Остапенко Л.А. Кримінально-правова характеристика умисних вбивств при пом\'якшуючих обставинах (статті 116, 117, 118 КК України)

Краткое содержание

У вступі висвітлюється актуальність теми дослідження, вказується зв’язок дослідження з навчальними та методичними планами, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження,  формулюється наукова новизна, розкривається теоретичне та практичне значення отриманих результатів, вказується апробація результатів дослідження, його емпірична база, розкривається його структура.

Розділ 1 „Вбивство: проблемні питання визначення поняття вбивства та змісту його ознак” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Проблемні питання нормативного та доктринального визначення поняття вбивства” досліджується поняття вбивства шляхом аналізу  доктринальних та нормативних визначень цього поняття.

Вбивство відноситься до групи злочинів, які посягають на життя людини. Закон охороняє від злочинних посягань не життя саме по собі як поняття біологічне, повністю підпорядковане закономірностям природи, а життя людини, як необхідну передумову виникнення, існування і розвитку різноманітних суспільних відносин. Обґрунтовується висновок про те, що поняття вбивства, яке дається у ч. 1 ст. 115 КК, в цілому відображає всі суттєві ознаки вбивства. Таке поняття вбивства могло б бути нормативною основою його типової юридичної конструкції. Однак законодавець не дотримався окремих правил законодавчої техніки, що призвело до неоднозначного розуміння змісту цього поняття. Зокрема, воно не враховує того, що випадки необережного позбавлення життя іншої людини (ч.ч.1, 2 ст. 119 КК) необхідно (логічно) назвати заподіянням або спричиненням смерті через необережність. У зв’язку з цим запропоновано виключити із назв ст.ст. 116, 117, 118 КК слово “умисне”, оскільки закон чітко визначає, що вбивством може бути лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині (ч. 1 ст. 115 КК). Пропонується внести аналогічні зміни в диспозиції цих статей. 

 У підрозділі 1.2. “Нормативні та доктринальні ознаки вбивства за Кримінальним кодексом України” досліджено загальні об’єктивні та суб’єктивні ознаки усіх видів вбивств, що дозволило у подальшому перейти до розгляду ознак, властивих лише вбивствам при пом’якшуючих обставинах (ст.ст. 116, 117, 118 КК).

 Зроблено висновок, що об’єктом вбивства слід визнавати лише життя як цінність, яка має суттєве значення для людини в цілому, а не суспільні відносини чи елементи охоронюваних законом суспільних відносин, оскільки не можна вважати, що життя людини як природне, невід’ємне, особисте благо - це об'єктивні відносини між людьми. Життя людини не відноситься до економічних, соціальних, біологічних та інших суспільних відносин і не регулюється у суспільстві різними соціальними нормами (нормами права, моралі, звичаями).

Потерпілими при вбивстві визнаються лише фізичні особи.

Оскільки об’єктом вбивства є життя людини, необхідно, щоб людина, на життя якої посягають, вже народилася і ще не померла. Встановлення початкової межі людського життя є завданням складним і водночас необхідним. Автор розглядає поняття „народження” у декількох значеннях: 1) процес народження (початок фізіологічних пологів); 2) результат народження – поява дитини (констатація, наслідок). Народження – це певний природній процес, а тому кримінальний закон охороняє життя людини вже в самому процесі народження, тобто з початку фізіологічних пологів. Відповідно до  ч. 1 ст. 6 Закону України „Про охорону дитинства”, згідно з якою “кожна дитина має право на життя з моменту визначення живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я”, кримінально караним доцільно визнавати посягання на плід, який вже відокремився від черева матері внаслідок пологового процесу і є життєздатним. Дисертантом обґрунтовується висновок про те, що положення названого Закону можуть враховуватись при вирішенні деяких юридичних питань (наприклад, питання про спричинення шкоди здоров’ю, але не для вирішення питання про початок кримінально-правової охорони життя людини, оскільки - це предмет кримінального закону і доктрини кримінального права).

