Сенько М.М. Кримінальна відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби : Сенько Н.Н. Уголовная ответственность за самовольное оставление воинской части или места службы

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, зазначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначається мета, задачі, об’єкт та предмет дослідження, його наукова новизна, положення, що виносяться на захист, практичне значення отриманих результатів, відомості про апробацію результатів дисертаційного дослідження.

У Розділ 1 "Розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби, що було чинним на українських землях" аналізуються питання кримінальної відповідальності за цей злочин за Литовськими Статутами 1529, 1566, 1588 років, “Артикулом воинским с кратким толкованием” 1716 року, “Морским уставом” 1720 року, “Правами, за якими судиться малоросійський народ" 1743 року, “Полевим уголовным уложением для Большой Действующей армии” 1812 року, “Уставом Военно-уголовным” 1839 року, “Воинским уставом о наказаниях” 1869 року із змінами та доповненнями, що приймались на різних історичних етапах, нормативними актами радянської держави. Увага приділяється розвитку законодавства про відповідальність за злочини, пов’язані із ухиленням від військової служби, на різних етапах становлення української державності, зокрема, під час існування козацької держави та української держави 1917‑1920 років.

Автор робить висновки, що історія розвитку військово-кримінального законодавства тісно пов’язана із становленням армії в державі. Як законодавство в цілому з’являється і розвивається разом з виникненням і становленням держави, так і військове законодавство з його обов’язковою складовою – кримінально-правовою частиною – тісно пов’язано із створенням збройних сил – важливого атрибута держави.

Зазначається, що питання кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані з ухиленням від військової служби, в різні часи вирішувалось по‑різному. Так, в Київській Русі, на ранньому етапі розвитку держави, не було необхідності в існуванні законодавства про відповідальність за ухилення від військової служби. Кримінальна відповідальність за злочини, пов’язані з ухиленнями від військової служби, з’являється із прийняттям Литовського Статуту 1529 року, коли військова служба стала повинністю. Першим нормативним актом, який на законодавчому рівні закріпив відповідальність усіх верств населення за вчинення злочинів, пов’язаних з ухиленням від військової служби, став “Артикул воинский с кратким толкованием”, передумовами прийняття якого була необхідність у створенні нової, боєздатної, регулярної армії та побудові військово-морського флоту.

Дисертант відзначає, що особливістю становлення кримінально-правових норм про відповідальність за ухилення від військової служби на українських землях було те, що Україна значний проміжок часу перебувала під владою різних держав, зокрема, Литви, Польщі та Росії. Це не могло не вплинути на зміст її військово-кримінального законодавства. Однак, становлення військово-кримінального законодавства України не слід ототожнювати з історією розвитку кримінального законодавства цих держав. У різні часи відповідальність за ухилення від військової служби в Україні передбачалась нормами національного права.

7

У Розділі 2 "Кримінальна відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби за законодавством зарубіжних держав" досліджується діюче кримінальне законодавство зарубіжних держав, що передбачає кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби та суміжні злочини. З цією метою були вивчені Закон про Армію, Керівництво по військовому праву, Закон про Резерв Збройних Сил Великобританії, Єдиний кодекс військової юстиції США, Кодекс військової юстиції Франції, Військово-кримінальний закон ФРН, Кримінальні кодекси КНР, Російської Федерації, Швеції, Данії, Республіки Болгарія, Естонської республіки, Азербайджанської Республіки та Республіки Казахстан, кримінальний закон Латвійської республіки.

Автор стверджує, що невід’ємною частиною кримінального законодавства кожної країни є норми, що встановлюють відповідальність військовослужбовців за злочини, пов’язані з ухиленням від військової служби. Кримінальна відповідальність за злочини, пов’язані із самовільним залишенням військової частини або місця служби, передбачається або військово-кримінальними законами (США, Франція, ФРН), або розділом про злочини військовослужбовців у законах про організацію дисципліни в різних видах військ (Великобританія), або розділом про військові злочини кримінальних кодексів (законів) держав (КНР, Швеція, Данія, Республіка Болгарія, Естонська республіка, Латвійська республіка, Азербайджанська Республіка, Республіка Казахстан).

Зроблено висновок, що в різних країнах по-різному оцінюється характер суспільної небезпеки злочинів, пов’язаних із залишенням військової служби. В деяких країнах передбачено кримінальну відповідальність лише за дезертирство з обставинами, що обтяжують покарання або у воєнний час. В цей же час, в інших державах, будь-яка особа, що ухиляється від військової служби понад одну добу, може бути піддана позбавленню волі на тривалі терміни.

