Акімов М.О. Кримінально-правова характеристика захоплення заручників за законодавством України

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, аналізується стан її наукової розробки, визначаються мета і завдання дослідження, його наукова, правова та емпірична база, формулюються основні положення, що виносяться на захист, розкривається наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про їх апробацію.

Розділ 1 “Історичні, міжнародно-правові та порівняльно-правові аспекти захоплення заручників” складається з двох підрозділів, присвячених розгляду історичних, міжнародно-правових та порівняльно-правових проблем захоплення заручників.

У підрозділі 1.1 “Захоплення заручників як явище та злочин: виникнення, розвиток, відповідальність за міжнародним гуманітарним, міжнародним кримінальним правом та за кримінальним законодавством України” зазначається, що захоплення заручників відоме ще з первісних часів. Майже одночасно виникли взяття заручників (у мирний час), захоплення заручників (під час воєнних дій) і позбавлення людини волі з метою отримання викупу або для обміну. Лише ця остання форма, як встановлено дослідженням, визнавалася злочином за правом рабовласницьких, а згодом і феодальних держав.

Автор вказує, що у XVII–XVIII столітті взяття заручників вийшло з вжитку у зовнішньополітичній діяльності. Проте у внутрішній політиці (як спосіб здійснення терору) воно використовувалось з часів Великої Французької революції (тоді ж з’явилися і перші правові акти з цього питання).

Захоплення ж заручників під час воєнних дій вважалося припустимим і використовувалось аж до XX століття. Лише під впливом міжнародного руху за гуманізацію війн воно було спочатку обмежене Гаазькою конвенцією 1907 р., а потім остаточно заборонене Женевськими конвенціями 1949 р. та Додатковими протоколами 1977 р. до них.

Захоплення заручників у мирний час особливо поширилося у другій половині XX століття як спосіб діяльності терористичних груп та організацій. Для протидії актам захоплення заручників як проявам міжнародного тероризму були розроблені та прийняті декілька міжнародно-правових актів, що забороняли діяння, під ознаки яких підпадало і захоплення заручників. Остаточно захоплення заручників у мирний час було заборонене Міжнародною конвенцію про боротьбу із захопленням заручників 1979 р. Вказана Конвенція визначає зміст злочину, закріплює основні засади міжнародного співробітництва протидії йому (у тому числі принцип aut dedere aut judicare) тощо. Саме після приєднання України до цієї Конвенції у 1987 році чинний КК Української РСР 1960 р. і був доповнений ст. 123-1 “Захоплення заложників”.

Дисертант доходить висновку, що захоплення заручників пройшло шлях від одного із засобів здійснення політики до діяння, що визнається воєнним злочином за міжнародним гуманітарним правом, злочином міжнародного характеру за міжнародним кримінальним правом і є кримінально караним у більшості країн світу.

У підрозділі 1.2. “Особливості відповідальності за захоплення заручників за кримінальним законодавством іноземних держав” проаналізовано відповідні кримінально-правові норми двадцяти іноземних держав.

У деяких з них дії, що фактично є захопленням заручників, розглядаються як кваліфікований або особливо кваліфікований склад незаконного позбавлення волі чи викрадення людини. Проте у більшості країн це діяння є окремим деліктом.

Проведеним порівняльним аналізом КК іноземних держав, що набули чинності протягом останніх 10-15 років, виявлені наступні спільні тенденції правового регулювання відповідальності за захоплення заручників:

1.         Цей злочин віднесений до кола посягань проти громадської безпеки, тобто саме ця сфера суспільних відносин визнана родовим об’єктом посягання.

2.         Встановлений знижений (порівняно із загальним) вік настання кримінальної відповідальності за даний злочин.

3.         Кількість кваліфікуючих обставин істотно збільшена, а іноді передбачені і особливо кваліфікуючі обставини.

4.         Передбачена заохочувальна норма про звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання за даний злочин за певних умов.

Автор висловлює думку про необхідність урахування сучасних тенденцій розвитку міжнародного кримінального права та кримінального права іноземних держав при удосконаленні вітчизняного КК у частині регламентації відповідальності за захоплення заручників.

Розділ 2 “Об’єктивні ознаки складу злочину захоплення заручників” складається з двох підрозділів, у яких розглядаються об’єкт і об’єктивна сторона цього посягання.

У підрозділі 2.1 “Об’єкт захоплення заручників” дисертант, розглянувши відомі концепції об’єкта злочину, приєднується до точки зору про те, що ним є суспільні відносини.

Норма про відповідальність за захоплення заручників знаходиться у розділі III “Злочини проти волі, честі та гідності особи” Особливої частини чинного КК. Отже, родовим об’єктом даного злочину визнані суспільні відносини свободи особи (автор підтримує О.В. Володіну у тому, що конституційне поняття “свобода” та кримінально-правове “воля” – як родовий об’єкт деяких злочинів – не є однаковими. Згідно ст. 8 Конституції України інші закони повинні прийматися на її основі і відповідати їй. Тому дисертант, ураховуючи необхідність приведення термінології КК у відповідність з Основним законом, використовує у роботі конституційне поняття “свобода”).

