Старовойтова Кримінально-правова протидія порушенням законодавства України про фінансовий моніторинг

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються мета й основні завдання дослідження, розкривається наукова новизна  й  практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про їх апробацію.

Розділ 1 "Соціально-правова обумовленість криміналізації умисного порушення вимог законодавства про запобігання та протидію леґалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 "Система міжнародно-правових норм у сфері запобігання та протидії леґалізації доходів, одержаних злочинним шляхом" констатується, що сьогодні існує розвинена система міжнародно-правових норм, які закріплюють основні положення стратегії боротьби з відмиванням доходів злочинного походження. Серед документів, які містять такі норми, провідна роль належить Конвенції ООН "Про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин" 1988 р., Конвенції РЄ "Про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом" 1990 р., Конвенції ООН "Проти транснаціональної організованої злочинності" 2000 р., Конвенції РЄ "Про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансування тероризму" 2005 р., а також Сорока та Дев'яти Спеціальним Рекомендаціям FATF у редакції 2003 р.

Аналізуючи відповідні міжнародно-правові норми, автор узагальнює основні напрями стратегії боротьби з відмиванням коштів кримінального походження, які передбачають: 1) закріплення вимог щодо обов'язкової ідентифікації осіб, які здійснюють фінансові операції або в інтересах яких здійснюються такі операції, а також установлення певних обмежень для проведення фінансових операцій, які є підозрілими на предмет відмивання; 2) запровадження певного порядку накопичення й аналізу підрозділами фінансової розвідки інформації про сумнівні транзакції та здійснення певних процедур із перевірки таких відомостей; 3) установлення кримінально-правової заборони на відмивання доходів кримінального походження, а також передбачення можливості вжиття таких превентивних заходів, як заморожування рахунків і конфіскація злочинних коштів.

У підрозділі 1.2 "Соціально-правові підстави та принципи криміналізації умисного порушення вимог законодавства про запобігання та протидію леґалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" за допомогою соціальних, соціально-психологічних і системно-правових принципів криміналізації досліджується проблема обґрунтованості запровадження кримінальної відповідальності за умисні порушення вимог антилеґалізаційного законодавства, описані в ст. 209-1 КК України.

Автор робить висновок, що основною підставою запровадження кримінально-правової заборони на умисні порушення вимог законодавства про фінансовий моніторинг у частині реґламентації здійснення інформаційного обміну є підвищена суспільна небезпечність цих діянь. Водночас у роботі наголошується, що при криміналізації мають ураховуватися й інші підстави, які встановлюються за допомогою науково обґрунтованих принципів.

Доведено, що суспільна небезпечність діянь, ознаки яких закріплено в ч. 1 ст. 209-1 КК України, полягає в тому, що вони порушують відносини інформаційного обміну, які забезпечують взаємозв'язок між суб'єктами фінансового моніторингу первинного й державного рівнів і сприяють ефективному виконанню Уповноваженим органом покладених на нього обов'язків. При умисному розголошенні інформації, яка надається зазначеному органу, порушується режим обмеженого доступу до таких відомостей, що може сприяти вчиненню інших злочинів, а також створює перешкоди виявленню фінансових операцій, пов'язаних із леґалізацією злочинних доходів, та кримінальному переслідуванню.

Автор доводить безпідставність невизнання наразі злочином умисного надання Уповноваженому органу завідомо недостовірної інформації про фінансові операції, стосовно яких виникають підозри в тому, що вони пов'язані з фінансуванням тероризму, а також додаткової інформації про фінансові операції, які стали об'єктом фінансового моніторингу.

У роботі стверджується, що прийняття ст. 209-1 КК України, як і

формування українського антилеґалізаційного законодавства загалом, відбувалося під значним впливом міжнародних інституцій у сфері боротьби з відмиванням злочинних доходів.

Розділ 2 "Кримінально-правова характеристика умисного порушення вимог законодавства про запобігання та протидію леґалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 "Об'єкт умисного порушення вимог законодавства про запобігання та протидію леґалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" з урахуванням усталеної в теорії права структури правовідносин послідовно з'ясовується соціально-правова природа відносин, яким перш за все заподіюється шкода в разі вчинення злочинів, передбачених ст. 209-1 КК України.

