Васильківська І.П. Кримінологічні аспекти сімейного виховання

Краткое содержание

         У вступі обгрунтовуються актуальність та ступінь дослідження проблеми, визначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, встановлюються мета і задачі дослідження, висвітлюються наукова новизна одержаних результатів, їх практичне значення, з’ясовується апробація результатів дисертації, а також формулюються положення, які виносяться на захист.

Розділ 1 “Належне сімейне виховання – необхідна умова успішного формування особистості” присвячений встановленню можливостей родини по впливу на особистість неповнолітнього, а також дослідженню правової основи сімейно-виховного процесу. Розділ містить два підрозділи.

У підрозділі 1.1. (“Вплив сімейного виховання на процес формування особистості”) простежується виховний вплив родини на підростаюче покоління, визначається, як відбувається становлення і розвиток особистості в сім’ї.

Автор підкреслює, що завдяки природній близькості між вихователями і вихованцем, тому особливому емоційно-психологічному мікроклімату, створити який можливо лише в умовах родини, інтенсивності та результативності впливу на дітей, сімейне виховання виступає необхідною умовою успішного формування особистості.

 Виокремлюючи основні напрями виховної роботи взагалі і, зокрема, сімейного виховання, дисертант показує значення розумового, емоційного, морального, статевого, естетичного, трудового, екологічного, правового, патріотичного та фізичного виховання в родині як основних напрямів ранньої профілактики злочинів підлітків і зупиняється на деяких практичних рекомендаціях батькам стосовно найбільш ефективного здійснення кожної ланки виховного процесу в аспекті попередження криміногенних відхилень у формуванні особистості. Особливу увагу автор зосереджує на вивченні профілактичного значення правового виховання неповнолітніх, здійснюваного в родині.

В результаті грунтовного аналізу дисертант приходить до висновку, що саме родина відіграє головну роль у здійсненні всіх напрямів процесу виховання, тому завдяки цілеспрямованим виховним зусиллям батьків можна сформувати гармонійну, творчу, всебічно розвинену особистість, повноцінного члена суспільства та не допустити переходу неповнолітнього на злочинний шлях.

В кінці підрозділу автор підкреслює, що значущість виховних завдань і функцій    родини обумовлює необхідність чіткого правового регулювання, забезпечення правової основи життєдіяльності сім’ї і, зокрема, її виховної функції.

У підрозділі 1.2. (“Правові основи сімейного виховання в Україні”) визначається і провадиться грунтовний аналіз правової бази виховання в родині.

Дисертант відзначає комплексний характер законодавства про сімейне виховання і починає його характеристику з аналізу правових норм Конституції України. Підкреслюється тісний зв’язок цих норм з міжнародними нормами права стосовно прав людини, охорони сім’ї і дитинства. Звідси робиться висновок про створення законодавцем в Україні ефективної правової бази для здійснення сім’єю своєї виховної функції, а, отже, попередження злочинності неповнолітніх .

Розгляд комплексів норм, що регулюють виховання дітей в сім’ї, автор продовжує ознайомленням з підставами виникнення права на виховання і пов’язаних з ним обов’язків. Однією з цих підстав є усиновлення (удочеріння). Дисертант вказує на деякі прогалини стосовно вирішення питання про те, хто не може бути усиновителем, і пропонує доповнити перелік обмежень, який містить ч. 2 ст. 103 КпШС України, наступним положенням: “7) особи, які мають судимість”. На думку автора, ця норма матиме профілактичне значення, оскільки сприятиме захисту неповнолітнього від негативного впливу судимих осіб в родинному оточенні.

Потребує розширення також перелік виховних завдань, здійснюваних батьками та особами, які їх замінюють. З метою раннього попередження злочинів підлітків пропонується законодавчо закріпити обов’язок останніх поряд з іншими напрямами виховного процесу здійснювати правове, естетичне, статеве, розумове виховання неповнолітніх, сприяти формуванню у них світогляду, в зв’язку з чим доповнити і внести відповідні зміни в ст. 59 Закону України “Про освіту” і ст. 29 Закону України “Про загальну середню освіту”.

