Гороховська О.В. Кримінальна відповідальність за вбивство через необережність

Краткое содержание

У вступі міститься інформація, наведена вище при загальній характеристиці роботи.

Перший розділ “Розвиток законодавства про вбивство через необережність” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Соціальна зумовленість кримінально-правової заборони вбивства через необережність” досліджуються соціальні фактори, що зумовлюють існування кримінально-правової охорони життя від необережних злочинних посягань (ст. 119 КК України), а саме: кримінально-правові, кримінологічні, нормативні, історичні, міжнародні, процесуальні і криміналістичні, організаційні, соціально-психологічні.

При оцінці показників поширеності вбивства через необережність варто враховувати недосконалість чинної статистичної звітності, зокрема неузгодженість статистичних форм МВС та Міністерства юстиції України. Слід вказати на те, що цей злочин не відображається в статистичних обліках Міністерства юстиції України. Вбивство через необережність, відповідальність за яке передбачена ст. 119 чинного Кримінального кодексу України (як і раніше – ст. 98 КК України 1960 р.), не є самостійним об’єктом статистичного вивчення, а входить до розділу “Інші злочини проти особи”. Така практика не дозволяє простежити динаміку необережних вбивств, а також ускладнює виявлення причин та умов їх вчинення, вироблення і застосування заходів щодо запобігання цим злочинам. Не маючи повної та чіткої картини застосування відповідного законодавства, неможливо виявити тенденції до збільшення або зменшення кількості вбивств, вчинених через необережність, а тому кримінальна політика у цій сфері не може повною мірою реалізувати свій потенціал.

Підрозділ 1.2. “Історичний огляд розвитку законодавства про вбивство через необережність” присвячено дослідженню виникнення і розвитку інституту вбивства через необережність. Автором відзначено, що кримінально-правові норми про відповідальність за вбивство через необережність в законодавстві України формувалися поступово і з’явилися набагато пізніше, ніж більшість норм, що передбачають відповідальність за інші види суспільно небезпечних посягань. Аналіз історії розвитку законодавства про відповідальність за вбивство через необережність виявив ряд цікавих законодавчих рішень, що містилися в попередніх кримінальних кодексах (наприклад, у ч. 2     ст. 144 КК УРСР 1927 р., що передбачала відповідальність за вбивство з необережності, вчинене внаслідок свідомого недотримання правил безпеки). Формулювання кваліфікованого складу необережного вбивства свідчить про обґрунтоване прагнення законодавця того часу більш повно забезпечити охорону життя людини.

Разом з тим варто відзначити і такі моменти, що, на думку автора, можна розцінювати як відступ від вищевказаної тенденції стосовно виділення кваліфікуючих ознак цього злочину, оскільки деякі положення Кримінального кодексу України 1960 р. виявилися “на сходинку нижче” того, що вже було досягнуто КК УРСР
1927 р. Зокрема, навряд чи можна вважати обґрунтованим рішення законодавця про відмову від кваліфікованого складу необережного вбивства. Таке становище вказує на вади в законодавчій техніці, які частково усунув лише чинний Кримінальний кодекс України.

У підрозділі 1.3. “Відповідальність за необережне позбавлення життя: зарубіжний досвід” вивчаються норми кримінального законодавства деяких зарубіжних держав про відповідальність за необережне позбавлення життя, що дозволило виявити переваги та недоліки кримінального законодавства України.

У кримінальних кодексах більшості зарубіжних держав використано термінологічний зворот “необережне позбавлення життя” або “заподіяння смерті з необережності” (наприклад, кримінальне законодавство Російської Федерації, Республіки Білорусь). Безсумнівно, цей зарубіжний позитивний досвід нормотворчості має бути врахований у процесі подальшого вдосконалення кримінального законодавства України.

На думку дисертанта, законодавчі формулювання повинні максимально підкреслювати відмінності між умисними і необережними діяннями, що призводять до позбавлення життя. Вони принципово відрізняються одне від одного за характером і ступенем суспільної небезпеки. У разі зміни назви кримінально-правової заборони – “Вбивства через необережність” на “Заподіяння смерті з необережності” термінологія закону буде адекватно відображати зміст складу цього злочину.