За результатами проведеного дослідження доведено, що основним безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 209-1 КК України, є правовідносини у сфері фінансового моніторингу, у рамках яких забезпечується інформаційний обмін між суб'єктами первинного фінансового моніторингу й Уповноваженим органом, із приводу інформації про фінансові операції, яка відповідно до антилеґалізаційного законодавства має надаватися зазначеному органу. Під основним безпосереднім об'єктом незаконного розголошення інформації, яка надається Уповноваженому органу (ч. 2 ст. 209-1 КК України), пропонується розуміти відносини у сфері здійснення фінансового моніторингу із забезпечення режиму обмеженого доступу до інформації, яка надається Уповноваженому органу.

Аналіз соціально-правової природи відносин, яким перш за все завдається шкода розгляданими злочинами, дав можливість з'ясувати родовий об'єкт цих злочинних діянь. Установлено, що ним є відносини, якими забезпечується (шляхом недопущення вливання в леґальну фінансову систему капіталів злочинного походження) нормальне, уреґульоване законодавством здійснення господарської діяльності.

У дослідженні автор підтримує наукову концепцію, згідно з якою предметом злочину є матеріальні цінності, із приводу яких або шляхом впливу на які вчиняється суспільно небезпечне діяння (зокрема інформація). За результатами аналізу цієї ознаки розгляданих складів злочинів зроблено загальний висновок, що предметом злочинів, передбачених ст. 209-1 КК України, є певна конфіденційна інформація, яка надається Уповноваженому органу, для забезпечення здійснення фінансового моніторингу.

У підрозділі 2.2 "Об'єктивна сторона злочинів, передбачених ст. 209-1 КК України" розкривається зміст об'єктивної сторони умисного порушення вимог законодавства про запобігання та протидію леґалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. Зазначається, що за особливостями законодавчої конструкції склади злочинів, передбачених ст. 209-1 КК України, при вчиненні в другій і третій формі об'єктивної сторони є матеріальними, а при вчиненні в першій формі об'єктивної сторони - формальним.

Під неподанням інформації про фінансові операції в контексті ч. 1 ст. 209-1 КК України необхідно розуміти невиконання працівником суб'єкта первинного фінансового моніторингу покладеного на нього обов'язку (за наявності можливості виконати цей обов'язок) із надання в установлений законом і підзаконними нормативно-правовими актами строк Уповноваженому органу інформації про фінансові операції, які підлягають обов'язковому фінансовому моніторингу, додаткової інформації про фінансові операції, які стали об'єктом фінансового моніторингу, інформації про фінансові операції, стосовно яких виникають підозри, що вони здійснюються з метою леґалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, чи фінансування тероризму, а також інформації про фінансові операції, у забезпеченні здійснення яких було відмовлено або проведення яких було зупинено.

Виходячи з положень чинного антилеґалізаційного законодавства України встановлено, що моментом закінчення злочинного ненадання Уповноваженому органу інформації про фінансову операцію, яка підлягає обов'язковому фінансовому моніторингу, є завершення третього робочого дня з моменту реєстрації такої фінансової операції. Проте обґрунтовано, що цей злочин доцільно вважати закінченим після завершення третього робочого дня з моменту здійснення відповідної фінансової операції за допомогою суб'єкта первинного фінансового моніторингу.

Дисертант звертає увагу на той факт, що положення чинного законодавства України про фінансовий моніторинг не дозволяють зробити однозначного висновку щодо моменту закінчення злочинного ненадання Уповноваженому органу інформації про фінансову операцію, яка є підозрілою стосовно леґалізації доходів кримінального походження або фінансування тероризму, а також інформації про фінансову операцію, у забезпеченні здійснення якої було відмовлено або проведення якої було зупинено. На підставі положень підзаконних нормативно-правових актів, які реґламентують строки надання Уповноваженому органу інформації про зазначені категорії фінансових операцій, сформульовано рекомендації щодо того, із якого моменту злочинне ненадання таких відомостей слід уважати закінченим, та запропоновано відповідні зміни й доповнення до Закону України від 28.11.2002 р.