Об’єктивна сторона будь-якого умисного вбивства полягає в умисному протиправному заподіянні смерті іншій людині. Вбивство може вчинятись шляхом не лише активної, але і пасивної поведінки. Психічний вплив на потерпілого, який може бути досить різноманітним, має свою специфіку під час вчинення вбивства, тобто він дістає прояв у безпосередньому психічному впливі на потерпілого: психічна діяльність спрямовується на іншу особу для позбавлення її життя (наприклад, погроза, яка викликала переляк, що призвів до паралічу серця; підмовляння до спричинення собі смерті малолітнього чи особи, яка страждає психічним захворюванням чи недоумством). У таких випадках на життя потерпілого не спрямовується ніяка механічна, зокрема м‘язова сила вбивці.

 Питання про причиновість  повинно вирішуватись шляхом конкретного розгляду реально існуючого взаємозв’язку відповідних явищ. Автор приєднується до позиції тих українських вчених, згідно з якою кримінальна відповідальність за вбивство може наставати за умови, що причиновий зв’язок може бути як прямим (безпосереднім), так і опосередкованим.

 Вивчення практики показує, що правильна кваліфікація вбивств ускладнена розумінням суб’єктивної сторони цих діянь. Неточність у висновках при  аналізі суб’єктивної сторони вбивства нерідко призводить до помилок: неправильно визначається спрямованість умислу, спричинення смерті через необережність розцінюється як умисне, допускаються висновки про наявність умислу чи необережності при випадковому спричиненні смерті, наявність причинового зв’язку сприймається як доказ винуватості особи тощо.

Поряд з виною особливу увагу у роботі приділено мотиву, меті, емоційному стану (емоціям), які мають певне кримінально-правове значення при оцінюванні поведінки людини. Суб’єктом умисного вбивства може бути фізична, осудна особа, яка до вчинення злочину досягла 14-ти річного віку (статті 115 - 117 КК), а при вчинені злочину, передбаченого ст. 118 КК, – 16-ти років.

Другий розділ ”Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання” складається з двох підрозділів.

Підрозділ 2.1. „Об’єктивні ознаки юридичного складу умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання”. У доктрині кримінального права прийнято вважати, що законодавчому терміну „сильне душевне хвилювання” відповідає вживаний у психології термін „афект”. Російське кримінальне законодавство (ст. 107 КК РФ) поняття „афект” і „сильне душевне хвилювання” розглядає як  тотожні. Вважаючи, що названі поняття не є тотожними, дисертант визначає критерії розмежування цих понять. Афект – це особливий стан емоційної напруги, який являє собою короткочасну інтенсивну емоцію, яка займає домінуюче положення у свідомості людини. Афект –  медико-психологічний термін і досліджувати його самостійно у юридичному аспекті було б некоректно. Разом з тим наявність фізіологічного афекту є підставою визнання того, що особа діяла в стані сильного душевного хвилювання. Комплексна (психолого-психіатрична) експертиза, яка встановлює наявність (відсутність) фізіологічного афекту у особи під час вчинення нею злочину, не визначає чи перебувала особа в стані сильного душевного хвилювання, оскільки це належить до компетенції суду.

Отже, поняття “стан сильного душевного хвилювання” ширше за своїм змістом, від поняття фізіологічного афекту, оскільки останній характеризує лише медичний (психологічний) критерій стану сильного душевного хвилювання, і не враховує юридичного критерію.

Стан сильного душевного хвилювання, що раптово виник внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання чи тяжкої образи, слід відмежовувати від обмеженої осудності, оскільки вказаний стан – це стан здорової людини, що супроводжується зміною вольової та інтелектуальної сфер, внаслідок чого значною мірою знижується її здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними. Обмежена ж осудність характеризується таким станом людини, який характеризується наявністю  у неї психічного розладу.

   В результаті дослідження поняття “протизаконне насильство” як підстави виникнення стану сильного душевного хвилювання, автор робить висновок, що протизаконне насильство є не завжди кримінально протиправним діянням. Фізичне насильство може   проявлятися у заподіянні тілесних ушкоджень, побоїв, незаконному позбавленні волі тощо, які є кримінально протиправними діяннями. Психічне насильство виражається у погрозі завдати фізичної, моральної чи майнової шкоди. При цьому, погроза заподіяти тілесні ушкодження або розголосити відомості, розголошення яких небажане для винної особи, або погроза знищення майна у спосіб, не передбачений ст. 195 КК України, не є кримінально протиправними діяннями.