Другий розділ “Кримінально-правова характеристика вбивства через необережність” складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 2.1. “Життя людини як об’єкт вбивства через необережність” викладаються базові положення, що розкривають юридичний зміст загального, родового та безпосереднього об’єктів вбивства через необережність.

Дисертант підкреслює, що побудова концептуальних положень, які висвітлюють кримінально-правовий зміст об’єкта злочину, має ґрунтуватися на такій категорії, як “суспільні відносини”. У дисертації піддаються критиці позиції деяких авторів, які при розгляді об’єкта злочину проти життя додатково виділяють ще й предмет злочину. На думку автора, людина не може бути предметом вбивства. Підміна безпосереднього об’єкта злочину предметом при вбивстві через необережність призводить до змішування двох самостійних елементів суспільних відносин: людини як об’єкта суспільних відносин і предмета суспільних відносин.

У назві розділу II Особливої частини КК України фігурує слово “особа”, проте поняття “людина” й “особа” не рівнозначні, перше з них є ширшим за обсягом. Поняття “особа” охоплює характеристику лише соціальних властивостей людини. З позиції права це означає, що особою може вважатися дієздатна людина. У той самий час інтереси недієздатних осіб не виводяться з-під кримінально-правової охорони розділу II Особливої частини КК України. Такі блага, як життя і здоров’я підлягають абсолютній охороні з боку кримінального закону незалежно від того, хто є їхнім суб’єктом – соціально зріла людина чи немовля або той, кого визнали неосудним. Саме з цим пов’язана необхідність зміни назви розділу “Злочини проти життя і здоров’я особи” на “Злочини проти життя і здоров’я людини”.

У підрозділі 2.2. “Зміст об’єктивної сторони вбивства через необережність” досліджуються суспільно небезпечне діяння, суспільно небезпечні наслідки у вигляді смерті іншої особи, причинний зв’язок між діянням і цими наслідками та факультативні ознаки об’єктивної сторони вбивства через необережність.

Необережне вбивство є специфічним злочином, оскільки дія суб’єкта спрямована не на позбавлення життя, а на досягнення іншого результату, не завжди навіть злочинного. Так, у 82% усіх вивчених автором випадків вбивства через необережність винна особа вчиняє дії, прямо заборонені законом, які, проте, не є злочинними.

Диспозиції ч. 1  і 2 ст. 119 КК України не містять вказівки на способи вчинення злочину. Втім, ст. 64 Кримінально-процесуального кодексу України вимагає встановлювати спосіб не лише для умисних злочинів, а й для необережних. Найбільш поширеними способами необережного вбивства є нанесення удару, внаслідок якого сталося падіння потерпілого (40%), застосування вогнепальної зброї (17%), нанесення удару кулаком, предметом тощо (10%).

            Обґрунтовується висновок про необхідність введення кваліфікуючих ознак за об’єктивною стороною. Ряд способів вчинення вбивства через необережність характеризується використанням предметів, що є джерелами підвищеної небезпеки (47% справ зазначеної категорії). На думку автора, є всі підстави для посилення відповідальності за аналізований злочин і тому необхідно виділити таку його кваліфікуючу ознаку, як заподіяння смерті з необережності у сфері дії джерела підвищеної небезпеки.

Пропонується уникнути протиріччя зі статтями, що передбачають відповідальність за злочини проти громадської безпеки і безпеки виробництва, які також виражаються в порушенні спеціальних правил поводження з джерелами підвищеної небезпеки і призводять до загибелі людей з необережності. Відповідно до запропонованої кваліфікуючої ознаки за ч. 2  ст. 119 КК України коло джерел підвищеної небезпеки доцільно обмежити: 1) предметами загального, побутового призначення, що вимагають особливої обережності в поводженні, та до яких має доступ невизначене коло осіб (сильнодіючі речовини, електромеханізми тощо); 2) предметами підвищеної небезпеки, що знаходяться в розпорядженні спеціальної категорії осіб (наприклад, вогнепальна і холодна зброя, бойові припаси, отруйні речовини, що вилучені з побутового обігу). За таких умов ч. 1 ст. 119 КК України застосовувалася б при заподіянні смерті в результаті необережного поводження з предметами механічної дії – ножами, сокирами, цеглинами тощо.

