| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, ступінь її наукової розробки, методологія дослідження, визначаються об'єкт, предмет, мета та завдання роботи, наукова новизна, показано практичне значення отриманих результатів дослідження, апробація результатів дисертації та її структура, формулюються положення та висновки, що виносяться на захист.
Розділ 1. „Соціально-правова характеристика кримінально-виконавчої інспекції” складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. „Становлення та розвиток кримінально-виконавчої інспекції як суб’єкта виконання покарань” дисертант аналізує історію становлення та розвитку кримінально-виконавчої інспекції як суб’єкта виконання покарань і визначає, що стан наукової розробки теми дослідження потребує вивчення. Автор констатує, що на даний час дослідження з питань функціонування кримінально-виконавчої інспекції проводилися недостатньо, що і обумовило науковий пошук для розв’язання конкретного наукового завдання.
Аналіз юридичної літератури дозволив зробити висновок, що у вітчизняній науці кримінально-виконавчого права та кримінології деякі питання щодо кримінально-виконавчої інспекції як суб’єкта виконання покарань були предметом дослідження в докторській дисертації І.Г. Богатирьова „Кримінальні покарання, не пов’язані з позбавленням волі” (2006 р.), у кандидатських дисертаціях: І.А. Вартилецької „Виправні роботи без позбавлення волі в Україні: теоретичні аспекти та практика застосування на сучасному етапі” (1997 р.), Є.М. Бодюла „Правові та організаційні засади виконання покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу” (2005 р.), В.Г. Павленко „Кримінально-правова та кримінологічна характеристика громадських робіт як виду покарання” (2006 р.), О.В. Ткачової „Виконання покарання у виді виправних і громадських робіт” (2006 р.), С.В. Черкасова „Кримінологічна концепція альтернативних мір покарання” (2006 р.), Д.С. Шияна „Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як вид кримінального покарання” (2008 р.), С.І. Халимона „Запобігання злочинам серед осіб, які перебувають на обліку в кримінально-виконавчій інспекції” (2008 р.).
Роботи цих авторів, безсумнівно, збагатили наукові дослідження історії становлення та розвитку кримінально-виконавчої інспекції і являють собою значну прикладну цінність. Вважаємо, що проведений аналіз вищезазначених праць дозволив показати, що вченими уже досліджено, а що потребує подальшого дослідження та вдосконалення. Зроблено акцент на працях вітчизняних науковців, і це дозволило відійти від попередніх наукових розробках, де велика увага проблемам виконання покарань у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт та виправних робіт, була приділена зарубіжним ученим.
Досліджуючи стан наукової розробки теми дисертації виокремлено два основних напрями наукового пошуку: по-перше, щодо реформування й удосконалення кримінально-виконавчої системи взагалі, та кримінально-виконавчої інспекції як суб’єкта виконання покарань, як її складової; і, по-друге, з позиції наукового супроводження виконання таких видів покарань як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт та виправних робіт.
Обґрунтовано висновок щодо необхідності наділення кримінально-виконавчої інспекції додатковими завданнями та функціями, зокрема: 1) проведення індивідуально-профілактичної роботи; 2) розшук засуджених осіб, місце знаходження яких невідомо; 3) привід засуджених, які без поважних причин не з’явилися за викликом до інспекції або суду.
Автор у роботі дійшов висновку, що кримінально-виконавча інспекція як суб’єкт виконання покарань у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт та виправних робіт, по-перше, відноситься до спеціалізованих суб’єктів, по-друге, зміст її діяльності полягає не тільки в контролі за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, а й за особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання.
З метою усунення прогалин та суперечностей щодо функцій кримінально-виконавчої інспекції запропоновано доповнити ч.3 ст.13 КВК України словами: „здійснення контролю за особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання”.
На основі опитування персоналу кримінально-виконавчої інспекції встановлено, що організація роботи інспекції є недосконалою з причин: відсутності законодавчого врегулювання прав та обов’язків працівників інспекцій – 15 (10,1%); відсутності досвіду роботи із засудженими, які перебувають на обліку інспекцій – 28 (18,9%); незнання форм та методів профілактично-виховного впливу на засуджених – 10 (6,8%); значного навантаження – 16 (10,8%); незадовільної взаємодії з іншими службами – 18 (12, 2%); відсутності автотранспорту – 28 (18,9%); відсутності позитивного досвіду – 27 (18,2%); інші причини – 6 (4,1%).
