| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, головні завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.
Розділ 1 “Характеристика сучасного законодавства у сфері запобігання злочинам” складається із двох підрозділів і присвячений з’ясуванню поняття, кримінологічної сутності законотворчої діяльності та класифікованому дослідженню сучасних законодавчих актів України у сфері запобігання злочинам міліцією України.
У підрозділі 1.1 “Поняття та кримінологічне обґрунтування нормативно-правових актів щодо запобігання злочинам” наголошується на необхідності формування комплексної системи запобігання злочинам. Зроблено висновок, що запобігання злочинам має здійснюватися у формах: попередження (недопущення), припинення злочинів та їх профілактика (загальна, індивідуальна). Зазначене вимагає від держави створення дієвої правової системи запобігання злочинам, предметну основу якої мають становити відповідні нормативно-правові акти – офіційні нормативні документи, прийняті (видані) у певній формі правотворчими органами в межах їх компетенції й направлені на встановлення, зміну або відміну правових норм, спрямованих на запобігання злочинам. Зазначена правова система має бути цілком адекватною сучасним якісним змінам стану й структури злочинності та її детермінації. За висновком автора, саме в цьому полягає головна кримінологічна роль законодавства у сфері запобігання злочинам.
У дисертації доводиться, що соціальна та правова обумовленість запобігання злочинам вимагають: дослідження соціальних чинників, які обумовлюють потребу в нормативно-правовому регулюванні суспільних відносин, що відбуваються (мають відбуватися) у сфері запобігання злочинам; виявлення й урахування при прийнятті законодавчих та інших нормативно-правових актів інтересів держави, суспільних груп і суспільства загалом; безумовного використання при цьому досягнень кримінологічної науки та практики; порівняльного аналізу законопроектів не тільки з чинними, а й з аналогічними нормативно-правовими актами, прийнятими в минулих роках, у тому числі щодо інших держав; визначення відповідності та взаємодії законопроектів з існуючою правовою системою загалом і, насамперед, з Конституцією України.
У підрозділі 1.2 “Класифікація законодавчих актів щодо запобігання злочинам міліцією України” детально проаналізовані законодавчі акти України, як правова основа діяльності міліції щодо запобігання злочинам. Їх систему становлять нормативно-правові акти різної галузевої приналежності та різної юридичної сили (Конституція, закони, підзаконні нормативно-правові акти, акти органів виконавчої влади), чинність яких спрямована на врегулювання суспільних відносин, що складаються у сфері запобігання злочинам міліцією України. Автором розроблено класифікацію зазначених законодавчих актів. Залежно від сфер суспільних відносин, на які вони поширюються, було виділено кодифіковані закони України, а також законодавчі акти, що: визначають статус суб’єктів запобігання злочинам; регламентують правовий запобіжний вплив на певні категорії осіб; регулюють запобігання окремим видам злочинів; регламентують громадський контроль за правоохоронною діяльністю та участь громадськості в запобіганні злочинам. За юридичними формами законодавчі акти розподілені на: процесуальні (юрисдикційні) й матеріальні; діючі в рамках контрольно-наглядової або виконавчо-розпорядчої діяльності міліції. Крім того, відокремлено законодавчі акти, які є загальними щодо запобіжної діяльності, а також ті, що регулюють конкретні її напрями, зокрема, у діяльності міліції. За висновком дисертанта, у країні створено вихідні правові засади щодо забезпечення запобігання злочинам. Але якісно-змістовний їх характер свідчить про необхідність подальшого вдосконалення чинних законодавчих актів. Вони мають повніше охопити запобіжні функції і відповідні повноваження міліції, зокрема, більш конкретніше визначити завдання, об’єкти й суб’єктів запобігання злочинам. Ці акти повинні мати належне кримінологічне підґрунтя, запобіжний зміст норм різних галузей права, а також мати ретрибутивну забезпеченість законів. У них, крім того, мають бути усунені суперечності та неузгодженості між державною політикоюу сфері запобігання злочинам та неузгодженості між державною правовою політикоюу сфері запобігання злочинам.
Розділ 2 “Основні напрями вдосконалення законодавства у сфері запобігання злочинам” містить два підрозділи, у яких визначаються шляхи використання міжнародного досвіду нормативно-правового регулювання запобігання злочинам, а також підвищення рівня законодавчого забезпечення діяльності міліції в цій сфері.