У 45,5% необережних вбивств місцем вчинення злочину є відкрита місцевість, у 54,5% – приміщення. 80% вбивств через необережність вчиняються в період з 12 до 24 години, причому найчастіше це відбувається у вихідні та свята і, як правило, після вживання спиртних напоїв.

Результати дослідження факультативних ознак об’єктивної сторони складу аналізованого злочину являють собою певний науковий інтерес та можуть бути використані у профілактичній роботі органів внутрішніх справ. 

У підрозділі 2.3. “Суб’єкт вбивства через необережність” досліджуються ознаки, що характеризують особу, яка вчинила цей злочин.

Правильність встановлення у чинному Кримінальному кодексі України загального віку кримінальної відповідальності за цей злочин підтверджується тим, що жодного разу вбивство через необережність, як свідчать матеріали вивчених кримінальних справ, не вчинялось особою у віці від 14-ти до 16-ти років. Зазвичай, вбивства через необережність вчиняються особами у віці від 26 до 49 років (63,5% зазначених злочинів).

За результатами узагальнення судової практики дисертантом висунута гіпотеза про те, що однією із причин необережних вбивств є низький рівень загальної культури, технічної освіти та правосвідомості певної частини сільського населення України. В цьому сенсі необхідно відмітити зв’язок між місцем проживання винних у вбивстві через необережність (а також потерпілих), рівнем їх освіти та неналежним поводженням таких осіб з джерелами підвищеної небезпеки. Так, згідно з результатами дослідження 47% вбивств через необережність вчинені у сфері дії джерел підвищеної небезпеки, а 73% осіб, винних у цьому злочині, та приблизно така ж кількість потерпілих були мешканцями селищ,  сіл і районних центрів. Більшість винних осіб мають середню і середню спеціальну освіту (73%).

Така тенденція існує, незважаючи на те, що дослідженням були охоплені потужні, технічно розвинені індустріальні регіони. У містах Дніпропетровську та Запоріжжі сконцентровано велику кількість промислових гігантів України (заводи “Запоріжсталь”, “Дніпроспецсталь”, Запорізькій феросплавний завод тощо), проте вбивств через необережність у цих великих містах вчиняється у декілька разів менше, ніж у селищах, селах і районних центрах. Зазвичай, мешканці невеликих територіально-адміністративних одиниць ставляться до правил експлуатації джерел підвищеної небезпеки формальніше, ніж громадяни, що мешкають в обласних центрах, що передусім пов’язано з недоліками в загальноосвітній та спеціальній підготовці.

            На практиці нерідко трапляються випадки співзаподіяння вбивства через необережність. Визначення співучасті, що міститься у ст. 26 КК України, виключає його наявність у необережному злочині. Законодавча формула співучасті істотно обмежує сферу застосування цієї статті, залишаючи за межами кримінального закону як випадки необережної поведінки декількох осіб при вчиненні одного й того самого злочину, так і випадки умисного вчинення декількома особами діяння, що спричинило необережний злочинний результат. На підставі цього дисертант пропонує доповнити Загальну частину Кримінального кодексу України статтею “Співзаподіяння у злочині”, а також доповнити ст. 67 КК України обставиною, що обтяжує покарання, - “вчинення злочину у співзаподіянні”.

У підрозділі 2.4. “Характеристика суб’єктивної сторони вбивства через необережність” обґрунтовується важливість дослідження суб’єктивної сторони вбивства через необережність.

            Наголошується на тому, що суди лише в 54,5% обвинувальних вироків визначають і характеризують вид необережності стосовно аналізованих діянь; у 7,5% називають вид необережності, а в 38% в обвинувальному вироку взагалі не вказують, з яким видом необережності особа вчинила вбивство. Подекуди у вироках трапляється стандартне формулювання: “особа вчинила вбивство через необережність”.

Судова практика свідчить про те, що в 95% винна особа діє зі злочинною недбалістю, а в 5% – зі злочинною самовпевненістю.

