Тімошенко Н.О. Кримінально-правова характеристика підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збуту та використання : Тимошенко Н.А. Уголовно-правовая характеристика подделки документов, печатей, штампов и бланков, их сбыта и использования

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мета та завдання дослідження, його об’єкт та предмет, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації результатів дослідження та публікацій за його матеріалами.

Розділ 1 «Об’єктивні ознаки підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збуту, використання підроблених документів» присвячений дослідженню змісту ознак об’єкта та об’єктивної сторони складів злочину, передбаченого статтею 358 КК, і складається з трьох підрозділів.

В цьому розділі характеризується зміст об’єкта зазначеного злочину та встановлюється його співвідношення з родовим об’єктом злочинів, передбачених у розділі ХV Особливої частини КК.

При дослідженні вказаних питань автором використовується концепція «об’єкт злочину – суспільні відносини»; на думку дисертанта, в сучасній науці кримінального права України вона видається найбільш прийнятною серед інших запропонованих теорій.

У дисертації звертається увага на неоднорідність наукових поглядів щодо визначення родового об’єкта злочинів, передбачених у розділі ХV Особливої частини КК; переважно об’єктом відповідної групи посягань, не дивлячись на назву розділу, визнають порядок управління в державі, і лише частина науковців визначає об’єкт через категорію «авторитет органів державної влади, місцевого самоврядування та об’єднань громадян». Дисертантом висловлюється думка, що при вчиненні злочинів, передбачених нормами розділу ХV Особливої частини КК, відбувається посягання на авторитет владних органів, а через авторитет – і на діяльність цих структур. Пропонується родовим об’єктом відповідної групи злочинів вважати визначену групу суспільних відносин, що формуються у сфері охорони авторитету і нормальної регламентованої законом діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, будь-яких інших підприємств, установ, організацій на основі виконання адміністративно-розпорядчих та організаційно-господарчих функцій.

Безпосереднім об’єктом  складу злочину підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збуту, використання підроблених документів, автор визнає встановлений законом порядок документального посвідчення юридичних фактів та документообіг у державі. Вирішуючи позитивно питання про правомірність розміщення злочину, передбаченого ст. 358 КК, серед посягань на порядок управління, дисертант наводить декілька аргументів, основні з яких – за ст. 358 КК карається підроблення таких предметів, які виходять або безпосередньо від суб’єктів державного чи громадського управління, або від осіб, яким «надано право видавати або посвідчувати певні документи», тобто таких, які виконують окремі управлінські функції за дорученням держави; по-друге, випадки перекручення інформації в документах, які засвідчують юридично значимі факти, заважають органам, які покликані здійснювати публічне управління, скласти об’єктивне враження про дійсні права та обов’язки громадян, що ускладнює їх діяльність та може призвести до прийняття помилкових рішень.

На підставі аналізу окремих нормативних актів України, які стосуються документообігу, доводиться, що визначення поняття «документ», яке дається у ДСТУ 2732:2004 («документ – інформація, зафіксована на матеріальному носії, основною функцією якого є зберігати та передавати її в часі та просторі») та у Законі від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію» (документ – це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві), можуть бути взяті за основу при визначенні правового (юридичного), в тому числі кримінально-правового, поняття «документ» та окремих його різновидів.

У дисертації обґрунтовується позиція, відповідно до якої немає підстав пов’язувати офіційність документа з його нотаріальним посвідченням чи місцеперебуванням. На думку автора, офіційним можна вважати документ, який виходить від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, муніципальних установ, а також підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, громадян-підприємців, нотаріусів, інших осіб, що мають право видавати або посвідчувати такі документи, а також який підтверджує чи спростовує юридичний факт, або надає права чи звільняє від обов’язків. У зв’язку з цим стверджується, що поняття «документ», яке вживається у диспозиції ч. 1 ст. 358 КК, є ідентичним за змістом поняттю «офіційний документ». Обґрунтовано доцільність заміни у тексті ч. 1 ст. 358 КК формулювання «документ, який видається чи посвідчується підприємством, установою, організацією, громадянином-підприємцем, приватним нотаріусом, аудитором, чи іншою особою, яка має право видавати чи посвідчувати такі документи» формулюванням «офіційний документ», та збереження у цій нормі тільки специфічних характеристик предмета злочину.  Водночас, враховуючи спільність багатьох ознак складів злочинів, передбачених ст. 357 та ст. 358 КК, насамперед – безпосереднього об’єкта та предмета у цих посяганнях, - запропоновано доповнити ст. 357 КК приміткою, у якій дати визначення офіційного документа.

Дисертант визначає посвідчення як спеціальний документ, який посвідчує особу власника (фізичної особи), його права, обов’язки, певний статус, виданий та оформлений належним чином, тобто який містить необхідні реквізити, зокрема: фотографію, підпис керівника або іншої уповноваженої особи установи, підприємства чи організації, яка видала посвідчення, скріплений печаткою, має підпис власника, а також надає права або звільняє від обов’язків. З метою приведення термінології кримінального закону у відповідність з понятійним апаратом  ДСТУ 2732:2004, пропонується у диспозиції ч. 1 ст. 358 КК термін «посвідчення» замінити словосполученням «особовий документ». Автором обґрунтовується доцільність встановлення посиленої відповідальності за підроблення, збут або використання підробленого паспорта або іншого важливого особового документу, у зв’язку з чим рекомендується доповнити ч. 2 ст. 358 КК кваліфікуючою ознакою відповідного змісту.

Автор зауважує, що виділення законодавцем як окремого предмету печаток, штампів чи бланків підприємств, установ чи організацій незалежно від форми власності,  серед інших офіційних тотожних предметів, є зайвим і «загромаджує» кримінально-правову норму. З метою досягнення оптимальної місткості, компактності змісту норми, пропонується: у тексті ч.1 ст. 358 КК вжите після слів «виготовлення підроблених» формулювання «печаток, штампів чи бланків підприємств, установ чи організацій незалежно від форми власності, а так само інших офіційних печаток, штампів чи бланків», замінити зворотом «офіційних печаток, штампів чи бланків». Дисертант вважає доцільним дати роз’яснення ознаки «офіційні» щодо печаток, штампів чи бланків, на законодавчому рівні (у примітці до ст. 357 КК).

Розкривається зміст діяння по підробленню документів, печаток, штампів та бланків, їх збуту та використанню підроблених документів. 

На підставі системного аналізу термінології, яку використовує законодавець при описанні дій по підробленню документів в різних нормах КК («підроблення», «підробка», «виготовлення підроблених», «фальсифікація»), дисертант обґрунтовує, що найбільш вдалим із зазначених є термін «підроблення». Враховуючи вимогу дотримання єдності термінології хоча б у межах одного нормативно-правового акта, та вимогу розбудови юридичної термінології на суто національній основі, запропоновано ряд змін до окремих статей КК, а саме: у ч. 2 та 3 ст. 158, ст. 200 КК – замінити формулювання «підробка» на «підроблення»; у ст. 221 КК – замінити формулювання «фальсифікація» на «підроблення».

Досліджуючи способи підроблення, дисертант констатує, що вони можуть бути різноманітними, залежать, в тому числі, від форми існування документа; на кваліфікацію дій винного не впливають, але повинні враховуватись при призначенні покарання як показник ступеня тяжкості вчиненого злочину. На думку автора, злочин, передбачений ч. 1 ст. 358 КК, може бути вчинений як у формі активних дій, так і у формі бездіяльності. Так, у разі замовчування інформації приватною особою, і складанні на підставі цього уповноваженим суб’єктом, який діє недбало, певного документа, приватна особа має нести відповідальність за підроблення відповідного документа шляхом бездіяльності.

Проаналізувавши спеціальну наукову літературу та тенденції правозастосовчої практики, дисертант доходить висновку, що поняття яке позначається у ч. 1 ст. 358 КК терміном «підроблення», є тотожнім поняттю, яке в цій же нормі описане за допомогою термінологічного звороту «виготовлення підроблених». З урахуванням викладеного, пропонується змінити диспозицію ч. 1 ст. 358 КК, застосувавши в ній один  раз термін «підроблення» із зазначенням у наступному переліку підроблених предметів після документів ще й офіційні печатки, штампи чи бланки.

У роботі обґрунтовується доцільність встановлення самостійної кримінальної відповідальності за придбання підроблених документів, штампів, печаток чи бланків. Автор вважає, що це дозволить дати кримінально-правову оцінку діям особи, яка вчиняє викрадення завідомо підроблених предметів, присвоює знайдені предмети, усвідомлюючи їх фальшивість або іншим чином отримує ці предмети поза волею їх володільця (тобто – за відсутності збуту).

Дисертант пропонує передбачити кримінальну відповідальність за використання підроблених офіційних документів, які надають права або звільняють від обов’язків, в тій же нормі, у якій йдеться про підроблення цих предметів. З одного боку, це буде сприяти однотипному конструюванню законодавцем подібних складів злочинів, а з іншого – зніме надто дискусійне у теорії і на практиці питання про кваліфікацію дій особи, яка вчинила і підроблення документа, і його подальше використання. У зв’язку з цим ч. 3 ст. 358 КК виключити.

Розділ  2 «Суб’єктивні ознаки підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збуту, використання підроблених документів» складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню питань суб’єктивної сторони та суб’єкта відповідного посягання.

Досліджуються особливості змісту вини при вчиненні  підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збуту, використання підроблених документів.

Вирішуючи питання про форму і вид вини у складах злочинів, передбачених ч. 1 та ч. 3 ст. 358 КК, дисертант доходить висновку, що вина у вказаних складах може бути лише у виді прямого умислу.

Інтелектуальна складова вини у складі злочину, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК, на думку автора, включає усвідомлення суб’єктом: а) того, що він вносить часткові зміни або повністю підробляє та (чи) збуває підроблені документи, печатки, штампи чи бланки; б) того, що підроблення стосується такого документу, який видається або посвідчується уповноваженою стороною і який надає певні права або звільняє від обов’язків або таких печаток, штампів чи бланків, які носять офіційний характер; в) того, що ця поведінка посягає на встановлений законом порядок документального посвідчення юридичних фактів. Вольовий момент прямого умислу у вказаному складі полягає в бажанні суб’єкта вчинити діяння по підробленню документів, печаток, штампів чи бланків, або збут таких предметів.

У складі злочину, передбаченого ч. 3 ст. 358 КК, інтелектуальний момент вини  включає: а) усвідомлення суб’єктом того, що він пред’являє або подає до підприємств, установ, організацій, до їх працівників або до інших осіб (використовує) певний документ; б) точне знання, що такий документ є підробленим; в) усвідомлення, що ця поведінка посягає на встановлений законом порядок документообігу у суспільстві. Вольова складова вини передбачає бажання суб’єкта використати завідомо підроблений документ.

У дисертації розроблені правила кваліфікації дій особи, яка при вчиненні злочину, передбаченого ст. 358 КК, припустилася фактичної помилки. Зокрема, автор стверджує, що помилка щодо походження певного документа, печатки, штампа чи бланка може стосуватися лише конкретного джерела походження. На думку дисертанта, така помилка на кримінальну відповідальність особи (в межах кримінально-правової кваліфікації) взагалі не впливає, оскільки фактичні обставини, щодо змісту яких помиляється суб’єкт, не є визначальними в межах відповідного складу злочину. Помилка щодо властивості документа надавати певні права або звільняти від обов’язків може стосуватись лише конкретного змісту або обсягу таких прав чи обов’язків. На кваліфікацію дій суб’єкта така помилка також не впливає, оскільки вона стосується таких фактичних обставин, які зовсім не характеризують зміст відповідної обов’язкової ознаки юридичного складу злочину. Якщо ж особа помиляється відносно того факту, що використовує саме підроблений будь-ким документ, кваліфікація її дій за ч. 3 ст. 358 КК виключається, незалежно від того, чи була її помилка добросовісною, чи ні.

Автором також розглядається питання про мету і мотиви вчинення злочину, передбаченого ст. 358 КК, а також про їх вплив на кримінально-правову оцінку дій суб’єкта. На підставі проведених статистичних досліджень стверджується, що переважною мотивацією дій злочинців при вчиненні підроблення документів, їх збуту або використання, є користь. Крім цього спонуканнями можуть бути і так звані «інші особисті мотиви» – наприклад, особисті неприязні відносини чи бажання помститися особі, до якої потраплять підроблені документи, печатки, штампи тощо.

Дисертант розкриває загальні та спеціальні ознаки суб’єкта злочину підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збуту, використання підроблених документів.

Стверджується, що суб’єктом злочину, передбаченого ст. 358 КК України, має визнаватися загальний суб’єкт – фізична особа, яка є осудною і досягла шістнадцяти років до моменту вчинення злочину. На підставі проведеного аналізу статистичних даних щодо поширеності випадків підроблення документів, печаток, та бланків серед різних вікових груп, та вивчення праць науковців, які досліджують особливості психіки неповнолітніх, автор доказує, що підстав для зниження віку кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ст. 358 КК, до 14 років, немає.

