| Краткое содержание: | На Буковині перші середні школи засновано у кінці 18 століття. В 1808 році в Чернівцях засновано гімназію, у 1824 – Богословський Інститут, а при ньому клерикальний семінар.
Щодо вищої освіти, то в 19 столітті вона набула нового розвитку. Так перший університет було засновано у 1805 році в Харкові (ініціатор Каразін), першим ректором якого був український поет П. Гулак – Артемовський.
Другим за чергою був Київський університет св. Володимира, заснований у 1834 році на базі закритого Кремянецького ліцею. Він спочатку мав два факультети – філософський та юридичний; у 1841 році відкрито медичний факультет, у 1850 – філософський, який згодом було поділено на два інших: історико – філологічний та фізико – математичний. Першим ректором був М. Максимович.
Третім університетом був Новоросійський в Одесі, заснований у 1864 році.
Львівський університет був заснований у 1784 році. У 1849 р. було відкрито кафедру української мови та літератури (голова - Яків Головацький). У 1894 році відкрито кафедру української історії, яку посів професор М. Грушевський, у 1900 році засновано кафедру української літератури (К. Студинський).
На Буковині університет було засновано у 1875 році в Чернівцях. Мовою викладання була німецька, але існували й кафедри з українською мовою навчання: української мови та літератури, церковно – слов’янської мови та практичного богослов’я.
Університети не обмежували вищої освіти: у Києві існувала Духовна Академія, були Технологічний інститут у Харкові (з 1884р.), політехнічний інститут у Києві (1898р.), у Львові (1884 р.), Ветеринарний інститут у Харкові тощо.
Велику роль в розвитку української культури відіграла Києво – Могилянська академія. Наприкінці 17 століття було декілька спроб закрити академію (зокрема після пожежі 1666р.). Лише за царя Федора становище академії покращилося, у 1701 році Колегія була перейменована в Академію, їй дано право володіти маєтками, призначено щорічну субсидію у розмірі 1000 золотих.
Важливою була діяльність у справі відродження академії гетьмана Івана Мазепи. Мазепа був меценатом і опікуном академії: він збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, в якому відбувалися урочисті служби, часто відвідував академію, бував на диспутах тощо.
В ці часи в академії працювали такі видатні професори, як Степан Яворський, Йоасаф Прокопович, енциклопедист Теофан Прокопович (спеціаліст у галузі теології, філософії, літератури, математики, астрономії тощо) та інші.
Навчання було побудовано за зразком єзуїтських польських колегій. Було 7 – 8 класів, які поділялися на три цикли: нижчий – граматичний (інфіма, граматика та синтаксис), середній – риторичний(піїтика та риторика) та вищий - філософський (діалектика, логіка та теологія). Останній клас був розрахований на 4 роки. Мова навчання – латинська, крім того вивчали грецьку та старослов’янську. Академія мала у своєму складі одну з найбільших бібліотек, де були зібрані багато книг, рукописів, хронік.
У Академії навчалися племінники Мазепи та діти старшини: Ломиковського, Горленка, Данила Апостола, Ханенка, Лизогуба та інших. Також тут вчилися і іноземці: Б.П. Шереметєв, син Патрика Гордона.
За 150 років свого існування в Академії навчалося бл. 25000 українців. З цієї кількості вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина свідомої інтелігенції, яка протягом 18 століття займала урядові місця.
Академія була також науковим осередком: її професорів та вихованців запрошували до Московії, а пізніше – до Російської імперії. Наприклад, Синод у своєму складі мав вихованців академії: Ст. Яворський, Т. Прокопович, А. Лопатинський та інші. З 1721 по 1750 р. більше 200 вихованців зайняли високі посади в Росії.
7. Розвиток науки у 18 – 19 ст.
Хмельниччина і нова Українська держава стали поштовхом для розвитку історичної науки, яка вже виходить за межи літописних оповідань та набуває нових форм.
Наприкінці 17 – на початку 18 століття з’являються так звані “козацькі літописи”, автори яких брали безпосередньо участь у козацьких походах або були їх свідками.