У КК України зміст погрози визначається по різному стосовно кожного окремого злочину, де ця ознака вказана. Наприклад, у ст. 152 КК погрозою визнається погроза заподіяти фізичне насильство; у статтях 345, 377 КК – погроза вбивством, насильством, знищенням або пошкодженням майна. Розглядаючи психічне насильство, дисертант робить висновок, що під психічним насильством слід розуміти певну поведінку, яка за своїм змістом виражається у погрозі завдати фізичної, моральної чи майнової шкоди. У зв’язку з цим пропонується ст. 116 КК доповнити приміткою, у якій давалося б роз’яснення понять “погроза завдати фізичної, моральної чи майнової шкоди”.

Автор погоджується з визначенням поняття “тяжка образа”, яке дається вітчизняними вченими (С.Д. Шапченко, С.С. Яценко), які визнають, що тяжка образа – це умисне грубе приниження честі і гідності особи, яке виражене в особливо непристойній формі, або яке характеризується винятковим цинізмом, або за змістом для особи є особливо образливими. При цьому, дисертант звертає увагу на те, що образа за способом вчинення поділяється на образу дією та образу словом, які виражаються у самоутвердженні за рахунок приниження інших осіб, протиставленні себе іншим та зневажливому ставленні до правил і норм поведінки, що існують в суспільстві. Образа дією виражається, наприклад, у безсоромності, знущанні над хворими, над особами похилого віку тощо. Образа словом проявляється у висловлюваннях в особливо непристойній формі або які за змістом для особи є особливо образливими. Оцінюючи тяжкість образи, необхідно керуватися не лише загальноприйнятими нормами суспільної моралі, але й враховувати індивідуальні (психологічні, фізичні та емоційні) особливості особи самого винного: хворобливий фізичний і душевний стан, вагітність, тип його темпераменту, приналежність до певних соціальних груп тощо.

Досліджуючи зміст поняття систематичне знущання, автор робить висновок, що воно не завжди є кримінально-протиправною поведінкою. Якщо систематичне знущання утворювало фізичне насильство, то у такому випадку можна говорити про протиправність поведінки; якщо це сукупність фізичного, психічного насильства та тяжкої образи, то мова може йти про протиправність (поєднання кримінально-правової, цивільно-правової), а не про конкретну кримінально-правову. У випадку, коли мали місце дві, а не три дії, що визнаються фізичним чи психічним насильством, а так само образою, то застосування ст. 116 КК можливе лише у разі, коли ці дії мали ознаки протизаконного насильства або тяжкої образи. Якщо ж такі ознаки були відсутні, то дії винної особи слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 115 КК, а стан сильного душевного хвилювання враховувати як обставину, що пом’якшує покарання (п.7 ч. 1 ст. 66 КК).

Підрозділ 2.1. „Суб’єктивні ознаки юридичного складу умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання”.  Характерним для суб’єктивної сторони цього злочину є те, що умисел виник раптово, крім того, він завжди є афектованим.

У дисертації констатується, що вбивству, вчиненому в стані сильного душевного хвилювання, притаманна своя послідовність дій: протизаконне насильство, систематичне знущання, тяжка образа – виникнення стану сильного душевного хвилювання – виникнення умислу на вбивство – реалізація умислу.

Раптовість виникнення умислу на позбавлення життя – це ознака, яка не має законодавчо визначених часових меж. Раптовість виникнення стану сильного душевного хвилювання означає, що такий стан з’являється одномоментно, вибухово - як  реакція на несподіваний подразник (протизаконне насильство, систематичне знущання, тяжка образа,), або внаслідок процесу накопичення незначних по своїй силі негативних емоцій (акумулятивний афект) з наступною розрядкою у вигляді стрімкого і малокерованого афектованого вибуху, який настає начебто без явних причин. Однак, бувають випадки, коли зміст протиправної поведінки потерпілого усвідомлюється не завжди миттєво, або коли відсутня можливість дати негайну відсіч насильнику, або коли афект виникає внаслідок самозбудження (самонакручування) винної особи під впливом образ, які вона нещодавно пережила, хоча зовнішній вплив вже опосередкований в її свідомості. У таких ситуаціях стан сильного душевного хвилювання виникає через деякий час після вчинення протиправних дій потерпілим і раптово викликає намір вчинити вбивство потерпілого. З огляду на це, питання про раптовість повинно вирішуватись у кожній конкретній ситуації, враховуючи індивідуальні риси характеру людини, але між виникненням умислу на вбивство та безпосередньою його реалізацією не повинно бути будь-яких підготовчих дій, оскільки саме стан афекту безпосередньо породжує умисел на вчинення вбивства і в стані афекту цей умисел реалізується.