З огляду на практичні проблеми, які виникають при кримінально-правовій оцінці злочинів за ст. 358 КК, дисертант пропонує наступну кваліфікацію підроблення документів, за суб’єктами їх здійснення: 1) підроблення, вчинене особами, які не мають повноважень щодо складання або посвідчення певних документів; 2) підроблення, вчинене особами, які мають повноваження щодо складання або посвідчення певних документів, як правило, обумовлені наявністю трудових відносин між ними і підприємством, організацією, установою, в якій вчинено злочин. Іншими словами, до першої групи відносяться підроблення, вчинені приватними особами, а до другої – службовими особами або особами, які наділені певними правомочностями у зв’язку з виконанням професійних функцій. На думку автора, кваліфікація підроблення документів, печаток, штампів  та бланків приватними особами безумовно має здійснюватись за ст. 358 КК, а правова оцінка таких дій з боку осіб, які мають певні повноваження щодо складання або посвідчення документів, виглядає проблематично і залежить, перш за все, від того, чи відноситься певна особа до категорії службових, чи ні.

При визначенні змісту поняття «службова особа», дисертант пропонує звертатися до  п.п. 1, 2 примітки до ст. 364 КК та п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво». Розглядаючи спірне у теорії кримінального права питання про особу, яка визнається службовою внаслідок виконання організаційно-розпорядчих, адміністративно-господарських обов’язків або обов’язків представника влади за спеціальним повноваженням, автор доходить висновку, що суб’єкт може наділятись «спеціальними повноваженнями» не лише правомочним органом або правомочною особою, а й безпосередньо законом. У зв’язку з цим потребує уточнення наведене вище положення абз. 5 п. 1 постанови Пленуму ВСУ від 26 квітня 2002 р. № 5. Пропонується викласти його наступним чином: «Особа є службовою не тільки тоді, коли вона здійснює відповідні функції постійно, а й тоді, коли вона робить це тимчасово або за спеціальним повноваженням, за умови, що зазначені функції чи обов’язки покладені на неї правомочним органом або правомочною службовою особою, чи безпосередньо законом».

На думку дисертанта, такі категорії осіб, як приватний нотаріус та аудитор, повинні визнаватись службовими особами, про що свідчить зміст їх основних повноважень, покладених на них безпосередньо законом. Приватний підприємець та медичний працівник можуть здійснювати окремі організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції, і при підробленні документів, які складаються або підписуються ними у зв’язку з виконанням зазначених вище функцій, мають визнаватись службовими особами.

У Розділі 3 «Кваліфіковані види підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збуту» визначається зміст обтяжуючих обставин підроблення документів, печаток, штампів та бланків, а також їх збуту та розглядаються питання кваліфікації відповідних посягань, вчинених повторно або групою осіб за попередньою змовою.

Розглядаючи питання про механізм утворення кваліфікованого складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 358 КК, дисертант стверджує, що він відбувається за так званим «другим типом»: цей варіант зводиться до доповнення окремих елементів специфічної конструкції юридичного складу злочину новими ознаками. Зокрема, кваліфікуюча ознака «вчинення злочину повторно» є додатковою характеристикою суб’єкта злочину, а ознака «вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб» - очевидно, є комплексною характеристикою діяння та суб’єкта. В результаті кваліфікований склад відрізняється від основного складу лише конкретним змістом.

Повторність як кваліфікуюча ознака складу злочину, передбаченого            ч. 2 ст. 358 КК, має місце за таких умов: а) особа вчиняє декілька (два або більше) раз, неодночасно, діяння по підробленню документів, печаток, штампів або бланків; б) вчинені діяння у поєднанні з іншими обставинами утворюють окремі склади злочинів; дані діяння не є елементами продовжуваного чи складного злочину. Зокрема, повторність, передбачена у ч. 2 ст. 358 КК, відсутня, якщо суб’єкт вчиняє відносно одного і того самого предмета декілька дій, зазначених як альтернативні у частині першої цієї статті. За таких обставин дії суб’єкта відповідають ознакам одного юридичного складу злочину і множинності не утворюють. Не може розглядатись як повторне вчинення злочину підроблення документа, здійснене у декілька етапів (має місце продовжуваний злочин);           в) вчинені діяння кваліфікуються як окремі злочини одного виду (тотожні злочини). При цьому повторність буде наявна як у тих випадках, коли окремі злочини самі по собі не містять обтяжуючих обставин, так і у випадках, коли один із злочинів вчинений за наявності обтяжуючих обставин, а інший – ні, а також – коли обидва посягання містять обтяжуючі обставини; г) не впливають на наявність чи відсутність повторності факт вчинення незакінченого злочину, факт вчинення злочину у співучасті чи одноособово, факт засудження особи за один чи кілька злочинів, що утворюють повторність; д) не повинен розглядатись як елемент повторності злочин, за який особу було звільнено від кримінальної відповідальності або за який судимість було погашено чи знято.