У 18 столітті з’являються історичні твори, які пов’язують добу Гетьманщини з Княжою добою. У 1730 – х роках складено “Краткое опісаніе Малоросіи”; у 1765 році П. Симоновський – “Краткое опісаніе о козацком малоросійском народе” та інші.
Велике значення для розуміння культури, прагнень, ідеології тогочасної еліти мають щоденники та мемуари видатних політичних та культурних діячів. До цього можна віднести: “Дневник” Петра Апостола (1725 - 1727), сина гетьмана Данила Апостола, “Дневник” (1735 - 1740) Якова Марковича, “Дневник” генерального хорунжого М. Ханенка, який був дуже близьким до І. Скоропадського, П. Полуботка, Д. Апостола.
Щодо розвитку природничих та математичних наук у 17 столітті, то вони були розвинені слабше, ніж історія та право, але ніколи не зникало зацікавлення ними. В приватних бібліотеках були присутні книги з ботаніки, зоології, математики, метеорології тощо. При дворі К. Розумовського проживали доктори – француз Леклерк та німець Гебенштрайт. У 1751 році Іван Полетика став професором Медичної Академії у Кілю.
Філософія у 17 столітті розвивалася під впливом творів античних та середньовічних філософів, а також творів Декарта, Фр. Бекона, картезіанців.
Найяскравішим представником філософії в Україні був Григорій Сковорода (1722 – 1794), видатний вчений та мислитель. Син реєстрового козаку Полтавського полку, учився в Київській Академії, потім в університетах Мюнхену, Відня, Бреслау. Основою його філософічної концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети – самопізнання.
Для науки 19 століття було характерне зростання ваги природничих наук, так як відбувається промислове зростання. З'являються нові науки і напрямки. Серед видатних науковців цього періоду можна назвати багатьох людей.
У 1813 – 1820 рр. ректором Харківського університету був Т. Ф. Осиповський, який написав тритомну працю “Курс математики”, що тривалий час була основним підручником для студентів. Слід відмітити діяльність Михайла Остроградського в галузі математики (його ім’я носить одна з вулиць Полтави, на якій стоїть один з найстаріших педагогічних ВУЗів України). За свої досягнення він був обраний членом Петербурзької, Паризької, Туринської та Римської Академій наук. Автор багатьох підручників з математики.
Михайло Максимович (1804 - 1873), перший ректор Київського університету, написав більше ніж 100 наукових праць з історії, ботаніки, зоології, фізики, хімії тощо.
Великий хірург М. І. Пирогов (1810 - 1881), який вперше здійснив операцію з анестезією, дав новий поштовх освітянського руху на Україні. Він був попечителем Київської навчальної округи, підтримував гуманні і прогресивні начинання в педагогічній справі.
В Україні складається низька наукових шкіл, які мали високий науковий рівень і впливали на умонастрій суспільства. Школа з хімії створюється в Київському університеті, в Харкові М. М. Беккетов (1827 - 1911) створив школу фізичної хімії, його роботи стали основою нової наукової галузі - металометрії. Розповсюджуються ідеї Дарвіна, світоглядний вплив яких був дуже великим. У Києві та Одесі працював один з братів Ковалевських, Олександр Онуфрійович(1840 - 1901), відомий зоолог. Він і його молодший брат Володимир зробили великий внесок у розвиток еволюціоністської концепції Дарвіна.
Відомим був Ілля Ілліч Мечніков (1845 - 1916), випускник Харківського університету. Викладав в Одесі, був членом Громади. У 1888році переїхав до Пастерівської лабораторії в Париж. Лауреат Нобелівської премії (за відкриття фагоцитозу). Працюючи професором Новоросійського університету в Одесі він із своїм учнем Миколою Гамалією (1859 - 1949) створив першу в Російській імперії і другу в світі бактеріологічну станцію, став одним з засновників мікробіології та вчення про імунітет. М. Гамалій, продовжуючи справу свого вчителя, зробив великий вклад у боротьбу з такими хворобами, як холера, чума, туберкульоз, сказ, впровадив в практику охорони здоров’я щеплення.
Також у галузі медицини плідно працював хірург Ю. Шимаковський, який світову славу здобув завдяки своїй праці “Операції на поверхні тіла” та винайденням декількох медичних інструментів.