Це вимагає від керівництва ДКВС ужити адекватних заходів щодо усунення вищезазначених факторів з метою підготовки та збереження професійного ядра персоналу кримінально-виконавчої інспекції, основу якого мають складати: персоніфікація, коли увага приділяється кожному працівникові інспекції не лише в оцінюванні його роботи, а й у питаннях створення належних умов для оптимізації виконання службових обов’язків у роботі із засудженими; забезпечення реалізації власних життєвих потреб і соціальних гарантій; чітке розмежування функціональних обов’язків та навантаження на кожного працівника інспекції; власні показники службової діяльності, а не прорахунки інших працівників.
Розділ 2. „Кримінально-виконавча характеристика покарань, які виконує кримінально-виконавча інспекція” містить три підрозділи.
У підрозділі 2.1. „Кримінально-виконавча характеристика покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю” дисертант доводить, що основними елементами кримінально-виконавчої характеристики покарань, які виконує кримінально-виконавча інспекція є суб’єкт виконання покарання, місце відбування покарання засудженою особою, правовий статус засудженого, умови відбування покарання, взаємодія суб’єктів кримінально-виконавчих відносин щодо виконання покарання, ставлення засудженого до суспільно корисної праці, ступінь виправлення засудженого.
З урахування особливостей кримінально-виконавчої характеристики найбільш перспективним є її складання на засуджених не тільки в період відбування ними покарання, а й під час їх звільнення від відбування покарання. Це матиме бажані позитивні наслідки у вивченні особи засудженого та забезпечить щодо неї ефективний і тривалий виправний вплив як у період перебування цієї особи на обліку в інспекції, так і за її межами. За результатами опитування персоналу кримінально-виконавчої інспекції 422 (90,7%) респондентів вважають, що засоби виправлення і ресоціалізації, визначені КВК України, позитивно впливають на засуджених, які перебувають на обліку інспекцій, негативно оцінюють ці засоби – 15 (3,3%), не впевнені у виправленні і ресоціалізації даних осіб – 28 (6,0%).
Визначаючи кримінально-виконавчу інспекцію як суб'єкта виконання покарань, дисертант на прикладі виконання окремих видів покарань таких, як: позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт та виправних робіт, аналізує її кримінально-виконавчу діяльність з точки зору ефективності, правового змісту та шляхів удосконалення.
Проведений дисертантом аналіз осіб, які перебувають на обліку в кримінально-виконавчій інспекції, показує, що покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, судами України в різні роки застосовувалися таким чином: на 1 січня 2005 р. – до 6 143 осіб, у 2006 р., відповідно – до 6 860 осіб, у 2007 р. – до 7 120 осіб, у 2008 р. – до 7 810 осіб, і на 1 січня 2009 р. – до 8 652 осіб. Дисертант робить висновок про тенденцію збільшення призначення судами даного виду покарання, що відповідає сучасним вимогам гуманізації покарання.
Автором на підставі порівняння з такими видами покарання як виправні та громадські роботи зроблено висновок, що покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не передбачає виправлення засудженого на основі суспільно корисної праці, а навпаки, примусово звільняє від її виконання, і, як показує аналіз особових справ 90 % таких засуджених, не працевлаштовуються в період відбування покарання. Однією із головних причин зазначеної ситуації є небажання самих засуджених працювати на менш кваліфікованій роботі.
Дисертант доводить, що включення в санкції статей покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю здатне призвести до ширшого застосування його на практиці, що сприяло б посиленню спеціальної превенції у разі призначення даного виду покарання як основного.
У підрозділі 2.2. „Кримінально-виконавча характеристика покарання у виді громадських робіт” зазначається, що громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від основної роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт. Автором доведено, що на практиці процес відбування громадських робіт потребує суттєвого удосконалення, зокрема: законодавчо не визначено суб'єкта, який би забезпечував процес відбування громадських робіт, чіткого закріплення органами місцевого самоврядування місць відбування покарання у виді громадських робіт, установлення періодичності перевірок кримінально-виконавчою інспекцією щодо своєчасного заповнення табелів відпрацьованих годин на дану категорію засуджених тощо.
За результатами опитування персоналу кримінально-виконавчої інспекції щодо проведення профілактично-виховної роботи із засудженими, до покарання у виді громадських робіт думки розподілилася таким чином: дану роботу проводять всі працівники – 185 (39,8%); даною роботою займається тільки адміністрація установ, підприємств, організацій, громадськість – 192 (41,2%); даною роботою ніхто не займається –88 (18,9%).
Визначено, що частка кримінальних покарань у виді громадських робіт у країнах Західної Європи становить 10-12 %. Вивчення осіб, які перебувають на обліку в кримінально-виконавчій інспекції в Україні, за останні п’ять років показує, що до покарання у виді громадських робіт було засуджено: на 1 січня 2005 р. – 1 103 особи, у 2006 р., відповідно – 1 243 особи, у 2007 р. – 1 477 осіб, у 2008 р., – 1 582 особи, і на 1 січня 2009 р. – 2198 осіб. У порівняні з закордонною практикою вітчизняними судами вищезазначений вид покарання, на думку дисертанта, застосовується дуже рідко і складає 1-2 %, що призводить до того, що органи місцевого самоврядування, маючи велику потребу в проведенні робіт, спрямованих на благоустрій того чи іншого району, не мають можливості планово залучати дану категорію осіб.
