ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИННОСТІ ТА ЇЇ ОЗНАКИ

Краткое содержание

1.1. ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИННОСТІ ТА ЇЇ ОЗНАКИ

1. Початкове поняття злочинності. Поняттям злочинності в літературі, а також у повсякденному житті вільно оперують не тільки юристи, а й представники будь-яких інших професій і спеціальностей, домогосподарки і пенсіонери, учні й студенти й усі вони одностайні в тому, що це поняття описує деяку сукупність злочинів і є узагальнюючим, таким як "ліс" по відношенню до окремих дерев або ж поняття "населення" по відношенню до окремих індивідів, які проживають у тому чи іншому населеному пункті тощо. При цьому майже кожний з нас усвідомлює, що поняття "злочинність", як і інші узагальнюючі поняття, визначає не лише суму якихось одиничних понять (у нашому випадку злочинів), але й якісно нове утворення, а саме: систему, що відрізняється цілісністю своєї структури, певним взаємозв'язком або взаємозумовленістю своїх структурних елементів, новими властивостями та якостями порівняно з окремими злочинами, що становлять злочинність. Тому поняття "злочинність" і "злочини" або навіть "конкретна кількість злочинів", що входять до складу злочинності, не є ідентичними або рівнозначними, а злочинність не є лише механічною сумою злочинів, що її складають. Які ж ознаки має злочинність як якісно нове утворення і певна система?

2. Злочинність як система. Системність — це одна з найпоширеніших рис, характерних сучасній дійсності. Поняттям системи можна охопити і описати більшість оточуючих нас явищ і процесів, що існують або відбуваються у навколишньому світі. Злочинність не є винятком. Першою ознакою злочинності як системи є її цілісність, яка розуміється як принципове незведення злочинності до простої суми її складників — злочинів. Злочинність як система — це вже якісно нове й стійке інтегративне утворення, Що не є механічною сукупністю її складників (1). Головною ознакою цілісності злочинності як системи є поява у неї нових інтегративних властивостей, відсутніх у окремих елементів — злочинів, і перевага стійких внутрішніх зв'язків над зовнішніми (2). У цілісності злочинності як системи виявляються діалектичні закономірності і відносини цілого і його частини, загального й окремого, закономірного й виняткового тощо.

Другою суттєвою ознакою злочинності як системи є її ієрархічність, багаторівневість, чи багатоступінчастість(З). Справа у тому, що будь-яка система, як правило, є частиною іншої, більш широкої системи, а її елементи, в свою чергу, можуть розглядатись як самостійні системи меншого ступеня, чи порядку, складності. Так, злочинність входить до більш широкої системи правопорушень, а окремі злочини, що її складають, можуть утворювати, поєднуючись в окремі групи, певні види злочинів, чи злочинність певного виду, тобто підсистеми меншого ступеня, чи рівня, складності. Ця ознака злочинності тісно зв'язана з іншою, а саме: злочинність як система має певну структуру. Ця ознака злочинності буде розглянута більш докладно трохи пізніше. Таким чином, те, що злочинність — це певна система, чи системне утворення, можна вважати доведеним на підставі перевірки нами головних ознак системи. Деякий інтерес викликають інтегральні ознаки і властивості злочинності, яких вона набуває порівняно з окремими злочинами, що її складають(4). Розглянемо головні з них.

3. Закономірності злочинності. Злочинність — це передусім явище, підпорядковане певним закономірностям, на відміну від одиничного злочину, який має випадковий, спонтанний характер. Можливо припустити, що при об'єднанні окремих злочинів у злочинність випадковий характер кожного з них при взаємодії з випадковим характером інших злочинів якимось чином нейтралізується, тому нове утворення, яке ми матимемо у результаті такого об'єднання, перестає бути випадковим і набуває певного закономірного характеру. Останній не залишається постійним і з часом змінюється або може певним чином змінитися. Про закономірний характер злочинності на практиці свідчать можливості її моделювання та прогнозування на порівняно невеликих (у історичному плані) проміжках часу на основі вивчення її нинішніх і колишніх показників, виявлення закономірностей їх розвитку та екстраполяції цих закономірностей на майбутнє. Слід погодитися з думкою В.В.Лунєєва про те, що статистика злочинів, з яких складається поняття злочинності, при всій її відносності й навіть перекрученості (внаслідок існування латентної злочинності й різного підходу до обліку і реєстрації даних про вчинені злочини в різних регіонах), разом з тим, як свідчить закон великих чисел, є високо репрезентативним кількісним утворенням, оскільки має масовий характер і "виробляється" консервативною та інерційною правоохоронною системою, що працює приблизно з однаковими помилками і перекрученнями, національними, регіональними та іншими особливостями. Тому, наприклад, річні рівні врахованої злочинності, що неповно відбивають фактичні сучасні кримінологічні реалії, взяті за багато років, адекватно передають головні тенденції та закономірності її динаміки і розподілу (5). І саме тому, незважаючи на "шуми", "завади" і викривлення поточних даних про показники злочинності за конкретний проміжок часу, ми разом з тим з достатнім ступенем точності можемо встановити головні закономірності змін злочинності за цей же проміжок часу, якщо він не є занадто малим. Геніальний здогад у зв'язку з цим зробив К.Маркс, він писав: "... злочини, узяті у великому масштабі, виявляють, за своїм числом і своєю класифікацією, таку ж закономірність, як і природні явища... "(б).

Уперше закономірний характер злочинності був встановлений понад 150 років тому бельгійським математиком А. Кетле. Він був одним із фундаторів наукової статистики, зокрема правничої. У своїй роботі "Про людину та розвиток її можливостей, або досвід соціальної фізики" (1835 p.) він стверджував, що соціальне життя і фізичні явища підпорядковуються законам одного порядку й повинні вивчатися точними методами математичної статистики. А. Кетле довів, що деякі масові явища, у тому числі й злочинність, підпорядковуються певним статистичним закономірностям (7). Послідовниками А. Кетле були міністр юстиції Франції Герре та директор статистичного бюро Міністерства юстиції франції Тард.

У наш час закономірний характер злочинності вважається вірогідно доведеним. Головною закономірністю злочинності визнано її абсолютне і відносне зростання(8). Проте це не означає, що злочинність у будь-який відтинок часу завжди лише зростає. В окремі проміжки часу і в окремих регіонах показники злочинності можуть стабілізуватися й навіть зменшитися. Більш того, нині висловлюється припущення щодо циклічності, чи періодичності, таких процесів зростання, стабілізації й зменшення злочинності, що супроводжуються хвилеподібними коливаннями значень кількісних показників злочинності. Але при цьому загальна тенденція злочинності, спрямована на її збільшення, все ж таки зберігається, оскільки після чергових періодів стабілізації та деякого спаду починається таке зростання злочинності, при якому її кількісні показники, як правило, сягають значно більших значень, ніж у попередньому циклі (9). Гіпотеза про циклічність коливань злочинності на фоні її загального невпинного зростання часом непогано узгоджується із загальнофілософськими теоріями розвитку суспільства, а також з космічними теоріями циклічності та циклічними моделями, наприклад історичного коловороту подій або циклічними моделями економічного розвитку, прихильниками яких у різний час і в різних країнах (у тому числі й зараз, і в нашій країні) були видатні вчені, які працювали у різноманітних галузях знань — від фізики та математики до економіки, соціології та політології. Це Аристотель, Е.О. Араб-Огли, B.I. Вернадський, Дж. Віко, Дж. Го-лядстайн, К. де Грін, Л.М. Гумільов, В.В. Докучаев, В.В. Ільїн, Н.Д. Кондрат'єв, С. Кузнец, К. Манхейм, С.Ю. Маслов, І. Міллен-дорфер, М.О. Морозов, К. Перес, В.М. Петров, Платон, Плутарх, П.О. Сорокін, О.Л. Чижевський, О. Шлезінгер, К.Е. Циолков-ський та багато інших(10). Це свідчить про те, що згадана гіпотеза має право на існування і знехтувати нею без відповідних доказів не можна. Необхідно її ретельно перевірити, а в разі підтвердження — надалі розвинути й поглибити. Разом з тим існують принципові труднощі щодо достатньої та репрезентативної перевірки як суті цієї гіпотези, так і її природи та генезису на великих відтинках часу, що можуть порівнюватися з історичними епохами. Ці труднощі зумовлені тим, що за великі періоди часу можуть неодноразово змінитися кримінальні закони, крім того, може змінитися і практика їх застосування за рахунок зміни, наприклад, стук-тури чи функціонування правоохоронних органів. Все це неминуче призведе до перекручення кримінальної статистики, у тому числі може стати головною причиною чи джерелом окремих хибних або удаваних, штучних циклічних змін або хвилеподібних коливань злочинності за даними цієї перекрученої кримінальної статистики. Непрямим підтвердженням цього є хвилеподібні коливання кримінальної політики, що спостерігаються на тривалих історичних періодах, коли кримінальна відповідальність і заходи то множилися, зростали, ставали більш тяжкими і жорсткішими, то зменшувалися, пом'якшувалися і демократизувалися і навпаки, що відповідало тією чи іншою мірою циклічним хвилеподібним коливанням громадської думки і загальної терпимості населення до окремих видів злочинів і злочинності в цілому (11).

Так чи так закономірний характер розвитку злочинності сьогодні є безсумнівним. Дискусійними є тільки конкретні теорії, що описують або характеризують зміст чи характер тих загальних закономірностей, які властиві злочинності як складнодинамічному явищу і процесові. Солідаризуючись з І.М. Даньшиним, зазначимо, що математико-статистичні закономірності розвитку злочинності є похідними від загальних законів розвитку природи і суспільства. Практика свідчить, що вони існують реально, можуть і повинні бути науково дослідженими з метою подальшого поглиблення вивчення злочинності, її наукового прогнозування і попередження(12). Вважаємо, що прогресивним і досить ефективним інструментом такого дослідження можуть стати статистичні та динамічні моделі злочинності, які будуть наведені дещо пізніше. А зараз перейдемо до розгляду інших ознак злочинності, зумовлених її природою, походженням, змістом і розвитком.

4. Природа злочинності. У науці існує давня суперечка з приводу того, чи є термін "злочинність" абстракцією, чи відбиває певне явище у суспільному житті. У підвалинах цієї суперечки лежать філософські концепції номіналізму та реалізму. Номіналісти вважають злочинність абстракцією, а реально існуючими, на їх думку, є лише одиничні, окремі злочини. Навпаки, реалісти гадають, що як загальні, так і часткові, поодинокі, окремі чи приватні поняття позначають та відбивають реальні явища. Звідси, на їх погляд, терміни "злочинність" і "злочин" відповідають конкретним явищам суспільного життя (13).

Автор цього посібника, як і всі реалісти, вважає, що за своєю природою, генезисом та суттю злочинність — це реальне явище, що існує на вісі історії і часу досить довго. Разом з тим як термін, який позначає певне реальне явище, що існує досить довго, сам термін "злочинність" з'явився, на відміну від відповідного реального явища, яке він позначає, не так давно, оскільки він, як і термін "злочинне", походить від терміну "злочин". В свою чергу, термін "злочин" позначає суспільно небезпечне діяння, що заборонене законом під загрозою покарання. Таким чином, для того, щоб виникли терміни "злочин", "злочинне", "злочинність" потрібен був відповідний закон. А закон виник тоді, коли з'явилося право, а право зародилося з виникненням держави, появою приватної власності і поділом суспільства на класи.

Пануючі класи, захищаючи приватну власність і свої інтереси, розробили загальні правила, що регулюють взаємовідносини людей між собою і життя суспільства у цілому. Порушення цих правил оголошувалось злочинним і каралося відповідно до закону. Таким чином, ні первіснообщинний лад, ні біологічні спільноти особин не знали та й не могли знати терміну злочинність. Але це зовсім не означало, що при первіснообщинному ладі або в біологічній спільноті, наприклад в зграї вовків, не існувало так званої відхиленої поведінки (що суперечить загальноприйнятим нормам або відхиляється від вимог більш сильної особини, наприклад ватажка зграї вовків тощо). Це зовсім не означало того, що ця "відхилена" поведінка залишалася безкарною з боку найстаріших чи найсильніших, наймудріших представників громади або спільноти, чи ватажка, або найсильнішої особини. Але терміни "злочинного" і "злочинності", ще раз підкреслимо, не виникли одразу. Людство повинно було пройти для цього певний період свого розвитку. Саме тому виникнення терміну "злочинність" стало можливим лише на певному етапі розвитку людства, оскільки він з'явився на історичній арені тільки з появою приватної власності, держави та права.

Виникнення злочинності як суті певного історичного явища на відміну від виникнення відповідного терміну "злочинність" має більш давню історію і більш глибокі коріння і джерела, зв'язані, зокрема, з проблемами, по-перше, створення певних об'єднань, чи спільнот біологічних істот, які дозволяли б вижити в умовах дії жорстких біологічних законів природного відбору; по-друге, з виробленням і усвідомленням всіма членами об'єднань, чи спільнот певних спільних правил, чи норм поведінки та засобів покарання, що можуть бути застосовані до тих, хто їх порушить; і, нарешті, по-третє, появи розумної людини. Тобто, злочинність у цьому розумінні (як і у розумінні виникнення та існування певного терміна) — це не одвічне і нерухоме, а мінливе і динамічне явище, що має свої джерела і розвиток і виникло лише на певному ступені розвитку біологічного світу і людства. Умовним же "днем народження" цього явища задля спрощення вважають, як правило, дату появи терміна "злочинність", тобто дату, коли це явище стало у своєму розвитку не тільки соціальним, але й соціально-правовим. Звідси виходить, що злочинність — це явище, що нібито приходить до нас на певному історичному етапі розвитку людства з появою кримінальних законів. Якщо злочин — це певна юридична модель реального протиправного і суспільно небезпечного вчинку людини, що передбачена кримінальним законом, тобто система встановлених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, які характеризують певний суспільно небезпечний вчинок як злочин, то що ж таке злочинність?                                                                                                             5. Поняття злочинності. З вищенаведеного випливає, що злочинність — це також модель певного реального явища дійсності, але її поняття на відміну від злочину не дає законодавець, тому це не законодавча модель. Поняття злочинності ми знаходимо лише в теорії. В літературі існує багато понять злочинності, що відбивають певні ознаки цього складного соціально-правового явища. Зупинимося на деяких з них, на наш погляд, найбільш характерних. Згідно з М.О. Стручковим (мовою оригіналу): "преступность есть исторически преходящее негативное социальное явление классового общества, выражающееся в общественно опасном поведении отдельных членов общества, которыми нарушаются установленные нормами уголовного права запреты, и представляющее собой систему в виде образующей внутреннее единство со своими свойствами совокупности преступлений и лиц, их совершивших, за определенное время и в определенном регионе "(14). У підручнику для слухачів Академії МВС СРСР за 1984 рік знаходимо дещо подібне визначення поняття злочинності, яке дає Г.А. Аванесов (мовою оригіналу): "преступность есть относительно массовое (массовидное), исторически изменчивое социально-правовое явление, которому присущ преходящий характер; явление классового общества, антинародное (антиобщественное) явление, слагающееся из совокупности действий, запрещенных уголовным законом (преступлений), совершаемых в данном государстве в тот или иной период времени "(15). До цього поняття автор далі додає (мовою оригіналу): "... К сказанному, однако, надо добавить еще и некоторые уточняющие моменты: во-первых, преступность слагается не только из общего количества преступлений, но и лиц, их совершающих; во-вторых, она, говоря о ее понятии абстрактно, представляет собой совокупность утоловно-на-казуемых деяний, совершенных в данном государстве не только в настоящем, но и в прошлом, и в будущем" (16). Принципово не-суперечні з наведеними є поняття злочинності, які пропонують Н.Ф. Кузнецова, Г.М. Міньковський, І.М. Даньшин, О.Ф. Токарев та інші. Наприклад, згідно з Н.Ф. Кузнецовою і Г.М. Міньков-ським (мовою оригіналу): "преступность — это исторически преходящее, изменчивое, социальное и уголовно-правовое явление классового общества, представляющее собой целостную совокупность (систему) всех преступлений, совершенных в стране или регионе за соответствующий период времени"(17). І.М. Дань-шин вважає (мовою оригіналу), що "преступность — это относительно массовое, исторически изменчивое, имеющее определенную территориальную временную распространенность, явлениє классового общества, представляющее собой органическую, основанную на статистических закономерностях, совокупность антиобщественных деяний (действий или бездействий), запрещенных уголовным законом" (18). Дещо дискусійне поняття злочинності наводить О.Ф. Токарев, а саме (мовою оригіналу): "преступность можно определить как порождаемое противоречиями развития общества социально опасное явление, качественные характеристики которого определяются уголовным законодательством" (19). Не вдаючись до аналізу і критики наведених та інших визначень поняття злочинності, підкреслимо лише, що всі вони якоюсь мірою спираються на певні ознаки і властивості злочинності. Різниця між ними в багатьох випадках полягає лише в тому, на яких конкретно чи на скількох конкретно таких ознаках, чи властивостях, злочинності вони побудовані.

