Дітріх Насильство у складах корисливих посягань на власність за кримінальним правом України

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мета та завдання дослідження, його об’єкт та предмет, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації результатів дослідження.

Розділ 1 „Особливості кримінальної відповідальності за насильницькі посягання на власність: історичний аспект” присвячений дослідженню питань, пов’язаних з розвитком кримінально-правового регулювання відповідальності за насильницькі злочини проти власності на території України. Він складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Історія розвитку правового регулювання кримінальної відповідальності за насильницькі посягання на власність у дорадянський період на землях України” досліджено історичний генезис розвитку інституту кримінальної відповідальності за корисливі злочини проти власності із застосуванням насильства, його ретроспективна законодавча регламентація.

Автор дійшов висновків, що законодавча регламентація відповідальності за насильницькі злочини починається ще з часів Київської Русі. До XVI ст. в законодавстві розглядалися грабіж і розбій як насильницькі злочини проти власності. Перша спроба розмежувати дані злочини була здійснена в Судебнику 1550 р. Розбій вже відокремлювався від татьби і розглядався в окремих статтях, але разом з вбивством. Під грабежем, в свою чергу, розумілось відкрите розкрадання майна („пограбував, але не бив”). В системі злочинів розбій лише з другої половини XVIІ ст. отримав значення більш тяжкого злочину, ніж крадіжка і грабіж.

Дисертант зазначає, що в Уложенні 1845 р. було здійснено групування норм про майнові злочини: випадки відкритого заволодіння майном були виділені з шахрайства і утворювали ненасильницький грабіж; випадки ж насильницького заволодіння кваліфікувалися як розбій чи насильницький грабіж, розрізняючись між собою за характером і ступенем тяжкості насильства. До середини XIX ст. законодавець розглядав розбій як злочин, що становить небезпеку для особи. Уложення 1845 р. вперше віднесло розбій до злочинів проти власності. В ньому з’явилося складне юридичне поняття розбою як виду насильницького викрадання, що поєднане з посяганням як на майно, так і на життя, здоров’я або волю особи. В Уложенні 1903 р. законодавець вперше виділив вимагання як особливий вид заволодіння чужим майном. До цього російське кримінальне право не знало загального поняття цього злочину.

Насильницький грабіж, розбій, вимагання визнавалися насильницькими посяганнями на власність на західноукраїнських землях, які перебували під владою Польської держави, Молдовського князівства, Угорщини, а потім і Австро-Угорської держави.

У підрозділі 1.2. „Історія розвитку правового регулювання кримінальної відповідальності за насильницькі посягання на власність у радянський період на землях України” зазначено, що у післяреволюційному законодавстві, у кримінальних кодексах 1922, 1927, 1960 рр. конструкції корисливих злочинів проти власності із застосуванням насильства почали відрізнятися відносною стійкістю. Із прийняттям кожного наступного з цих кодексів посилювалось кримінальне покарання за корисливі злочини проти власності із застосуванням насильства, особливо відносно державного або колективного майна, аж до смертної кари. В КК України 2001 р. відбулося певне пом’якшення відповідальності за корисливі злочини проти власності із застосуванням насильства, яке пов’язане з тим, що зазначені злочини були передбачені в єдиному VI розділі КК України.

Розділ 2 „Загальна характеристика насильства в кримінальному праві” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню насильства.

У підрозділі 2.1. „Поняття та загальні ознаки насильства” розглянуто історію формування, загальнотеоретичні підходи щодо визначення поняття, змісту та видів насильства. Чинний КК України не містить законодавчого визначення видів насильства. Поняття небезпечного насильства і такого, яке не є небезпечним для життя або здоров’я, було предметом офіційного нормативного тлумачення в постановах Пленуму Верховного Суду СРСР, які знайшли своє відображення і в постановах Пленуму Верховного Суду України, і, відповідно, стали об’єктом аналізу науки кримінального права.

Дисертант пропонує визначити поняття „насильство” як умисний, протиправний, суспільно небезпечний вплив на тіло, психіку, свободу іншої людини, який здійснюється всупереч або поза її волею, що може завдати шкоду здоров’ю або життю людини.

