забезпеченню життєдіяльності суспільства. Серед договорів в сфері державного господарювання виокремлюються господарські договори за участю органів держави, які укладаються ними в межах своїх організаційно-господарських повноважень із суб`єктами господарювання різних форм власності, в тому числі державного сектору, і спрямовані на виконання державою своїх економічних і соціальних функцій (договори публічної спрямованості). В таких договорах держава виступає свого роду агентом публічних інтересів.

Державний контракт визначається як плановий договір, в основі якого знаходиться акт державного планування (державне замовлення) і обов’язковість  укладення якого для певного кола суб’єктів господарювання імперативно встановлена законом.

Проведено періодизацію історії розвитку законодавства про державні контракти та договори із казною, як їх прототипи. Звертається увага на те, що, попри особливості законодавства дореволюційного періоду (до 1917 р.), періоду непу, радянського законодавства другої половини 80-х - початку 90-х років минулого сторіччя, головною метою регулювання цих договорів залишається забезпечення публічних інтересів, сформованих на основі життєво важливих для суспільства потреб у певних благах .

Досліджуючи правове регулювання державних контрактів, дисертантка обґрунтовує положення про те, що:

1) в основу моделі державного контракту як правового засобу має бути покладена концепція трансформації плану в договір (А. Г. Биков), адаптована до умов соціально-ринкової економіки. Відповідно до цієї концепції положення державного замовлення (планового акту) трансформуються в умови договору через волевиявлення сторін і, відповідно, зміна чи скасування планового акту можуть впливати на долю договірного зобов’язання також лише через узгоджене волевиявлення  сторін;

2) належне та реальне виконання має бути принципом виконання зобов`язання, яке виникає на підставі державного контракту: саме таке виконання державним виконавцем своїх обов`язків за державним контрактом здатне забезпечувати задоволення пріоритетних державних (публічних) потреб. Необхідність цільового використання коштів державного бюджету та забезпечення прав суб`єктів господарювання зумовлює те, що оплата державним замовником поставлених товарів, виконаних робіт, наданих послуг не може виконуватися інакше, аніж це передбачено контрактом (зокрема, переданням виконавцю будь-якого майна або заміною способу виконання). Доводиться, що регулювання державних контрактів має виключати можливість застосовування цивільно-правових норм про притримання (ст.594-597 ЦК) та передання сурогату виконання - відступного (ст.600 ЦК), які унеможливлюють або значно ускладнюють досягнення необхідної соціально значущої мети таких договорів (забезпечення пріоритетних державних потреб).

Проведено порівняльне дослідження господарських договорів в сфері державного господарювання та адміністративних договорів, оскільки від їх розмежування залежить, зокрема, визначення юрисдикції спеціалізованих судів щодо розгляду відповідних договірних спорів. Доводиться, що об`єктом адміністративних договорів між суб`єктами владних повноважень (як підпорядкованих, так і непідпорядкованих один одному) є дії організаційного (управлінського) характеру, а метою – підвищення ефективності виконавчої діяльності як специфічного виду  державного управління. Господарські договори в сфері державного господарювання опосередковують не управлінські відносини між органом держави та суб`єктом господарювання, а господарську діяльність з виготовлення та реалізації продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, пов`язані, насамперед, із реалізацією державою своїх повноважень власника і не породжують адміністративних прав та обов`язків сторін.

У підрозділі 3.5 „Судове тлумачення господарського договору і його роль у забезпеченні правового порядку в договірних відносинах” аналізуються теоретичні та практичні питання судового тлумачення договору, зростання ролі якого пов`язується авторкою із домінуванням загальнодозвільного типу правового регулювання господарських відносин.

Судове тлумачення договору, як вважає дисертантка, є специфічним засобом регулятивного впливу суду на договірну саморегуляцію господарських відносин та її підтримку через усунення двозначності розуміння окремих умов договору і, відповідно, привнесення стабільності в динаміку договірного зобов`язання.

Звертається увага на подібність, але не тотожність способів тлумачення норм права та способів тлумачення договорів. За смислом ст.213 ЦК для тлумачення правочинів застосовуються граматичний, системний та функціональний способи тлумачення.