Повертаючись до того, що злочинність є лише модель реального суспільно небезпечного соціально-правового явища, в усіх цих та інших поняттях злочинності, як правило, можна умовно виділити дві чи три частини. Перша описує саме соціально-правове явище і деякі його найбільш характерні ознаки, що відбиваються (моделюються) у відповідних ознаках злочинності, друга позначає чи називає загальні ознаки системи, які мають як досліджуване соціально-правове явище, так і його модель — злочинність. Нарешті, третя частина в загальних рисах описує конструкцію моделі. Зупинимося на кожній із них.

Злочинність — це, по-перше, правова модель реального, складного, системного і динамічного суспільно небезпечного соціально-правового явища, що має певні ознаки й закономірності розвитку і появи;

по-друге, — ця модель сама є системою й одночасно моделлю системи суспільно небезпечних вчинків. Як система вона характеризується цілісністю, ієрархічністю й певною структурою;

по-третє, — ця модель є системою, з одного боку, злочинів, які вчинені на певній території або в тій чи іншій державі чи регіоні за визначений період часу, з іншого боку, — осіб, які винно їх вчинили.

Оскільки перелічені ознаки системи характерні для будь-якої системи, то акцентувати на них увагу при визначенні поняття злочинності, на наш погляд, не слід, достатньо лише підкреслити, що як сама злочинність (як модель), так і реальне соціально-правове явище (що моделюється) мають системний характер, чи є системами. Отже, підсумовуючи сказане, можна дати таке визначення злочинності. Злочинність — це правова модель реального, складного і динамічного суспільне небезпечного соціально-правового явища, що успадковує і моделює лише частину його ознак і є системою злочинів, вчинених на певній території або в тій чи іншій державі чи регіоні за певний період часу, а також осіб, які винно їх вчинили.

6. Ознаки злочинності. Зрозуміло, що як модель злочинність є деяким спрощеним відображенням дійсності. Тому вона відбиває (точніше, повинна відбивати) лише деякі окремі і найбільш істотні її ознаки і властивості (як це вдається на практиці — це вже тема окремого посібника, лекції, якої ми вже трохи торкалися при розгляді дійсних та можливих хибних закономірностей розвитку злочинності).

Невід'ємними ознаками (властивостями) злочинності є її складність, мінливість (динамічність), соціально-правовий характер. Складність злочинності виявляється у тому, що цим узагальненим поняттям можуть охоплюватися різні роди, види і склади злочинів. Це так звана якісна складність. Але крім останньої, є ще й кількісна складність, оскільки ці роди, види та конкретні склади злочинів можуть бути репрезентовані у складі злочинності різною (довільною) кількістю. Злочинність змінюється як у часі, так і у просторі, оскільки головні показники злочинності, взяті за різні, хоча б і рівні відтинки часу в тому самому регіоні або державі (наприклад, в Україні за 1913, 1917, 1933, 1985, 1996 або будь-який інший рік), або в різних державах чи регіонах, але за той самий період (наприклад, за 1996 рік в Україні, Росії, Франції, Англії і т.д., або за 1996 рік у Донецькій, Київській, Чернігівській, Львівській та інших областях України тощо), як правило, не співпадають, що свідчить про мінливий, точніше, динамічний характер досліджуваного явища (зауважимо, що тут і далі поняття "період", "проміжок", "інтервал", чи "відтинок", часу використовуються автором як такі, що взаємозамінюють одне одного, і є ідентичними, за винятком випадків, виділених автором окремо). Злочинність — це соціальне явище, оскільки злочини, що її становлять, вчиняються не ізольованими один від одного індивідами і по відношенню до самих себе, а членами суспільства, що посягають при цьому на встановлені законом правила поведінки людей у суспільстві, які носять найбільш загальний характер. Злочинність соціальна ще й тому, що соціальними є її причини та умови, якими можуть бути економічні, господарські, соціально-політичні, ідеологічні, морально-психологічні, організаційно-керівничі та інші явища і процеси, що мають свідомо соціальний характер. За своєю природою злочинність — правове явище, як підкреслювалось раніше, коли ми говорили про те, що злочинність вчинків встановлюється тільки законом, злочини — це не тільки суспільно небезпечні, але й обов'язково кримінально-протиправні дії, заборонені кримінальним законодавством під загрозою покарання. Врахування правового походження злочинності є дуже важливим, оскільки зміни в законодавстві в бік криміналізації або декриміналізації окремих дій з невідворотністю відбиваються на всіх показниках злочинності. Інші ознаки злочинності, підкреслені у визначенні її поняття, були розглянуті нами раніше.

Отже, головні ознаки злочинності схематично можна зобразити таким чином:

1. Поняття та ознаки злочинності.

Злочинність - соціальне зумовлене, історично мінливе, порівняно масове та кримінологічне явище, що проявляє себе в системі кримінально-карних діянь на певній території за певний період часу, а також осіб, які їх вчинили.

Ознаки злочинності

Беручи визначення злочинності за основу, необхідно розглянути ознаки злочинності з метою більш детального розкриття змісту поняття "злочинність":

Злочинність -явище негативне, що завдає шкоди суспільству загалом, так і конкретним його членам зокрема.

Злочинність є соціальним явищем, наслідком причин й умов, що мають соціальний характер. Злочинність - це дзеркальне відбиття тих негативних суперечностей, що існують в нашому суспільстві. Вона соціальна тому, що складається з дій, скоєних людьми в суспільстві проти інтересів всього суспільства чи певної його частини.

Злочинність є історично мінливим явищем. Це означає, що вона з'явилася на визначеному етапі розвитку людства та разом із суспільними відносинами змінювались поняття злочинного та незлочинного.

Злочинність є перехідним явищем. Необхідно пам'ятати, що злочинність - це система, яка має свою внутрішню логіку розвитку, а тому революційна зміна одного суспільного ладу на інший не знищує її. Змінити психологію та поведінку людини раптово неможливо, для цього необхідний певний час. У такому аспекті злочинність завжди є перехідним явищем.

Злочинність має кримінально-правову характеристику Поняття злочину - базового елемента поняття "злочинність" - дає кримінальне право. Коло злочинів, що її складають, визначає кримінальне законодавство. Тож декриміналізація чи криміналізація тих або тих діянь впливає на всі її показники.

Злочинність - не статистична сукупність злочинів, а власне явище.

Злочинність — це не механічна сукупність, а цілісна сукупність, система злочинів. Вона має визначені системні властивості, тобто стійкі взаємозалежності злочинів усередині цілісності та з іншими зовнішніми соціальними явищами.

Злочинності притаманна ознака самодетермінувального явища, тобто самовідтворення, що характерне для злочинності неповнолітніх, рецидивістів та ін.

Злочинність складається з конкретних злочинів, вчинених на певній території у відповідний період часу.

Злочинності притаманна іррегулярність. Іррегулярність стосовно злочинів проявляється в тому, що індивідуальні акти поведінки (крім співучасті), належні до масової сукупності,

здійснюються незалежно один від одного. Неможливо сказати заздалегідь, ким безпосередньо, коли та як буде вчинено злочин.

Злочинність має масовий характер. Стосовно злочинності це означає, що вона проявляється не в окремих злочинах, а в постійно наявній (тій, що зростає чи зменшується) сукупності дій.

Злочинність характеризується стійкістю. Стійкість злочинності означає, що не можна чекати різких змін у її структурі за рівні короткі проміжки часу (місяць, квартал, рік). Такі порівняно масові явища не можуть змінюватися дуже швидко. Різкі коливання деяких показників швидше свідчать про недоліки обліку, ніж про реальні зміни в стані певного явища.