У підрозділі 2.2. „Види насильства” визначаються критерії розмежування фізичного та психічного насильства. Дисертант дає таке визначення фізичного насильства: фізичне насильство – це умисне, протиправне безпосереднє або опосередковане застосування мускульної сили до іншої людини поза або всупереч її волі, що може завдати різну за ступенем тяжкості шкоду здоров’ю або життю, а також може обмежувати свободу пересування без порушення тілесної недоторканності. Психічне насильство за своїм обсягом значно ширше поняття погрози, включає в себе й інші види протиправного психічного впливу на людську психіку, які взагалі детально не досліджені і не мають відображення в кримінальному законодавстві. Автор пропонує таке його визначення: психічне насильство – це умисний, протиправний вплив на психіку іншої людини поза або всупереч її волі, що має прояв у погрозах, інших подібних діях, які здійснюють негативний вплив на її психіку, що може завдати різну за ступенем тяжкості шкоду здоров’ю. Обґрунтовується, що використання в нормах КК України різних формулювань для описання проявів психічного насильства викликає складності при кваліфікації таких дій слідчими та судовими органами. Тому пропонується використовувати терміносполуки „погроза фізичним насильством”, коли йдеться про погрози життю, здоров’ю, тілесній недоторканності, „погроза фізичним насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я”, та „погроза фізичним насильством, небезпечним для життя чи здоров’я”.

У підрозділі 2.3. „Основні підходи до відображення насильства в нормах Особливої частини КК України” зазначено, що відповідальність за різні прояви насильства передбачена в КК України по-різному. Для визначення насильницьких дій та (або) їх наслідків використовуються такі терміни, як „примушування”, „напад”, „захоплення”, „катування”, „знущання”, „мучення”, „опір”, „побої”, „мордування”, „фізичні чи моральні страждання”, „спричинення шкоди здоров’ю”, „фізичний біль”, „спричинення фізичних або психічних страждань”, „заподіяння тілесних ушкоджень” і т. ін.

Відсутність законодавчого визначення понять „насильство”, „фізичне насильство”, „психічне насильство” призводить до неоднозначного і довільного їх тлумачення у правозастосовчій практиці.

Розділ 3 „Особливості кримінально-правового змісту насильства в складах корисливих злочинів проти власності за КК України” складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню змісту об’єктивних і суб’єктивних ознак злочинів, склади яких передбачені ч. 2 ст. 186, ст.ст. 187, 189 КК України.

У підрозділі 3.1. „Загальна характеристика корисливих посягань на власність із застосуванням насильства” розглянуто корисливі посягання на власність із застосуванням насильства. Право власності є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності. Право власності охоплює правові норми, які закріплюють, регулюють і захищають стан приналежності матеріальних та інших благ конкретним особам – фізичним і юридичним.

Аргументується підтримка позиції вчених, які як об’єкт злочину розглядають цінності, відносно яких спричиняється чи може бути спричинена шкода. Родовим об’єктом злочинів проти власності із застосуванням насильства є право власності, яке є структурною складовою цінностей. Основним безпосереднім об’єктом насильницького грабежу, розбою та вимагання є право власності на майно. Додатковим об’єктом корисливих посягань на власність із застосуванням насильства виступають особисті блага – життя, здоров’я, психічна або тілесна, та особиста недоторканність людини.

Об’єктивна сторона насильницького грабежу полягає у незаконному безоплатному відкритому оберненні чужого майна на свою користь або на користь інших осіб, способом якого є застосування насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я особи, або погрози застосування такого насильства; при розбої – у застосуванні насильства, небезпечного для життя чи здоров’я особи, або погрозі застосування такого насильства з метою заволодіння чужим майном; при вимаганні – у вимозі майнового характеру, поєднаній з погрозою, зміст якої визначений у ст. 189 КК України, або застосуванням фізичного насильства. Такі дії спричиняють або створюють загрозу заподіяння майнової шкоди власникові. Особливістю даних видів злочинів є насильницький спосіб їх вчинення.