Також, як зазначає дисертант, за різними критеріями проводиться розмежування між суміжними злочинами, пов’язаними із самовільною відсутністю на службі. Так, у Великобританії, США, ФРН, Російській Федерації, КНР та Латвійській республіці, самовільне залишення військової служби чи неявка на службу з метою взагалі ухилитися від неї, є дезертирством. Кримінальний кодекс Республіки Болгарія не вживає терміну дезертирство, хоча передбачає склад злочину, що відповідає складу дезертирству. Відповідно до Кримінального кодексу Азербайджанської Республіки, дезертирством є самовільне залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу тривалістю понад три місяці, а також ті ж діяння, вчинені з метою взагалі ухилитися від служби незалежно від тривалості. У Франції будь-яке самовільне залишення військової частини або місця служби, є дезертирством. У Швеції будь-який військовослужбовець, який ухиляється від військової служби після оголошення стану війни, є дезертиром незалежно від строку ухилення.

8

Розділ 3 "Юридичний аналіз складу самовільного залишення військової частини або місця служби" складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 "Об’єкт самовільного залишення військової частини або місця служби" автор підтримує позицію науковців, які вважають, що об’єктом злочину є суспільні відносини.

Розглядаючи питання про родовий об’єкт військових злочинів, автор виходить з того, що ним є суспільні відносини, які виникають із встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби. У зв’язку із цим пропонується перейменувати Розділ ХІХ КК наступним чином: "Злочини проти встановленого порядку несення або проходження військової служби".

Безпосереднім об’єктом самовільного залишення військової частини або місця служби визначаються суспільні відносини, що виникають із встановленого порядку перебування у військовій частині або на місця служби, оскільки саме цим відносинам, на думку автора, безпосередньо заподіюється шкода. Автор зазначає, що вчиняючи злочин, передбачений ст. 407 КК, винний також посягає й на порядок проходження військової служби, однак, порушення цього порядку характерно для цілої групи військових злочинів.

Дисертант не погоджується з позицією, що самовільне залишення військової частини або місця служби та дезертирство посягають на один й той же безпосередній об’єкт. На думку автора, безпосередній об’єкт дезертирства є більш ширшим за змістом, ніж безпосередній об’єкт злочину, передбаченого ст. 407 КК. Безпосереднім об’єктом дезертирства називаються суспільні відносини, що виникають з приводу встановленого порядку перебування військовослужбовців на військовій службі.

Визнаючи об’єктом кримінально-правової охорони ст. 407 КК суспільні відносини, що виникають з приводу встановленого порядку перебування військовослужбовців у військовій частині або на місці служби, дисертант робить висновок, що на ті ж суспільні відносини посягає самовільне залишення поля бою під час бою – діяння, передбачене ст. 429 КК. Самовільне залишення поля бою під час бою є нічим іншим як самовільним залишенням місця служби в бойовій обстановці, відповідальність за яке передбачена ч. 4 ст. 407 КК. У зв’язку з цим, дисертант пропонує виключити із назви та диспозиції ст. 429 КК слова “самовільне залишення поля бою під час бою”.

9

Розглядаючи питання про безпосередній об’єкт самовільного залишення військової частини або місця служби, автор вперше досліджує структуру суспільного відношення, на яке посягає даний злочин. Відзначається, що елементами цих суспільних відносин є суб’єкти відносин, тобто військовослужбовець та держава, між якими виникають зазначені відносини; предмет відносин, тобто встановлений законодавством порядок перебування військовослужбовців у військовій частині або на місці служби; а також соціальний зв’язок, тобто права та обов’язки між суб’єктами відносин, що виникають з приводу встановленого порядку перебування військовослужбовців у військовій частині або на місці служби.

У підрозділі 3.2 "Об’єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця служби" зазначається, що злочин, передбачений ст. 407 КК, є триваючим із формальним складом. Встановлюється момент початку та закінчення самовільного залишення військової частини або місця служби. Характеризуються усі ознаки об’єктивної сторони цього злочину.