Безпосередньою метою тлумачення господарських договорів як інтелектуального процесу є встановлення і пояснення істинного правового змісту (смислу) договору, справжнього наміру сторін, письмовим виразом якого є договір. Дисертантка визнає головною презумпцією судового тлумачення те, що воля сторін не має вад, які зумовлювали б недійсність договору, що піддається інтерпретації. 

Закріплення в ст.213 ЦК загального (ч.3) та спеціальних способів (ч.4) тлумачення пов`язується дисертанткою з тим, що в сучасних умовах протистояння основних теорій тлумачення – теорії волі („текстуалізму”) та теорії волевиявлення („суб`єктивістської”) поступається місцем функціональному тлумаченню, як їх своєрідному синтезу. Найбільш наочно ця тенденція відображена у Віденській конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів та Принципах УНІДРУА. Разом з тим, на думку авторки, головним принципом юридичної герменевтики має залишатися те, що тлумачення правового тексту будь-якого виду виключає довільне ставлення до нього (філософська традиція Г.-Ґ. Ґадамера).

Піддаючи формально-логічному аналізу ст.213 ЦК, за правилами якої здійснюється тлумачення господарських договорів, авторка звертає увагу на те, що вимога про тлумачення договору може заявлятися як в рамках судового провадження у справі зі спору про виконання договору, так і до виникнення спору між сторонами. В останньому випадку має місце превентивне звернення сторони/сторін договору до суду із вимогою постановити рішення про тлумачення змісту договору, що зумовлює необхідність закріплення особливостей розгляду таких справ в процесуальному законодавстві. Значення судового рішення про тлумачення договору полягає у встановленні фактів, які можуть мати преюдиціальне значення, його правовим ефектом - попередження спору-конфлікту або договірного правопорушення завдяки усуненню двозначності у розумінні змісту договору.

Правила тлумачення договору, встановлені ст. 213 ЦК, мають своїм адресатом, насамперед, суд. Суд повинен дотримуватися тексту договору, навіть якщо при цьому виявляються його розбіжності із намірами сторін. При встановленні справжньої волі сторін угоди важливо надавати їй такого смислу, при якому вона визнається законною, дійсною, тобто коли відсутні передбачені законом підстави недійсності угоди. Тлумачення договору не повинно пов`язуватися із визнанням його недійсним через вади волевиявлення.

Зазначається, що тлумачення тієї чи іншої умови договору є можливим лише в тих випадках, коли сторони мають право сформулювати таку умову самостійно, відступивши від диспозитивних норм закону.

Під виглядом тлумачення договору суд не може змінювати договір, особливо у випадках, коли йдеться про істотні умови договору, зокрема, його предмет.

Аналізуючи спеціальні способи тлумачення договору, дисертантка вказує на некоректність правила ч.2 ст.637 ЦК про врахування при тлумаченні типових умов договору (типових договорів), оскільки типові договори de lege lata є нормативно-правовими актами. Через це може йтися лише про оцінку відповідності змісту договору імперативним положенням типових договорів, тобто про відповідність договору вимогам законодавства.

Особливості інтерпретації господарських договорів зумовлюються місцем господарського права, як комплексного інституту, в системі права України. Практика господарських судів, проаналізована дисертанткою, свідчить про те, що від правильності тлумачення змісту господарських договорів залежить розв`язання таких взаємопов`язаних проблем: 1) кваліфікації договору (визначення його виду), особливо непоіменованого або змішаного договору; 2) вибору норми, що підлягає застосуванню.

Тлумачення господарських договорів має здійснюватися з огляду на законодавчо визначену мету правового регулювання господарської діяльності. У зв`язку з цим пропонується закріпити в ГК правило про телеологічне (цільове) тлумачення господарських договорів. За відсутності усталених вітчизняних традицій пропонується запозичити правило „contra proferentem”, закріплене в Принципах УНІДРУА (ст.4.6) та Європейських принципах договірного права (ст. 5:103), а також правило про те, що в будь-якому випадку договір приєднання має тлумачитися на користь сторони, що приєдналася.