Давидович І.І. Кримінально-правова охорона представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мета та завдання дослідження, його об’єкт та предмет, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації результатів дослідження та публікацій за його матеріалами.

Розділ 1 “Загальна характеристика злочинів, що посягають на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок” присвячений дослідженню загального змісту об’єктивних і суб’єктивних ознак злочинів, склади яких передбачені статтями 342, 343, 345, 347, 348, 349, 350, 352 КК.

У підрозділі 1.1. “Проблеми визначення об’єкту злочинів, що посягають на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок” визначається видовий (груповий) об’єкт вказаної групи злочинів та встановлюється його співвідношення з родовим об’єктом злочинів, передбачених у розділі ХV Особливої частини КК.

При дослідженні вказаних питань автором використовується так звана “ціннісна” концепція об’єкта злочину; на думку дисертанта, в сучасній науці кримінального права вона України видається найбільш прийнятною серед інших запропонованих теорій.

У дисертації доводиться, що родовий об’єкт злочинів, передбачених у розділі ХV Особливої частини КК, не можна звести до авторитету органів державної влади, місцевого самоврядування та об’єднань громадян. Встановлено, що за допомогою норм вказаного розділу, законодавець охороняє як сукупність усіх видів діяльності держави (державне управління у широкому його розумінні), так і діяльність недержавних утворювань та діяльність окремих громадян, яка здійснюється з метою реалізації публічних (загальних) інтересів (громадське управління). Тому в якості родового об’єкта злочинів, склади яких передбачені у розділі ХV Особливої частини КК, дисертант розглядає так зване “публічне управління”. У зв’язку з цим пропонується змінити назву розділу ХV Особливої частини КК і викласти її у наступній редакції: “Злочини проти порядку публічного управління”.

Автор вважає, що група злочинів, передбачених статтями 342, 343, 345, 347, 348, 349 КК, може виокремлюватися серед інших посягань на порядок публічного управління за двома критеріями – специфічним різновидом управлінської діяльності (діяльність по охороні правопорядку), якій завдається або може бути завдана шкода при вчиненні відповідних злочинів, та механізмом злочинного посягання (шляхом посягання на окремі блага суб’єктів такої діяльності). До цієї ж групи дисертант відносить злочини, передбачені ст.ст. 350 та 352 КК, які встановлюють відповідальність за заподіяння шкоди особистим та майновим благам службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок. Видовий (груповий) об’єкт злочинів, передбачених ст.ст. 342, 343, 345, 347 – 349, 350, 352 КК, на думку автора, складають такі компоненти, як: здійснювана у відповідності до закону службова діяльність представників влади, зокрема, працівників правоохоронних органів, інших службових осіб та діяльність представників громадськості по охороні правопорядку; особиста і майнова безпека зазначених суб’єктів управлінської діяльності та їх близьких.

У дисертації наголошується, що обов’язковим компонентом об’єкта злочинних посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок, виступає потерпілий. Висвітлюючи питання, хто може визнаватись потерпілим від злочинів, склади яких передбачені ст.ст. 342, 343, 345, 347 – 349, 350, 352 КК, дисертант аналізує положення тих актів законодавства України, які присвячені діяльності окремих представників влади, зокрема – працівників правоохоронних органів, і представників громадськості, які охороняють правопорядок. Звертається увага, що у більшості нормативних актів, які визначають статус того чи іншого правоохоронного органу і статус його працівників, передбачено, що спеціальний правовий захист поширюється і на колишніх працівників  відповідного органу та його близьких. У зв’язку з цим пропонується посилити  правовий захист колишніх працівників правоохоронного органу, і доповнити диспозиції статей 345, 347, 348, 349 КК вказівкою на таких потерпілих.

Дисертант підтримує тих науковців, які вказують на некоректність вживання у диспозиціях ст.ст. 350, 352 КК формулювання “громадянин, який виконує громадський обов’язок”; обґрунтовується доцільність його заміни  формулюванням “особа, яка здійснює суспільно-корисну діяльність”.