На нашу думку, ст. 116 КК слід доповнити частиною другою, у якій передбачити    відповідальність за вбивство в стані сильного душевного хвилювання двох чи більше осіб. Ця норма підлягала б застосуванню у тих випадках, коли причиною виникнення стану сильного душевного хвилювання була протиправна поведінка двох чи більше осіб. 

Суб’єктом умисного вбивства в стані сильного душевного хвилювання може бути фізична, осудна особа, яка досягла 14-ти років до вчинення злочину і перебувала під час вчинення злочину в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання чи тяжкої образи з боку потерпілого. 

Розділ третій „Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Об’єктивні ознаки юридичного складу умисного вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини” характеризуються зовнішній прояв злочинної поведінки суб'єкта та об’єктивні ознаки вчинення цього злочину.

Досліджуючи питання про початок кримінально-правової охорони життя людини, дисертант погоджується з позицією більшості вчених, що ним є початок фізіологічних пологів. Однак, саме поняття “початок фізіологічних пологів” у нормативно не визначене, а у юридичній літературі його зміст визначається неоднозначно. Оскільки пологи – певний фізіологічний процес, який триває у часі і пов’язаний з появою на світ немовляти, то очевидно, що він може розглядатися у двох аспектах: 1) пологовий процес – процес, який триває у часі; 2) народження дитини – констатація (завершеність) пологового процесу. З урахуванням біологічних (медичних) факторів, виділяють три пологових періоди: перший період – початковий, який триває до 18 годин – розкриття шийки матки (пологові перейми); другий період – тривалість якого до 2 годин, - вигнання плоду (народження дитини); третій період – послідовий (відокремлення і вихід плаценти), який триває до 1 години. Враховуючи вищевикладене, пропонується під початком фізіологічних пологів, з якого починається кримінально-правова охорона життя людини, вважати перший період пологового процесу, який характеризується розкриттям шийки матки.

 Враховуючи те, що новонароджена дитина є малолітньою дитиною, а вбивство малолітньої дитини передбачено в якості кваліфікуючої ознаки п. 2 ч. 2 ст. 115 КК,  дисертант пропонує  вчинення таких дій через деякий час після пологів кваліфікувати за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК. Такий підхід вимагає зміни відповідного роз’яснення Пленуму Верховного Суду України з цього питання (п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи” від 7 лютого 2003 р. № 2).

Пропонується ст. 117 КК доповнити ч. 2, якою передбачити відповідальність за умисне вбивство матір’ю під час пологів або відразу після пологів своїх двох чи більше дітей або вчинення цього злочину повторно. Це положення закону могло б застосовуватись на практиці у випадках вбивства двох чи більше дітей або при повторності дій.

У підрозділі 3.2. “Суб’єктивні ознаки юридичного складу умисного вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини” розглядається психічне ставлення суб’єкта до вчиненого діяння. 