Окреме місце в роботі займає аналіз правових гарантій здійснення батьками прав та обов’язків по вихованню дітей і захисту від зловживань цими правами. Автор підкреслює, що в сучасних умовах, коли кожна четверта дитина з тих, хто зазнав насилля та знущання, зіткнулися з цим явищем в колі сім’ї, відпрацювання механізму забезпечення елементарних вимог захисту дитини від знущання в родині та інших негативних наслідків неналежного виконання батьками своїх виховних обов’язків стає нагальною потребою. Починати ж виконання цього завдання слід, на думку дисертанта, з організації інформування самих дітей в навчальних закладах, через засоби масової інформації щодо чинних правових норм в цій сфері (наприклад, про належне їм право звернутися за захистом своїх інтересів до органів опіки і піклування).

Автор вказує на необхідність законодавчого закріплення міжнародно-правового принципу першочергового забезпечення інтересів дитини під час вирішення будь-яких питань щодо неї, сформульованого у ст. 3 Конвенції про права дитини. Цей принцип сьогодні в Україні поширюється лише на випадки судового розгляду спорів про дітей. При цьому думка дитини та її бажання з’ясовуються лише під час розгляду питання стосовно місця проживання та вирішення деяких проблем, пов’язаних з усиновленням. В зв’язку з цим необхідно передбачити у КпШС України врахування думки дитини в разі вирішення питань про позбавлення батьківських прав, відібрання дітей без позбавлення батьківських прав, поновлення у батьківських правах і повернення дитини, а також про встановлення над нею опіки чи піклування.

Дисертант пропонує здійснити ще декілька заходів, спрямованих на приведення вітчизняного законодавства до міжнародних стандартів у галузі прав людини, прав дитини та профілактики бездоглядності і правопорушень серед неповнолітніх: встановити конкретний термін позбавлення батьківських прав та відібрання дитини; створити правовий механізм забезпечення дітям, що в силу різних причин розлучилися з батьками, побачень з останніми, якщо це не суперечить інтересам дитини.

Автор окремо розглядає проблему соціального сирітства в Україні. Серед пріоритетних напрямів вирішення цієї проблеми називаються усиновлення дітей або влаштування їх в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну родину, тобто повернення дитини до природного середовища – сім’ї, що сприятиме нормальному розвитку неповнолітнього та попередженню криміногенних відхилень у формуванні підліткової особистості.

Автор висвітлює питання настання юридичної відповідальності за порушення права на виховання. В результаті грунтовного аналізу адміністративного і кримінального законодавства та юридичної практики щодо застосування правових норм, передбачених ст.ст. 180, 184 КпАП України і ст.ст. 115, 38 КК України, дисертант приходить до висновку про необхідність посилення відповідальності батьків та осіб, які їх замінюють, за виховання дітей, що б мало профілактичне значення завдяки впливові на осіб, схильних неправильно ставитися до виконання своїх виховних обов’язків. В зв’язку з цим пропонується встановити адміністративну відповідальність батьків та осіб, які їх замінюють, за застосування до дітей фізичного впливу або вчинення щодо них інших дій, пов’язаних зі знущанням, та ввести в якості кваліфікуючої ознаки складів злочинів, передбачених ст.ст. 99, 107, 111, 117, 118, 120, 121, 122, 208, 208¹, 208² КК України, такого положення: “ті ж дії, якщо вони були вчинені батьками, особами, які їх замінюють, або іншими особами, на яких законом покладені обов’язки по вихованню неповнолітніх”. Крім того, спираючись на правовий досвід Росії (ст. 156 КК Росії), автор вказує на необхідність виділити окремий склад злочину, пов’язаний зі злісним невиконанням батьками та особами, які їх замінюють, обов’язків по вихованню дітей.

В кінці підрозділу дисертант констатує, що правова база сімейного виховання на сьогодні в Україні існує, однак потребує подальшого вдосконалення, зокрема, у напрямі попередження злочинів неповнолітніх. Можливо, необхідно створити комплексний нормативно-правовий акт стосовно виховання в родині. Такий акт міг би мати характер Основ законодавства про сімейне виховання. На думку автора, його створення означало б формування цілісного правового інституту, призначеного всебічно і глибоко регулювати відносини у цій важливій сфері життя суспільства.