У підрозділі 2.1 “Міжнародний досвід нормативно-правового регулювання запобігання злочинам міліцією (поліцією) та його використання в Україні” зазначено, що вихід сучасної злочинності в Україні на рівень транснаціональних зв’язків і відносин обумовив потребу розширення рамок та вдосконалення правових механізмів міжнародного співробітництва в боротьбі з нею. Стверджується, що взаємодія міжнародного та українського національного законодавства в цій сфері має значною мірою ґрунтуватися на міжнародних стандартах, у розробленні яких важливу роль відіграє ООН. Доцільним визнається намагання України виконувати в повному обсязі прийняті зобов’язання відповідно до міжнародних договорів та документів; удосконалювати національне законодавство з тим, щоб забезпечити його відповідність вимогам міжнародного права та викликам транснаціональної злочинності; поліпшувати професійну підготовку й технічне оснащення працівників правоохоронних органів і тощо. Сформульовано висновки, що для подальшого розвитку міжнародного співробітництва України у сфері нормативно-правового регулювання запобігання злочинам необхідно зосереджувати узгоджені зусилля в напрямах: ратифікації та виконання чинних міжнародних правових документів; цільового розроблення двосторонніх і багатосторонніх угод для використання їх на національному, двосторонньому, багатосторонньому, субрегіональному, регіональному та міжрегіональних рівнях. Крім того, пропонується більш активно використовувати досвід міжнародного співробітництва міліції України в сфері запобігання злочинам у рамках роботи Національного центрального бюро Інтерполу в Україні, через заснування при відповідних міжнародних організаціях або об’єднаннях держав постійно діючих комісій із розробки спільних заходів щодо протидії злочинності, створення цільових структур із питань організації співробітництва між міліцією України та правоохоронними органами суміжних країн СНД, а також – через участь представників міліції України в міжнародних конференціях, нарадах, симпозіумах тощо.
У підрозділі 2.2 “Шляхи підвищення рівня законодавчого забезпечення запобігання злочинам міліцією України” наголошується, насамперед, на необхідності розширення сфери правового регулювання відносин, пов’язаних із запобіганням злочинам, та підвищенні значення законодавчих актів у системі відповідних правових джерел; посиленні в законодавчих приписах гуманістичних, морально-етичних засад та зміцненні гарантій правових норм. Запропоновано також конкретні пропозиції щодо шляхів підвищення рівня законодавчого забезпечення запобігання злочинам міліцією України: по-перше, це визначення на законодавчому рівні родового поняття “запобігання злочинам” та похідних від нього понять, що окреслюють конкретні форми запобігання злочинам, його об’єкти, суб’єктів, їх функції і повноваження (підтримують 72,8 % респондентів); по-друге, це розроблення та вжиття законодавчих засобів підвищення безпосередньої ролі в запобіганні злочинам різних галузей права, у тому числі у сфері його превентивного впливу на суспільство, посилення покарання за навмисне створення причин і умов, які спонукають окремих осіб до вчинення конкретних злочинів, полегшують їх вчинення тощо (підтримують 86,4 % респондентів); по-третє, це забезпечення відповідності законодавства сучасним процесам демократизації суспільства, посилення соціального та правового захисту громадян, а також кримінологічної обґрунтованості втілюваних законодавчих норм (підтримують 91,3 % респондентів); по-четверте, це підкріплення законодавчих актів певними процесуально-правовими механізмами їх реалізації. Розроблено пропозиції щодо корегування окремих процесуально-правових норм (статті 23, 23–1, 97 КПК України), а також окремих положень Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” (статті 2, 6, 17) в напрямку посилення оперативно-розшукового запобігання злочинам оперативними підрозділами міліції. Аргументовано висновок, що неодмінною умовою вирішення зазначених питань має стати прийняття Закону України “Про запобігання злочинам”.
Розділ 3 “Оптимізація відомчого нормативного регулювання запобігання злочинам” містить три підрозділи, у яких на основі узагальнюючого аналізу відповідних підзаконних, у тому числі відомчих нормативно-правових актів визначаються шляхи оптимізації нормативно-правового регулювання діяльності міліції щодо запобігання злочинам.
У підрозділі 3.1 “Класифікація та характерні ознаки підзаконних, у тому числі відомчих нормативно-правових актів щодо запобігання злочинам міліцією України”. На підставі проведеного дослідження, залежно від характеру норм, підзаконні нормативні акти щодо запобігання злочинам пропонується розподілити на дві основні групи: перша – це акти, що містять вихідні правові норми, які встановлюють загальні основи правового регулювання. До них віднесено: постанови ВР України; укази та розпорядження Президента України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України. Додатково ці акти умовно розподілені на акти, що визначають правовий статус державних суб’єктів протидії злочинності, та акти, які містять певні механізми реалізації правових норм; друга – це вторинні акти, які розкривають та конкретизують первинні норми, приймаються на їх основі та спрямовані на їх виконання (відомчі та міжвідомчі накази, інструкції, настанови тощо). Щодо класифікації відомчих нормативних актів МВС України із зазначених питань, то вони розподіляються на такі групи: акти комплексного характеру; акти, регулюючі окремі напрями запобіжної діяльності міліції; акти, регулюючі запобіжну діяльність галузевих служб міліції; акти, регулюючі реалізацію окремих запобіжних заходів; акти, регулюючі організацію та здійснення взаємодії міліції в сфері запобігання злочинам. Визначені основні вимоги до змісту зазначених нормативних актів, а саме: їх конкретність, мобільність, всебічне охоплення суспільних відносин, безпосередність спілкування керуючого та керованого суб’єктів, швидкість інформування адресата виконання, оперативність організації виконання.