У КК України названі дві альтернативні обставини, які дозволяють кваліфікувати умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини за ст. 117 КК: а) вчинене під час пологів; б) вчинене відразу після пологів. На нашу думку, роз’яснення Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. у п. 21 щодо застосування ст. 117 КК є не зовсім повним і містить деякі неточності, у зв’язку з чим потребує доповнень і змін.   Відсутність посилання на особливий психофізичний стан жінки-породіллі під час пологів або відразу після пологів є алогічним, оскільки ч. 2 ст. 135 КК, у якій передбачена відповідальність за завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, та у разі, коли винна особа сама поставила потерпілого в небезпечний для життя стан, якщо ці дії вчинені матір’ю  новонародженої дитини, чітко визначено, що кримінальна відповідальність за такі дії настає за умови, що матір не перебувала в обумовленому пологами стані. Для кваліфікації злочинних діянь має  значення логічна категорія дедуктивного мислення. Так, ст. 117 КК не розкриває поняття “вбивство” – для цього слід звернутися до ч. 1 ст. 115 КК. Таке порівняльне тлумачення закону вимагається і в іншому випадку, коли є потреба в розгорнутому висновку (судженні) про вимоги законодавчої норми, зокрема необхідність з’ясувати доцільність посилання на стан жінки під час пологів або відразу після пологів. Порівняння санкцій дає підстави вважати, що ст. 117 КК (умисний злочин) передбачає набагато менше покарання, ніж ч. 3 ст. 135 КК, яка має складну (подвійну) форму вини. На нашу думку, законодавець виходив з позиції, що умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів буде кваліфікуватися за ст. 117 КК за умови, що мати перебувала в обумовленому пологами стані. Твердження про те, що санкція ст. 117 КК є меншою тому, що дитина прожила мало часу, не відчула страждань тощо, суперечить загальноприйнятій доктрині, в якій зазначено, що життя людини знаходиться під кримінально-правовою охороною незалежно від його тривалості і якості. Тому пропонується у диспозиції ст. 117 КК вказати на особливий стан жінки, який обумовлюється пологами. Виходячи з цього, поняття “відразу після пологів” може охоплювати певний проміжок часу, протягом якого жінка знаходиться в обумовленому пологами стані. Обґрунтовується висновок, що формалізація часового критерію – проміжку часу між народженням дитини і її вбивством, є недоцільною, і вирішувати питання про зміст ознаки “відразу після пологів” необхідно у кожному конкретному випадку окремо, враховуючи всі обставини справи.

Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 117 КК, може бути лише мати потерпілої дитини, яка є осудною і до вчинення злочину досягла 14-ти річного віку.

У четвертому розділі “Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця”, дається кримінально-правова характеристика цих видів вбивств.

 У підрозділі 4.1. “Об’єктивні ознаки юридичного складу умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця” розглядаються підстави та умови правомірності заподіяння шкоди в стані необхідної оборони та заподіяння шкоди злочинцю при його затриманні.

Необхідна оборона є полем конкуренції правоохоронюваних благ, які належать, з одного боку, особі, яка посягає, а з другого – іншій особі, найчастіше тій, яка відвертає посягання. За чинним КК України необхідна оборона можлива лише за наявності суспільно небезпечного посягання. Неоднозначність тлумачення у науково-практичних коментарях та наукових публікаціях змісту поняття “суспільно небезпечне посягання” викликає труднощі у правозастосовчій діяльності. Юридичний зміст поняття “посягання” не однозначний. Наприклад, у ст. 110 КК під посяганням розуміють як  умисні дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, так і публічні заклики та розповсюдження матеріалів із закликами до дій, спрямованих на зміну меж територій та державного кордону України; а у ст.ст. 112, 348, 379 КК – вбивство або замах на вбивство вказаних у них осіб. На думку дисертанта, суспільно-небезпечне посягання – це активні умисні дії особи (осіб), які проявляються у застосуванні насильства до потерпілого чи інших осіб, протиправному заволодінні їх майном, заподіянні шкоди суспільним інтересам та інтересам держави, а так само це замах на вчинення таких дій.

У роботі відзначається, що в кримінально-правовій літературі неоднозначно вирішується питання з приводу припустимості оборони щодо посягань неосудних осіб, осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, або осіб, які діяли невинувато чи через необережність. На думку дисертанта підвищені вимоги до особи, яка захищається від суспільно небезпечних посягань таких осіб, є надмірними: в умовах захисту її єдине завдання – здійснити цей захист максимально ефективно, але без перевищення меж необхідної оборони. Будь-які інші критерії оцінки її дій можуть зменшити ефективність захисту та призведуть до порушення права особи на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання. У випадку, коли особа сприймала необережні дії інших осіб як суспільно небезпечне посягання, питання про її відповідальність слід вирішувати за правилами уявної оборони.

