Плужнік О.І. Кримінальна відповідальність за порушення режиму відбування покарання у виправних установах та тримання під вартою

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, показується зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, окрес­люються мета і завдання дослідження, визначаються об’єкт, пред­мет та методи дослідження, наукова новизна, основні положення, що виносяться на захист, практичне значення результатів дослідження, наводяться апробації, розкриваються шляхи впровадження сформульованих автором пропозицій.

У першому розділі “Загальна характеристика злочинів, що по­рушують режим відбування покарання у виправних установах чи режим тримання під вартою” розкривається соціальна зумовленість кримінально-правового за­хисту режиму відбування покарання у виправних установах та тримання під вартою, зміст об’єктивних і суб’єктивних ознак злочинів, що посягають на цей режим.

У першому підрозділі “Соціальна зумовленість кримінально-право­вого захисту режиму відбування покарання у виправних установах та режиму тримання під вартою” показано, що необхідність кримінально-правового захисту режиму відбування покарання у виправних установах та режиму  тримання під вартою зумовлена низкою чинників: кримінологічним, нормативно-організаційним,  історичним, міжнародним.

Кримінологічний чинник зумовленості захисту режиму відбу­вання покарання у виправних установах та режиму тримання під вартою своїм змістом має складну криміноген­ну обстановку в країні, у т.ч. в установах виконання покарань  та в місцях тримання під вартою, поширеність злочинів, спрямованих проти режиму функціонування виправних установ та місць тримання під вартою.

Нормативно-організаційний чинник означає, що наявність у КК ст. 390, 391, 392, 393 ґрунтується на положеннях Конституції України щодо організації функціону­вання державних структур,  інших нормативно-правових актів.

Історичний чинник показує, що існує історична традиція забезпечення кримінально-правовим захистом режиму відбування покарання у виправних установах та тримання під вартою.

Міжнародний чинник свідчить про те, що кримінальні кодекси зарубіжних країн також містять заборони порушень режиму відбу­вання покарання у виді позбавлення та обмеження волі, арешту та режиму тримання під вартою. Крім того, існування в КК України ст. 390, 391, 392, 393 базується на положеннях міжнародно-правових актів ООН,  Ради Європи щодо прав і свобод людини.

У другому підрозділі “Об’єкт злочинів, що порушують режим відбування

покарання у виправних установах та місцях тримання під вартою” обґрунтовується, що, ухиляючись від відбування покарання у виді обме­ження волі чи позбавлення волі; вчиняючи злісну непокору вимогам адміні­страції виправної установи; вчиняючи дії, що дезорганізують роботу виправних установ, втечу з місця позбавлення волі або з-під варти, суб’єкт злочину, насамперед, порушує режим відбування покарання виправних установ та режим тримання під вартою, що і слід визнавати основним безпосереднім об’єктом злочину.

Режим відбування покарання у виправних установах та режим тримання під вартою – це комплекс заходів, передбачених кримінально-виконавчим законодавством, спрямованим на досягнення мети покарання або мети тримання під вартою. Одночасно з цим при вчиненні передбачених ст. 392, 393 КК злочинів пошкоджуються чи ставляться під загрозу пошкодження інші об’єкти – здоров’я, тілесна недоторканність, воля, безпека потерпілих.

Вчинення нападу на адміністрацію виправної установи відбу­вається шляхом безпосереднього впливу на осіб, які забезпечу­ють режим відбування покарання у виді обмеження волі чи позбав­лення волі. Таким чином, потерпілими можуть бути як представни­ки адміністрації виправної установи, інші атестовані співробіт­ники, так і обслуговуючий персонал, наприклад, майстри, педа­гоги. Тому пропонується передбачити відповідальність за напад саме на представника персоналу виправної установи, а не лише адміністрації.

Водночас, при вчиненні злісної непокори вимогам адміні­страції виправної установи зміст поняття “адміністрація” слід обмежити лише тими атестованими працівниками, які відповідно до кримінально-виконавчого законодавства України мають право застосовувати заходи заохочен­ня і стягнення відносно засуджених.

Потерпілими від тероризування засуджених слід визнати лише засуджених, які стали на шлях виправлення. Пояснюється це тим, що поведінка цих осіб є свідченням досягнення покаранням мети. А це є результат ефективності режиму у виправних установах, проти чого власне і спрямовано тероризування і що потребує кримінально-правового захисту.