Розділ 2 “Недоліки (дефекти) сімейного виховання та їх зв’язок з протиправною поведінкою підлітка” присвячений дослідженню криміногенних недоліків виховання в родині та їх наслідків. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. (“Дефекти сімейного виховання в системі криміногенних факторів несприятливого формування особистості”) з’ясовується, яке місце серед обставин, що можуть викликати злочинну поведінку неповнолітнього, займають недоліки родинного виховання, називаються та характеризуються основні групи дефектів виховання в сім’ї.

Проаналізувавши особистість неповнолітнього злочинця, дисертант приходить до висновку, що причини злочинної поведінки не пов’язані безпосередньо з загальновіковими чи біологічними властивостями підлітків. Вони криються, насамперед, в особистісних деформаціях неповнолітніх, відхиленнях у їх інтересах, потребах, орієнтаціях, ставленні до різних суспільних цінностей і тих соціальних функцій, які вони виконують, а також недоліках правової свідомості підлітків. Суспільна ж небезпека особистості злочинця формується найчастіше ще до моменту вчинення злочину, протягом тривалого часу. А в перші роки життя людини, коли процес становлення і розвитку особистості проходить найбільш інтенсивно, на неї перш за все впливає мікросередовище, в тому числі родина. Відтак, автор констатує, що сімейне виховання у випадку його дефектності може призвести до тяжких наслідків, виступити в якості причини конкретного злочину, скоєного конкретним неповнолітнім.

Провідну роль недоліків сімейного виховання в системі криміногенних факторів несприятливого формування особистості підтверджує й висока ступінь зв’язку між неналежними умовами виховання в родині і злочинами підлітків, яка була виявлена дисертантом під час вивчення кримінальних справ. Так, до 96% неповнолітніх злочинців зростали в родинах, де мав місце той чи інший недолік сімейного виховання, а то й  навіть цілий їх комплекс.

Автор дає чіткий перелік найсуттєвіших дефектів сімейного виховання, які безпосередньо впливають на появу злочинної поведінки неповнолітнього, визначає їх основні групи. Це – недоліки, пов’язані з матеріально-побутовими умовами родини; дефекти морально-правової позиції сім’ї; недоліки, пов’язані з відхиленнями у педагогічній позиції сім’ї; дефекти, пов’язані зі структурною неповнотою родини.

Характеризуючи вищеназвані групи недоліків виховання, дисертант головну увагу зосереджує на першій з них. У результаті автор приходить до висновку про те, що поява злочинної поведінки підлітка може відбуватися і в родинах з неналежними матеріально-побутовими умовами, і в сім’ях з посереднім та значним рівнем матеріального добробуту, якщо в останніх має місце неадекватне ставлення до матеріальних цінностей.

Окреме місце в роботі займає аналіз бездоглядності і безпритульності дітей та підлітків як одних з найнебезпечніших виявів недоліків сімейного виховання. Автор доводить, що ці явища постійно супроводжують злочинність неповнолітніх.

В підрозділі 2.2. (“Кримінологічні класифікації сімей, які виховують неповнолітніх осіб. Типології сімейного неблагополуччя”) дисертант з’ясовує, як кримінологічна наука вирішує питання про поділ родин, що виховують дітей, на види і типи, та формулює власну класифікацію сімей, які впливають на злочинну поведінку неповнолітнього.

Автор показує значення й провадить грунтовний аналіз найбільш відомих класифікацій та типологій родин, які були запропоновані Ю.М.Антоняном, В.Д.Єрмаковим, К.Є.Ігошевим, В.М.Кормщиковим, Г.М.Міньковським, Д.А.Шестаковим та іншими вченими-кримінологами. В результаті цього аналізу та спираючись на дані особистих досліджень, дисертант приходить до висновку про необхідність класифікувати сім’ї, що сприяють неналежному формуванню особистості та появі злочинної поведінки підлітка, на такі два види: сім’ї з негативною морально-правовою характеристикою батьків (становлять 38,5% від усіх сімей, де виховуються неповнолітні злочинці) і сім’ї з обмеженими виховними можливостями дорослих (61,5% від усіх сімей). Другу групу сімей автор в свою чергу пропонує поділяти на наступні підгрупи (або підвиди):

– сім’ї, в яких батьки не вміють належним чином виховувати своїх дітей (складають 42,2% в загальній структурі сімей даного виду);

– сім’ї, де батьки не можуть в силу певних причин забезпечити дітям належні умови виховання (57,8% сімей).

