Кісілюк Е.М. Кримінальне законодавство в період українського державотворення (1917 - 1921 рр.)

Краткое содержание

У  вступі  обгрунтовано актуальність теми дослідження, охарактеризо­вано стан її наукової розробленості, визначені мета, об’єкт, предмет та ос­новні задачі дослідження, розкрито теоретико-методологічні основи, окресле­но джерельну базу дослідження, встановлено наукову новизну, викладено наукові положення, що виносяться на захист, показано практичне значення одержаних результатів, подано дані про апробацію результатів дослідження, обгрунтовано структуру дисертації.

В основу поділу дисертації на розділи були покладені дані про основні зміни у кримінальному законодавстві та відомості про головні напрями боротьби зі злочинністю в період українського державотворення 1917–1921 років. Інші галузі кримінального законодавства того часу суттєвих змін та доповнень не зазнали і відповідали нормам кримінального законодавства Російської імперії, тому в даній роботі вони не виділяються в окремі розділи і розглядаються побіжно в контексті роботи.

Що стосується поділу вказаних розділів на підрозділи, то слід зауважити, що хоча процес розвитку науки не можна поділити на періоди, які б відділялися один від одного строго хронологічними датами, процес розвитку кримінального законодавства можна поділити на такі періоди. Адже з при­ходом нової влади, завжди виникають нові законодавчі акти, які регулюють ті відносини, які вона вважає головними. Тому викладення кожного розділу дисертації ведеться хоча й не у строго хронологічному порядку прийняття тих чи інших законодавчих актів, але у відповідності з накопиченням різних проблем і питань у кримінально-правовій сфері діяльності державних формацій того часу.

Перший розділ – “Кримінальне законодавство, яке встановлювало відповідальність за злочини проти держави, громадського порядку та гро­мадської безпеки” складається з чотирьох підрозділів. У них розглядається розвиток та визначаються характерні риси кримінального законодавства, яке встановлювало відповідальність за зазначені злочини у період українського державотворення 1917–1921 років, детермінанти його генезису, показані функціональні зв’язки між його основними поняттями та інститутами, дано оцінку закономірностей та особливостей розвитку.

На підставі аналізу норм тогочасного кримінального законодавства ав­тором виявлена система державних злочинів. Кримінальне право того часу вже розрізняло як самостійні категорії злочини проти держави, проти гро­мадської безпеки і громадського порядку та злочини проти порядку управ­ління. Але, внаслідок нечіткості кримінального законодавства, межі між цими злочинами були настільки розмиті, що уявлялися вони як одне ціле. Хоча певні поділи на категорії та типи все ж були. Зокрема, розділяли злочини проти держави, спрямовані на її внутрішнє та зовнішнє існування. Злочини першого роду в кримінальному законодавстві досліджуваного періоду охоплювалися поняттям заколот, другого – зрада. Крім того, до таких злочинів відносились і ті, що спрямовані на нанесення образи голові держави.

Сутність заколоту полягала в посяганні на державний порядок і спокій. Зрадою ж визнавалося посягання на міжнародне існування держави, на її незалежність, безпеку серед інших держав. Поряд з цим, наче б доповнюючи ці поняття, існували інші дії, які були спрямовані на те, щоб лише похитнути державне існування, порушити державну безпеку, як внутрішню, так і зов­нішню, мирні відносини з іншими державами.

Автор робить висновок, що в період українського державотворення 1917–1921 років усі види злочинів проти держави, громадського порядку та гро­мадської безпеки можна поділити на дві групи. До першої слід віднести ті злочини, які, за умовами їх вчинення, за обставинами, а частиною і за результатом, безпосередньо порушували державний лад або загрожували йому. До другої – ті, які порушували державний лад не безпосередньо, а створювали перепони для державної влади взагалі або її окремих галузей, були проявом непокори їй або навіть, за певних умов, тільки порушували повагу до неї.