5.2. Показники злочинності

5.2. Показники злочинності

   Стан злочинності характеризують кількісні та якісні показники.

   Кількісні показники стану злочинності визначаються кількістю злочинів, зареєстрованих на певній території за певний час, і кількістю виявлених осіб, які вчинили злочини на певній території за певний час. Ці показники характеризують два основних аспекти злочинності — правопорушення їх “авторів”, тобто осіб, які їх вчинили. Кількісне вираження цих показників не збігається, оскільки не всі злочини розкриваються і відповідно не всі особи, які їх вчинили, виявляються. Ці кількісні показники є абсолютними й іноді їх ще називають показниками рівня злочинності. Проте останні доцільно використовувати лише в аналізі стану злочинності та її динаміки в межах одного регіону, оскільки їх неможливо порівняти з відповідними показниками в інших регіонах через те, що вони однобічні, тобто враховують географічні й часові межі, проте не враховують чисельності населення регіону. З метою усунення цього недоліку і уможливлення співвіднесення абсолютних показників з чисельністю населення регіону для кількісної характеристики стану злочинності застосовують відносні показники — коефіцієнти (індекси) інтенсивності злочинності й злочинної активності населення.Коефіцієнт (індекс) інтенсивності злочинності — це кіль-кість зареєстрованих злочинів на 10000 або 100000 населення регіону, яке досягло віку кримінальної відповідальності. Розраховують цей коефіцієнт так:

Кі = (3/Н) · 10000 (або 100000),

   де 3 — кількість злочинів; Н — чисельність населення регіону віком старше 14 років (вік, з якого настає кримінальна відповідальність).

   Коефіцієнт злочинної активності населення відображує частоту вчинення кримінальних правопорушень мешканцями регіону, іншими словами, це кількість виявлених осіб, що вчинили злочини, з розрахунку на 10000 або 100000 населення регіону, яке досягло віку кримінальної відповідальності, тобто

Ка = (Оз/ Н) · 10000 (або 100000),

   де О3 — кількість виявлених осіб, що вчинили злочини.

   Наприклад, щоб визначити в яких областях України рівень злочинності найвищий, необхідно розрахувати відповідні коефіцієнти інтенсивності злочинності й порівняти їх. Рівень зло-чинності різних груп населення в певних регіонах можна визначити за допомогою коефіцієнтів, які розраховують стосовно відповідної групи і порівнюють з рівнем злочинності в регіоні загалом. Наприклад, можна визначити коефіцієнти інтенсивності злочинності серед неповнолітніх, чоловіків і жінок, міських і сільських мешканців, серед осіб, що раніше були засуджені.

   До кількісних показників злочинності можна зарахувати і так звану ціну злочинності.

   Ціна злочинності — це економічні, соціальні, моральні, фізичні й інші шкідливі наслідки вчинених злочинів. Обчислюється цей показник за кількістю вбитих і покалічених потерпілих, пограбованих, обкрадених і принижених внаслідок вчинення злочинів; розмірами матеріальної шкоди, завданої злочинами, і витратами держави на лікування потерпілих і поновлення їх здоров’я; витратами на утримання відповідних установ і правоохоронних органів, що здійснюють боротьбу із злочинністю. Ціну злочинності необхідно визначати для характеристики її суспільної небезпечності, а також для розрахунку бюджетних асигнувань на боротьбу із злочинністю. Без відповідного фінансового забезпечення програми попередження злочинності неможливо реалізувати.

   Структура злочинності є її якісним показником. Сутність структури злочинності полягає в описі співвідношення між групами й видами злочинів, вчинених різними категоріями правопорушників. Цей показник відображує співвідношення часток цілого. Найпоширенішими підставами для виокремлення певних груп злочинів у структурі злочинності є соціально-демографічні ознаки засуджених, юридичні властивості злочинів і кримінологічна класифікація злочинів. Згідно з цими критеріями розрізняють три основних типи структур злочинності: соціально-демографічну, кримінально-правову та кримінологічну.

   Соціально-демографічна структура розкриває співвідношення між кількістю злочинців за статтю, віком, родом занять (жінки, чоловіки, повнолітні, неповнолітні, службовці, робочі, працівники сільського господарства, підприємці, особи, які не працюють, та ін.).

   Кримінально-правова структура охоплює такі критерії, як спрямованість, тяжкість злочинів, форма вини, мотивація злочинів.

   За спрямованістю розрізняють злочини, передбачені відповідними главами Особливої частини КК України: злочини проти особи, власності, громадського порядку, посадові, господарчі та ін.

  За тяжкістю розрізняють злочини тяжкі, менш тяжкі і такі, що не становлять значної суспільної небезпеки.

   За формою вини злочини бувають умисні та з необережності.

   За мотивацією розрізняють злочини, вчинені з корисливих мотивів, із хуліганських спонукань і антидержавні.

   Загальновизнаної кримінологічної структури поки що не розроблено. На думку А. Зелінського [8], підставою для такої класифікації повинна стати кримінологічна класифікація злочинів за ознаками способів вчинення злочинів, мотивації, особливостей особи злочинця. А. Зелінський пропонує класифікувати злочини шляхом розподілу на такі кримінологічно однорідні групи: крадіжки і шахрайство; корисливі насильницькі злочини (пограбування, розбій, бандитизм, вимагання); привласнення, розтрата, розкрадання через зловживання службовим становищем, а також крадіжки на виробництві; посадові корисливі злочини, що не є розкраданням (хабарництво); господарчі злочини, що вчиняються без використання службового становища; вбивства і тілесні ушкодження, що вчиняються умисно; статеві злочини; хуліганство й інші агресивні посягання на порядок управління і громадський порядок; умисні насильницькі порушення порядку управління і громадського порядку; умисні посягання на особу, що вчиняються без застосування насилля; умисне знищення і пошкодження матеріальних та культурних цінностей (вандалізм); злочини проти держави; злочини з необережності.

   О. Литвак [26] пропонує розрізняти чотири відносно однорідних блоки злочинності:

   - загальнокримінальна корислива (крадіжки, шахрайство, пограбування, розбої, вимагання);

   - агресивна некорислива (умисні вбивства, тілесні ушкодження й інші, які вчиняють без корисливих спонукань);

   - економічна (корупція посадових осіб, розтрата, привласнення чужого майна, контрабанда, наркобізнес);

   - неагресивна і некорислива (усі інші некорисливі й ненасильницькі злочини, у тому числі й ті, які вчиняють з необережності).

   Підставами для такої класифікації вибрано особу винного, особливості мотивації і способи вчинення злочинів.

   У кримінологічній структурі виокремлюють ще й такі кримінологічні групи: злочинність професійна, організована, рецидивна, побутова, пов’язана з наркотиками і алкоголізмом, транснаціональна та ін.

   Географія злочинності — це поширеність злочинності на певній території, що характеризується кількісними та якісними (структурними) показниками злочинності в різних регіонах. Географія злочинності може зумовлюватись економічними, історичними, етнічними особливостями регіонів, концентрацією міського населення й іншими особливостями (наприклад, наявність транспортних вузлів, безпосереднє розташування поблизу державного кордону).

   Динаміка злочинності — це рух злочинності в часі в бік її зменшення, збільшення або стабілізації. Динаміку характеризують зміна рівня і структури злочинності в часі, тобто зміна кількісних та якісних показників злочинності на певній території за певний час.

   На динаміку злочинності впливає багато детермінант, які за механізмом дії і змістом можна згрупувати у три напрями:

   - правового характеру;

   - соціально-демографічні;

   - соціально-економічні, політичні, управлінські.

   Детермінанти правового характеру пов’язані зі станом кримінального законодавства і правозастосовчою практикою. Розширення або звуження сфери кримінальної відповідальності, криміналізація або декриміналізація діянь неминуче впливають на рівень і структуру злочинності. Недоліки у правозастосовчій практиці органів, що здійснюють боротьбу із злочинністю, нереагування на окремі нетяжкі злочинні прояви так само позначаються на динаміці злочинності.

   Демографічні зміни справляють не причинний, а функціональний вплив на злочинність. Так, низька питома вага злочинності неповнолітніх у країні в 1958 р. — 5 % — пояснюється ще й тим, що після війни серед населення країни значно зменшилася кількість неповнолітніх осіб.