Дисертант констатує, що дана класифікація дозволить диференційовано підійти до розробки профілактичних заходів стосовно різних видів сімейного неблагополуччя.

В підрозділі 2.3. (“Недоліки виховання, властиві сім’ям з негативною морально-правовою характеристикою батьків, та їх зв’язок з протиправною поведінкою підлітка”) простежується, як відбувається формування особистості неповнолітнього злочинця в родинах, де батьки ведуть антисуспільний спосіб життя.

Встановлюється, що деморалізуюче середовище сімей з негативною морально-правовою характеристикою дорослих зосереджує в собі найбільшу кількість різноманітних несприятливих факторів, а саме: пияцтво, алкоголізм і наркоманія дорослих, часто в поєднанні зі спробами втягнення неповнолітніх у це; аморальний спосіб життя батьків, їх статева розбещеність; постійні конфлікти, які виливаються у сварки, скандали, бійки; протиправні погляди дорослих членів родини, скоєння ними злочинів та інших правопорушень, негативний вплив судимих осіб; емоційне відчуження дитини батьками; байдуже ставлення дорослих до виховання і поведінки підлітків, повна незацікавленість батьків у майбутньому своєї дитини; негативний вплив низького матеріально-побутового становища сім’ї. Кожний з вищеназваних факторів навіть окремо може призвести до появи серйозних відхилень у процесі формування особистості неповнолітнього. У певному ж поєднанні, а тим більш разом, ці обставини визначають повну нездатність сім’ї виховати морально і соціально повноцінну особу.

Автор встановлює питому вагу кожного недоліку сімейного виховання в загальній структурі дефектів, притаманних родинам, де батьки характеризуються негативно, і порівнює ці дані з результатами аналізу кримінальних справ, зробленого в 1991 році. В кінці формулюється висновок про зростання криміногенності атмосфери в сім’ях даного виду.

Дисертант простежує зв’язок недоліків виховання в родинах з негативною морально-правовою характеристикою дорослих зі злочинною поведінкою підлітка. Визначається, що особистість неповнолітнього злочинця – вихідця з такої сім’ї – характеризується переважно корисливо-насильницькою спрямованістю. Автор пояснює це, з одного боку, невеликою кількістю насильницьких злочинів серед усього масиву злочинів підлітків, що вивчалися (до 9,1%), з іншого боку, істотним підвищенням ролі матеріального фактору, яке спостерігається сьогодні.

Оцінюючи той негативний вплив, який здійснюють на формування особистості      неповнолітнього сім’ї з антисуспільним способом життя батьків, та їх внесок у підліткову злочинність, дисертант називає такі родини одним з головних об’єктів попереджувальної діяльності.   

В підрозділі 2.4. (“Вплив дефектів виховання, притаманних родинам з обмеженими виховними можливостями батьків, на формування неповнолітнього злочинця”) встановлюється зв’язок виховних недоліків, які характеризують педагогічно неспроможні родини та сім’ї, в яких батьки не можуть забезпечити дітям належні умови виховання, з протиправною поведінкою неповнолітнього.

Автор звертає увагу на такі дефекти виховання, пов’язані з відхиленнями у педагогічній позиції батьків: неспроможність дорослих у питаннях формування розумних потреб підлітків; наявність суперечливого виховання; обмежене використання виховних засобів, невдале застосування системи покарань; послаблення виховних можливостей батька; невміння дорослих знаходити адекватні вікові дитини прийоми і методи виховання; часті конфлікти між батьками і дітьми; непослідовна поведінка дорослих. Підкреслюється, що кожна з родин, в яких батьки не вміють правильно виховувати своїх дітей, як правило, концентрує в собі по декілька недоліків виховання, що, безумовно, підвищує рівень їх криміногенності. Зовнішньо ж такі сім’ї  виглядають цілком благополучно. Така прихованість внутрішніх негативних процесів перешкоджає виявленню педагогічно неспроможних родин, а, отже, надзвичайно ускладнює проблему їх профілактики.