Провівши паралелі з сучасним кримінальним законодавством, автор вста­новив, що злочини, які в період українського державотворення 1917–1921 років складали одну групу – злочини проти держави, у Кримінальному кодексі України чітко поділені на групи, відповідно до об’єкта, на який вони посягають. Це злочини проти основ національної безпеки України; злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності; злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації; злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян; злочини проти правосуддя.

Проаналізувавши кримінально-правові акти, спрямовані на боротьбу зі злочинами проти держави, громадського порядку та громадської безпеки, які були видані або ж ратифіковані українськими законодавчими чи виконав­чими органами в період 1917–1921 років, автор дійшов висновків про наяв­ність у кримінальному законодавстві рис, характерних для усіх трьох дер­жавних формацій того часу:

– враховуючи велику суспільну небезпеку вказаних злочинів, боротьба з ними залишалася одним з найважливіших напрямів діяльності державних органів, прокуратури та суду;

– незважаючи на всі труднощі державного життя, кримінальне законо­давство, яке встановлювало відповідальність за злочини проти держави, гро­мадського порядку та громадської безпеки, постійно удосконалювалося, змі­нювалося, реагувало на зміни у житті держави та народу;

– встановлювалися нові види або посилювалися вже існуючі види по­карання за вчинення злочинів проти держави, громадського порядку та гро­мадської безпеки;

– головні зусилля зосереджувалися на боротьбу з такими видами злочинів, як державна зрада, дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, шпигунство, ворожа агітація, посягання на життя державного діяча, образа дипломатичних представників іноземних дружніх держав, порушення державного порядку та громадського спокою, незаконне проведення трусів та арештів, ухилення від призову на строкову військову службу і від призову за мобілізацією та інші;

– кожна державна формація видавала акти амністії, якими звільняла від покарання осіб, засуджених за злочини проти держави судовими органами попереднього уряду;

– правоохоронні та судові органи активно боролися з зазначеними злочинами, спрямовуючи на цю боротьбу всі свої зусилля та ресурси, роз­робляли проекти законодавчих актів, які б сприяли такій боротьбі та вима­гали від державних органів роз’яснення незрозумілих положень.

У висновках до першого розділу, проаналізувавши розвиток і удоскона­лення кримінального законодавства, яке встановлювало відповідальність за злочини проти держави, громадської безпеки та громадського порядку, автор виділяє основні напрями боротьби з цими злочинами в досліджуваний період. Це – удосконалення засобами правового регулювання організації та діяльно­сті державних органів, які брали участь у боротьбі з зазначеними злочинами; розширення правового регулювання взаємовідносин особи і держави для забезпечення успішної боротьби з цими злочинами; посилення у цій боротьбі ролі громадських формувань та громадян. Разом з цим виявлено ряд недо­ліків, які заважали ефективній боротьбі з вказаними злочинами: нечітке виз­начення кола злочинних діянь, які посягали на державну безпеку та пра­вопорядок, нечітке встановлення відповідальності за порушення кримі­нального законодавства у цій галузі, невизначений характер взаємовідносин між державними органами, які безпосередньо боролися зі злочинами проти держави, громадського порядку та громадської безпеки.

Другий розділ – “Кримінальне законодавство, яке встановлювало відповідальність за злочини проти власності” складається з чотирьох під­розділів, присвячених аналізові розвитку кримінального законодавства, яке встановлювало відповідальність за злочини проти власності в період укра­їнського державотворення 1917–1921 років. Значна увага приділена визна­ченню характерних рис кримінального законодавства того часу в зазначеній галузі кримінального права та функціональних зв’язків між основними поняттями та інститутами, а також виявленню та оцінці закономірностей розвитку кримінального законодавства, яке встановлювало відповідальність за такі злочини, та тенденцій його розвитку.

Дисертантом з’ясовано, що в період українського державотворення 1917–1921 років власністю визнавалась сукупність належних особі зовнішніх предметів та майнових прав. Право людини одноособово і виключно во­лодіти, користуватися і розпоряджатися тим, що складало її добробут, називалося правом власності.