Констатувавши непослідовність законодавця в описанні потерпілих у досліджуваних нормах, дисертант пропонує відмовитись в їх тексті від вказівки на родинні стосунки, та замінити зворот “близькі родичі” на “близькі”, – це сприятиме реальному захисту осіб, які виконують службовий або громадський обов’язок.

У підрозділі 1.2. “Об’єктивна сторона складів злочинів, що посягають на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок” розкривається зміст тих ознак об’єктивної сторони складів, передбачених ст.ст. 342, 343, 345, 347 – 349, 350, 352 КК, які властиві всім або більшості з них.

Ознакою, яка характеризує зміст діяння у більшості складів злочинних посягань на представників влади і громадськості, автор вважає насильство. У зв’язку з цим розглядаються загальнотеоретичні підходи щодо визначення поняття насильства, змісту його ознак, видів, особливостей кваліфікації так званих “насильницьких” злочинів. Дисертантом наголошується, що у зміст насильства, як ознаки, характерної для багатьох дуже різних посягань, не потрібно включати настання чітко визначених наслідків застосування насильницьких дій. Пропонується визначати насильство як умисну протиправну дію, яка полягає у впливі на тіло іншої людини, її психіку або свободу, що здійснюється всупереч волі потерпілого або поза його волею і здатна викликати негативні зміни в організмі потерпілого. На думку автора, фізичне насильство – це передбачений КК умисний фізичний вплив на тіло іншої людини, який здійснюється всупереч волі потерпілого або поза його волею і здатний завдати різну за ступенем тяжкості шкоду здоров’ю або смерть, а також обмежити свободу пересування за відсутності посягання на тілесну недоторканність. Аналізуючи дискусійне питання про співвідношення понять “психічне насильство” і “погроза”, автор пропонує розглядати їх як ціле і частину. Дисертант пропонує таке визначення психічного насильства: психічне насильство – це умисний протиправний вплив на психіку іншої людини, який здатний викликати негативні емоції, інші зміни в психіці потерпілого, в тому числі позбавити контролю з боку свідомості за своєю поведінкою. Автор погоджується з тими вченими, які вважають за доцільне на законодавчому рівні дати визначення поняття насильства та закріпити його поділ на фізичне та психічне.

Дисертант доходить висновку, що вживання у тексті ч. 1 ст. 345, ч. 1 ст. 350, ч. 1 ст. 346, ч. 1 ст. 377, ч. 1 ст. 398, ч. 1 ст. 350 КК різних формулювань для описання погроз завдання шкоди особистим благам потерпілого, не є виправданим. Враховуючи, що в основі всіх вказаних вище норм лежить однотипна юридична конструкція, пропонується уніфікувати їх зміст. На думку автора, найбільш вдалим буде використання у вказаних нормах формулювання “погроза насильством”. З таких же міркувань доцільно відмовитись у ч. 1 ст. 350 КК від вказівки на спосіб знищення або пошкодження майна потерпілого.

Автор вважає за необхідне уніфікувати описання проявів фізичного насильства у диспозиціях ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 346, ч. 2 ст. 350, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 398 та ч. 2 ст. 405 КК – передбачити в усіх вказаних нормах відповідальність за нанесення побоїв або вчинення інших насильницьких дій, умисне заподіяння легкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження.

В дисертації також визначається об’єктивний зміст законодавчих формулювань “у зв’язку з виконанням обов’язку” та “у зв’язку із діяльністю”, які використовуються у диспозиціях досліджуваних норм. Стверджується, що такі ознаки передбачають лише безпосередній зв’язок між фактом вчинення відповідних дій щодо потерпілого чи його близьких та виконанням ним службових чи громадських обов’язків.

У підрозділі 1.3. “Суб’єктивна сторона складів злочинів, що посягають на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок” визначаються форма, вид та конкретний зміст вини у посяганнях, передбачених статтями 342, 343, 345, 348, 349, 350, 347 та ст. 352 КК; досліджується мотив і мета як ознаки вказаних злочинів.

