Давидюк О.М. Технологія як об\'єкт господарсько-правового регулювання

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність проведеного дослідження, його предмет, об’єкт, мета та завдання, викладені методологічна і теоретична основи роботи, положення, що характеризують її наукову новизну, розкриваються теоретичне і практичне значення роботи та апробація результатів дослідження.

Розділ 1. «Правова природа технології як об’єкта господарських відносин» складається з чотирьох підрозділів, присвячених загальній характеристиці технології, її внутрішній природі, властивостям оборотоздатності та головним її ознакам.

У підрозділі 1.1. Технологія як суспільно-економічний феномен аналізуються підходи до її розуміння, особливості та наслідки втілення. Автор доходить висновку, що основними властивостями технології є: системність, наявність внутрішніх специфічних зв’язків, інтегративність, цілісність. Це вказує, що технологія є самостійним об’єктом правовідносин. Досліджується характеристика фундаментальних технологій, їх значення та наслідки застосування. Вказано, що сферою втілення технології як окремого об’єкту правового регулювання є виробничий сектор економіки в якому функціонують відносини господарювання.

Підрозділ 1.2. «Технологія як об’єкт права інтелектуальної власності», присвячений вивченню технології як специфічного «синтезованого» об’єкту права інтелектуальної власності, що носить «синтетичний» (штучний) характер. Дисертант доводить, що в такому сенсі, вона являє собою системне поєднання об’єктів права інтелектуальної власності, які визначають найбільш істотні (сутнісні) характеристики технологічного процесу виробництва товарів чи надання послуг, що полягає в подальшій розробці та вдосконаленні таких об’єктів, включає в себе конкретні шляхи його комерціалізації та отриманий досвід використання. Так поєднання складових носить визначальну, «синтезуючу» роль, оскільки саме завдяки йому з’являється можливість створити продукцію (товари чи послуги) яка наділена характеристиками недосяжними при використанні окремих його елементів. Додатково обґрунтовується необхідність нормативного закріплення в якості самостійного об’єкту правового регулювання компонування (фізично-просторового та функціонального розміщення) складових технології.

У підрозділі 1.3. Технологія як об’єкт господарських правовідносин досліджується юридична природа технології як самостійного об’єкту господарських правовідносин. Дисертантом розглянуто її у якості: інформаційного втілення; інформаційно-матеріального втілення; майнової основи господарювання; інноваційної продукції яка має функціонально-виробниче призначення.

Технологія в її інформаційному втіленні являє собою систему інформації (науково-технічні відомості про особливості протікання основних технологічних процесів; про об’єкт права інтелектуальної власності, на якому вона базується; обґрунтування доцільності її використання; про економічну раціональність втілення; конкретні шляхи комерціалізації), з їх відображенням у відповідній системі виробничих методів і процесів, об’єднаних спільним призначенням – відтворення технології в її матеріальному втіленні, що поєднані з вже отриманим досвідом такого створення, втілення та комерціалізації.

Технологія в її інформаційно-матеріальному втіленні це практична реалізація науково-практичних відомостей, що були отримані внаслідок наукових та дослідно-конструкторських робіт, уособлених в відокремленій технологічній лінії, експериментальному конструюванні технології, складовій частині цілісного майнового комплексу суб’єкта господарювання до якого вже втілено технологію.

В якості технології як специфічного різновиду майнової основи господарювання, автором дисертаційного дослідження запропоновано розуміти окремий тип виробничого активу з яким пов'язаний комплекс правових можливостей суб’єкта господарювання, щодо володіння, користування, розпорядження, виключними правами на цей актив в господарській діяльності і який зокрема здатний визначати зміст виробничого процесу та належати йому на титулах права власності, господарського відання, оперативного управління. На підставі цього автором запропоновано доповнити Господарський кодекс України відповідними положеннями.

У підрозділі 1.4. Технологія як об’єкт інноваційного права здійснено науковий аналіз особливостей участі технології у сфері інноваційних відносин та обґрунтовано думку про те, що предмет дисертаційного дослідження може виступати в зазначених правовідносинах у ролі: (а) інноваційного продукту (як інформаційне так і інформаційно-матеріальне втілення); (б) інноваційної продукції яка має функціонально-виробниче призначення. Дисертантом виділяються критерії за допомогою яких технологію можливо відокремити з проміж інших інноваційних об’єктів. На його думку вони ґрунтується на тому, що в результаті втілення технології до певного роду та виду виробничих процесів створюється: (1) результат (у вигляді певних товарів чи послуг), що наділений такими споживчими властивостями які не були відомі (чи не досяжні) раніше; (2) товари чи послуги, що наділені споживчими властивостями які значно переважають за своїми якісними характеристиками аналогічні об’єкти, що вже створюються в виробничому секторі; (3) продукція яка наділена високими показниками конкурентноздатності через істотне зниження витратності їх виготовлення;  (4) об’єкти, що в свою чергу наділені властивостями технології (тобто результат функціонування технології – створення нових технологій).

Розділ 2. Господарсько-правове забезпечення функціонування ринку технологій присвячений дослідженню однієї з форм обігу технологій – ринкової, її особливостям, напрямам подальшого удосконалення та їх нормативному закріпленню.

У підрозділі 2.1. Інноваційний ринок та місце в ньому ринку технологій уточнено їх співвідношення один з одним та визначено, що ринок технологій є невід’ємною складовою інноваційного ринку та входить до його складу. Дисертант визначає, що технологічний ринок можливо структурувати на систему яка складається з наступних елементів: (а) суб’єкти (учасники) ринку технологій; (б) об’єкти ринкових відносин (технологія); (в) відносини, що складаються між суб’єктами з приводу передачі таких об’єктів; (г) держава, яка виступає в особі її уповноважених органів; (д) інфраструктура.

У підрозділі 2.2. Динаміка господарсько-правових відносин пов’язаних із створенням, передачею, впровадженням технологій досліджуються особливості передачі прав на технологію від її розробника до суб’єкта, що її втілює. Автором обґрунтовано, що через наявність низки неспроможностей технологічного ринку, він не здатний самостійно повноцінно забезпечувати достатнього рівня їх трансферу, а завдання держави – за допомогою організаційно-господарських засобів забезпечити проведення політики їх інституційної компенсації.

У підрозділі 2.3. Інфраструктура ринку технологій досліджуються головні напрями компенсаторного впливу інфраструктурного забезпечення технологічного ринку, висунуто пропозиції щодо їх подальшого моделювання та вдосконалення.

Підрозділ 2.4. Договірно-правове забезпечення динаміки господарсько-правових відносин пов’язаних з обігом технології присвячено проблематиці забезпечення охорони і захисту прав та законних інтересів, учасників відносин пов’язаних із обігом технологій, за допомогою укладання відповідних господарських договорів. Обґрунтовано, що найбільш повно, вказану мету можливо досягти при використанні договору комерційної концесії (франчайзингу). Автором запропоновано доповнити положення чинного законодавства України ще одним різновидом такого роду угод – договір на передачу технологічної розробки. 

У підрозділі 2.5. Засоби забезпечення прав на технологію в процесі її обігу досліджуються їх основні способи та прийоми при реалізації суспільних відносин пов'язаний із створенням, передачею прав та втіленням технологій. Автор обґрунтовує, що сучасний стан регулювання таких відносин, наявні засоби захисту прав та законних інтересів його учасників, вимагають не покращення окремих його елементів, а створення нової цілісної, взаємоузгодженої, моделі правового регулювання, що містить в собі систему ефективних засобів захисту прав та законних інтересів всіх його учасників, заснованих як на приватноправових так і організаційно-господарських засадах.

Розділ 3. Державна підтримка створення, залучення та впровадження технологій присвячено особливостям нормативного регулювання засобів державної підтримки відносин пов’язаних із їх обігом, а також специфічним рисам державної технологічної політики та її внутрішній структурі.

У підрозділі 3.1. Державна політика у сфері технологічного розвитку вивчаються її характерні риси, а також етапи формування і основні напрями функціонування. Дисертант пропонує використовувати визначення державної технологічної політики як самостійного напряму структурно-галузевої та інвестиційної економічної політики держави, що представляє собою цілісну та взаємопов’язану систему правових, економічних, організаційних заходів державного впливу, (покарання, стимулювання, заохочення), порядку їх реалізації, що застосовуються спеціально-уповноваженими органами державної влади та місцевого самоврядування і направлені на підтримку та стимулювання функціонування відносин пов’язаних із створенням, запровадженням, втіленням, комерціалізацією технологій, управління окремими складовими обігу технологій, закріплених у відповідних нормативних документах програмного характеру.

У підрозділі 3.2. «Форми та засоби державної підтримки створення, залучення та впровадження технологій», здійснено науковий аналіз системи заходів державного впливу на вказані відносини. Розглянуто зміст інноваційно-технологічної функції держави, запропоновано власні підходи до тлумачення напрямів і обсягів її впливу, а також внутрішньої структури.

Підрозділ 3.3. Спеціальні режими господарювання пов’язані із втіленням нових технологій присвячено проблемам їх правового регулювання та функціонування. Автором запропоновано власну класифікацію спеціальних правових режимів господарювання, пов’язаних із обігом технологій, що заснований на різновиді економіко-географічного утворення з яким нерозривно зв’язаний певний спеціальний правовий режим регулювання відносин пов’язаних із обігом технологій, на наступні складові: (а) забезпечення режиму «найбільшого сприяння» для окремих суб’єктів господарювання; (б) розповсюдження спеціального режиму господарювання на певній частині території України; (в) створення в межах певної галузі національної економіки України; (г) створення особливих умов ведення господарської діяльності відносно тих суб’єктів господарювання, що отримали / розробили технологію.