З формуванням неповнолітнього злочинця безпосередньо пов’язані сім’ї, в яких батьки в силу певних причин не можуть забезпечити дітям належні умови виховання. Серед причин, що заважають батькам повноцінно виховувати свою дитину, дисертант називає наступні: багатодітність (має місце в 11,3% родин даного підвиду), тимчасова відсутність дорослих (13,7%), інвалідність або хвороба батьків (одного з них) (29,2%), надмірна заклопотаність добуванням засобів для існування (54,2%). В загальній            структурі цих родин левову частку становлять неповні сім’ї (70,1%).

Характеризуючи родини з обмеженими виховними можливостями батьків, автор детально зупиняється на процесі формування злочинної поведінки неповнолітнього в таких сім’ях. Відтак, обгрунтовується висновок про необхідність розробки профілактичних заходів стосовно даної категорії родин.

Розділ 3 “Шляхи вдосконалення сімейного виховання як один з аспектів попередження злочинності неповнолітніх” містить конкретні пропозиції стосовно покращення умов виховання в родині на рівні загальносоціальної та спеціально-кримінологічної профілактики. Розділ складається з двох підрозділів.

В підрозділі 3.1. (“Загальносоціальна профілактика”) наголошується на необхідності створення в масштабах усієї країни системи цілеспрямованого поліпшення умов сімейного виховання як одного з головних напрямів попереджувальної діяльності. На думку автора, в цій системі чільне місце повинні зайняти заходи загальносоціальної профілактики, спрямовані на вирішення великомасштабних суспільних завдань, покращення життя в суспільстві.

Визначаються наступні стратегічні напрями та основні заходи щодо поліпшення виховання в родині на рівні загальносоціального попередження:

1) підвищення матеріального добробуту сімей шляхом розвитку підприємницької діяльності родин (підтримка різних форм малого сімейного бізнесу, поєднання родин у бізнесі та підприємництві шляхом надання необхідних приміщень, пільгового кредитування та юридичної допомоги, стимулювання різноманітних легальних форм індивідуальної трудової діяльності), створення сім’ям відповідних умов для самостійного життєзабезпечення за рахунок власної праці та ініціативи;

2) надання адресної соціальної допомоги найбільш вразливим сім’ям – вдосконалення механізму одержання допомоги на дітей, вироблення нових (як державних, так і недержавних) механізмів кредитування та підтримки цих категорій сімей, стимулювання утворення фондів пільгового забезпечення даних родин;

3) покращення побутових умов сім’ї шляхом підвищення рівня матеріального забезпечення населення, покращення соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям; розробка комплексу заходів, спрямованих на реалізацію прав і соціального статусу жінок, в тому числі законодавча підтримка жінки, що поєднує працю з виконанням побутової роботи та вихованням дітей;

4) вирішення житлових проблем сімей через збільшенням об’ємів житлового будівництва, розроблення механізму реалізації вже існуючих правових норм в цій сфері;

5) здійснення заходів, спрямованих на стабілізацію родини; організація підготовки молоді до шлюбу (розробка методики підготовки молоді до вступу у шлюб, впровадження у навчальний процес відповідних спецкурсів, відкриття у службах сім’ї кабінетів психологічного прогнозу для тих, хто вступає в шлюб, та кабінетів психологічної допомоги молодим сім’ям, інші заходи держави організаційного, економічного, правового характеру);

6) посилення просвітницької діяльності з соціальних, правових, педагогічних, психологічних, економічних, медичних проблем сім’ї; організація педагогічного і правового всеобучу населення (налагодження видання і поширення наукової та популярної літератури з актуальних питань сімейного життя, створення рубрик у газетах і журналах з порадами для батьків та дітей, організація телепередач, створення кіно- і телефільмів, постановка спектаклів на сімейну тематику, консультаційна діяльність служб сім’ї);

7) покращення здоров’я дітей та підлітків; підвищення якості медичного обслуговування сім’ї; доступність повноцінного відпочинку і оздоровлення дітей (забезпечення реалізації вже існуючих правових норм у цій галузі; діяльність служб у справах неповнолітніх стосовно оздоровлення тих категорій дітей, що перебувають в особливо складних умовах);

8) надання державою допомоги сім’ям, що виховують дітей-інвалідів (інформаційно-консультативна та соціально-психологічна допомога сім’ї, організація роботи щодо використання дітьми-інвалідами та їх родинами наданих їм прав та пільг, допомога у догляді і нагляді за дитиною тощо);

9) організація змістовного дозвілля підлітків та їх сімей (відновлення роботи та розширення мережі культурно-виховних, спортивних закладів, гуртків та клубів за місцем проживання; доступність цих закладів для широких верств населення; відпрацювання механізму контролю за роботою вказаних закладів).