Констатується, що злочини, склади яких передбачені статтями 342, 343, 345, 348, 349, 350, 347 та ст. 352 КК, є умисними. На думку дисертанта, вид умислу у злочинах з формальним складом (ст. 342, 343, 349, ч. 1 ст. 345 і ч. 1 ст. 350 КК), може бути тільки прямим. У злочинах, які мають формально-матеріальний склад (ст. 348, ч. 2 і 4 ст. 345, ч. 2 ст. 350; ч. 2 ст. 343 КК), стосовно тих форм, у яких їх об’єктивна сторона не включає в якості обов’язкового компонента настання наслідків, також можливий лише прямий умисел. Злочини з матеріальним (ч. 3 ст. 345, ч. 3 ст. 350, ст. 347, 352 КК) або формально-матеріальним складом (щодо форм, які включають настання наслідків), можуть бути вчинені з непрямим умислом.

Аналізуючи зміст вини у посяганнях на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок, дисертант доходить висновку, що інтелектуальна складова вини включає усвідомлення винним: а) специфічних ознак потерпілого; б) фактичної сторони своєї поведінки; в) того, що ця поведінка здатна припинити або змінити службову чи громадську діяльність представника влади або громадськості, який охороняє правопорядок, або завдати шкоду особистій чи майновій безпеці цих осіб або їх близьких; г) того, що ця поведінка здійснюється у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку.

Автор вважає, що вчинення відповідних дій відносно представника влади чи громадськості або їх близьких за відсутності усвідомлення специфічних ознак потерпілого, виключає відповідальність за ст.ст. 342, 343, 345, 347, 348, 349, 350, 352 КК України, незалежно від того, чи була така помилка сумлінною, чи ні. Кваліфікація подібних випадків, за наявності необхідних підстав, має здійснюватись за нормами, які передбачають злочини проти особи або власності.

            У підрозділі 1.4. “Суб’єкт у злочинних посяганнях на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок”        дисертант розкриває загальні ознаки суб’єкта злочинів, юридичні склади яких передбачені статтями 342, 343, 345, 348, 349, 350, 347 та ст. 352 КК. Стверджується, що український законодавець при встановленні мінімального віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, не відходить від загальноприйнятих у більшості країн світу меж. Водночас наголошується, що в Україні залишається невирішеним питання про вікову неосудність. Орієнтиром для українського законодавця в цьому плані дисертант пропонує розглядати положення, закріплене у ч. 3 ст. 20 КК РФ. Вказана норма передбачає неможливість покладення кримінальної відповідальності на особу, яка досягла віку 14 (16) років, якщо вона має відставання у психічному розвитку, не пов’язане з розладом психіки, що вплинуло на здатність підлітка в повній мірі усвідомлювати фактичний бік та суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) або керувати ними.

            Розділ 2 “Особливості окремих злочинних посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок, за кримінальним законодавством України” складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню специфічних об’єктивних і суб’єктивних ознак окремих посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок.

У підрозділі 2.1. “Опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві (ст. 342 КК)” автор досліджує існуючі у науці кримінального права погляди щодо змісту дій, які можуть розглядатись як опір. Дисертант в цілому підтримує позицію тих науковців, які вважають обов’язковою ознакою опору наявність фізичного впливу на особу потерпілого, проте стверджує, що такий вплив може носити як безпосередній (при фізичному контакті правопорушника і потерпілого), так і опосередкований характер (зокрема, відбуватись шляхом створення перешкод для вільного пересування представника влади або громадськості). Тому, на думку автора, у ситуаціях, коли вплив на предмети, необхідні для виконання представниками влади і громадськості своїх обов’язків, відбувається за відсутності контакту винного і потерпілого, немає підстав говорити про опір. Дисертант вважає, що саме наявність фізичного впливу на особу представника влади, має враховуватись при відмежуванні опору від злісної непокори. Пропонуючи кваліфікацію типових випадків вчинення опору на практиці, автор стверджує, що вчинення опору, поєднаного з насильством або погрозою його застосування до потерпілого, за наявності до того підстав, утворює сукупність злочинів і повинно кваліфікуватись за встановленими для неї правилами. Аналогічно має відбуватись оцінка випадків вбивства представника влади або громадськості під час опору.