У 70 – ті роки професором фізіології Новоросійського університету був І. М. Сєченов (1829 - 1905), який став засновником вітчизняної фізіологічної школи. В праці “Рефлекси головного мозку” він висвітлив питання про діяльність головного мозку, “душевне життя” з позиції науки.
Вертеп крім сміхових сюжетів також ілюстрував і євангельські сюжети, але ніколи ні Христос, ні Богородиця не були дійовими особами.
Особливостями шкільного театру було те, що в ньому грали аматори з школярів, тобто найосвіченіших кіл тогочасного суспільства, глядачами здебільшого були також освічена інтелігенція, включаючи запрошених гетьмана та старшин.
Серед відомих вистав “верхнього світу” можна відмітити вистави “Цар Ірод”, “Цар Максиміліан”, “Разговор Великороссии с Малороссией”(1762р.). У другій половині 18 століття у Києвсько – Могилянській академії було заборонено театральні дійства, що призвело до зникнення в подальшому шкільного театру.
Український театр його класичної доби починається з аматорських гуртків другої половини 19 століття, які ставлять здебільшого “Наталку Полтавку” (П’єса Котляревського “Наталка Полтавка” стала об’єктом натхнення багатьох музикантів. Популярне опрацювання п’єси зробив Алоїз Єдлічка, у 1857 році нову музичну обробку зробив Опанас Маркович та й у 1889 році найбільш вдала музична обробка, в якій вона виконується і понині, зроблена Миколою Лисенком), “Сватанія на Гончарівці” та “Назара Стодолю” Шевченка. Таким був гурт під керівництвом учителя В.Лободи з Полтави, а в Чернігові існувало “Товариство, кохаюче рідну мову” під головуванням Л. Глібова. В кінці 50 – х років починається діяльність у Бобринці Марка Кропивницького.
Аматорський гурт при Громадському клубі був творінням відомої єлизаветградської сім’ї Тобілевичів: Марія (сценічне прізвище Садовська), Панас (Саксаганський), Микола (Садовських) та Іван (Карпенко – Карий). Постійна театральна група Кропивницького – Тобілевичів складалася на базі гуртка в Кременчуці. А з 1882 р. починається історія українського класичного реалістичного театру, який народився з об’єднання сил Кропивницького, Тобілевичів та інших акторів. Величезним надбанням групи була Марія Знаковецька, з якою незабаром одружився Микола Тобілевич. Ця аматорська група встановила близькі стосунки з групою Києва, якою керував Михайло Старицький.
Впродовж другої половини 19 століття для театру багато пишуть: М. Кропивницький (“Дай серцеві волю, заведе в неволю” – 1863р., “Дві сім’ї”, “Зайдиголова”, “Пошились у дурні”, “По ревізії” тощо), Іван Карпенко – Карий (“Новобранець”, “Бурлака”, “Сто тисяч”, “Мартин Боруля”, “Хазяїн”, “Наймичка”, “Сава Чалий” тощо), М. Старицький (“Не судилося”, “Богдан Хмельницький”, “Талан” тощо) та багато інших. Також пишуть для театру багато українських письменників, серед яких можна відмітити Панаса Мирного (“Лимерівна” – 1883р.), Нечуй – Левицький (“На кожумяках”- 1895р.) та інші. До класичного українського музичного театру також належить опера С.С. Гулака – Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. В 1863 році вона йшла в Маріїнському театрі, в 1864 – 1865 роках – у Великому театрі в Москві. В українському театрі вперше її спробував поставити Старицький у 1884 році в Ростові.
9. Література 18 – 19 століття.
На початку Козацької держави виразно позначилися в літературі України впливи релігійної полеміки початку 17 століття, а пізніше в літературі довгий час переважали духовні інтереси над світськими внаслідок того, що більша частина авторів були духовні особи. Це позначилося в духовних віршах, в яких прославляли Ісуса Христа, Богоматір, різних святих. Священик Дмитро Туптало, талановитий письменник, написав збірник пісень – “Руно орошенное” у 1680 році., фундаментальну працю полемічного характеру – “Житія святих” у 12 частинах. Були пісні повчальні – про смерть, тлінність життя тощо. Але почали з’являтися багато пісень, які мали світське спрямування – любовні, політичні, що прославляли героїв – Богдана Хмельницького, Богуна, Палія, Мазепа був автором популярної у той час пісні “Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тянуть... ”, також не доведено його авторство іншої пісні : “Ой біла тій чайці небозі...”.