На підставі аналізу норм тогочасного кримінального законодавства ав­тором виявлена система злочинів проти власності. Їх можна поділити на чотири основні види: самовільне заволодіння чужим майном; самовільне користування чужим майном; самовільне розпорядження чужим майном; привласнення або викрадення чужого майна. Крім цього, викрадення чужого майна поділялося на викрадення з застосуванням насильства і без засто­сування насильства.

Під викраденням чужого майна без застосування насильства кримінальне законодавство розуміло крадіжку та шахрайство, які, у свою чергу, поді­лялися на певні види. Кримінальна відповідальність встановлювалась також за замах та за участь у зазначених злочинах. Законодавчо були закріплені обставини, які збільшували або зменшували вину за вчинення таких злочинів.

До викрадення чужого майна із застосуванням насильства кримінальне законодавство того часу відносило такі злочини: заволодіння чужою нерухо­містю із застосуванням насильства; розбій; грабіж; примушення до дачі зобов’язань; погроза з вимаганням. Усі ці злочини поділялися на види, які були передбачені окремими кримінально-правовими нормами. Встановлювалася кримінальна відповідальність і за замах на вчинення зазначених злочинів.

Проаналізувавши усі вищезгадані обставини, автор дійшов висновку, що в кримінальному праві періоду українського державотворення 1917–1921 років законодавство про злочини проти власності розвивалося в межах єдиної європейської правової традиції. Для кримінального законодавства були роз­роблені положення, які поєднали злочини проти майна та прибутків держави і проти власності приватних осіб у межах єдиних складів злочинів. Злочини проти власності розумілися не як посягання на право власності або як посягання на економічну систему. Термін “власність” вживався у кримі­нальному законодавстві як синонім терміна “майно” для позначення всієї маси майнових прав та інтересів.

Дослідивши подальший розвиток кримінального законодавства, автор зазначає, що сучасне кримінальне законодавство повернулося до доктрини злочинів проти власності, яка передбачає уніфікацію норм про відпові­дальність за злочини проти різних форм власності у єдиному складі злочину і в одній главі Кримінального кодексу України.

Проаналізувавши кримінально-правові та інші нормативні акти, спря­мовані на боротьбу зі злочинами проти власності, які були видані або ж ратифіковані законодавчими чи виконавчими органами за доби Україн­ської Центральної Ради, Гетьманату та Директорії, автор дійшов таких висновків:

– центральною соціальною – і не до кінця розв’язаною – проблемою усіх трьох державних формацій стала проблема власності. Саме тому в цій галузі виникло чи не найбільше злочинних дій;

– головні зусилля спрямовувалися на боротьбу з найбільш поширеними видами злочинів проти власності, такими як крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство, привласнення та розтрата майна, підпал;

– переважна більшість злочинів проти власності вчинювалася у сільській місцевості, де склалася досить напружена ситуація у зв’язку з недосконалим земельним законодавством і невирішеністю питання про власність на землю. Це спонукало селян до вчинення таких протиправних дій як погроми, грабежі, розкрадання майна;

– великого розмаху набуло розкрадання військового майна цивільним населенням, а за доби Директорії значно зросла злочинність у війську, де вчинювалися розкрадання та привласнення майна, грошей та зброї, а також пограбування військовими мирного населення;

– хоча кримінальне законодавство у галузі злочинів проти власності великих змін та доповнень не зазнало, що було викликано тим, що інших видів злочинів проти власності не виникало, а законодавча база діючих нормативно-правових актів була досить сильною, це не означає, що кри­мінальне законодавство не розвивалося. Наприклад, за доби Української Центральної Ради було встановлено кримінальну відповідальність за пуб­лічний заклик до розбою, грабежу та погромів, посилено відповідальність за пошкодження телефонних і телеграфних ліній; за доби Гетьманату – поси­лено відповідальність за вчинення крадіжки, встановлено кримінальну відпо­відальність для власників майна, які умисно вчинили його пошкодження або знищення; за доби Директорії – посилено кримінальне покарання за вчинення злочинів проти власності військовими тощо;

– у період українського державотворення 1917–1921 років за вчинення злочинів проти власності накладали суворі покарання і, незважаючи на численні акти амністії, не поспішали амністувати чи полегшувати долю осіб, які вчинили такі злочини;

– активну участь у боротьбі зі злочинами проти власності брали право­охоронні та судові органи, які втілювали у життя положення кримінально-правових норм, спрямованих на охорону власності від злочинних посягань.