Автор висловлює та аргументує думку про доцільність зміни місця норми про відповідальність за захоплення заручників у Особливій частині чинного КК.

Проведеним дослідженням доведено, що родовим об’єктом даного злочину насправді є суспільні відносини громадської безпеки. Злочини проти громадської безпеки об’єктивно шкідливі для невизначено великої кількості людей та невизначено широкого кола відносин (життя і здоров’я людини, її права та свободи, порядок діяльності підприємств, установ, організацій і т.ін. зазнають шкоди опосередковано – через порушення відносин, що регламентують безпечні умови їх життя чи функціонування). Саме на завдання шкоди перерахованим відносинам і спрямоване захоплення заручників (внаслідок спонукання винною особою третіх осіб до вчинення чи утримання від вчинення певної дії як умови звільнення потерпілих). При цьому шкода основному об’єкту (громадській безпеці) спричиняється через посягання на додатковий (свободу особи). Відтак норму про відповідальність за даний злочин слід перенести до розділу IX “Злочини проти громадської безпеки” Особливої частини КК, після ст. 258-4 “Сприяння вчиненню терористичного акту”, під номером 258-5.

Основним безпосереднім об’єктом посягання слід визнати відносини загальної безпеки. Додатковим безпосереднім обов’язковим об’єктом злочину виступатимуть відносини свободи та особистої безпеки особи, додатковим безпосереднім факультативним об’єктом можуть бути відносини життя, здоров’я, власності, порядку управління, громадського порядку.

Потерпілим від злочину є фізична особа, яка захоплена або утримується як заручник, та будь-яка інша фізична особа, якій посяганням завдано фізичну, моральну чи матеріальну шкоду (особа є адресатом вимог і вимоги були до неї звернені; шкода завдана їй при захопленні, триманні чи при звільненні заручників). На підставі аналізу поняття “заручник” запропоновано нове його визначення (як перша примітка до відповідної статті КК).

Дисертант вважає за доцільне змінити назву статті чинного КК (“Захоплення заручника” замість “Захоплення заручників”) для приведення її у відповідність із диспозицією з точки зору юридичної техніки. Перелік кваліфікуючих ознак вчинення злочину за колом потерпілих має бути розширений (двоє чи більше осіб; неповнолітній; державний, громадський діяч, представник влади, працівник правоохоронного органу чи їх близькі родичі); слід також ввести особливо кваліфікуючу ознаку (щодо малолітнього). Пропонується також виключити з чинного КК ст. 349 “Захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника”.

Розглядаються питання відмежування захоплення заручників від суміжних суспільно небезпечних діянь за ознаками об’єкта.

У підрозділі 2.2. “Об’єктивна сторона захоплення заручників” розкривається зміст діяння при даному злочині. Доводиться, що захоплення – це протиправна активна поведінка, що полягає у заволодінні іншою фізичною особою всупереч її волі із застосуванням чи погрозою застосування насильства; тримання – це протиправна активна або пасивна поведінка, що полягає у перешкоджанні іншій фізичній особі змінити її місцезнаходження і може супроводжуватись застосуванням чи погрозою застосування насильства.

Автор підтримує точку зору про захоплення заручників як про злочин з формальним складом; крім цього, даний злочин є триваючим. Водночас стверджується, що спонукання винною особою адресатів вимог до вчинення чи утримання від вчинення якихось дій іманентно притаманне захопленню заручників, виражає його сутність і має бути визнано обов’язковою складовою його об’єктивної сторони (лише після здійснення такого спонукання захоплення заручників є закінченим злочином). Тому формулювання диспозиції слід змінити (“…поєднане з спонуканням…” замість “…з метою спонукання…”).

Проаналізувавши перелік адресатів вимог, дисертант вважає за необхідне уточнити і доповнити його, виклавши наступним чином – “інша фізична чи юридична особа, група осіб, держава, міжнародна організація”. Зазначається, що форма та спосіб передачі вимог, факт і ступінь їх виконання (невиконання) на кваліфікацію вчиненого не впливають. Що ж до змісту вимоги, то слід визначити її як вимогу про вчинення чи утримання від вчинення “певної дії” (а не “будь-якої”) з огляду на її певний (конкретний) характер.

Дослідженням кваліфікуючих ознак даного злочину, пов’язаних з його об’єктивною стороною, доведена доцільність розширення їх переліку. На думку автора, слід додатково ввести ознаки “із застосуванням насильства, яке є небезпечним для життя чи здоров’я, або з погрозою застосування такого насильства” та “вчинюване протягом тривалого часу”, а ознаку “поєднане з погрозою знищення людей” виключити. Аналізується зміст тяжких наслідків при захопленні заручників; пропонується визнати ознаку “що спричинило тяжкі наслідки” особливо кваліфікуючою (а не кваліфікуючою, як у чинному КК).