Дисертант доводить, що ч. 3 ст. 342 КК передбачає занадто ускладнене поєднання дій – такий їх “конгломерат” (опір + примушення шляхом насильства або погрози), який навряд чи буде мати місце фактично, і вважає за недоцільне подальше існування цієї норми у КК.

У підрозділі 2.2. “Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348 КК)” аналізуються особливості складу злочину, передбаченого ст. 348 КК. Дисертант наводить додаткову аргументацію на користь того, що конструкція об’єктивної сторони цього складу, так само, як і інших „посягань на життя”, є невдалою і створює для практики більше проблем, ніж сприяє посиленому захисту життя працівників правоохоронних органів та інших можливих потерпілих від таких злочинів. У зв’язку з цим запропоновано змінити на законодавчому рівні диспозицію ст. 348 КК і викласти склад, який вона містить, як матеріальний. Аналогічні зміни, на думку автора, треба внести до ст.ст. 112, 379, 400, 443 КК.

Дисертантом розглядається питання про особливості добровільної відмови від злочину при вчиненні посягання на життя, зокрема, автор визнає можливість такої відмови тільки на стадії готування до злочину.

У роботі доведено, що норми, передбачені п. 8 ч. 2 ст. 115 та ст. 348 КК, перебувають у співвідношенні “загальна” – “спеціальна”. Конкуренцію загальної  і спеціальної норм слід вирішувати на користь останньої, у зв’язку з чим пропонується змінити відповідне положення абз. 5 п. 12 постанови Пленуму ВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи”.

Підрозділ 2.3. “Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу (ст. 345 КК) та погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок (ст. 350 КК)” складається з двох частин, у яких окремо досліджуються особливості кримінальної відповідальності за погрозу вказаним вище потерпілим та насильство по відношенню до них.

Автором обґрунтовується думка про те, що відповідальність за погрозу та насильство щодо працівників правоохоронного органу має бути передбачена окремими статтями кримінального закону.

Аналізуючи конкретний зміст погроз у складі злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК, дисертант стверджує, що немає законодавчих підстав для тлумачення поняття погрози насильством у цьому та подібних складах тільки як погрози завдати шкоду здоров’ю. До поняття “погроза насильством” автор відносить також погрозу позбавити потерпілого свободи пересування, погрозу ввести до організму потерпілого без його згоди або поза його волею наркотичні засоби, психотропні, сильнодіючі речовини, погрозу зґвалтувати чи вчинити насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, погрозу вчинити інші насильницькі дії.

При розгляді питання про кримінальну відповідальність за побої або заподіяння тілесних ушкоджень тим потерпілим, які вказані у диспозиціях ч.ч. 2, 3 ст. 345 та ч.ч. 2, 3 ст. 350 КК, дисертант звертає увагу на те, що у вказаних нормах не йдеться про умисне завдання удару або вчинення інших насильницьких дій відносно цих потерпілих. Пропонується усунути таку прогалину у законодавстві.

Кваліфікацію випадків заподіяння потерпілому умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть, автор пропонує здійснювати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 345 або ч. 3 ст. 350 та відповідною частиною ст. 119 КК,  а не за ч. 2 ст. 121 КК, як рекомендується Пленумом Верховного Суду України. На думку дисертанта, кваліфікація дій особи за сукупністю норм, які передбачають загальний (ч. 2 ст. 121) та спеціальний (ч. 3 ст. 345 або ч. 3 ст. 350) склади, не є виправданою. Для того, щоб показати факт умисного заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження у зв’язку з виконанням ним службового чи громадського обов’язку, необхідна кваліфікація за ч. 3 ст. 345 або ч. 3 ст. 350 КК; а так званий “похідний” наслідок у вигляді смерті через необережність, має бути відображений ст. 119 КК.