При вбивстві в результаті злочинної самовпевненості винна особа передбачає можливість настання суспільно небезпечного наслідку своєї дії чи бездіяльності у вигляді смерті іншої особи, проте легковажно розраховує на його відвернення. Особа переоцінює свої сили чи інші обставини, на які вона розраховує, внаслідок чого і настає смерть іншої особи. Суб’єкт допускає невірну оцінку цих обставин, причому йдеться як про неправильну оцінку всіх обставин у сукупності, так і однієї з них. Особа не передбачає нездатності цих обставин запобігти результатові (інакше вона не могла, розраховуючи на них, бути впевненою у запобіганні шкоди), але була зобов’язана і могла їх передбачити, якби виявила належну уважність і обачність.

При вбивстві через злочинну недбалість важливо враховувати її об’єктивний та суб’єктивний критерії.

Об’єктивний критерій визначає міру належної передбачливості. Обов’язок передбачення шкідливих наслідків обмежений часовими рамками, що, зазвичай, збігаються з часом вчинення діяння, що порушує правила обережності. Тому надзвичайно важливим, на думку автора, є встановлення моменту, з якого у суб’єкта виникає такий обов’язок, особливо в тих випадках, коли з виникненням обов’язку передбачати шкідливі наслідки пов’язується обов’язок дотримуватись спеціальних правил обережності.

Встановлюється, що суб’єктивний критерій полягає в урахуванні індивідуальних властивостей особи, а також часу, місця й обстановки вчинення злочину, що у своїй сукупності визначають можливість або неможливість виконання особою обов’язку дотримуватись необхідного ступеня обережності і передбачливості.

Факультативними ознаками суб’єктивної сторони вбивства через необережність виступають мотив і мета, однак вони завжди мають кримінально-правове значення (для правильної кваліфікації вчиненого, індивідуалізації покарання, виправлення засуджених за вбивство через необережність тощо). Дисертант аналізує негативні, позитивні та нейтральні мотиви і цілі, що запропоновані в юридичній літературі, у контексті необережних вбивств.

Третій розділ “Відмежування вбивства через необережність від суміжних злочинів та питання призначення покарання” складається з двох підрозділів. У підрозділі 3.1. “Відмежування вбивства через необережність від суміжних злочинів” відзначаються помилки органів досудового слідства і судів у кваліфікації вбивства через необережність. Так, у 24% випадків у процесі розгляду судами кримінальних справ даної категорії дії винних були перекваліфіковані.

Дисертант аналізує критерії відмежування вбивства через необережність від таких діянь: умисного вбивства, умисного нанесення тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого, необережного тяжкого тілесного ушкодження, правомірного ризику, позбавлення життя внаслідок порушення правил безпеки руху або експлуатації транспорту, службової недбалості та випадкового заподіяння смерті.

У всіх випадках для кваліфікації діяння за ст. 119 КК України потрібно встановити, чи повинний був і чи міг винний передбачити настання смерті потерпілого. Автор стверджує, що ці питання слід вирішувати з урахуванням всіх конкретних обставин справи і особистих якостей винного, а саме: його розвитку, освіченості, уважності, а також, нерідко, – його спеціальних знань у певній галузі, чинних у цій галузі правил і нормативів, та знання і розуміння загальноприйнятих правил поведінки в умовах виробничого чи побутового ризику.

Підрозділ 3.2. “Призначення покарання за вбивство через необережність” присвячено аналізу видів та розмірів покарань, передбачених санкціями ст. 119 КК України.

Доводиться констатувати, що основним видом покарання за вбивство через необережність продовжує залишатися позбавлення волі (37,5%).

Автор дійшов висновку, що зниження верхніх меж санкцій за вбивство через необережність є перспективним напрямком удосконалення кримінального законодавства України в цій сфері.

У 8% від загальної кількості вивчених автором кримінальних справ вбивству через необережність передував вчинений раніше особою злочин, у результаті якого настала смерть іншої особи з необережності. З урахуванням цього у ч. 2 ст. 119 КК України пропонується виділити таку кваліфікуючу ознаку злочину, як повторне заподіяння смерті з необережності. Повторним за ст. 119 КК України слід вважати злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цією статтею або ч. 2 ст. 134, ч. 2 ст. 194, ст. 196, ч. 2 ст. 267, ч. 2 ст. 270, ч. 2 ст. 271, ч. 3 ст. 276, ч. 2 і 3 ст. 286  КК України (у разі настання смерті (загибелі) людини чи людей).