Автор стверджує, що злочин, передбачений ст. 407 КК, може бути вчиненим двома способами: шляхом самовільного залишення військової частини або місця служби та шляхом нез’явлення вчасно без поважних причин на службу. Проводиться розмежування між цими двома способами вчинення злочину. Автор приходить до висновку, що в нинішньому найменуванні ст. 407 КК вказаний лише один із способів вчинення цього злочину, а саме “самовільне залишення військової частини або місця служби”, що є неповним та неточним. У зв’язку з цим пропонується змінити назву ст. 407 КК наступним чином: “самовільна відсутність військовослужбовців у військовій частині або на місці служби”.

Зазначається, що самовільним є таке залишення військової частини або місця служби, яке вчиняється винним неправомірно та без дозволу його прямого або безпосереднього начальника. Залишення військової частини або місця служби із дозволу такого начальника винного, навіть якщо він й не володіє таким правом, хоч і є неправомірним, але не самовільним, а тому такі дії не містять складу злочину, передбаченого ст. 407 КК. Крім того, пропонується в диспозиції усіх частин ст. 407 КК перед словом "нез’явлення" ввести слово "самовільне”. Хоча із змісту диспозиції ст. 407 КК випливає, що ознака самовільне відноситься лише щодо залишення військової частини або місця служби, на думку автора, вона в однаковій мірі повинна стосуватися також й нез’явлення вчасно без поважних причин на службу.

Перелік можливих випадків нез’явлення військовослужбовців строкової служби вчасно без поважних причин на службу, передбачений в диспозиції ч. 1 ст. 407 КК, а саме у разі звільнення з частини, призначення або переведення, з відрядження, відпустки, лікувального закладу, на думку автора, не можна вважати вичерпним. У зв’язку з цим, пропонується виключити з диспозиції ч. 1 ст. 407 КК слова “у разі звільнення з частини, призначення або переведення, з відрядження, відпустки, лікувального закладу”.

10

Автор не погоджується з позицією науковців, які вважають, що бойова обстановка, як кваліфікуюча ознака самовільного залишення військової частини або місця служби, не може мати місця під час участі українських військовослужбовців у миротворчих місіях. Виконання миротворчих функцій українськими військами в зонах політичної нестабільності та військових конфліктів може спричинити напади однієї з конфліктуючих сторін чи певних озброєних груп на українських миротворців. Вчиненим за таких обставин військовим злочинам, зокрема, злочину, передбаченого ст. 407 КК, на думку дисертанта, властивий підвищений ступінь суспільної небезпеки. Дії винного у таких випадках слід кваліфікувати як такі, що вчинені в умовах бойової обстановки.

У підрозділі 3.3 "Суб’єкт самовільного залишення військової частини або місця служби" зроблено висновок про те, що суб’єкт злочину, передбаченого ст. 407 КК, є спеціальним. Ним, на думку автора, може бути фізична, осудна особа, яка є громадянином України; на момент вчинення злочину проходила один з видів військової служби відповідно до Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, її вік не перевищував граничного віку перебування на військовій службі для відповідної категорії військовослужбовців, а також не спливли строки військової служби, якщо особа проходила військову службу за призовом; на момент призову чи зарахування на військову службу досягла встановленого законом віку, з якого можливий призов або зарахування на цей вид військової служби, була придатною до військової служби за станом здоров’я та були відсутні підстави, при наявності яких призов або зарахування на військову службу слід вважати неправомірними.

Зазначається, що вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність за злочин, передбачений ст. 407 КК, для кожної категорії військовослужбовців різний і відповідає віку, з досягненням якого особа може бути призваною чи зарахованою на той чи інший вид військової служби.

В підрозділі зроблено висновок про те, що Військова присяга не пов’язана із набуттям особою статусу військовослужбовця, а тому при встановленні суб’єкта злочину, передбаченого ст. 407 КК, не має значення факт прийняття чи неприйняття особою Військової присяги.

Розглядається перелік осіб, котрі не можуть бути суб’єктами самовільного залишення військової частини або місця служби. Ними, на думку автора, є особи, які призвані чи зараховані на військову службу незаконно; військовослужбовці, яких, незважаючи на настання передбачених законом підстав, не було звільнено з військової служби (наприклад, у зв’язку з досягненням граничного віку перебування на відповідному виді військової служби або із закінченням строку військової служби для осіб, що були призвані на військову службу); військовозобов’язані під час проходження ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів; військовополонені іноземних держав, у випадку їх тримання у полоні в Україні; особи, що не проходять військову службу відповідно до Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, зокрема, особи керівного та рядового складу органів міліції, податкової міліції, установ з виконання покарань, підрозділів пожежної охорони, митної служби, цивільні особи, котрі займають посади Міністра оборони України і його заступників, працівники та службовці Збройних Сил України та інших військових формувань, працівники відомчої воєнізованої охорони, учні військових ліцеїв, допризовники, призовники, невійськовозобов’язані особи, не взяті на військовий облік або зняті з нього, громадяни, що проходять альтернативну (невійськову) службу, відповідно до Закону України “Про альтернативну (невійськову) службу”, а також військовослужбовці іноземних держав, котрі перебувають на території України.