За результатами критичного аналізу основними недоліками чинних нормативно-правових актів відповідної спрямованості визначено: їх ситуативний характер; недостатню спадковість щодо законодавства базового характеру; відсутність чіткого нормативного розподілу запобіжних функцій і завдань між різними службами й підрозділами міліції. Зроблено висновок, що оптимізація відомчого нормативно-правового регулювання запобігання злочинам міліцією України потребує прийняття низки правових норм, у яких мають бути нормативно закріплені й конкретизовані функції, завдання й відповідні повноваження служб та підрозділів міліції в зазначеній діяльності, питання щодо організаційного, методичного й тактичного забезпечення проведення запобіжних заходів, у тому числі кримінологічного впливу щодо окремих категорій громадян, зокрема стосовно звільнених із місць позбавлення волі, які знаходяться під адміністративним наглядом, малолітніх тощо.
У підрозділі 3.2 “Удосконалення відомчого нормативно-правового регулювання діяльності міліції щодо стратегічних і тактичних напрямів запобігання злочинам” констатується, що за відсутності єдиного закону та загального відомчого нормативно-правового акту щодо регулювання запобігання злочинам за відправну правову базу вимушено одночасно використовуються всі нормативно-правові акти, які тією, чи іншою мірою спрямовані на досягнення стратегічних і тактичних цілей запобіжної діяльності міліції. Доводиться, що функціонально стратегія в даному сенсі повинна визначати загальну кримінологічну мету запобіжної діяльності міліції, її глобальні цілі, головні напрямки й довгострокові завдання; вона забезпечує стійкий перспективний якісний розвиток даної діяльності. Кримінологічна ж тактика має визначати найближчі завдання зазначеної діяльності, її пріоритетні напрямки, заходи й засоби, що є адекватними поточній криміногенній ситуації в державі, окремих регіонах, соціальних та економічних сферах. Зазначені стратегічні й тактичні завдання запобігання злочинам, зокрема, міліцією України, за висновками дисертантки, мають виокремлюватися й змістовно розкриватися у відповідній загальній нормативно-правовій системі. Розроблені авторські пропозиції із цих питань.
Окрім того, на підставі попереднього дослідження чинних нормативно-правових актів, регулюючих запобігання злочинам, у поєднанні із загальною оцінкою власне його стану й результатів дисертантом визначено головні змістовні напрямки нормативно-правової реалізації зазначених вище стратегічних і тактичних завдань запобіжної діяльності міліції, які зводяться до наступного: матеріально-правовий напрямок, який визначатиме систему правових норм щодо запобігання злочинам, у тому числі заходів, засобів та методів впливу на об’єкти відповідної діяльності; процесуально-правовий напрямок, що покликаний визначати систему процедурних норм, які врегулюють критерії виявлення й відбору, а також форми постановки на облік об’єктів запобігання злочинам, підстави й порядок застосування заходів впливу на дані об’єкти, правовідносини між суб’єктами й конкретними об’єктами (особами, групами осіб) запобігання злочинів; організаційно-управлінський напрямок, що має визначити й нормативно закріпити: перелік служб і підрозділів міліції як суб’єктів запобіжної діяльності, правовий статус і повноваження їхніх працівників, систему планування комплексних заходів запобігання злочинам, а також статистичного обліку й оцінки його результатів; інформаційно-аналітичний напрямок, який повинен визначити й нормативно закріпити, по-перше, джерела й методи отримання кримінологічної, у тому числі стратегічної й тактичної інформації, по-друге, форми, способи й порядок фіксації, обробки, прямування й практичного використання цієї інформації всіма суб’єктами запобігання злочинам, по-третє, порядок і методи аналізу й оцінки кримінологічної обстановки на рівнях держави, окремих регіонів, соціальних і економічних сфер, а також адекватного вибору заходів, форм запобігання злочинам. Обґрунтований висновок, що практична реалізація цих напрямків може призвести до значного підвищення рівня відомчого нормативно-правового регулювання діяльності міліції щодо запобігання злочинам.
У підрозділі 3.3 “Нормативно-правова регламентація обліку та оцінки результатів запобігання злочинам підрозділами міліції” на підставі дослідження чинних нормативних приписів і обліково-реєстраційних документів доводиться, що на даний час фактично відсутня система обліку та оцінки результатів запобігання злочинам міліцією України. Інструкцією про єдиний облік злочинів й іншими нормативними документами врегульовано тільки первину фіксацію в облікових статистичних картках (ф.1 та ф.2) злочину, який було попереджено (не допущено) або припинено на стадії його готування та замаху на нього. Оскільки відображення інших параметрів цілеспрямованого здійснення запобігання злочину в зазначених картках не передбачено, то до загалу попереджених (недопущених) або припинених злочинів зараховуються фактично всі облічені злочини, що виявлені на стадіях готування, або замаху на них. У результаті переважна більшість таких показників включаються у відповідні звітні документи необґрунтовано (у експериментальному масиві карток цей показник склав 72,0 %). Що ж до показників загальної й індивідуальної профілактики злочинів, то вони на рівні єдиного обліку в МВС не фіксуються. У зв’язку зі сказаним пропонується визначити й закріпити в нормативному порядку систему предметного статистичного обліку й відповідної звітності стосовно результатів запобігання злочинам, а також щодо критеріїв об’єктивної оцінки цієї діяльності.
|