Злочини, передбачені ст. 390, 391, 392, 393 КК, будуть визнаватися такими, коли особа, яка їх вчиняє, правомірно від­буває покарання у виправних установах та правомірно перебуває під вартою, а персонал виправних установ або місць тримання під вартою діє в межах встановлених повно­важень.

У третьому підрозділі “Об’єктивні прояви порушень режиму відбування покарання у виправних установах та режиму тримання під вартою” здійснено аналіз зовнішніх ознак досліджуваних злочинів.

Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі. Об’єктивна сторона проявляється у та­ких формах:

 1) засуджений до обмеження волі самовільно залишає понад добу місце відбування покарання або злісно ухиляється від робіт, тобто відкрито ігнорує неодноразово повторені представником адміністрації вимоги працювати. В контексті даної норми вважаємо, що особа може бути притягненою до кримінальної відповідальності за умови хоч би одного прогулу, або систематичного – три і більше разів порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання;

2) засуджений до обмеження або позбавлення волі, якому дозволено короткочасний виїзд, не повертається до місця відбування покарання після закінчення стро­ку виїзду.

Неповернення засудженого до виправної установи як злочин пропонується визнавати за умови, що особа, якій дозволено ко­роткочасний виїзд, не повернулася до місця відбування покарання понад три доби після зазначеного строку, що і належить закріпити в диспозиції норми. Така пропозиція уз­годжується із зарубіжним досвідом та є проявом гуманізму.

Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи. Така поведінка проявляється: 1) у злісній непокорі вимогам адміністрації виправної установи; 2) в іншій протидії адмініст­рації у законному здійсненні її функцій. Автор вважає, що зміст злісної непокори слід розкривати не лише як відкриту відмову засудженого від виконання конкретних законних вимог представника адміністрації. Слід враховувати, що вимоги мають бути наполегливими, неодноразово повтореними. І вказівкою на це необхідно доповнити постанову № 2 Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1993 р.

З цієї постанови слід вилучити положення, що інша протидія адміністрації у здійсненні її функцій буде розцінюватися як передбачений ст. 391 КК злочин, за наявності необхідних ознак злісної непокори.

Притягненню особи до кримінальної відповідальності за ст. 391 КК повинно передувати застосування до засудженого всьо­го комплексу заходів, передбачених виправним законодавством. За наявності підстав застосування до особи ст. 391 КК заборонити застосування до такої особи заходів, передбачених кримінально-виконавчим законодавством.

Передбачений ст. 391 КК злочин вважається закінченим з моменту вчинення засудженим злісної непокори законним вимогам адміністрації виправної установи у здійсненні її функцій, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщен­ня камерного типу /одиночної камери/ або була переведена на більш суворий режим відбування покарання.

Розкриваючи об’єктивну сторону дій, що дезорганізують роботу виправних установ, вказано на непослідовність роз’яснення Пленумом Верховного Суду України в постанові № 2 від 26 березня 1993 р. змісту   нападу на адміністрацію. Обґрунтовано, що напад на адмі­ністрацію /працівників правоохоронних органів/, поєднаний із посяганням на життя, заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передба­чених ст. 392 та ст. 348 або ч. 3, 4 ст. 345 КК. Коли потерпілим буде представник персоналу виправної установи /не адміністра­ції/, то вчинене кваліфікуватиметься за   ст. 392, п. 8 ч. 2 ст. 115 або  ч. 2 ст. 12І КК. Як   напад на адміністрацію буде і вчинен­ня насильницького опору потерпілому.

У цьому зв’язку пропонується така редакція ч. 2 п. 8 вищезазначеної постанови:  “Коли при нападі на персонал виправної установи потерпілим, якими є працівники правоохоронних органів, умисно заподіяні тяжкі тілесні ушкодження чи відносно  них умисно вчинене посягання на життя, ці діяння слід кваліфікувати за ст. 392 та ч. 3 або ч. 4 ст. 345, або ст. 348 КК. Заподіяння засудженому при тероризуванні  тяжких тілесних ушкоджень кваліфікуватиметься за ст. 392 КК і додаткової кваліфікації ще й за ч. 1 ст. 121 КК не потребує. Виключення становлять випадки заподіяння тяжких тілесних ушкоджень за наяв­ності ознак, передбачених у ч. 2 ст. 121 КК. За таких умов настає сукупна кваліфікація за ст. 392

та ч. 2 ст. 121 КК.”