У підрозділі 2.3. „Кримінально-виконавча характеристика покарання у виді виправних робіт” дисертантом доведено, що під час виконання покарання у виді виправних робіт існують певні проблеми, які необхідно вирішувати на законодавчому та організаційно-управлінському рівнях. Незважаючи на те, що законодавство України передбачає застосування цього покарання за місцем роботи засудженого, автором установлено, що суди практикують призначення його й до осіб, які не працюють. А іноді це покарання призначається особам без певного місця проживання та громадянам інших держав, які не мають можливості працевлаштуватися.
Серед опитаних засуджених негативно ставляться до відбування покарання у виді виправних робіт 186 (48,2%) осіб, позитивно – 199 (51,8%), тобто більшість засуджених визнають свою провину у вчинені злочину. На думку опитаних, кращими місцями відбування покарання є: державні підприємства, організації – 340 (88,4%), інші місця – 45 (11,6%). Зазначаємо, що призначення покарання у виді виправних робіт неодноразово змінювалося й удосконалювалося, проте зміст його залишився тим самим – покарання, кримінально-правова суть якого полягає в обмеженні деяких трудових і матеріальних прав та інтересів засудженого.
За даними Управління КВІ ДДУПВП до покарань у виді виправних робіт було засуджено: на 1 січня 2005 р. – 4 220 осіб, у 2006 р., відповідно – 4 740 осіб, у 2007 р. – 5 110 осіб, у 2008 р. – 4 507 осіб, і на 1 січня 2009 р. – 4 721 особа, що дозволило дисертанту в роботі зробити висновок про стабільну тенденцію збільшення призначення судами даного виду покарання, і стверджувати, що покарання у виді виправних робіт є потужною альтернативою покарання у виді позбавлення волі на певний строк.
Розділ 3. „Основні напрями удосконалення виконання покарань кримінально-виконавчою інспекцією” містить три підрозділи.
У підрозділі 3.1. „Удосконалення взаємодії кримінально-виконавчої інспекції з іншими суб’єктами кримінально-виконавчих правовідносин” визначено, що зміст взаємодії між суб'єктами кримінально-виконавчих правовідносин, а саме: кримінально-виконавчої інспекції, державних органів, трудових колективів, громадських організацій та інших соціальних інституцій, полягає в проведенні заходів профілактично-виховного впливу на осіб, які перебувають на обліку в кримінально-виконавчій інспекції, а також у наданні засудженим правової, соціальної та психологічної допомоги в процесі відбування покарання.
Автором у роботі пропонується створення нових інституцій громадського контролю за поведінкою засуджених осіб, які перебувають на обліку кримінально-виконавчої інспекції, таких, як: волонтери, громадські дружини, соціальні служби, психологічні та юридичні клініки, центри допомоги засудженим, завдання яких на громадських засадах допомагати кримінально-виконавчій інспекції забезпечувати належний контроль і нагляд за засудженими. Також запропоновано розширити спектр інформування населення щодо мети покарань, які виконує кримінально-виконавча інспекція із залученням засобів масової інформації.
Проведене дисертантом опитування персоналу кримінально-виконавчої інспекції щодо взаємодії з дільничними інспекторами міліції в Дніпропетровській області свідчить, що 65,3% серед опитаних тісно взаємодіють з КВІ, володіють повною інформацією про засуджених, які перебувають на обліку КВІ і проживають у них на дільницях, 30,2% із них можуть охарактеризувати поведінку й умови життя засуджених.
Із дослідження випливає висновок, що взаємодія кримінально-виконавчої інспекції з іншими суб’єктами кримінально-виконавчих правовідносин щодо осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт та виправних робіт, є законодавчо неузгодженою і потребує в умовах сучасних системних трансформацій закріплення основних положень взаємодії зазначених суб’єктів у законодавстві. Дисертант доводить, що взаємодія між суб'єктами як правоохоронної сфери, так і з державними організаціями та громадськими формуваннями передбачає не лише спільну діяльність даних суб’єктів, а розглядається нами ширше, включаючи в себе зв'язки та особистісні контакти.