Характеристичні для цієї доби були вірші емблематичні та панегіричні. Це вірші різних форм – у вигляді яйця, хреста, вази, вірші, які можна було читати з початку та з кінця тощо. Серед авторів перші місця належали І. Величковському, авторові емблематичних збірок “Млеко”, “Зегар” та збірки епіграм, ієромонахові Клементу Зіновієву (писав сатиричні вірші); Дмитрові Тупталові (1651 - 1709), Стефанові Яворському (1658 - 1722) та Григорію Сковороді (1722 - 1794), авторові збірки “Сад божественних пісень”. Епос був презентований слабше. Збереглися вірші про битву під Берестечком, Хотином, про оборону Відня. Релігійний епос виявлений у переспівах Самійла Мокрієвича (1697) – Євангелії від Матвія, Апокаліпсиса; І. Максимовича: “Богородице Диво”, “Осьм блаженства” (відповідно 1707 та 1709 рр.).
Широко були представлені оповідання, переважно релігійного змісту –про святих та їх чудеса. Чималою популярністю користувалась проповідницька література. Теорію проповіді розробив Й. Галятовський, ним же видано кілька збірок проповідей. Відомими були також проповіді Л. Барановича, А. Радивилонського, Л. Мацієвича.
Великий інтерес викликала так звана паломницька література. Найвідомішим твором цього напрямку у 18 столітті стало “Странствование” В. Григоровича – Барського, в якому описані мандрівки автора по країнам Східної Європи та Сходу, що тривали 24 роки.
Улюбленим видом літератури кінця 17 середини 18 століття була драма. Зародилась вона під впливом польської літератури початку 17 століття. Спочатку дія відбувалася за сценою, а на сцені тільки розповідалося про події. На зламі 17 та 18 століть з’являються справжні драми. На Україні розвиток драми був пов’язаний з Київською Колегією. Спочатку вистави були переважно релігійного змісту – присвячені Різдвяним та Великоднім святам. Але потім з’являються драми моралістичного змісту, в яких виступають реальні постаті – “Лазарь”, “блудний син” тощо; з’являються драми історичні: збереглися три драми з історії України, одна з римської та одна з сербської історії.
Вчення поетики в Академії сприяло розвитку української поезії. Видатними зразками української поезії , в якій поєдналися академічні та народні традиції, стали збірки “Сад божественних пісень” та “Басні харківські” Григорія Сковороди.
У другій половині 18 століття популярними були побутово – історичні вірші. У них постали герої Визвольної війни, постаті Б. Хмельницького, Палія, Мазепи, українського козацтва. Іншим видом віршів була релігійна лірика – Д. Туптало, Л. Баранович. Ц. Мокрієвич намагався викласти віршами Біблію.
У другій половині 18 століття спостерігається збільшення впливу на українську літературу російської (А. Кантемір, О. Сумароков тощо).
“Батьком української літератури ” часто називають Івана Котляревського. І це не випадково, бо поема Котляревського “Енеїда” (вперше побачила світ у неповному виданні у 1798 році) була першою поемою, написаною українською літературною мовою. “Енеїда” – це пародійний твір, бурлеско – травестійна поема, переробка поеми римського поета Вергілія, в якій Котляревський дав широку картину народного життя, з його додатним і від’ємними сторонами.
Гумористично – сатирична форма мала послідовників. Найбільш яскравими є Петро Гулак – Артемовський та Євген Гребінка, які користувалися в своїй творчості формою байки.
Григорій Квітка – Основ'яненко відомий як засновник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки: сентименталізм (твори “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов” тощо) та початок романтизму (повісті “ Конотопська відьма”, “Мертвецький Великдень”).
