Зайцев О.В. Обмежена осудність у кримінальному праві України

Краткое содержание

У Вступі дисертації викладена інформація, що наведена вище при загальній характеристиці роботи.

Розділ перший “Історико-правовий нарис виникнення і розвитку вчення про обмежену осудність” складається з п’ятьох підрозділів. Підрозділ 1.1. “Вступні положення” присвячений короткому історичному огляду передумов виникнення поняття обмеженої осудності у кримінальному праві. Відзначено, що у Західній Європі та Росії психічно хворі засуджувалися та каралися так само, як і здорові злочинці. Вперше стаття про неосудність передбачена КК Франції 1810 року, що стало результатом медичних досліджень природи психічних розладів особи та послідовним обґрунтуванням поняття неосудності представниками класичної школи кримінального права. Стаття про неосудність була сприйнята та удосконалена у кримінальних кодексах інших країн, що стало підставою розвитку положень про обмежену осудність у кримінальному праві. 

У підрозділі 1.2. “Виникнення вчення про обмежену осудність” в результаті вивчення широкого кола літературних джерел ХІХ століття зроблено висновок, що проблема обмеженої осудності виникла внаслідок розвитку судової психіатрії на етапі вдосконалення криміналістами понять неосудності і осудності. До цієї проблеми вперше звернулося німецьке законодавство, передумовою чого була широка дискусія німецьких вчених. У подальшому положення про обмежену осудність знайшли своє закріплення у законодавстві інших європейських країн. Кримінально-правовими наслідками їх застосування було пом’якшення покарання.

9

Російська наука психіатрії, на відміну від європейської, заперечувала поняття обмеженої осудності, через що і серед криміналістів це вчення не знайшло підтримки. Як наслідок, у законодавстві Росії статті про обмежену осудність не було.   

У підрозділі 1.3. “Вивчення проблеми обмеженої осудності кримінально-правовими школами” через аналіз філософського підґрунтя позицій кримінально-правових шкіл визначений їх вплив на вчення про обмежену осудність. Її сутність зводилася представниками класичної школи до формули: “зменшена осудність - зменшена вина - зменшена відповідальність”. Біологічна теорія злочинності антропологічної школи повністю ігнорувала активну роль людської свідомості та волі і, як наслідок, заперечувала поняття обмеженої осудності. Соціологічна школа, керуючись засадами доцільності і поняттям “небезпечного стану” злочинця, використовувала поняття “зменшена осудність” для посилення репресій з метою захисту суспільства проти реальної та потенційної небезпеки осіб із психічними розладами, що дозволяло ізолювати їх на невизначений строк із поєднанням покарання та примусового лікування.

Вивчення джерельної бази дозволило дисертанту сформулювати висновок, що найбільший вплив на кримінально-правове вчення про обмежену осудність здійснила соціологічна школа кримінального права, що знайшло своє відображення у кримінальному законодавстві багатьох європейських країн.

У підрозділі 1.4. “Обмежена осудність в науці, законодавстві та правозастосуванні Союзу РСР і союзних республік” аналізується радянське законодавство та літературні джерела кримінального права, присвячені проблемі обмеженої осудності. Звертається увага на те, що кримінальне законодавство 20-х років ХХ сторіччя сприйняло позиції, розроблені соціологічною школою кримінального права. Незважаючи на судово-психіатричну практику визнання осіб зменшено осудними, яка тривала з 1921 року по 1927 рік, стаття про обмежену осудність була відсутня у радянському кримінальному законодавстві і вперше передбачена в Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1991 р.

Наприкінці підрозділу приділено увагу вивченню архівних матеріалів робочої групи Кабінету Міністрів України по підготовці проекту Кримінального кодексу України 2001 р. за період з 1993 р. по 2001 р., що дозволило дисертанту показати передумови та підстави включення до КК України 2001 р. статті про обмежену осудність. Обгрунтовано використання саме поняття “обмежена осудність”, яке закріплено у ст. 20 КК України, а не “зменшена осудність” чи “межова осудність”.