У висновках до другого розділу, проаналізувавши особливості та законо­мірності розвитку кримінального законодавства, яке встановлювало відпо­відальність за злочини проти власності, автор, зазначаючи, що кожна державна формація у цей період мала свої особливості у підходах до боротьби зі злочинами проти власності, які були викликані умовами тогочасного державного та політичного життя, виділяє головні напрями такої боротьби в період українського державотворення 1917–1921 років. Це удосконалення законодавства, спрямованого на забезпечення успішної боротьби зі злочинами проти власності та посилення кримінальної репресії за вчинення зазначених злочинів; розширення повноважень правоохоронних органів та органів влади на місцях у галузі боротьби зі злочинами проти власності; важливе значення надавалося боротьбі зі злочинами проти власності у сільській місцевості та у війську.

Разом з цим дисертант вказує на ряд недоліків, які заважали ефективній боротьбі зі злочинами проти власності: несвоєчасне реагування законодавчих органів на зміни у громадському та економічному житті країни; невисока ефективність роботи правоохоронних органів через недосвідченість особо­вого складу; законодавчо не визначений характер взаємовідносин між державними органами, що вели боротьбу зі злочинами проти власності, тощо.

Третій розділ – “Кримінальне законодавство, яке встановлювало відповідальність за господарські та службові злочини” складається з чоти­рьох підрозділів. У них розглянуто розвиток кримінального законодавства, яке встановлювало відповідальність за господарські та службові злочини в період українського державотворення 1917–1921 років, а саме, визначено характерні риси кримінального законодавства того часу в зазначених галузях кримінального права та функціональні зв’язки між основними поняттями та інститутами, дано загальну кримінально-правову характеристику зазначених злочинів, а також встановлено закономірності розвитку кримінального за­конодавства, яке встановлювало відповідальність за господарські та службові злочини, і виявлено тенденції його розвитку.

На підставі аналізу тогочасного чинного кримінального законодавства автором виявлено системи господарських та службових злочинів. Встанов­лено, що в період українського державотворення 1917–1921 років єдиної системи господарських злочинів не було. Кримінальна відповідальність за ці злочини наставала на основі застосування кримінально-правових норм, які знаходилися не тільки у кримінальних кодексах, кримінально-правових актах, а й у статутах, які регулювали митні, податкові та акцизні правовід­носини. Аналіз усіх зазначених правових актів дає підстави виділити такі основні види господарських злочинів: підроблення грошей та державних цінних паперів, контрабанда, спекуляція, порушення правил торгівлі, порушення правил виготовлення і продажу спиртних напоїв та злочини у галузі податкової системи.

На відміну від господарських злочинів, службові злочини у кримі­нальному законодавстві періоду українського державотворення 1917–1921 років були систематизовані. Умовно їх можна поділити на дві групи – загальну і особливу.

До загальної групи можна віднести такі види злочинів, як невиконання наказів, приписів і законних службових вимог, перевищення і бездіяльність влади, протизаконні вчинки службових осіб при зберіганні та управлінні ввіреним їм по службі майном, службове підроблення, неправосуддя, хабар­ництво, порушення правил, встановлених при вступі на посаду і залишенні її, порушення порядку при призначенні на службу на посади і при звільненні з них, злочини у відносинах між керівниками і підлеглими, халатність, недбайливість і недотримання встановленого порядку переведення служби. Вони були висвітлені в загальних рисах за своїми характерними ознаками, під які підпадали всі різноманітні порушення службовими особами обов’язків по службі.