 Напад на представника персоналу виправної установи включає в себе як застосування до по­терпілого фізичного насильства, так і погрози його застосування. Фізичний або психічний вплив на потерпілого як злочин, передбаче­ний ст. 392 КК, буде визнаватися, коли такі дії вчинені під час виконання потерпілим службових обов’язків, до чи після такого виконання.

Організація з метою тероризування у виправних установах засуджених  або нападу на адміністрацію організованої групи або активна участь у ній має такий зміст. Поняття “організація” на відміну від роз'яс­нення його в постанові № 2 від 26 березня 1993 р. пропонується тлумачити ширше – як процес створення організованої групи, так і наявність вже діючої структури, в якій може розроблятися план дій, здійснюється керівництво групою, вербування нових членів тощо.

Зміст поняття “активна участь в організованій групі” також пропо­нуємо тлумачити ширше, ніж це зроблено в згаданій постанові. В контексті норми під активною участю в організованій групі слід розуміти будь-які прояви членів такої групи /за виключен­ням тероризування засуджених та нападу на адміністрацію, від­повідальність за які передбачена окремо/. Це можуть бути, крім  зазначених у постанові, дії з налагодження зв’язків із особами, які знаходяться на волі, розробка заходів безпеки існування такої групи тощо.

Вчинення дій, що дезорганізують роботу виправних установ, пов’язується з  місцем вчинення цього злочину та часом відбу­вання покарання. Таким місцем слід визнавати те, де може перебу­вати засуджений на законних підставах під час відбування покарання чи у зв’язку з ним. Тому місце вчинення дій, що дезорганізують роботу виправних установ, не потрібно обмежувати лише територією виправної установи. Час же вчинення цього злочину обмежується рамками строку пока­рання, визначеного у вироку.

Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти. Така втеча вчиняється шляхом активної поведінки. Однак не виключається і втеча, яка здійснюється пасивно. Початковий момент закінчення злочину визнається тоді, коли особа самовільно залишила місце відбування покарання чи перебування  під вартою і може розпоряджатися собою на власний розсуд.

Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти є тривалим злочином. Цей час триває доти, доки в рамках строку давності притягнення до кримінальної відповідальності особу не затри­мають або вона сама не прийме рішення здатися і не здійснить свого наміру.

Втеча особи з місця позбавлення волі або з-під варти як передбачений ст. 393 КК злочин можлива лише в період відбування нею покарання чи тримання під вартою.

У КПК (ч. 6 ст. 156) термін строку тримання особи під вартою як запобіжного заходу однозначно не вирішено. Час ознайом­лення обвинуваченого та його захисника з  матеріалами криміналь­ної справи не враховується при обчисленні строку тримання під вартою. З метою ефективної дії ст. 393 КК пропонується ч. 6

ст. 156 КПК викласти в такій редакції: “Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи є додатковим до строку тримання обвинуваченого під вар­тою і визначається згаданими вище особами за погодженням зі слідчим, з урахуванням обсягу кримінальної справи”.

У четвертому підрозділі “Суб’єктивна сторона порушень режиму відбування покарання у виправних установах чи тримання під вартою” досліджено зміст вини, мотиву та мети цих злочинів.

Порушуючи режим відбування покарання у виправній установі чи режим тримання під вартою, суб’єкт усвідомлює суспільну небезпеку своїх діянь та їх протиправність. Це твердження ґрунтується на знанні засудженим або взятим під варту правових підстав перебування у виправних установах чи установах тримання під вартою та правил перебування в цих установах.

Вчиняючи злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи, суб’єкт не завжди усвідомлює, що вчинюване ним нове порушення режиму відбування покарання після застосування до ньо­го таких заходів дисциплінарного впливу, як переведення до при­міщення камерного типу /одиночної  камери/ або переведення на більш суворий режим відбування покарання, є злочином. Це пояс­нюється тим, що до таких засуджених, як свідчить практика, можуть застосовуватися заходи відповідно до кримінально-виконавчого законодавства. З метою уникнення можливості    об’єктивного ставлення у вину, пропонуємо застосовувати ст. 391 КК за злісне порушення режиму відбування покарання лише після того, як будуть вичерпані заходи реагування відносно таких засуджених, передбачені кримінально-виконавчим законодавством.

Особа, яка засуджена до позбавлення волі чи взята під варту і якій роз’яснено правила її поведінки, порушуючи їх, бажає чини­ти саме так. Отже, злочини досліджуваної групи вчинюватися можуть тільки з прямим умислом.

Мотиви і мета   при вчиненні досліджуваних злочинів можуть бути різними. При організації організованої групи ставиться мета тероризування засуджених або нападу на адміністрацію. Тому мета в цьому випадку є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони.