Незважаючи на те, що економічна нестабільність, соціальні протиріччя, ускладнення матеріального характеру та інші кризові явища, які сьогодні характеризують ситуацію у більшості сферах суспільного життя, надзвичайно ускладнюють проведення заходів загальносоціальної профілактики, необхідно не лише ставити питання, але й по мірі можливостей поетапно здійснювати ці заходи.

В підрозділі 3.2. (“Спеціально-кримінологічне попередження”) недоліки сімейного виховання визначаються як один з найскладніших об’єктів попереджувальної діяльності. На думку автора, це пов’язано, з одного боку, з неоднорідністю явища сімейного неблагополуччя, з іншого – автономністю родини, індивідуальним характером її діяльності, завдяки чому стосунки, які панують у сім’ї, залишаються в більшій мірі невідомі. Така ситуація надзвичайно ускладнює роботу суб’єктів профілактики, на яких законом покладено здійснення заходів спеціально-кримінологічного попередження. До цих суб’єктів відносяться, насамперед, служби у справах неповнолітніх, кримінальна міліція у справах неповнолітніх (далі – КМСН), суди, слідчі та органи освіти. Нагляд за додержанням законів у цій сфері здійснює прокуратура.

Дисертант визначає можливості кожного суб’єкта профілактики щодо впливу на    різні негативні обставини сімейного виховання, з’ясовує, як ці можливості реалізуються на практиці та надає практичні рекомендації у вказаному напрямі.

Так, служби у справах неповнолітніх повинні працювати і з сім’ями, де батьки характеризуються негативно, і з родинами, в яких мають місце обмежені  виховні можливості дорослих. До виявлення сімей, які негативно впливають на особистість неповнолітнього, службам необхідно підключати не лише спеціалізованих (КМСН, інші правоохоронні органи), але й неспеціалізованих (школи, дитсадки, органи охорони здоров’я тощо) суб’єктів попередження. На думку автора, це допоможе уникнути невиправданого втручання в особисте життя членів родини і одночасно сприятиме ефективному виявленню недоліків сімейного виховання.

Під час розробки і здійснення заходів попередження працівники служб повинні керуватися диференційованим підходом. В зв’язку з цим дисертант пропонує систему профілактичних заходів стосовно різних видів сімейного неблагополуччя.

Аналізуючи роботу КМСН, автор наголошує на необхідності здійснення нею не лише оперативно-розшукової, але й профілактичної діяльності, зокрема, у напрямі покращення умов сімейного виховання. Проте якщо на етапі раннього попередження участь КМСН у цьому процесі певною мірою умовна, то під час здійснення заходів безпосередньої профілактики і попередження рецидиву її роль значно підвищується.

КМСН працює в основному з родинами, де батьки характеризуються негативно. Такі сім’ї потребують комплексного впливу на них усіх суб’єктів попередження. Дисертант підкреслює, що під час планування профілактичної роботи з вищеназваними родинами КМСН слід враховувати рівень криміногенності даної сім’ї. Виходячи з цього, КМСН в одних випадках може обмежитися бесідами з батьками, які характеризуються негативно, щодо їх виховних обов’язків, наданням допомоги останнім у вирішенні питань, пов’язаних з працевлаштуванням (разом з державною службою зайнятості, службою у справах неповнолітніх), покращенням стосунків з сусідами, в інших – повідомленням у відповідні державні органи, за місцем роботи батьків про факти їх негативного впливу на дітей, неналежного виконання обов’язків по вихованню та навчанню неповнолітніх. В тих же випадках, коли батьки ухиляються від виконання своїх виховних обов’язків і своєю антисуспільною поведінкою негативно впливають на неповнолітніх, сприяють вчиненню ними правопорушень, вони можуть бути позбавлені батьківських прав або ж притягнуті до адміністративної чи кримінальної відповідальності (наприклад, за ст. 208 КК України, ст.ст. 180 і 184 КпАП України). Часто заходи саме правового впливу виявляються найбільш дієвими у роботі з батьками, що характеризуються аморальною, антигромадською поведінкою.