Службові злочини, які можна віднести до особливої групи, навпаки, мали строго визначений характер – у них не тільки вказувалася конкретна служба чи посада, а й ті порушення, які закон хотів попередити. До цієї групи законодавець відніс злочини по службі таких службових осіб, як слідчі та судді, нотаріуси, особи, яким ввірено зберігання грошових сум та деякі інші.

З’ясувавши усі вищезазначені обставини, автор дійшов висновку, що законодавча база у галузі боротьби з господарськ ими та службовими злочинами у кримінальному законодавстві досліджуваного періоду перебу­вала на належному рівні. Але специфічні умови тогочасного життя, пов’язані з важкою економічною ситуацією, вимагали зміни і вдосконалення кримі­нально-правових норм у цих галузях.

Провівши паралелі з сучасним кримінальним законодавством, автор встановив, що у Кримінальному кодексі України злочини у сфері госпо­дарської та службової діяльності займають своє окреме місце у системі усіх видів злочинів. На відміну від кримінального законодавства періоду україн­ського державотворення 1917–1921 років, у сучасному законодавстві ці злочини значно розширили свої ознаки, виникло багато нових зловживань, за які встановлено кримінальну відповідальність, за деякі види злочинів кримі­нальну відповідальність відмінено внаслідок втрати ними суспільної небез­пеки. Але, як і багато років тому, основні види цих злочинів залишаються незмінними і становлять значну суспільну небезпеку.

Проаналізувавши кримінально-правові та інші нормативні акти, спря­мовані на боротьбу з господарськими та службовими злочинами, які були видані або ж ратифіковані українськими законодавчими чи виконавчими органами в період українського державотворення 1917–1921 років, автор дійшов таких висновків:

– господарська система України перебувала у незадовільному стані, не кращою була й дисципліна державних службовців. Це, у свою чергу, сприяло збільшенню кількості злочинів у цих сферах;

– у галузі господарських злочинів найпильніша увага була приділена боротьбі зі спекуляцією: було встановлено причини, які перешкоджали ве­денню ефективної боротьби з цим видом злочинів, і розроблено заходи щодо покращення боротьби з ними, а також видано низку законодавчих актів, які вивели цю боротьбу на позитивно новий рівень. Крім цього, було звернено як законодавчу, так і практичну увагу на боротьбу з іншими господарськими злочинами, зокрема такими, як виготовлення самогону, незаконна торгівля спиртними напоями, контрабанда, підробка грошей, злочини у галузі подат­кової системи та інші;

– у галузі службових злочинів було значно посилено кримінальну від­повідальність за хабарництво, зловживання владою, привласнення та роз­трату службового майна та грошей. Велася боротьба й з іншими видами службових злочинів, таких як службове підроблення, незаконне звільнення з-під арешту, бездіяльність влади, халатність тощо;

– жоден з актів амністії, виданих у період українського державотворення 1917–1921 років, не полегшував становища осіб, які вчинили вищезазначені злочини.

У висновках до третього розділу, проаналізувавши особливості та закономірності розвитку кримінального законодавства, яке встановлювало відповідальність за господарські та службові злочини, автор виділяє головні напрями боротьби з такими злочинами в період українського державотворення 1917–1921 років. Це – законодавче визначення дій, за вчинення яких передбачено кримінальну відповідальність; значне посилення кримінального покарання за вчинення як господарських, так і службових злочинів; вимога до правоохоронних та судових органів щодо проведення жорсткої та непримиренної боротьби з зазначеними злочинами; врегулювання цінової та кадрової політики держави.

Основними недоліками, які заважали ефективній боротьбі з господар­ськими та службовими злочинами, автор вважає неорганізованість державних і громадських органів, яким було доручено боротьбу з цими злочинами, та недосвідченість їх співробітників, недостатньо ефективну політику щодо встановлення граничних цін на товари першої необхідності, відсутність жорстких критеріїв щодо відбору на державну службу, необізнаність насе­лення з положеннями нормативно-правових актів, спрямованих на боротьбу з господарськими та службовими злочинами.