У п’ятому підрозділі “Суб’єкт порушень режиму відбування покарання у виправних установах чи тримання під вартою” з’ясовано зміст такого суб’єкта.

Суб’єктами передбачених ст. 390, 391, 392, 393 КК злочинів є фізичні осудні особи, які досягли віку, з якого наступає кри­мінальна відповідальність і які відбувають покарання в установах виконання покарань чи утримуються під вартою, тобто це спеціальні суб’єкти.

Особою, яка відбуває покарання в установах виконання покарань і яка може бути суб’єктом зазначених злочинів, визнається така, котра вчинила злочин  і стосовно  якої вирок про застосування заходів виправного впливу набрав законної сили, і ця особа на підставі рішення комісії установи виконання покарань прийнята до цієї установи, що оформляється наказом начальника установи.

Суб’єктами ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі (ст. 390 КК) можуть бути лише:  1) засуджені до обмеження волі (ч. 1); засуджені до обмеження волі, яким дозволено короткостро­кові виїзди (ч. 2); засуджені до позбавлення волі,  яким дозволено короткостро­кові виїзди (ч. 3).

Суб’єктами злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи можуть бути особи, які  відбувають покарання у виді позбавлення волі та у виді обмеження волі,  які мають  стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу /одиночної камери/ або були переведені на більш суворий режим відбування покарання і протягом року після звільнення знову вчинили злісну непокору вимогам адміністрації чи іншу проти­дію. Засуджені, які відбувають покарання в колонії максимального рівня безпеки, виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, у виховних колоніях, так само засуджені до позбавлення волі, котрі залишені в слідчому ізоляторі для роботи із господарського обслуговування, а також вагітні жін­ки, жінки які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, інваліди першої групи, суб’єктами цього злочину не визнаються.

Автором запропоновано визнавати суб’єктами злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи засуджених до позбавлення волі, які залишені для роботи з господарського  обслуговування в слідчому ізоляторі.

Не визнаються суб’єктами, передбаченими ст. 390, 391, 392, 393 КК, і військовослужбовці строкової служби, відносно  яких застосовано покарання в виді направлення до  дисциплінарного  батальйону.

Суб’єктами втечі з-під варти слід визнавати осіб, стосовно яких запобіжним заходом законно обрано взяття під варту. Осо­би, затримані за ст. 106, 115 КПК, не визнаються суб’єктами втечі з-під варти. Цей прорахунок належить усунути шляхом   вказівки в диспозиції ст. 393 КК на втечу таких осіб.

У другому розділі “Спеціальні питання кримінальної відповідальності за порушення режиму відбування покарання у виправних установах чи тримання під вартою” висвітлено кваліфікуючі ознаки та зміст покарання, а також проведено відмежування досліджуваних злочинів від суміжних по­сягань .

У першому підрозділі “Кваліфікуючі ознаки втечі з місця позбавлення волі або з-під варти” розкривається їх зміст.

Повторна втеча. Повторною належить визнавати втечу за умови, що раніше особа вже вчиняла втечу з місця позбавлення волі або з-під варти. Причому повторність втечі буде незалежно від того: чи за­вершила особа задумане в перший раз; вчинила втечу сама чи за попередньою змовою групою осіб; від тої ролі, яку особа виконувала, реалізуючи злочинні наміри; засуджувалася за попередньо вчинену втечу чи ні. У тому разі, коли з моменту вчинення першої втечі з місця позбавлення волі або з-під варти минули строки давності, притягнення до кримінальної відповідальності або судимість за попередньо вчинену втечу погашена чи знята або особа була у встановленому порядку звільнена від кримінальної відповідальності, ознака повторності втечі виключається. Не буде повторної втечі з місця позбавлення волі або з-під варти і тоді, коли особа незаконно позбавлена волі.

Вчинення втечі з місця позбавлення волі або з-під варти за попередньою змовою групою осіб матиме місце там, де дві чи більше особи як співвиконавці,  вчиняючи цей злочин, домовилися про спільні дії до моменту вчинення втечі.

Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти, поєдна­на із заволодінням зброєю чи з її використанням. Заволодіння зброєю має місце у випадках, коли особа, яка вчинює втечу, добу­ває її. Як заволодіння зброєю належить розцінювати і виготовлення зброї самим суб’єктом. Адже і в такому разі він набуває можливості володіти зброєю. Заволодінням буде і купівля зброї, знайдення її, дарування, виграш тощо. Отже, заволодіння зброєю є придбання її суб’єктом будь-яким способом. Головне для заволодіння зброєю – те, що осо­ба раніше не мала її, а відтепер має. Факт заволодіння особою зброєю буде в наявності, коли особа має таку зброю при собі чи зберігає її в іншому місці. Для останнього випадку має бути характерним панування особи над цією річчю. Інакше кажучи,  особа може в будь-який момент взяти цю зброю і мати її при втечі. Зміст втечі з місця позбавлення волі або з-під варти, поєднаної із заволодінням зброєю, полягає в тому, що суб’єкт втечі заволодів саме вогнепальною або холодною зброєю. Заволодіння предметами, які використовуються як зброя, зазначеною вище ознакою не охоплюються.                          Щодо змісту поняття “використання зброї при втечі” вкажемо на таке. Автор дійшов висновку, що тер­мін “використання” є тотожним терміну “застосування” і тому як використання зброї слід розуміти і випадки застосування  зброї щодо людини, і для зупинки транспортних засобів,  і для знешкод­ження тварин тощо. Запропоновано в Законі України “Про міліцію” і в КК вживати один з цих термінів.

Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти, поєднана з насильством чи з погрозою його застосування. Зміст насильства в ч. 2 ст. 393 КК охоплює запо­діяння потерпілому при втечі з місця позбавлення волі або з-під варти тілесних ушкоджень. У разі втечі з місця позбавлення волі або з-під варти і заподіяння атестованому працівникові виправ­ної установи тілесних ушкоджень дії винного слід квалі­фікувати за ч. 2 ст. 393 та  відповідною частиною ст. 345 КК. Коли потерпілим за таких умов буде не працівник правоохорон­ного органу, а інша особа, наприклад, та, яка здійснює навчання засуджених чи інший засуджений, кваліфікувати дії винного належить за ч. 2 ст. 393 КК. Погроза застосування насильства – це обіцянка вчинити насильство.

Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти, вчинена способом, небезпечним для життя чи здоров’я інших осіб. Зміст втечі зазначеним способом полягає в тому, що під час її вчинен­ня винний створює небезпечні умови для життя чи здоров’я сторонніх осіб. Зважаючи на те, що створення небезпеки для   життя або здоров’я хоч би й одної особи підвищує рівень небезпеки втечі, на наш погляд, доцільно у ст. 393 КК передбачити відповідальність за втечу, вчинену способом, небезпечним для життя чи здоров’я хоч би й одної людини. Така небезпека має стосуватися життя чи здоров’я сторонніх осіб. Коли група втікаючих свідомо застосовує небезпечний тільки для свого життя чи здоров’я спосіб при втечі, розглядати такі дії за згаданою ознакою не можна.  Але, якщо хтось із втікачів, без погодження зі своїми спільниками, застосовує небезпечний для життя або здоров’я спосіб, такі дії належить кваліфікувати за дос­ліджуваною ознакою. Коло інших осіб, життя чи здоров^’я яких наражено на  небезпеку, широке – це і персонал виправної установи,  і засуджені,  й ті будь-які особи, життя або здоров’я яких наражено на небезпеку при втечі, що й усвідомлюється винним.

Втеча з місця позбавлення волі шляхом підкопу. Така втеча буде в разі, коли винний залишає місце позбавлення волі, або місце, де він перебуває під вартою, через виритий хід. Втечу шляхом підкопу належить інкриміну­вати винним тоді, коли всі втікачі внесли свій “вклад” у підкоп, а також коли втікач використав кимось іншим виритий хід.

Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти з пош­кодженням інженерно-технічних засобів охорони.  Всі місця позбавлення волі чи місця, в яких особи утримуються під вартою, забезпечені інженерно-технічними засобами охорони. Пошкодження інженерно-технічних  засобів охорони матиме місце, коли такі засоби не лише виведені з ладу, але й для їх від­новлення необхідний  ремонт, і тому вони   не створюють   перешкод для втечі. Сам факт пошкодження інженерно-технічних засобів охорони є готуванням до втечі.

У другому підрозділі “Покарання за порушення режиму відбу­вання покарання у виправних установах чи тримання під вартою” показано, що санкції за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі є надто суворими. Обґрунтована потреба їх пом’якшення.

У третьому підрозділі “Відмежування злочинів, що порушують режим відбування покарання у виправних установах чи тримання під вартою” проведено таке відмежування за елементами їх складів.