Під поданням Уповноваженому органу недостовірної інформації про фінансові операції, які підлягають внутрішньому або обов'язковому фінансовому моніторингу, пропонується розуміти передачу відповідальним працівником суб'єкта первинного фінансового моніторингу Уповноваженому органу повідомлення про фінансову операцію, котра підлягає внутрішньому або обов'язковому фінансовому моніторингу, яке містить відомості, що повністю або частково не відповідають дійсності, або неповну інформацію про відповідну фінансову операцію.

Автором проаналізовано ознаку повторності в складі злочину, передбаченого ч. 1 ст. 209-1 КК України, розглянуто можливі її варіанти. Доведено, що для притягнення особи до відповідальності на підставі цієї кримінально-правової норми, наявність адміністративної преюдиції не є обов'язковою. Водночас дисертант обстоює позицію про доцільність виключення розгляданої ознаки з диспозиції ч. 1 ст. 209-1 КК України. Однак з урахуванням підвищеної суспільної небезпечності повторних умисних порушень антилеґалізаційного законодавства запропоновано зробити повторність кваліфікованою ознакою злочинних діянь, передбачених ст. 209-1 КК України.

Під розголошенням інформації, яка надається Уповноваженому органу, необхідно розуміти будь-які діяння особи, якій ця інформація стала відома у зв'язку з професійною або службовою діяльністю, з доведення до відома одного чи декількох сторонніх осіб такої інформації, а також створення умов, за яких стало можливим ознайомлення однієї або декількох сторонніх осіб з такою інформацією. Доведено, що цей злочин є закінченим із моменту ознайомлення хоча б однієї сторонньої особи з переданою їй конфіденційною інформацією.

На підставі положень антилеґалізаційного законодавства України стверджується, що вчинення розголошення відповідної інформації завжди є незаконним. З урахуванням цього вказується на доцільність виключення поняття "незаконне" з диспозиції ч. 2 ст. 209-1 КК України.

Підрозділ 2.3 "Суб'єктивні ознаки умисного порушення вимог законодавства про запобігання та протидію леґалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" присвячено аналізу ознак суб'єкта та суб'єктивної сторони складів злочинів, передбачених ст. 209-1 КК України.

Установлено, що суб'єкти цих злочинів є спеціальними: їх ознаками є певне службове становище особи або зайняття певним видом професійної діяльності.

Після аналізу ознак суб'єкта злочину, передбаченого ч. 1 ст. 209-1 КК України, робиться висновок, що повторність не лише є ознакою об'єктивної сторони складу цього злочину, а й характеризує його суб'єкта.

Установлено, що суб'єктами злочину, відповідальність за який передбачено в ч. 2 ст. 209-1 КК України, можуть бути: 1) працівники суб'єктів первинного фінансового моніторингу, їх структурних підрозділів (філій); 2) працівники Уповноваженого органу; 3) працівники центральних органів виконавчої влади та інших державних органів, які здійснюють відповідно до закону функції реґулювання та нагляду за діяльністю суб'єктів первинного фінансового моніторингу; 4) працівники правоохоронних органів; 5) працівники інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності.

Незважаючи на те, що в ч. 2 ст. 209-1 КК України не міститься жодних указівок на форму вини, у роботі доводиться, що злочинами в контексті ст. 209-1 КК України мають визнаватися лише умисні діяння, ознаки яких закріплено в нормах цієї статті. З'ясовано, що особливостями інтелектуального моменту прямого умислу при вчиненні злочину у формі подання недостовірної інформації або у формі розголошення інформації є передбачення особою суспільно небезпечних наслідків у вигляді отримання Уповноваженим органом неправдивої інформації або отримання сторонньою особою відомостей, які були надані зазначеному органу, відповідно. Установлено, що вольовий момент умислу при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 209-1 КК України, у формі неподання інформації  про фінансові операції полягає у бажанні вчинити таке діяння, а у формі подання недостовірної інформації про фінансові операції та розголошення інформації, яка підлягає наданню Уповноваженому органу, - у бажанні настання вказаних вище наслідків.