У роботі обґрунтовується доцільність визнання підроблення документів, печаток, штампів та бланків повторним не тільки у випадку його вчинення після такого ж злочину, але й після злочину, передбаченого ст. 357 КК України. У зв’язку з цим ч. 2 ст. 357 КК пропонується доповнити ознакою «вчинення злочину повторно», та передбачити до цієї статті примітку такого змісту: «Повторним у статтях 357 та 358 цього Кодексу визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цими статтями».

На думку дисертанта, вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, як кваліфікований вид, передбачений ч. 2 ст. 358 КК, має місце в таких випадках: а) коли злочин вчиняється двома або більше співвиконавцями, кожен з яких повністю виконує одну або всі дії, що утворюють об’єктивну сторону цього складу (наприклад, декілька осіб здійснюють підроблення документів, печаток, штампів чи бланків тощо); б) коли злочин вчиняється двома або більше співвиконавцями, при цьому кожний з них виконує по одній з дій, які зазначені як альтернативні в межах об’єктивної сторони цього складу злочину (наприклад, одна особа вчиняє підроблення вказаних предметів злочину, а друга – займається їх збутом); в) коли злочин вчиняється двома або більше співвиконавцями, кожен з яких виконує частину однієї з дій, що входять до об’єктивної сторони цього складу злочину (наприклад, одна особа вносить зміни у текст документа, а друга – підробляє окремі реквізити цього документа); г) коли у виконанні дій, що входять до об’єктивної сторони складу вчинюваного групою злочину бере безпосередню участь лише одна особа, при цьому інша (інші), маючи спільний умисел на підроблення або збут підробленого предмету, вчиняють хоча б частину того обсягу дій, які група вважала необхідними для реалізації цього умислу (наприклад, одна особа займається безпосерередньо реалізацією підроблених документів, а друга – веде спостереження  за навколишньою ситуацією).

У Розділі 4 «Відмежування злочину, передбаченого статтею 358 КК, від суміжних посягань та кваліфікація за сукупністю» розглядається дві групи питань: перша з яких пов’язана з кримінально-правовою оцінкою тих випадків, коли вчинено лише одне діяння – по підробленню певного виду документів, печаток, штампів чи бланків; друга – стосується кваліфікації ситуацій, коли саме підроблення являється лише підготовчим етапом в межах реалізації умислу на здійснення іншого злочину, а використання підробленого документу – виступає способом вчинення цього злочину.

На думку автора, вирішення першої групи питань лежить в площині такої кримінально-правової ситуації, яку у теорії прийнято називати конкуренцією загальної та спеціальної норм. Виділення спеціальних норм відносно ч. 1 чи ч. 3 ст. 358 КК здебільшого відбувається за безпосереднім об’єктом або – більш точно – предметом злочину (ч. 1 ст. 158, 160, 199, 200, 215, 216, 217, 224, 233, 318).      Ст. 366 КК розглядається як спеціальна відносно ч. 1 ст. 358 КК за суб’єктом підроблення – службовою особою. Окремі з спеціальних норм конкретизують (уточнюють) зміст як ознак предмета злочинного посягання, так і суб’єкта (ч. 2 та 3 ст. 158 КК, ч. 3 ст. 160, ст. 221, ч. 2 ст. 223, ст. 319 КК).

Дисертант вважає: якщо підроблення вчинено відносно конкретного виду документів, визначених як спеціальний предмет в одній з норм, вказаних вище, або здійснено спеціальним суб’єктом, оцінка таких ситуацій має здійснюватись лише за спеціальною нормою. При цьому не береться до уваги: 1) співвідношення санкцій загальної та спеціальної норм; 2) наявність у статті про загальну норму кваліфікуючих ознак, які не передбачені статтею про спеціальну норму.

Вирішуючи питання про кваліфікацію тих ситуацій, коли підроблення є лише підготовчим етапом в межах реалізації умислу на здійснення іншого злочину, а використання підробленого документу – виступає способом вчинення цього злочину, автор формулює такі правила: 1) оцінка тих випадків, коли використання підробленого документа прямо назване у тексті кримінального закону як спосіб вчинення певного злочину, має здійснюватись за правилом подолання конкуренції частини і цілого – тобто, лише за статтею, яка передбачає так званий «складний» злочин; 2) кваліфікацію тих злочинів, у яких підроблення документа та його подальше використання є лише одним з можливих способів вчинення злочину (при цьому сам спосіб або взагалі не є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони відповідного складу, або описаний у КК в загальному вигляді), треба здійснювати за сукупністю злочинів.