   Соціально-економічні, політичні та управлінські детермінанти чинять найістотніший, причинно зумовлений вплив на злочинність і її динаміку як у країні загалом, так і в окремих її регіонах. Проаналізувавши ці детермінанти, можна спрогнозувати динаміку злочинності.

5.3. Латентна злочинність

   Дані про злочинність отримують зі статистичної звітності відповідних правоохоронних органів. Проте загальновідомо, що кримінальна статистика не відбиває повністю справжнього стану злочинності, оскільки не всі злочини, що вчинені, а також особи, які їх вчинили, реєструються відповідними державними органами. Незареєстрована частина злочинності створює так звану латентну злочинність. В юридичній літературі латентну, тобто приховану, злочинність визначають як частину всієї злочинності, інформація про яку не надійшла до органів, що реєструють злочини і злочинців.

   Реальний рівень латентної злочинності визначається кількістю злочинів, що залишилася поза сферою застосування кримінального закону, і кількістю злочинців, яких не було притягнуто до кримінальної відповідальності.

   Латентна злочинність — це сукупність злочинів, які не ввійшли у процесі аналізу злочинності до статистичних даних через відсутність до певного моменту інформації про них.

   А. Зелінський [8] пропонує таке визначення латентної злочинності: це сукупність передбачених кримінальним законом діянь, які з різних причин не були враховані органами внутрішніх справ, прокуратурою, службою безпеки, судом.

   Латентну злочинність розраховують за формулою

Зл = Зф - Зз,

   де Зф, 33 — злочинність відповідно фактична і зареєстрована. Рівень латентної злочинності визначають так:

Рл = Зз / Зф.

   В юридичній літературі розрізняють три види латентності: природну (об'єктивну); граничних ситуацій; штучну (приховану).

   Природна латентність — це сукупність випадків, коли правоохоронним органам не були відомі факти вчинення злочинів (неповідомлення потерпілими та іншими особами про вчинений злочин).

   Латентність граничних ситуацій — це випадки, коли факт злочину виявляється певною особою, але з різних причин не сприймається нею як злочин (пожежі, кишенькові крадіжки).

   Штучна латентність — це сукупність випадків, коли правоохоронний орган, маючи інформацію про вчинений злочин, не реєструє його і не ставить на облік з будь-яких причин.

   Практика діяльності правоохоронних органів дає підстави виокремити три рівня латентності:

   - низький — очевидно вчинені тяжкі злочини, інформація про які швидко поширюється (вбивства, розбійні напади, пограбування тощо);

   - середній — злочини, вчинення яких не є таким очевидним, як при низькому рівні латентності. Потерпілі з різних причин не звертаються за захистом до правоохоронних органів, хоча й не приховують факт вчиненого злочину (незначна шкода, завдана злочином; відсутність віри у можливість розкриття злочину правоохоронними органами; злочини проти особи тощо);

   - високий — злочини, про вчинення яких в більшості випадків відомо тільки злочинцю й потерпілому, причому останній зацікавлений у приховуванні факту злочину з різних мотивів (сором’язливість, наявність хвороби, корисливі мотиви — шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо). Ця категорія злочинів через їх неочевидність і практично “нульову" активність з боку потерпілого має найменшу інформативність і найвищу латентність.

   Під причинами латентності злочинів необхідно розуміти сукупність обставин соціального, правового, особистого та іншого характеру, що перешкоджають виявленню, реєстрації й обліку злочинів, а також їх розкриттю, у тому числі й забезпеченню повноти та всебічності їх розкриття. Під обставинами соціального характеру необхідно також розуміти й недоліки у діяльності правоохоронних і судових органів, в обов’язки яких входить виявлення, реєстрація злочинів і осіб, які їх вчинили, а також здійснення правосуддя.

   Фактори, які впливають на латентність злочинів, можна в певний спосіб класифікувати, якщо взяти за основу вивчення поведінки суб’єктів кримінально-правових відносин. Головними їх учасниками є суб’єкт злочину, потерпілий, особи, що причетні до злочину, і державні органи кримінального переслідування та правосуддя. Саме від цих учасників залежить, чи буде виявлено злочин і покарано злочинця.

   Фактори природної латентності злочинів, що пов’язані з поведінкою злочинця, мають різноманітний і різноплановий характер. Необхідно враховувати, що ретельне маскування, винахідливість і конспірація злочинів, що вчиняються, є важливими факторами латентності, що набагато ускладнює розкриття і розслідування злочинів, особливо тих, що вчиняються у кредитно-фінансовій та банківській сферах. Важливою складовою латентності злочинів, що безпосередньо пов’язана з якостями особи злочинця, є вмілий вибір злочинцем жертви. Об’єктом злочинного посягання в таких випадках стають особи, які незаінтересовані в оприлюдненні факту вчиненого злочину. Злочинець враховує, що для такої жертви завдана їй шкода буде незначною порівняно з тим, що вона опиниться в центрі уваги правоохоронних органів.

На латентності окремих злочинів істотно позначається психологічний тиск на потерпілих з боку злочинця: умовляння, підкуп, шантаж, погрози, залякування. При вчиненні тяжких злочинів або настанні тяжких наслідків злочинці можуть застосовувати матеріальні стимули. Факт неповідомлення жертвою злочину у правоохоронні органи про злочинне посягання на її права й інтереси, а також про заподіяння їй матеріальної чи іншої шкоди у кримінологічній літературі дістав назву латентної віктимності.

   Мотивами, що утримують потерпілих від заяви про вчинений злочин, можуть бути небажання оприлюднення інтимного боку життя, страх, відсутність віри у професіоналізм правоохоронних органів і їх здатність розкрити злочин, бажання уникнути зайвих проблем тощо. Іноді характер вчиненого злочину обумовлює причетність до нього потерпілого, який за несприятливого вирішення справи опиняється в ролі жертви. До таких злочинів належать, зокрема, шахрайство і хабарництво. Причетність потерпілого до вчиненого злочину в таких випадках є основною причиною їх латентності.

   Одним з важливих факторів латентності злочинів, який безпосередньо стосується поведінки свідків, осіб, причетних до злочинів, а також потерпілих, є відсутність дієвого механізму забезпечення безпеки осіб, які сприяють розкриттю злочинів і здійсненню правосуддя. Незахищеність цих осіб від протиправного впливу, який може здійснюватись у вигляді підкупу, умовляння, погроз, шантажу, тимчасової ізоляції й навіть фізичного усунення, спонукає їх ухилятися від виконання громадянського обов’язку.

   До факторів об’єктивного характеру, що сприяють латентності злочинів, належать також незадовільна матеріально-технічна забезпеченість як оперативно-розшукових підрозділів, так і правоохоронних органів взагалі. На ефективність їх діяльності істотно впливає недостатність спеціальних технічних засобів, автомототранспорту, сучасних засобів інформаційного забезпечення, криміналістичної техніки.

   На особливу увагу заслуговує штучна латентність, що зумовлюється як недоліками у реєстрації, обліку і статистичній звітності, так і суттєвими прорахунками й недоліками в діяльності правоохоронних органів, а також зловживанням і халатністю з боку посадових осіб, на яких покладено функції розкриття й розслідування злочинів. Особливу небезпеку становлять дії посадових осіб, які умисно приховують інформацію про злочинну діяльність підлеглих, а також умисна нереєстрація заяв і повідомлень про злочини, що надійшли до правоохоронних органів, під різними приводами, що здійснюється з метою створення уявної ефективності діяльності правоохоронних органів, пов’язаної з розкриттям і розслідуванням злочинів. На латентність злочинів впливають також однобічність і неповнота у розкритті й розслідуванні злочинів правоохоронними та судовими органами, внаслідок чого не встановлюються всі епізоди злочинної діяльності й не всі винні особи притягуються до кримінальної відповідальності. Одним з факторів, що впливають на латентність злочинів, є також неправильна юридична кваліфікація злочинів (умисна або помилкова) відповідним органом розслідування або судом. Так, пограбування кваліфікується як крадіжка, злісне або особливо злісне хуліганство — як звичайне хуліганство.

   Належний рівень організації реєстрації й обліку злочинів є однією з центральних організаційно-управлінських проблем боротьби із злочинністю, оскільки відіграє важливу роль у забезпеченні повноти й об’єктивності інформації про показники стану злочинності та реального контролю за нею.

   Досліджують латентну злочинність за допомогою прийомів і методів, які умовно можна поділити на дві групи.

   До першої, соціологічної групи належать соціологічні прийоми і способи вимірювання латентної злочинності й визначення латентності окремих видів злочинів. Це спостереження, опитування, анкетування, експертні оцінки, огляди віктимізації населення, контент-аналізи матеріалів преси.

   До другої, оперативно-слідчої групи входить сукупність прийомів і способів виявлення прихованих злочинів, які застосовують в оперативній та слідчій діяльності правоохоронні органи. Серед них вирізняють способи виявлення латентних злочинів, які тією чи іншою мірою пов’язані з господарською діяльністю юридичних осіб. З огляду на важливість об’єкта дослідження вони створюють підгрупу методів економіко-правового аналізу.

   Необхідно також ураховувати сучасні розробки методики вимірювання латентної злочинності на основі модульного аналізу конструювання соціуму, в основу якого покладено системний підхід до дослідження суспільства загалом і, зокрема, такого соціального явища, як злочинність. При цьому широко використовують сучасні комп’ютерні технології, за допомогою яких можна не тільки розраховувати показники, що стосуються латентних злочинів і латентних злочинців, а й визначати тенденції розвитку латентної злочинності.

   Контрольні питання

   1. Що означає поняття “злочинність”?

   2. Які показники стану злочинності є кількісними?

   3. Що таке рівень злочинності?

   4. Як розраховують коефіцієнти інтенсивності злочинності та злочинної активності населення?

   5. Сутність поняття “ціна злочинності”.

   6. За якими основними критеріями розрізняють типи структур злочинності?

   7. Що таке географія злочинності?

   8. Які основні детермінанти впливають на динаміку злочинності?

   9. Латентна злочинність і основні її види.

   10. Які фактори впливають на латентність злочинності?

Латентна злочинність

Загальна характеристика злочинності в Україні.

Однією із відчутно значущих соціальних проблем для України є злочинність. В умовах реформування соціального життя та економіки країни її небезпечність збільшується, особливо у стратегічно важливих сферах: кредитно-фінансовій, зовнішній торгівлі, приватизації, зв’язку, валютному регулюванні, торгівлі нерухомістю, металами, зброєю та ін. Процес збільшення загрози злочинності притаманний багатьом країнам світу. За даними Четвертого огляду ООН, злочинність у світі в середньому збільшується на 5% на рік, тоді як населення збільшується на 1-1,2%.

В Україні особливо загрозливо зростала злочинність у перші роки незалежності. Найбільшого піку вона досягла у 1995 році, коли було зареєстровано за рік 641860 злочинів. Починаючи з 1996 року, динаміці злочинності притаманне зменшення. Певні коливання у бік збільшення мали місце у 2000р. (567800) та 2003р. (556351).

Що стосується показника злочинності за 2003 р., то треба відзначити, що суттєво зростання його було обумовлено позицією, яку зайняло МВС України щодо реєстрації злочинів. Разом з тим у 2004 р. злочинність зменшилась відповідно 2003 р. на 6,8 % и склала по Україні 520105 зареєстрованих злочинів. Рівень злочинності на 100 тисяч населення склав у 2004 р. 1092 злочини. Треба зазначити, що це достатньо прийнятний показник. Так, в Російській Федерації такий показник склав у 2004 році 2023 злочинів на 100 тис. населення. Злочинність в цій країні на відміну від України більш тяжіє до зростання: у 2003 р. зросла на 9,1 %, у 2004 р. – на 5,0 %. Подібна картина притаманна і Республіці Білорусь, де злочинність у 2002 р. зросла на 18,4 %, у 2003 р. – на 13,9 %, у 2004 р. – на 9,8 %. Рівень злочинності у цій державі склав у 2004 р. 1724,6 злочинів на 100 тисяч населення. 

Загальна тенденція щодо зростання світового рівня злочинності підтверджується і на показниках таких держав, як США, Німеччина та Франція. Так, в США в 2001 р. злочинність зросла на 2,1 %, а її рівень склав 4160,5 злочинів на 100 тисяч населення, у Німеччині зростання злочинності мало місце у 2001 р. (+1,6 %) і в 2002 р. (+2,2 %), а її рівень склав у 2002 р. 7888 злочинів на 100 тисяч населення. У Франції також зростала злочинність, починаючи з 1998 р. Зокрема, у 2001 р. на 7,7 %, а її рівень склав у цьому році 6867 злочинів на 100 тисяч населення.

Тепер розглянемо динаміку злочинності сьогодення.

Аналіз криміногенної ситуації в Україні за 2008 рік свідчить, що збільшення кількості зареєстрованих злочинів у державі не відбулося. Зареєстровано 384 тисячі злочинів проти 401 тисячі за аналогічний період минулого 2007 року.

Підліткова злочинність знижується у багатьох регіонах. Дуже добре у цьому плані виглядають Вінниця, Івано-Франківськ, Львів. Тут значно зменшилася кількість грабежів, розбоїв, вбивств, скоєних неповнолітніми. А от міста-мільйонники Донецьк, Дніпропетровськ завдають значно більше.

Збільшилася кількість злочинів, пов`язаних із ввезенням, виготовленням, збутом і розповсюдженням порнографічних предметів, досягла 666. Як встановлено, лише протягом дев`яти місяців поточного року виявлено 666 злочинів, передбачених статтею 301 (ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів), що майже на 10 відсотків більше, ніж за аналогічний період минулого року.

Що стосується інших найбільш характерних або резонансних злочинів, то показник їх скоєння багато в чому залежить від соціально-економічного стану держави та її політики щодо боротьби з окремими злочинами. Так, в Україні, починаючи з 1997 р., скорочуються випадки скоєння бандитизму: якщо в 1997 р. було зареєстровано 110 випадків бандитизму, то за 9 місяців 2009 р. – 30.

У 2008 році також зареєстровано менше (384424, - 4,2%) злочинів у більшості регіонів країни.

Водночас відбулося їх зростання в містах Севастополі (+9,1%) та Києві (+2,6%), у Кіровоградській (+3,4%), Чернівецькій (+2,0%), Житомирській (+0,6%) областях.

Позитивною залишається тенденція до зниження рівня злочинності на 10 тис. населення (102,4 – у 2005; 89,4 – у 2006; 85,2 – у 2007; 82,7 – у 2008 році) у більшості областей.

За цим показником найнижчий рівень злочинності залишається в Івано-Франківській (-37,9), Закарпатській (-40,4), Тернопільській (-42,0) та в інших областях. Найвищий – у Запорізькій (131,6), Луганській (110,5), Донецькій (101,7), Дніпропетровській (95,6), Миколаївській (91,1) областях, Автономній Республіці Крим (99,9), місті Севастополі (124,2), хоча в більшості регіонів спостерігається стійка тенденція до її зниження.

Відбулося зниження на 9,4% тяжких та особливо тяжких злочинів, їх питома вага в загальній кількості зареєстрованих злочинів становить 35,4%. Зменшилася загальнокримінальна злочинність – на 3,5% та у сфері економіки – на 9,7%.

Скоротилася кількість грабежів на 16,5%. Збільшення відбулося лише в Кіровоградській (+34,9%), Чернігівській (+11,9%), Івано-Франківській (+4%) областях та м. Севастополі (+12,2%).

При зменшенні кількості зареєстрованих розбійних нападів по державі на 12,8%, зареєстровано значне їх зростання в Київській (+26,3%), Чернівецькій (+18,8%), Львівській (+15%), Одеській (+10,7%), Сумській (+10,3%) областях.

Знизилася кількість умисних вбивств з 2906 до 2707 (-6,8%). Разом з тим, суттєве зростання цього виду злочинів відбулося у Чернівецькій (+72,7%), Тернопільській (+55,6%), Волинській (+25%), Рівненській (+23,3%) областях та м. Севастополі (+95,7%).

Кількість умисних тяжких тілесних ушкоджень зменшилася на 7,9%. Проте зростання відбулося у Житомирській (+9,8%), Волинській (+7,6%), Івано-Франківській (+4,4%), Чернівецькій (+4,3%), Рівненській (+3,2%), Чернігівській (+2,7%) областях та АР Крим (+9%).

Водночас при скороченні загальної злочинності відбулося зростання окремих видів злочинів: з 11733 до 11873 (+1,2%) – незаконного обігу зброї, з 9 до 16 (+77,8%) – створення злочинної організації, з 256 до 279 (+9%) – незаконного позбавлення волі або викрадення людини, з 878 до 880 (+0,2%) – зґвалтування (та замах).

Відсоток розкриття злочинів підвищився (з 69,5% до 71,4%), однак станом на 01.01.2009 залишилися нерозкритими 118814 злочинів, тобто кожний третій вчинений злочин.

Найгірший стан із розкриттям злочинів у Донецькій (54,2%), Київській (63,2%), Львівській (65,2%), Рівненській (67,2%), Сумській (68%) областях та місті Києві (49,7%).

З 363 до 382 (+5,2%) збільшилася кількість зареєстрованих злочинів, пов’язаних з легалізацією коштів, здобутих злочинним шляхом, за винятком Волинської, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Чернігівської, Чернівецької областей та міста Києва, де зареєстровано зниження цього показника.

Водночас тяжких та особливо тяжких злочинів зареєстровано більше на 21,5%, їх питома вага у загальній кількості досить висока і становить 79%, тобто 4534 злочини. Суттєво збільшилася кількість виявлених фактів привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (+68,4%), а також зловживання владою або службовим становищем (+17,3%).

Також відбулося зниження на 1,6% рецидивної злочинності; на 4% кількості злочинів, вчинених у стані алкогольного сп’яніння; на 16,4% злочинності серед неповнолітніх (зростання відбулося по злочинах загальнокримінальної спрямованості лише в Автономній Республіці Крим (+2,2%) та Одеській (+1,4%) області).

Дещо суперечливо виглядає динаміка скоєння злочинів проти власності. В цілому показники її реєстрації свідчать про збільшення цих злочинів.

Найбільш сталим зростаючим показником, що повинно викликати суттєве занепокоєння українського суспільства, є динаміка скоєння злочинів у сфері обігу наркотиків. 

За період з 1996 р. по 2008 р. зростання цих злочинів в Україні склало + 73,0 %. Кількість цих злочинів стало зростає, що свідчить як про посилення боротьби з боку правоохоронних органів з цим видом злочинів, так і про те, що в Україні зараз зростає незаконний обіг наркотиків.

В Харківській області було зареєстровано в 2008 р. 4255 випадків злочинів з обігу наркотиків.

В Україні зростає злочинність, особливо у великих містах. У столичному Києві кількість вуличних злочинів збільшилась останнім часом на 30%.

Пограбування банків також перестало бути для України екзотикою. Зростання злочинності, викликане економічною кризою, уже не вперше стає предметом обговорення керівників силових відомств.

Латентна злочинність.

Під латентною (схованою) злочинністю в кримінології й правоохоронній практиці розуміють сукупність реально вчинених злочинних діянь, але які не стали відомі органам карного судочинства й відповідно не відбиваються в офіційній статистиці.

У юридичній літературі латентну злочинність часто визначають як сукупність злочинів, які залишилися невиявленими, не відомими правоохоронним органам.

Розрізняють латентність трьох видів:

природну

штучну

прикордонну.

Під природної латентністью розуміється сукупність тих випадків, коли злочин відбувся, але про нього не відомо правоохоронним органам.

Штучна латентність має місце тоді, коли факт злочину відомий, але правоохоронні органи по різних причинах не ставлять його на облік.

Прикордонна латентність - це коли злочин зроблений, але особа, що його виявило, не усвідомлює цього. Наприклад, факт кишенькової крадіжки.

Це основні види латентної злочинності. Іноді виділяють четвертий вид латентної злочинності - сіра латентність. 

Сіра латентність - це коли злочин зроблений, кримінальну справу порушено, але з тих або інших причин розслідування не доведене до суду.

Деякі вчені вважають, що це не є латентною злочинністю, тому що злочин виявлений і зареєстроване, інші вважають, що злочин хоч і виявлений, зареєстрований, але остаточне рішення в справі може прийняти тільки суд.

Для виявлення рівня латентної злочинності використають загальні й спеціальні методи.

До загальних методів належать: виявлення суспільної думки про стан латентної злочинності; експертна оцінка фахівців, вивчення документів правоохоронних органів, фінансово-ревізійного контролю, перевірка медичних закладів тощо.

Спеціальними методами можна назвати аналіз динамічних рядів злочинів; дослідження періоду від здійснення до розкриття.

Рівні латентної злочинності:

Низький рівень латентності мають очевидні злочини, у результаті чого інформація про їх швидко поширюється (убивства, розбої, грабежі).

Середній рівень - злочини, здійснення яких не настільки очевидно, потерпілі не звертаються в правоохоронні органи за захистом порушених прав, але й не приховують факт злочину (незначний збиток, невір'я в можливість знайти злочинця тощо).

Висока латентність - злочини, здійснення яких по більшій частині відомо лише злочинцеві й потерпілому, причому останній часто зацікавлений у приховуванні злочину по різних мотивах (шахрайство, хабарництво, полові злочини тощо)

Латентна злочинність має свої негативні наслідки:

становить недостовірні дані про фактичні розміри злочинності, її рівні, структурі, динаміку, про величину й характер шкоди;

зменшує ступінь вірогідності прогнозів злочинності, ускладнює вивчення напрямків боротьби з нею;

заважає реалізації принципу неминучості покарання за зроблений злочин;

підриває авторитет правоохоронних органів держави;

сприяє росту злочинності, зокрема, рецидивної;

знижує активність громадян у боротьбі зі злочинністю;

сприяє росту соціальної напруги в суспільстві;

Виявившись поза обліком, латентна злочинність залишається поза соціальним контролем і тому стає особливо небезпечною.

Тому що: питання боротьби з латентною злочинністю не враховуються й не плануються; якщо при розкритих злочинах заподіяні збитки відшкодовуються, то у випадку схованих нічого не робиться; почуття безкарності заохочує осіб, які зробили злочину, продовжувати свою злочинну діяльність; латентна злочинність руйнує моральні бар'єри людей що спонукує деяких членів суспільства ставати на злочинний шлях.

Як частина загальної злочинності, латентна злочинність несе в собі всі її ознаки, обумовлені тими ж соціальними факторами, заподіює матеріальна й моральна шкода суспільству.

Латентна злочинність представляє реальну, але сховану або незареєстрованну частину фактично зроблених злочинів.

Фактична злочинність нерідко багаторазово перевищує злочинність, про яку інформована карна юстиція, а відома їй злочинність — ту її частину, що реєструється й розслідується. Різниця між врахованою злочинністю й фактичної й становить латентну злочинність. Вона в деяких країнах, у тому числі й у Росії, перевищує зареєстровану в 3-5 разів.

По механізму утворення латентна злочинність розпадається на три складові частини:

незаявлені злочини - ті, які були зроблені, але потерпілі, свідки, посадові особи й інші громадяни, у відношенні яких вони зроблені, очевидцями яких вони були або про які вони інформовані, не сповістили про це в правоохоронні органи;

невраховані злочини - ті, про які правоохоронні органи були інформовані (мали приводи й підстави до реєстрації злочину й порушення кримінальної справи), але вони їх не зареєстрували й не розслідували;

невстановлені злочини - ті, які були заявлені, зареєстровані, їх розслідували, але в силу недбалості або недостатнього бажання оперативних і слідчих працівників, їх слабкої професійної підготовки, помилкової кримінально-правової кваліфікації й інших причин у фактично вчиненому не було встановлення події або складу злочину.

Масштаби латентної злочинності в точності, як правило, не відомі. Вони визначаються шляхом застосування різних соціологічних, статистичних й аналітичних методик (порівняльний аналіз взаємозалежних показників карної статистики; зіставлення відомостей карного обліку з даними адміністративних і дисциплінарних порушень, з даними медичних установ про надання допомоги із приводу тілесних ушкоджень, зі статистикою скарг, заяв, листів громадян у правоохоронні й інші державні органи; опитування громадян, засуджених й ув'язнених; експертні оцінки фахівців й ін.

Уважається, що чим серйозніше категорія злочинів, тим нижче для неї коефіцієнт латентності.

По деяких міжнародних дослідженнях незаявлені злочини становлять близько 50% і більше від фактично зроблених. У різних країнах по окремих видах діянь (наприклад, зґвалтуванням, обдурю покупців, незначним розкраданням й ін.) ця частка може бути набагато більшої.