11

Підрозділ 1.5. “Обмежена осудність у кримінальному законодавстві зарубіжних країн” присвячений вивченню кримінального законодавства зарубіжних країн. Зроблено висновок, що на цей час обмежена осудність у різних формулюваннях існує у всіх основних правових системах, у тому числі в кримінальному законодавстві переважної більшості країн - колишніх республік Союзу РСР. Кримінально-правовими наслідками її застосування є звільнення особи від покарання або пом’якшення покарання в обов’язковому чи факультативному порядку. У деяких країнах законом передбачена можливість застосування до таких злочинців заходів безпеки за ознакою кримінальної небезпеки.

Розділ другий “Обмежена осудність як ознака суб’єкта злочину” складається із трьох підрозділів. Підрозділ 2.1. “Формула обмеженої осудності” структурно поділений на два пункти. У пункті 2.1.1. “Медичний критерій обмеженої осудності” в результаті вивчення літературних джерел та судово-психіатричної експертної практики в Україні за 2002-2005 рр. автор дійшов до висновку, що медичний критерій формули обмеженої осудності вірно визначений у ст. 20 КК України як “психічний розлад”. З метою ж уточнення його суті зазначений критерій запропоновано характеризувати як “психічний розлад, що не є тяжким”. Це дозволяє відобразити медичну характеристику захворювань, залишаючись у рамках роду - психічний розлад.

Обґрунтовується, що підхід до такого психічного розладу як синдром залежності від психоактивних речовин, який включає в себе алкоголізм і наркоманію, повинен бути таким же, як і до всіх інших психічних розладів, тобто при наявності юридичного критерію особа може бути визнана обмежено осудною, про що свідчить вітчизняна судова практика.

13

Після цього доводиться, що при фізіологічному сп’янінні, незалежно від того, яким чином воно викликано, можна говорити про відсутність такого впливу на психіку людини, як обмеження її інтелектуально-вольових здатностей значною мірою, що характеризує юридичний критерій обмеженої осудності.

Далі дисертант піддає критиці висловлену в літературі точку зору про віднесення до медичного критерію обмеженої осудності стану сильного душевного хвилювання.

У пункті 2.1.2. “Юридичний критерій обмеженої осудності” дисертант, передусім, вказує на неточність законодавчого формулювання юридичного критерію обмеженої осудності, оскільки поєднання в ньому інтелектуальної і вольової ознак виправдано тільки з урахуванням домінуючої у судовій психіатрії позиції про наявність психічних розладів, сутність яких складають тільки вольові порушення. У результаті пропонується залишити в тексті ст. 20 КК України між інтелектуальною і вольовою ознаками сполучник “або”, замінивши, таким чином, формулювання ст. 20 КК, в якій зазначені ознаки поєднуються за допомогою двох сполучників “та” і “або”.

Далі обґрунтовується, що використання в статті 20 КК України при характеристиці юридичного критерію обмеженої осудності негативної за змістом оціночної характеристики “не була здатна повною мірою” не може мати строго фіксованого змісту. З метою ж врахування судово-психіатричної експертної практики, коли переважна більшість осіб із психічними розладами визнаються осудними “повною мірою”, у формулі обмеженої осудності наявність здатності (хоча й обмеженої) усвідомлювати свої дії (бездіяльності) або керувати ними, пропонується відобразити за допомогою такого оціночного, але позитивного за змістом, формулювання як “значною мірою обмежена”.

Нарешті, проведено аналіз висловлених в літературі пропозицій щодо внесення до формули обмеженої осудності додаткових критеріїв та їх ознак. Доведено їх необґрунтованість і підкреслено нерозривний зв’язок медичного і юридичного критеріїв “змішаної” формули обмеженої осудності, яка не вимагає яких-небудь додаткових ознак.

У підрозділі 2.2. “Співвідношення осудності, неосудності і обмеженої осудності” із використанням методу системного аналізу правових явищ проведено співвідношення осудності, неосудності і обмеженої осудності. У результаті зроблено висновок, що за допомогою поняття “обмежена осудність” визначається вид осудності, який, перебуваючи в межах роду, має особливості у конструкції формули та кримінально-правових наслідках. Визначено, що обмежена осудність - це здатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними під час вчинення злочину, яка значною мірою обмежена через наявний у неї психічний розлад.