У підрозділі 1.4. “Захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника (ст. 349 КК)” розглядаються особливості об’єктивних і суб’єктивних ознак відповідного складу злочину. Дисертантом обґрунтовується правильність позиції законодавця щодо розміщення ст. 349 у розділі ХV Особливої частини КК. При аналізі об’єктивної сторони вказується на різні підходи у тлумаченні понять “захоплення” та “тримання” заручника, та пропонується власне розуміння змісту цих формулювань. Під захопленням особи як заручника автор розуміє будь-яке протиправне посягання на фізичну свободу та особисту недоторканність людини з тим, щоб використати це як засіб впливу на вказаних у законі адресатів. Захоплення, на думку дисертанта, треба вважати закінченим злочином з того моменту, коли потерпілий фактично обмежений у свободі пересування. У тих випадках, коли потерпілий в силу своїх особливостей (каліцтво, малолітній вік, перебування на лікуванні у психіатричному  закладі тощо) до моменту захоплення був позбавлений або суттєво обмежений у свободі пересування, захоплення пропонується вважати закінченим злочином з того моменту, коли винний отримує хоча б початкову можливість “розпоряджатись” потерпілим – вирішувати  його подальшу долю. Стверджується, що тримання особи як заручника не повинно обов’язково пов’язуватись із перебуванням потерпілого у певному, визначеному винним місці.

Вважаючи злочин, про який йдеться у ст. 349 КК, таким, що має формальний склад, дисертант обґрунтовує можливість замаху на нього.

В дисертації стверджується, що склад злочину, передбаченого ст. 349 КК, не передбачає як окрему обов’язкову ознаку застосування до потерпілого психічного або фізичного насильства.  Якщо захоплення або тримання заручника супроводжувалось вчиненням щодо нього насильницьких дій (погрозами, нанесенням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, незаконним введенням в організм потерпілого наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, зґвалтуванням, насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, заподіянням смерті), скоєне пропонується кваліфікувати за сукупністю злочинів.

Дисертант підтримує позицію вчених, які вважають за доцільне передбачити у ч. 2 ст. 349 КК спеціальну підставу звільнення від кримінальної відповідальності за захоплення як заручників представників влади і працівників правоохоронних органів.

У Розділі 3 “Деякі питання караності злочинних посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок” вироблені авторські рекомендації по підрахунку ступеню зміни суворості санкції за злочин з спеціальним складом. Пропонується відобразити ступінь цієї зміни в абсолютних одиницях, які будуть отримані шляхом поділу медіани (середнього значення) найбільш суворого покарання, передбаченого у санкції спеціальної норми, на медіану найбільш суворого покарання, передбаченого за загальною нормою. Якщо ці покарання різних видів, то при їх переводі пропонується використовувати положення ст. 72 КК.

Дисертант обраховує ступінь збільшення суворості санкцій у нормах, які передбачають злочинні посягання на представників публічної влади, порівняно з покаранням у загальних нормах. При цьому виявлено ряд недоліків, допущених законодавцем при конструюванні санкцій у ст.ст. 345, 347, 348, 349, 350, 352 КК та санкцій деяких інших норм. Дисертант відмічає, що ступінь збільшення суворості санкцій за окремі злочинні посягання на представників влади або громадськості, які охороняють правопорядок, порівняно з покараннями за відповідні “загальні” посягання, в значній мірі відрізняється залежно від виду злочину. Запропоновано здійснювати збільшення покарання (за так званою його медіаною) у досліджуваних спеціальних нормах приблизно в 1,3 рази.

Вказується, що окремі санкції, передбачені за злочинні посягання на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок, хоча і виглядають як альтернативні, проте передбачають невдалий набір покарань. Це може призвести до фактичної ситуації, коли суд буде обмежений можливістю обрати лише один вид покарання в силу того, що інші не можуть бути застосовані до конкретної особи (у зв’язку з її неповноліттям, непрацездатністю, наявністю дитини тощо). Автор вбачає можливим виходом з цієї ситуації  зняття обмежень у застосуванні деяких видів покарань.

На підставі цього пропонуються зміни до законодавства з метою удосконалення санкцій окремих норм.