Незаявлені злочини в основному пов'язані з недовірою громадян і жертв злочинів до органів прокуратури; з невір'ям у здатність правоохоронних органів розкрити злочин і захистити заявника; з небажанням зв'язуватися з міліцією («затаскають»); з побоюванням мести з боку злочинців; з небажанням розголосу факту зазіхання, наприклад зґвалтування; з висновком компромісної угоди зі злочинцем; з тим, що особа не цілком усвідомлює себе жертвою злочину, і іншими причинами.

Незареєстрованні злочини носять загальносвітовий характер, але в силу історичних й інших причин вони особливо широко поширені в Росії. Загальний рівень приховуваних органами прокуратури злочинів оцінюється в межах 30% і більше від заявлених. По окремих видах злочинів ці показники коливаються в широких межах. Причин і приводів до фальсифікованого обліку багато: помилкова демонстрація міліцією й іншими правоохоронними органами своєї здатності контролювати злочинність, нездатність цих органів упоратися зі зростаючою злочинністю, відхід їх від важко карних справ, що розкривають, кадрова й технічна неукомлектованість правоохоронної системи, слабка професійна підготовка співробітників, широко розповсюджені зловживання й корупція в системі карної юстиції й ін.

Рівень зареєстрованих, але з вини дізнавачів, слідчих і прокурорів невстановлених злочинів коливається в межах 2-5% числа врахованих. Вони розподілені в відмовних матеріалах про порушення кримінальної справи, у припинених кримінальних справах за відсутністю події або складу злочину й навіть у справах з виправданими вироками. Із кримінально-правової точки зору ця частина латентної злочинності значною мірою є формально законною. Із сутнісної кримінологічної позиції реально скоєні, але не доведені діяння не перестають бути латентними злочинами.

Наявність латентної злочинності свідчить про те, що стан державної статистики про зареєстровану злочинність у світі й у нашій країні не можна визнати задовільним. Народ, суспільство, держава, далеко не повно знаючи дійсну кримінологічну обстановку в країні, не можуть прийняти адекватних заходів щодо контролю над злочинністю. Латентна злочинність крім того, є серйозним криміногенним фактором, що детермінує подальше розповзання злочинності. І що особливо важливо, наявність високої латентної злочинності істотно порушує права людини. Якщо врахувати, що щорічно в Росії реально відбувається близько 10-12 млн. злочинів (а з такими оцінками згодні й керівники правоохоронних органів), а реєструється близько 2,5 млн. з виявленням близько 1,5 млн. правопорушників, то близько 8-10 млн. особи, що фактично зробила злочини, не залучаються до кримінальної відповідальності й приблизно 7-8 млн. громадян, реально потерпілих від злочинів, не одержують від держави необхідної правової порції захисту.

Зниження рівня латентної злочинності й систематичний моніторинг її (у багатьох розвинених країнах поряд з урахуванням злочинності регулярно відслідковується рівень і характер віктимізації населення) дозволяє з більшим знанням справи розробляти й вживати заходів боротьби зі злочинними проявами.

А. Зелінський пропонує таке визначення латентної злочинності: це сукупність передбачених кримінальним законом діянь, які з різних причин не були враховані органами внутрішніх справ, прокуратурою, службою безпеки, судом.

Латентну злочинність розраховують за формулою:

Зл = Зф – Зз,

де Зф, Зз — злочинність відповідно фактична і зареєстрована.

Рівень латентної злочинності визначають так:

Рл = Зз / Зф.

Під причинами латентності злочинів необхідно розуміти сукупність обставин соціального, правового, особистого та іншого характеру, що перешкоджають виявленню, реєстрації й обліку злочинів, а також їх розкриттю, у тому числі й забезпеченню повноти та всебічності їх розкриття. Під обставинами соціального характеру необхідно також розуміти й недоліки у діяльності правоохоронних і судових органів, в обов’язки яких входить виявлення, реєстрація злочинів і осіб, які їх вчинили, а також здійснення правосуддя.

Фактори, які впливають на латентність злочинів, можна в певний спосіб класифікувати, якщо взяти за основу вивчення поведінки суб’єктів кримінально-правових відносин. Головними їх учасниками є суб’єкт злочину, потерпілий, особи, що причетні до злочину, і державні органи кримінального переслідування та правосуддя. Саме від цих учасників залежить, чи буде виявлено злочин і покарано злочинця.

Фактори природної латентності злочинів, що пов’язані з поведінкою злочинця, мають різноманітний і різноплановий характер. Необхідно враховувати, що ретельне маскування, винахідливість і конспірація злочинів, що вчиняються, є важливими факторами латентності, що набагато ускладнює розкриття і розслідування злочинів, особливо тих, що вчиняються у кредитно-фінансовій та банківській сферах. Важливою складовою латентності злочинів, що безпосередньо пов’язана з якостями особи злочинця, є вмілий вибір злочинцем жертви. Об’єктом злочинного посягання в таких випадках стають особи, які незаінтересовані в оприлюдненні факту вчиненого злочину. Злочинець враховує, що для такої жертви завдана їй шкода буде незначною порівняно з тим, що вона опиниться в центрі уваги правоохоронних органів.

На латентності окремих злочинів істотно позначається психологічний тиск на потерпілих з боку злочинця: умовляння, підкуп, шантаж, погрози, залякування. При вчиненні тяжких злочинів або настанні тяжких наслідків злочинці можуть застосовувати матеріальні стимули. Факт неповідомлення жертвою злочину у правоохоронні органи про злочинне посягання на її права й інтереси, а також про заподіяння їй матеріальної чи іншої шкоди у кримінологічній літературі дістав назву латентної віктимності.

Мотивами, що утримують потерпілих від заяви про вчинений злочин, можуть бути небажання оприлюднення інтимного боку життя, страх, відсутність віри у професіоналізм правоохоронних органів і їх здатність розкрити злочин, бажання уникнути зайвих проблем тощо. Іноді характер вчиненого злочину обумовлює причетність до нього потерпілого, який за несприятливого вирішення справи опиняється в ролі жертви. До таких злочинів належать, зокрема, шахрайство і хабарництво. Причетність потерпілого до вчиненого злочину в таких випадках є основною причиною їх латентності.

Одним з важливих факторів латентності злочинів, який безпосередньо стосується поведінки свідків, осіб, причетних до злочинів, а також потерпілих, є відсутність дієвого механізму забезпечення безпеки осіб, які сприяють розкриттю злочинів і здійсненню правосуддя. Незахищеність цих осіб від протиправного впливу, який може здійснюватись у вигляді підкупу, умовляння, погроз, шантажу, тимчасової ізоляції й навіть фізичного усунення, спонукає їх ухилятися від виконання громадянського обов’язку.

До факторів об’єктивного характеру, що сприяють латентності злочинів, належать також незадовільна матеріально-технічна забезпеченість як оперативно-розшукових підрозділів, так і правоохоронних органів взагалі. На ефективність їх діяльності істотно впливає недостатність спеціальних технічних засобів, автомототранспорту, сучасних засобів інформаційного забезпечення, криміналістичної техніки.

На особливу увагу заслуговує штучна латентність, що зумовлюється як недоліками у реєстрації, обліку і статистичній звітності, так і суттєвими прорахунками й недоліками в діяльності правоохоронних органів, а також зловживанням і халатністю з боку посадових осіб, на яких покладено функції розкриття й розслідування злочинів.

Список використаної літератури

Александров, А.П. Гаврилишин, О.М. Джужа та ін.; За заг. О. М. Джужи. - К., 2000. - Кн. 2: Особлива частина.

Даньшин О. Кримінологія. – Х. – 2003.

Джужа О.М., Моісеєв О.В. Кримінологія. – К. – 2003.

Зелинский А.Ф. Криминология: Курс лекций. — Харьков, 1996.

Зелинский А.Ф. Криминология. — Харьков, 2000.

Иншаков С. М. Криминология: Учебник. — М, 2000.

Криминология / Под ред. А.А. Герцензока, И.И. Карпеца, В.Н. Кудрявцева. — М., 1966.

Кондрат'єв Я.Ю., Джужа О.М. Кримінологія. – К.: Юрінком Інтер. – 2002.

Кримінологія: Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. — К., 2002.

Кримінологія: Навчальна програма / Уклад.: О.М. Джужа, В.М. Гринчак, В. В. Василевич. - К., 2001.