У підрозділі 2.3. “Співвідношення обмеженої осудності із виною” після критичного аналізу кримінально-правової літератури зроблено висновок, що всупереч висловленим у кримінально-правовій літературі положенням, обмежена осудність не може свідчити про зменшений ступінь вини. Ослаблення ступеня усвідомлення особою фактичної сторони діяння внаслідок психічного розладу відноситься до осудності, а не вини. Обмежена осудність свідчить лише про наявність ознаки суб’єкта злочину. Питання ж про вину виникає лише у тому випадку, якщо є суб’єкт злочину. Таким чином, осудність (обмежена осудність) лише передує встановленню вини, але не свідчить про її ступінь.

15

Розділ третій “Кримінально-правові наслідки визнання судом особи обмежено осудною” складається з двох підрозділів. У підрозділі 3.1. “Кримінальна відповідальність осіб, визнаних судом обмежено осудними” послідовно досліджуються варіанти врахування обмеженої осудності при призначенні особі покарання. Спершу аналізується підхід, запропонований законодавцем у ч. 2 ст. 20 КК України. Звертається увага на його недосконалість і неточність, що спричинило помилки у судовій практиці, які піддані аналізу.

Другий підхід щодо можливості обтяження покарання особам, визнаним обмежено осудними, не може бути підтриманий тому, що порушує права людини із психічними розладами, передбачені у міжнародних нормативно-правових актах, оскільки не допускається ніякої дискримінації у зв’язку з психічним захворюванням.

Третій підхід, який полягає у обов’язковому чи можливому пом’якшенні покарання таким особам, є найбільш поширеним у сучасній вітчизняній і зарубіжній літературі, а також законодавстві. Обґрунтовується він особливою природою психічного розладу, як причини обмеження значною мірою психічних здатностей особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними під час вчинення злочину.

13

Дисертант вважає за доцільне визнати факт вчинення злочину особою, визнаною обмежено осудною, обставиною, яка може пом’якшити покарання. Аналіз сутності обмеженої осудності і соціально-психологічних детермінант злочинної поведінки дає підстави порушити питання про її оцінку залежно від характеру вчиненого особою злочину.

Автором досліджено пропозиції науковців щодо організації спеціальних кримінально-виконавчих установ для обмежено осудних та зроблено висновок про їх недостатню обґрунтованість. Вони не вирішують основної проблеми - надання психіатричної допомоги всім засудженим із психічними розладами. Уявляється, що вирішувати цю проблему необхідно з урахуванням положень Кримінально-виконавчого кодексу України, який дозволяє реалізувати покарання у виді позбавлення волі особам із психічними розладами за індивідуальною програмою.

У підрозділі 3.2. “Застосування до осіб, визнаних судом обмежено осудними, примусових заходів медичного характеру” звернуто увагу на неточність положень ч. 2 ст. 20 КК України щодо застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, визнаних обмежено осудними, які призвели до судових помилок.

Далі аналізується юридична природа зазначених заходів. Посилаючись на кримінологічні дослідження, дисертант доводить помилковість твердження про підвищену суспільну небезпеку осіб з психічними розладами, що є однією з підстав застосування примусових заходів медичного характеру. Звертається увага на те, що міжнародне і національне законодавство у питанні надання психіатричної допомоги проголошує домінуючим принцип добровільності пацієнта на психіатричне втручання, визнаючи допустимим примусовість такої допомоги поза кримінально-правовим полем тільки особам з тяжкими психічними розладами.

Дисертант враховує, що обмежено осудні особи є суб’єктами злочину, котрі мають психічний розлад, який не є тяжким, і обґрунтовує, що застосування до них примусових заходів медичного характеру не відповідає сутності цих заходів, ставить під сумнів їх ефективність у даному випадку, підкреслюючи, що їх застосування  створює умови для порушення прав осіб із психічним розладами. У результаті, автор пропонує виключити з переліку осіб, до яких можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, злочинців, визнаних обмежено осудними.