Суб’єктивна сторона злочинів характеризується виною у вигляді прямого умислу і корисливою метою. Зміст вини при вчиненні насильницького грабежу включає усвідомлення винним суспільної небезпеки своїх дій, передбачення наслідків та бажання їх настання. Доводиться, що мотив у складах насильницьких злочинах проти власності є також корисливим.

Суб’єкт цього виду злочинів у кваліфікованих складах характеризується додатковою юридичною ознакою: вчиненням таких дій повторно.

Під корисливими злочинами проти власності із застосуванням насильства розуміються умисні, протиправні, суспільно небезпечні дії, спрямовані на заволодіння чужим майном, вчинені з корисливою метою, способом вчинення яких є застосування фізичного або психічного насильства.

У підрозділі 3.2. „Насильство у складі злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України” зазначається, що під насильством в ч. 2 ст. 186 КК України слід розуміти застосування фізичного насильства, оскільки, з існуючого формулювання даної частини, відповідальність може наставати і за застосування грабіжником психічного насильства, а саме: погрози застосування насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого.

Дисертант пропонує доповнити кваліфікуючу ознаку в диспозиції ч. 2 ст. 186 КК України після слів „грабіж, поєднаний з…” наступним словом „...фізичним…”.

При кваліфікації способу грабежу шляхом фізичного виривання майна (так званого „ривку”), необхідно враховувати спрямованість, інтенсивність і мету фізичного насильства, що застосовуються винним. Грабіж визнається насильницьким за умов, що застосоване насильство було способом заволодіння майна, або утримування такого майна безпосередньо після злочинного відчуження у потерпілого.

У підрозділі 3.3. „Насильство у складах злочину, передбаченого ст. 187 КК України” доводиться, що під „нападом” розуміється „насильство над особою”. Використання поняття „напад” у диспозиції ч. 1 ст. 187 КК України є некоректним та призводить до складнощів у кваліфікації злочинних дій у певних значущих кримінально-правових ситуаціях. Пропонується змінити у диспозиції вказаної норми формулювання „напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством” на наступне: „застосування фізичного насильства, небезпечного для життя чи здоров’я потерпілого, або погроза застосування такого насильства з метою заволодіння чужим майном”.

При кваліфікації дій винного, який з метою заволодіння майном привів потерпілого, шляхом застосування одурманюючих або сильнодіючих речовин (газів) до безпорадного стану, дисертант визнає такі дії насильницькими і погоджується з позицією, закріпленою в постанові Пленуму Верховного Суду України від 25.12.1992 р. № 12. Це суперечить використаному у диспозиції ст. 187 КК України терміну „напад”, який є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони. Проте наведена нами пропозиція щодо заміни визначення розбою повністю охоплює такий спосіб вчинення злочину. У разі добровільного вживання потерпілим алкогольних напоїв, наркотичних засобів або психотропних речовин до заволодіння його майном з використанням безпорадного стану потерпілого виключається відповідальність за розбій.

Пропонується також доповнити диспозицію ч. 2 ст. 187 КК України такою кваліфікуючою ознакою, як вчинення розбою із застосуванням зброї або предметів, що використовуються як зброя.

У підрозділі 3.4. „Насильство у складах злочину, передбаченого ст. 189 КК України” зазначається, що вимагання завжди вчинюється шляхом застосування злочинцем психічного насильства відносно потерпілого. Однак, законодавець, закріплюючи зміст погрози в диспозиції ч. 1 ст. 189 КК України, має на увазі погрозу застосування фізичного насильства. Саме тому автор пропонує доповнити загальне формулювання ч. 1 ст. 189 КК України після слова „…погроза…” словами „застосуванням фізичного”, в частині, де йдеться про погрозу насильством над потерпілим чи його близькими родичами.

Аналізуючи ч. 1 ст. 189 КК України, автор зазначає, що замість поняття близькі особи, як це було в КК України 1960 р., в чинному Кримінальному законі мова йде тільки про близьких родичів. В дисертації обґрунтовано думку щодо необхідності повернутися до визначення поняття „близькі особи”, яке застосовувалося у Кримінальному кодексі України 1960 р.