З творчістю Котляревського та Квітки – Основ’яненко пов’язане становлення української драми – обидва письменники виступали як організатори театрального життя першої половини 19 століття, режисери. П’єси Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль - чарівник”, комедії Г. Квітки “Сватання на Гончарівці”, “Шельменко - денщик” і зараз зберігають свою популярність.
30 – ті – 40 – ві роки позначаються розвитком етнографії, мовознавства, журналістики. Так, виходить перша українська граматика О. Поплавського, з’являються такі українські журнали як “Украинский вестник”, “Украинский журнал”, альманахи “Сніп”, “Молодик”.
Подальший розвиток української літератури пов’язаний з творчістю видатного українського письменника, громадського і політичного діяча, Тараса Григоровича Шевченка. Поява у 1840 році “Кобзаря” відкрила новий етап розвитку літератури.
Починав Шевченко свій літературний шлях як романтик. В баладах “Причинна”, “Утоплена”, “Тополя”, “Русалка” сплітається світ реальний та світ казково – фантастичний, побутові образи з образами уяви. Також риси романтичності мають історичні поеми Шевченка. Постаті гетьманів, козацьке життя, воєнні походи, які знайшли художнє втілення в поемах, яскраво говорять нам про захоплення поета минувшиною: “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Гамалія”, “Тарасова ніч”, “Гайдамаки”.
Шевченко став засновником критичного реалізму в українській літературі. Його побутові поеми (“Катерина”, “Наймичка”, “Сон”), суспільно – політичні (“Єретик”, “Сліпий”, “Кавказ”, “Посланіє”) виступали проти кривдників народу – царів, панів тощо. У своїй творчості (а також і політичній та громадській діяльності) він засуджував та викривав кріпацтво, самодержавство, національне гноблення.
Творчість Т. Г. Шевченка мала великий вплив на подальший розвиток української літератури, суспільної та політичної думки. Творчість письменника надихала багатьох інших, його політичні ідеї, які були викладені в одній з програм Кирило – Мефодієвського братства, залишалися популярними і набули подальшого розвитку.
60 – 80 – ті роки в історії української культури виділяються як доба безумовного панування реалістичної літератури.
Чітко виділяється в загальному літературному потоці творчість П. Куліша. З усієї творчої спадщини особливе значення має його роман “Чорна рада” – він є класичною романтичною прозою.
Загалом спрямування післяшевченківської літератури, що слугувалося народною українською мовою, виразно реалістичне. У 1857 році (одночасно з романом “Чорна рада”) з’являються “Народні оповідання” Марко Вовчок. У 1861 – 1862р.р. написані “Люборацькі” А.П. Свидницького – перший український соціальний роман (надрукований частково у 1886р.), в 60 – х роках “Марко проклятий” О.П. Стороженка, повість із селянського життя, у 1865р. – “Лукян Кобилиця” – О. – Ю. Федьковича, “Турецькі бранці” буковинського священика Сидора Воробкевича, які відкрили низьку збірок його романтичних оповідань. Наступного року вийшли “Дві московки” І.С. Нечуй – Левицького, у 1872р. – оповідання “Лихий попутав” Панаса Мирного. В цьому ж році він починає писати роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, який став класикою українського реалізму. Роман закінчено у 1875 році , а у 1876 році з’являється “Микола Джеря” Нечуй – Левицького, а ще через два роки – “Кайдашева сім я”. У 1874 р. в журналі “Друг” надруковано перші твори Івана Франка, а вже у 1880 – 81 роках - “Борислав сіється”. Популярними були оповідання та повісті О. Косинського. Широкої популярності набуває великий реалістичний прозовий жанр.
Проза Марка Вовчок, а ще більш Нечуя – Левицького, Панаса Мирного та Івана Франка була цілком зрілою, займала гідне місце серед реалістичних авторів тієї епохи. В цей період відбувається завершення формування післяшевченківської національної української літератури, що зіграло велику роль у подальшому розвитку культурного процесу на Україні.
Взагалі, українська література другої половини 19 століття була одним з найголовніших чинників формування української національної ідеї, рушієм національного відродження кінця 19 – початку 20 століття.
Висновки. |