Протилежність поглядів з приводу характеру суспільно небезпечного посягання при необхідній обороні (злочинні дії чи злочинна бездіяльність), зумовила внесення певних пропозицій щодо практики застосування ст. 36 КК. З метою уникнення довільного тлумачення змісту поняття “суспільно небезпечне посягання”, пропонується п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у справах про необхідну оборону” від 26 квітня 2002 р. № 1 доповнити четвертим абзацом: “Необхідна оборона припустима лише проти активних дій і недопустима проти злочинного посягання, яке вчиняється шляхом бездіяльності. У випадках, коли застосовується насильство з метою примусити іншу особу вчинити певні дії, які вона зобов’язана вчинити, таке насильство належить розглядати з урахуванням наявності чи відсутності інших обставин, що виключають злочинність діяння, а не за правилами необхідної оборони”.

Вбивство при перевищенні меж необхідної оборони слід відмежовувати від вбивства, вчиненого внаслідок застосування запобіжних попереджувальних засобів (пристроїв). Таке вбивство слід розглядати у двох варіантах в залежності від розташування засобів: у загальнодоступних місцях та місцях, які не є загальнодоступними. Особи, які влаштовують небезпечні для життя інших людей пристрої, не знаходяться у стані необхідної оборони від посягань конкретних осіб і тому не можуть перевищити її меж. У таких випадках має місце умисне вбивство, передбачене ст. 115 КК. Щодо обладнання захисних споруд у місцях, які не є загальнодоступними, то юридичну оцінку таким діям слід давати, враховуючи обстановку та усвідомлення особою можливості доступу у такі місця сторонніх осіб.  Якщо особа це усвідомлювала  - то має місце перевищення меж необхідної оборони, а якщо ні, але зобов’язана була і могла усвідомлювати можливість доступу сторонніх осіб, то має місце заподіяння шкоди з необережності з відповідною кримінально-правовою оцінкою.

Юридичний термін “затримання злочинця”, який вживається у тексті ст. 118 КК, з кримінально-правової точки зору, є некоректним. Пропонується назву ст. 118 КК викласти у такій редакції: “Вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин”, а саму статтю викласти у двох частинах. Підставою затримання особи є вчинення нею злочину. Вона є суто формальною, оскільки вчинення будь-якого суспільно-небезпечного посягання, передбаченого кримінальним законом, не є підставою застосування насильства до особи, яка його вчинила. Необхідно, щоб злочин мав підвищений ступінь суспільної небезпеки. Крім того, у ч. 1 ст. 38 КК зазначено, що не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин. Термін “безпосередньо після вчинення”, на думку дисертантки, слід тлумачити, як затримання після закінчення злочину або замаху на вчинення злочину, тобто після виконання повністю або частково об’єктивної сторони складу злочину, а не “відразу після злочину”. Умисне позбавлення життя (вбивство) особи, яку затримують, незалежно від тяжкості вчиненого нею злочину та інших обставин, завжди повинно кваліфікуватись як перевищення меж, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин, оскільки у такому випадку не може бути досягнута мета затримання особи. Тому пропонується ст. 118 КК викласти у двох частинах: “1. Вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, - карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років. 2. Вбивство у разі перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин, - карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на той же строк”.

У підрозділі 4.2 “Суб’єктивні ознаки юридичного складу злочину умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця”, досліджуються суб’єктивна сторона цього злочину та ознаки суб’єкта злочину. Юридична конструкція розглядуваного злочину передбачає лише умисну форму вини.

Метою необхідної оборони є негайне відвернення чи припинення посягання. Метою затримання особи, яка вчинила злочин, є доставлення її відповідним органам влади для здійснення щодо неї правосуддя.

Співучасть при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів при затриманні особи, яка вчинила злочин, можлива у випадках, коли має місце підбурювання особи, яка знаходиться в стані необхідної оборони, до вчинення дій, які повинні розглядатися як перевищення меж необхідної оборони. Співвиконавство при перевищенні меж необхідної оборони може мати місце у тих випадках, коли своїми діями кожна особа, яка відвертала суспільно небезпечне посягання, перевищила межі необхідної оборони.

Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-ти річного віку і перебуває у стані необхідної  оборони або правомірного затримання особи, що вчинила злочин.