У підрозділі 3.2. „Удосконалення нормативно-правового забезпечення виконання покарань кримінально-виконавчою інспекцією” звертається увага на те, що удосконалення нормативно-правового забезпечення виконання кримінально-виконавчою інспекцією покарань – це одна із важливих складових формування кримінально-виконавчої політики України, яка має на меті перетворити кримінально-виконавчу систему в сучасний потужний інструмент виправлення й ресоціалізації злочинців, сприяти в них формуванню навичок, умінь бути законослухняними громадянами. У роботі робиться висновок, що реалізація норм міжнародного права щодо удосконалення нормативно-правового забезпечення виконання кримінально-виконавчою інспекцією покарань буде стимулюванням не лише формальним, а й реальним утвердженням принципів захисту прав і свобод людини.
Дисертантом з метою удосконалення правового регулювання виконання кримінально-виконавчою інспекцією покарань пропонується внести наступні зміни та доповнення до чинного законодавства:
а) ст. 76 КК України доповнити словами:
– п. 6 „відшкодувати заподіяну шкоду в певний строк”;
– п. 7 „не відвідувати певні місця і в певний час без дозволу працівника кримінально-виконавчої інспекції”;
б) ч. 2 ст. 13 КВК України викласти в наступній редакції: „Кримінально-виконавча інспекція здійснює контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, умовно-достроково, а також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років”;
в) ч. 1 ст. 30, ч. 3 ст. 36, ч. 3 ст. 41 КВК України доповнити наступним реченням: „Проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженого – на органи внутрішніх справ та кримінально-виконавчу інспекцію”;
г) ст. 26 Закону України „Про Державну кримінально-виконавчу службу України” доповнити частиною 4 наступного змісту: „Для забезпечення належного виконання функцій кримінально-виконавчої інспекції забезпечити житлом працівників кримінально-виконавчої інспекції, які працюють у сільській місцевості, надати їм службові приміщення, обладнати робочі місця технічними засобами (автотранспортом, зв’язком, комп’ютерною технікою тощо)”.
Пропонується також доповнити Інструкцію „Про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань” пунктом наступного змісту: 4.9. „Стосовно осіб, яким не відбутий строк обмеження або позбавлення волі замінено виправними роботами, виноситься постанова про зарахування 7 днів перебування засудженої особи в місцях обмеження або позбавлення волі в строк виправних робіт у порядку передбаченому ст. 72 Кримінального кодексу України”.
Запропоновано проект Закону України „Про Службу пробації” та проект Інструкції „Про порядок контролю за особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання”. Тож висновок: подані автором у даних проектах пропозиції сприятимуть удосконаленню чинної та розвитку відповідно до Конституції України нової законодавчої бази з питань функціонування кримінально-виконавчої інспекції.
У підрозділі 3.3. „Міжнародний досвід виконання покарань, не пов’язаних із позбавлення волі в країнах Європи та його впровадження в Україні” проведено порівняльний аналіз законодавств різних держав щодо виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, на основі чого зроблено висновок, що воно має багато спільного у сфері виконання покарань, але поряд із тим існує чимало розбіжностей щодо правового порядку виконання кримінальних покарань. Дослідження служби пробації як суб’єкта виконання покарань має й теоретичне, і практичне значення, оскільки підходи до визначення механізмів виконання покарань в окремих країнах Європейського Союзу є дискусійними як у наукових колах різних галузей права, так і в практичній діяльності персоналу органів та установ виконання покарань.
На основі порівняльно-правового аналізу законодавства щодо виконання покарань у країнах Європейського Союзу: Західної Європи (Данія, Німеччина, Нідерланди, Швеція та ін.); Східної Європи (Естонія, Румунія, Словенія, Угорщина та ін.) дисертант робить висновок про можливість законодавчого врегулювання впровадження в Україні таких пробаційних форм, як: медіація, виховні заходи, суспільно корисні роботи, компенсація і реституція, позбавлення права, умовне звільнення з наглядом, поселення в пробаційні центри, пробаційний нагляд тощо. У роботі автором наведено додаткові аргументи щодо підвищення ролі кримінально-виконавчої інспекції в процесі виправлення засуджених і запобігання вчиненню ними нових злочинів, а також створення на її основі української моделі служби пробації.
Проведене автором опитування персоналу інспекції щодо впровадження даної моделі служби пробації в України показало, що позитивно оцінюють її створення – 53 (11,4%), негативно – 123 (26,5%), не визначилися –289 (62,1%), що підтверджує неготовність працівників інспекції виконувати завдання та функції служби пробації.
До основних напрямів удосконалення виконання покарань кримінально-виконавчою інспекцією з використанням позитивного досвіду окремих країн Європейського Союзу віднесено: удосконалення правового механізму виконання покарань, приведення кримінально-виконавчої діяльності інспекції до міжнародних стандартів; покращення якості підготовки персоналу тощо.
|