КМСН повинна вирішувати проблему впливу на родини невиявлених злочинців. На думку автора, неналежна поведінка дітей з таких сімей має стати поштовхом для підключення оперативних працівників міліції з метою викриття злочинів, скоєних батьками.

Дисертант вказує на деякі особливості роботи з сім’ями неповнолітніх злочинців, які були звільнені з місць позбавлення волі або повернулися зі спеціальних навчально-виховних закладів. Таку родину КМСН повинна готувати до повернення в неї підлітка, що відбув покарання, та проводити разом зі службою у справах неповнолітніх та відділом освіти ретельне обстеження умов сімейного виховання в них. Автор пропонує оцінювати доцільність повернення підлітків до своїх батьків уже в момент направлення неповнолітніх до відповідних закладів.

Детальному аналізу піддається профілактична діяльність судів та слідчих органів в аспекті впливу на негативні умови сімейного виховання. На думку дисертанта, остання повинна спрямовуватися, по-перше, на виявлення і більш ретельне вивчення недоліків виховання в родині серед інших причин та умов злочинів неповнолітніх, а також обов’язкове реагування на них в поданнях та окремих ухвалах. В зв’язку з цим автор пропонує закріпити у законодавчому порядку структуру і зміст подання та встановити судовий контроль за виконанням пропозицій щодо усунення причин та умов, викладених у поданні слідчого.

По-друге, суди і слідчі повинні грунтовніше з’ясовувати умови життя та виховання підлітка у справах про злочини неповнолітніх. В зв’язку з цим пропонується уточнити п.п. 4,5 ст. 433 КПК України: після слів “умови життя та виховання неповнолітнього” записати “в сім’ї (склад сім’ї, матеріально-побутові умови сім’ї, морально-правові та педагогічні позиції батьків, недоліки у вихованні неповнолітнього)”, а після слів “обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього” зазначити “в найближчому побутовому оточенні, за місцем навчання або роботи”. Далі, після переліку обставин, що підлягають встановленню в справах про злочини неповнолітніх, доцільно другою частиною ст. 433 КПК України записати таке: “В разі недодержання вимог частини першої цієї статті справа про злочин неповнолітнього направляється прокурором або судом для провадження додаткового розслідування”.

По-третє, з метою ранньої профілактики підліткової злочинності слід налагодити чітке інформування судами відповідних органів, які беруть участь у попередженні злочинів неповнолітніх (наприклад, служб у справах неповнолітніх, шкіл, КМСН), про факти розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав, відібрання дітей тощо.

Окреме місце в роботі займає аналіз попереджувальної діяльності органів освіти. Відтак, констатується, що навіть часткове здійснення можливостей цих органів по впливу на недоліки сімейного виховання могло б вирішити проблему виявлення не лише педагогічно неспроможних родин, але й сімей, які зовні видаються благополучними, а насправді в них процвітають глибоко негативні процеси.

Таким чином, автор доводить, що суб’єкти профілактики мають досить широкі можливості для впливу на негативні обставини сімейного виховання, водночас наголошуючи на тому, що ці можливості сьогодні залишаються практично нереалізованими. Потрібно не лише зробити вищеназвані органи та служби більш дієвими, але й рухатися далі у напрямі відновлення колишньої системи суб’єктів профілактики злочинності неповнолітніх.

 Дисертантом підкреслюється необхідність відпрацювання чіткої взаємодії всіх цих органів щодо попередження злочинності неповнолітніх і, зокрема, покращення умов сімейного виховання. В кінці зазначається, що попереджувальна діяльність в аспекті впливу на негативні обставини родинного виховання повинна носити системний характер як за комплексом заходів, так і за колом суб’єктів і бути спрямованою, з одного боку, на всебічний розвиток антикриміногенних сторін інституту сім’ї в цілому, з іншого – на недопущення виникнення, усунення, послаблення або нейтралізацію негативних компонентів сімейного виховання, що детермінують злочинну поведінку підлітка.