Дисертант обґрунтовує необхідність передбачення в цій частині інших видів психічного насильства, а саме: створення відповідної обстановки, що примушує потерпілого виконати вимоги злочинця, здійснення іншого протиправного психічного впливу. Пропонується доповнити диспозицію ч. 1 ст. 189 КК України додатковою ознакою щодо насильства, поєднаного із застосуванням іншого протиправного психічного впливу.

Автором дана характеристика погроз при вимаганні. На думку автора, погроза має бути реальною і розглядатися як складова об’єктивної сторони даного складу злочину за умов, що здійснюється з метою отримання винним предмету вимагання.

У статті 189 КК України відсутня кваліфікуюча ознака – застосування у процесі вимагання насильства до потерпілого, що не є небезпечним для його життя і здоров’я. Для уникнення спірних питань при кримінально-правовій кваліфікації у таких випадках, пропонується диспозицію ч. 2 ст. 189 КК України доповнити кваліфікуючою ознакою „насильство, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого”.

Враховуючи запропоновані уточнення до диспозиції ч. 1 ст. 189 КК України, необхідно доповнити кваліфікуючу ознаку, передбачену диспозицією ч. 3 ст. 189 КК України, у вигляді вимагання, поєднаного із застосуванням фізичного насильства.

Розділ 4 „Окремі питання кваліфікації корисливих посягань на власність із застосуванням насильства” присвячено питанням кваліфікації корисливих посягань на власність із застосуванням насильства при конкуренції кримінально-правових норм та при множинності злочинів.

У підрозділі 4.1. „Кваліфікація корисливих посягань на власність із застосуванням насильства при конкуренції кримінально-правових норм” досліджуються винятки з правила при конкуренції загальної і спеціальної норми, які наявні у правозастосовчій практиці. Так, якщо вартісна сума викрадених наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів перевищує межу, встановлену щодо особливо великого розміру викраденого майна шляхом грабежу або великого чи особливо великого розміру викраденого майна шляхом розбою, окремі автори пропонують вчинене кваліфікувати як сукупність злочинів, передбачених ст. 308 та ч. 5 ст. 186 або ч. 4 ст. 187 КК України. Автор вважає, що такий підхід суперечить теоретичному правилу, відповідно до якого одночасна кваліфікація за загальною і спеціальною нормою можлива лише у випадках реальної сукупності злочинів, і не відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції України, а також суперечить ч. 3 ст. 2 КК України. В зв’язку з цим пропонується доповнити ст. 33 КК України нормою із змістом, аналогічним ч. 2 ст. 17 КК Російської Федерації.

У підрозділі 4.2. „Особливості кваліфікації корисливих посягань на власність із застосуванням насильства за наявності множинності злочинів” розкривається зміст інституту множинності злочинів.

На думку дисертанта, під множинністю злочинів слід розуміти поєднання в поведінці однієї і тієї самої особи двох або більше суспільно небезпечних діянь, що передбачені кримінальним законом, за умов, що кожен з актів суспільно небезпечного діяння є окремим самостійним складом злочину.

Конкретні прояви множинності у кримінальному законі досить різноманітні – як за термінологією, так і за юридичним змістом. В КК України для позначення різних проявів множинності злочинів використовуються поняття: вчинення „кількох злочинів”, вчинення злочину „повторно”, вчинення злочину „особою яка раніше вчинила злочин” та ін. Таким чином, на думку дисертанта, порушується одне з основних правил законодавчої техніки – однакові за змістом поняття мають позначатися в законодавстві однаковими термінами.

Дисертантом звертається увага на невідповідність положень постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.12.1992 р. № 12 і ч. 1 ст. 33 КК України щодо кваліфікації, зокрема, вчинення особою двох і більше розбоїв при відсутності інших кваліфікуючих ознак лише за ч. 2 ст. 187 КК України. Пропонується закріпити інший підхід, відповідно до якого вчинення одного розбою без обтяжуючих обставин повинно отримувати самостійну кваліфікацію.