11

На думку дисертанта, суб’єкт злочину, передбаченого ч. 1 ст. 407 КК є спеціально‑конкретним. Ним може бути лише військовослужбовець строкової служби. Автор не погоджується з позицією науковців, які вважають, що за цією нормою кримінального закону можуть підлягати відповідальності курсанти вищих військових навчальних закладів, що не відслужили строкову службу.

У підрозділі 3.4 "Суб’єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця служби" обґрунтовується, що злочин, передбачений ст. 407 КК, може бути вчиненим лише з прямим умислом.

Дисертант вважає, що при самовільному залишенні військової частини або місця служби не можна визначати форму та вид вини в залежності від бажання чи небажання винного ухилятися від військової служби протягом певного проміжку часу, а також в залежності від психічного ставлення до інших ознак об’єктивної сторони. Також, не можна застосовувати концепцію злочинів з двома формами вини для того, щоб з’ясувати ставлення військовослужбовця до тривалості ухилення від військової служби. При встановленні форми вини злочину, передбаченого ст. 407 КК, на думку автора, немає значення спрямованість умислу на тривале чи короткочасне ухилення від військової служби. Враховуючи особливість злочинів із формальним складом та неможливість застосування до них формули умислу чи необережності у такому виді, як вона застосовується до злочинів із матеріальним складом, вольове ставлення переноситься виключно на діяння.

В підрозділі розкривається зміст прямого умислу винного при самовільному залишенні військової частини або місця служби.

Розглядаючи мотиви злочину, передбаченого ст. 407 КК, дисертант приходить до висновку, що вони можуть бути самими різноманітними. Звертається увага на те, що злочин, передбачений ст. 407 КК, характеризується відсутністю мети ухилитися від військової служби. Під метою ухилитися від військової служби автор розуміє бажання особи уникнути виконання обов’язків військової служби взагалі та назавжди розірвати правовий зв’язок між нею та державою з приводу проходження військової служби. Для більш чіткого розмежування складу самовільного залишення військової частини або місця служби від дезертирства пропонується в диспозиціях усіх частин ст. 408 КК мету злочину сформулювати наступним чином: "з метою взагалі ухилитися від військової служби".

12

У Розділі 4 "Застосування покарання за самовільне залишення військової частини або місця служби" досліджуються порядок та умови застосування покарання за злочин, передбачений ст. 407 КК, розглядається їх перелік та розміри.

Зазначається, що застосовувати покарання за вчинення злочину, передбаченого ст. 407 КК, суд повинен у межах, установлених у санкції ст. 407 КК, відповідно до положень Загальної частини КК, враховуючи ступінь тяжкості злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Досліджуючи обставини, що пом’якшують покарання, автор пропонує доповнити ч. 1 ст. 66 КК й такою обставиною, як вчинення злочину військовослужбовцем строкової служби, який перебуває на військовій службі не більше півроку.

Вперше дається повний перелік покарань, що можуть бути застосованими за вчинення злочину, передбаченого ст. 407 КК, характеризуються умови застосування цих покарань, їх розміри.

Співставляючи суспільну небезпеку самовільного залишення військової частини або місця служби, та інших злочинів, а також аналізуючи практику призначення покарань, дисертант приходить до висновку про необхідність доповнення санкції ч. 3 ст. 407 КК іншими, альтернативними видами покарань, які б могли застосовуватися до військовослужбовців різних видів військової служби: службовими обмеженнями для військовослужбовців на строк до двох років та триманням в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців на цей же строк.

Розглядаючи порядок та умови призначення більш м’яких покарань, встановлених в санкції ст. 407 КК, дисертант приходить до висновку про неможливість призначення покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК за вчинення злочинів, передбачених ч.1 та ч.2 ст. 407 КК, а також про неможливість переходу до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не передбаченого санкцією статті Особливої частини КК, за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 407 КК.