Розділ 3 "Відмежування умисного порушення вимог законодавства про запобігання та протидію леґалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, від суміжних злочинів та інших правопорушень" містить два підрозділи.

У підрозділі 3.1 "Відмежування складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 209-1 КК України, від розголошення банківської або комерційної таємниці (ст. 232 КК України) та незаконного використання інсайдерської інформації (ст. 232-1 КК України)" наголошується, що чітке розуміння ознак складів указаних злочинів відігріє важливу роль у випадках кваліфікації розголошення інформації, яка надається Уповноваженому органу й одночасно становить комерційну або банківську таємницю чи інсайдерську інформацію. У роботі зазначається, що при вчиненні такого діяння шкода завдається різним охоронюваним кримінальним законом безпосереднім об'єктам одночасно, а саме: відносинам, у рамках яких забезпечується режим обмеженого доступу до інформації, яка надається Уповноваженому органу, і відносинам, якими забезпечується режим обмеженого доступу до відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю або інсайдерську  інформацію. Поряд із тим, арґументується, що розголошення інформації, яка надається Уповноваженому органові й містить комерційну або банківську таємницю чи інсайдерську інформацію, може кваліфікуватися за сукупністю ч. 2 ст. 209-1 та ст. 232 чи ст. 232-1 КК України лише за умови заподіяння істотної шкоди суб'єкту господарювання (завдання істотної матеріальної шкоди інтересам держави або інтересам юридичних чи фізичних осіб). При цьому такі суспільно небезпечні наслідки мають бути викликані саме розголошенням комерційної або банківської таємниці чи інсайдерської інформації відповідно. В іншому випадку дії винного необхідно кваліфікувати лише за ч. 2 ст. 209-1 КК України.

У підрозділі 3.2 "Відмежування умисного порушення вимог законодавства про запобігання та протидію леґалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, від адміністративного проступку, передбаченого ст. 166-9 КУпАП" досліджуються критерії відмежування злочину, передбаченого ст. 209-1 КК України, від ненадання, несвоєчасного надання Уповноваженому органу інформації про фінансові операції, які підлягають первинному фінансовому моніторингу, надання зазначеному органу недостовірної інформації про такі фінансові операції, розголошення інформації, яка надається Уповноваженому органу, або факту надання такої інформації, що визнаються адміністративними проступками.

Здобувач робить висновок, що повторне умисне подання Уповноваженому органу недостовірної інформації про фінансові операції, підозрілі з огляду на фінансування тероризму, а також повторне умисне подання Уповноваженому органу недостовірної додаткової інформації про фінансові операції, які стали об'єктом фінансового моніторингу, не може утворювати складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 209-1 КК України, а визнається лише адміністративним проступком, що, на думку дисертанта, не узгоджується із підвищеною суспільною небезпечністю таких діянь. За об'єктивною стороною розглядане злочинне діяння відмежовується від відповідного адміністративного проступку лише за ознакою повторності. За суб'єктивною стороною вказані злочин та адміністративний проступок збігаються лише частково: склад адміністративного проступку можуть утворювати як умисні, так і необережні діяння особи.

Автором зроблено висновок, що в українському законодавстві розголошення інформації, яка надається Уповноваженому органу, одночасно визнається й злочином, і адміністративним проступком. За результатами дослідження висловлених у кримінально-правовій літературі пропозицій щодо шляхів вирішення зазначеної проблеми обґрунтовано, що найбільш вдалим критерієм розмежування розгляданого адміністративного проступку та злочину є форма вини: умисел щодо злочину й необережність стосовно адміністративного проступку.

З урахуванням вимог міжнародних правових актів у цій сфері проаналізовано санкції ст. 209-1 КК України в порівнянні з адміністративними стягненнями,  передбаченими  ст. 166-9 КУпАП. Доведено, що покарання, установлене в ч. 1 ст. 209-1 КК України, є необґрунтовано суворим у порівнянні з санкцією ч. 1 ст. 209-1 КК. Крім того, з огляду на підвищену суспільну небезпечність повторного умисного вчинення злочинів, передбачених ст. 209-1 КК, запропоновано санкцію для кваліфікованої норми.