Розглядаються також питання відмежування захоплення заручників від суміжних посягань за ознаками об’єктивної сторони.

Розділ 3 “Суб’єктивні ознаки складу злочину захоплення заручників” складається з двох підрозділів, у яких досліджуються суб’єкт та суб’єктивна сторона діяння.

У підрозділі 3.1 “Суб’єкт захоплення заручників” вказується, що суб’єктом даного злочину є будь-яка фізична осудна особа, яка на момент його вчинення досягла 14-річного віку. Дисертант вважає цілком слушним рішення законодавця про зниження віку настання кримінальної відповідальності за цей злочин, адже у сучасних умовах особа вже у цьому віці здатна усвідомлювати суспільну небезпеку вчинюваного, керувати своїми діями і нести за них передбачену КК відповідальність.

Аналіз кримінальних справ свідчить, що у 68 % випадків захоплення заручників було вчинено у співучасті, але тільки у 24 % справ факт вчинення злочину організованою групою підтверджений вироком суду. Отже, захоплення заручників, вчинене у співучасті, не знаходить належної кримінально-правової оцінки. Відтак пропонується ввести до відповідної статті КК кваліфікуючу ознаку вчинення злочину “групою осіб за попередньою змовою”, а вчинення його “організованою групою” визнати особливо кваліфікуючою ознакою.

У підрозділі 3.2. “Суб’єктивна сторона захоплення заручників” наголошується,  що даний злочин може бути вчинений лише з прямим умислом.

Інтелектуальна ознака прямого умислу при даному злочині характеризується усвідомленням винною особою суспільної небезпеки захоплення або тримання заручника, поєднаного з спонуканням адресатів вимог до вчинення чи утримання від вчинення певної дії як умови його звільнення. Вольова ж ознака полягає у тому, що винна особа бажає захопити або утримувати фізичну особу як заручника і спонукати адресатів вимог до вчинення чи утримання від вчинення певної дії як умови звільнення захопленої або утримуваної особи.

Дисертант додатково аргументує точку зору про те, що мета захоплення заручників полягає у спонуканні визначеного законом кола третіх осіб (чи однієї особи) до вчинення чи утримання від вчинення певної дії (або дій) як умови звільнення заручника (заручників). Мотив даного злочину переважно корисливий (при вивченні кримінальних справ виявлений у 88 % випадків вчинення даного злочину), на кваліфікацію вчиненого не впливає, але може бути урахований при призначенні покарання.

Ставлення винної особи до тяжких наслідків захоплення заручників може бути як умисним, так і необережним і відповідним чином впливає на кримінально-правову оцінку вчиненого.

Розділ 4 “Звільнення від кримінальної відповідальності за захоплення заручників: шляхи реалізації” присвячений перспективному напряму розвитку кримінального законодавства – стимулюванню припинення винною особою даного злочину шляхом доповнення відповідної статті КК нормою про звільнення від кримінальної відповідальності. З метою заохочення особи, в діях якої містяться ознаки закінченого злочину захоплення заручників, до добровільного припинення посягання і звільнення захоплених або утримуваних нею осіб дисертант пропонує сформулювати у відповідній статті чинного КК в якості другої примітки норму про звільнення від кримінальної відповідальності.

Подібне звільнення має бути обов’язковим, безумовним та повним, застосовуватись за умови наявності у діях особи закінченого складу даного злочину, здійснюватись на підставі самостійного звільнення заручника (усіх заручників) особою, яка їх захопила або утримує, і відмови цієї особи від реалізації висунутих вимог (вимоги).

Мотиви винної особи можуть бути різними (каяття, почуття жалю до заручників, страх загинути тощо) і на застосування заохочувальної норми не впливатимуть. Водночас, вважає автор, не буде добровільним звільнення заручника винною особою після виконання висунутих нею вимог. Відсутня добровільність і при звільненні заручника за неможливістю подальшого його тримання. Не буде обґрунтованим і звільнення від кримінальної відповідальності у випадку, якщо злочин був вчинений щодо малолітнього, або організованою групою, або спричинив тяжкі наслідки.

Що ж до відмови винної особи від реалізації висунутих вимог, то вона, припускає автор, може виражатись у висловленні відповідного побажання, поверненні отриманих коштів чи цінностей і т.ін.

У висновках узагальнені проблемні питання кримінально-правової характеристики  захоплення  заручників,  запропоновані  шляхи  практичного  їх

розв’язання та удосконалення чинного вітчизняного КК у цій частині. Найважливішими вбачаються наступні результати проведеного дослідження: