| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтована актуальність теми дослідження, визначений ступінь її розробленості, показаний зв’язок роботи з програмами та планами наукових досліджень, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, його теоретичну та практичну значущість, наукову новизну, коротко формулюються основні положення, які виносяться на захист, зазначається про апробацію результатів дослідження, розкривається структура роботи.
Розділ перший “Загальні засади наукознавчих досліджень та методології кримінально-правової науки України” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Поняття і стан наукознавчих досліджень в галузі кримінального права України” констатується, що наукознавчі дослідження на емпіричному рівні (бібліографічні роботи) в сфері кримінального права розпочалися в Україні у 1998 році. Теоретичному рівню дослідження наукознавчих проблем українськими вченими-криміналістами не було приділено належної уваги. Після опублікування О.Ф. Кістяківським у Києві у 1876 році праці під назвою “Главнейшие моменты истории развития науки уголовного права” наукознавчі проблеми кримінального права практично не досліджувалися. З початку 90-х років в Україні з’явилися окремі видання, присвячені аналізу наукового доробку видатних постатей у науці кримінального права, проте такі роботи не дають цілісного уявлення про розвиток науки кримінального права чи хоча б окремих її інститутів.
” містить висновок, що до предмета науки кримінального права належать закономірності: створення, дії та вдосконалення норм кримінального права України (в тому числі й питання їх соціальної ефективності); практики застосування кримінально-правових норм; “запозичення” позитивного зарубіжного досвіду кримінально-правовової охорони; розвитку науки кримінального права.
У цьому підрозділі обґрунтовується, що право, за винятком міжнародного, повинно досліджуватись як право конкретної держави. Доробок українських вчених-криміналістів до створення незалежної держави Україна та її правової системи не мав статусу самостійної науки кримінального права України, так як був невід’ємною складовою науки тієї держави, право якої було предметом наукових досліджень. Становлення науки кримінального права України обумовлене відновленням її державної незалежності у 1991 році.
Кримінально-правова наука має свою специфічну структуру. Вона складається з двох основних структурних компонентів: системи наукових знань та діяльності, спрямованої на їх отримання. Наукове знання має гносеологічну та предметну структуру. У першому випадку структурні елементи виділяються з огляду на рух процесу пізнання від найпростіших конструкцій до найвищого рівня узагальнення. У гносеологічній структурі сучасної української кримінально-правової науки домінують найпростіші конструкції. Переважно вчені концентрують свою увагу на роботі з науковими фактами, поняттями та категоріями. Незначну питому вагу в структурі науки займають дослідження, результатом яких є формулювання нових принципів, законів, теорій кримінально-правової науки. Предметну структуру наукового знання становлять окремі підрозділи, які відображають специфіку предмета науки кримінального права. Такими підрозділами є загальна та особлива частина науки кримінального права. Обґрунтовується, що беручи за критерій поділу предмет дослідження, є підстави виділяти в особливій частині кримінально-правової науки такі підрозділи: вчення про злочини проти особи; вчення про злочини проти суспільства; вчення про злочини проти держави.
. “Характеристика методів кримінально-правової науки та їх застосування у дослідженні питань особливої частини кримінального права України” розпочинається з обґрунтування того, що методологія науки кримінального права України має тричленну структуру, включає філософський (фундаментальний), загальнонауковий та конкретно-науковий рівень. Філософський рівень є найменш розвинутою ланкою методології кримінально-правової науки. У дослідженнях особливої частини кримінального права декларативно і без належної аргументації абсолютизується роль діалектичного методу, можливість інших філософських підходів до розуміння та пізнання кримінального права практично не обговорюється.
Із загальнонаукових методів у кримінально-правових дослідженнях не можуть застосовуватися лише методи вимірювання та експерименту. Зараз не в повній мірі використовується потенціал системного методу. Також у наукових дослідженнях простежується відсутність належного співвідношення загальної та особливої частин кримінального права, їх штучна відірваність як наслідок неправильного використання методів індукції та дедукції. Відсутнє єдине розуміння змісту методу порівняння. Має місце неправильне застосування історичного методу та методу порівняння. Це проявляється в абсолютизації зарубіжного та історичного досвіду кримінально-правової охорони певних суспільних відносин, як беззаперечного аргументу на користь запровадження такої самої практики в сучасній Україні, при цьому часто різниця соціальних, історичних, економічних, культурних умов життя суспільства не досліджується, і у формулюванні висновків до уваги не береться. Існує невизначеність як у назвах, так і в переліку загальнонаукових методів, які використовуються у кримінально-правових дослідженнях.
Конкретнонауковий рівень методології науки кримінального права України зводиться до використання догматичного методу, часто в підходах дослідників йому надається значення самодостатнього.
У кримінально-правовій науці України мають місце такі негативні явища як агравація та плагіат.
” складається з трьох підрозділів, які включають 20 підпунктів, виділених відповідно до структури Особливої частини КК України 2001 р. У цьому розділі досліджується розвиток в період з 1991 р. до 2007 р. вчення про кожний вид злочинів, виділений за родовим об’єктом.
У підрозділі ” аналізуються наявні в науці підходи до вирішення питань кримінально-правової охорони життя та здоров’я особи, честі та гідності особи, статевої свободи та статевої недоторканості особи, виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.
” йдеться про розвиток вчення про злочини проти власності, у сфері господарської діяльності, проти довкілля, проти громадської безпеки, проти безпеки виробництва, проти безпеки руху та експлуатації транспорту, проти громадського порядку та моральності, у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення, у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку.
аналізується розвиток вчення про злочини у сфері державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації, проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, у сфері службової діяльності, проти правосуддя, військові, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, основ національної безпеки.
Увага вчених між окремими інститутами і нормами особливої частини кримінального права України розподілена нерівномірно. Багато зусиль вчених сконцентровано на вивченні окремих складів злочинів у сфері господарської діяльності, проти громадської безпеки, проти життя особи. Найменше уваги приділено дослідженню злочинів проти держави.
На підставі вивчення окремих питань особливої частини кримінального права України вчені пропонують переглянути усталені положення загальної частини, а саме розширити поняття предмету злочину, включивши до нього об’єкти матеріального світу, які не є річчю, в першу чергу інформацію; переглянути підходи до визначення наслідків злочинів, які полягають у майновій шкоді тощо.
Не зважаючи на те, що вчені в один голос визнають неузгодженість окремих положень, брак системності в кримінально-правовій охороні суспільних відносин, робіт, спрямованих на систематизацію чинних кримінально-правових приписів дуже мало. Як правило, пропозиції з вдосконалення КК України, полягають у доповненні його новими статтями чи частинами статей, що ще більше розбалансовує систему чинного КК України.
Вивчення публікацій з особливої частини кримінального права України підтвердило, вже висловлену в літературі тезу про те, що наука і практика розвиваються як самостійні взаємонеобумовлені напрями юриспруденції. Це проявляється у тому, що: по-перше, у виборі тем дослідження потреби і запити практики ігноруються; по-друге, в ході дослідження науковці, навіть не намагаються вирішити практичні проблеми.
У публікаціях, присвячених проблемам особливої частини кримінального права України, невиправдано мало уваги присвячено питанням караності окремих видів злочинів.
” на підрозділи не поділений. Вказується, що до характерних рис розвитку особливої частини кримінально-правової науки України в період з 1991 до 2007 років можна віднести такі:
1. Впродовж 1991 - 2003 кількість публікацій, присвячених питанням особливої частини кримінального права України, постійно зростала, при цьому вони кількісно значно переважали роботи з загальної частини. Починаючи з 2004 року, основний акцент у кримінально-правових дослідженнях змістився в бік загальної частини, що відображає закономірний висхідний рух наукового знання від конкретного до загального.
2. Попри величезну кількість авторів, які пишуть про проблеми кримінального права, лише незначна частина з них займається кримінально-правовими дослідженнями систематично впродовж тривалого часу.
3. Відсутність сучасної парадигми кримінально-правової науки як сукупності філософських, загальнотеоретичних положень, які визначають зміст основних категорій кримінального права. Зокрема, кримінально-правова наука досі не визначилася, що є пріоритетним для захисту – особа, суспільство чи держава. За повсюдноно декларування пріоритету захисту прав особи, необхідності гуманізації заходів кримінально-правового впливу у конкретних дослідженнях домінують пропозиції щодо розширення криміналізації та посилення караності. Вирішуючи спірні питання кваліфікації, більшість авторів перевагу віддають нормам з суворішою санкцією, що свідчить про панування обвинувального ухилу не лише в правозастосовній практиці, але і в науці, і зводить нанівець загальні декларації про мету і завдання науки, про напрями розвитку науки та вдосконалення кримінального законодавства. Відтак нагальною потребою сьогодення є розробка нової парадигми кримінально-правової науки України. Проте за винятком поодиноких спроб ця проблема вітчизняними вченими-криміналістами ігнорується.
4. Має місце втрата філософського підгрунтя кримінально-правової науки на фоні процесів плюралізації методів наукових досліджень, деідеологізації, спроби переорієнтувати наукові дослідження на забезпечення максимального захисту особи. Здобутки філософії у дослідженнях з особливої частини кримінального права використовуються непослідовно. Проголошуючи використання діалектичного методу, вчені зазвичай не уточнюють, яку ж діалектику вони мають за основу своїх досліджень – матеріалістичну чи ідеалістичну (а вони є взаємовиключними в цілому ряді принципових положень), фактично ж нерідко послуговуються постулатами метафізики.
5. Поверховість та безсистемність наукових досліджень в галузі особливої частини кримінального права України. Основні зусилля авторів зосереджені на з’ясуванні назв статей та розділів, визначенні родового об’єкта, місця відповідних статей в системі Особливої частини КК тощо. Водночас, поза увагою дослідників проблем особливої частини повсякчас залишаються питання караності відповідних посягань, необхідність відмежування від правопорушень, передбачених іншими галузями права. Стаття чи розділ Особливої частини КК розглядаються як об’єкт, самостійність якого абсолютизується, переважно не враховується, що вони є елементами більш складних систем – системи кримінального права та системи законодавства України. Врешті-решт це також обумовлене відсутністю парадигми кримінально-правової науки України.
6. Панування юридичного позитивізму, характерною рисою якого є підпорядкування мети та цілей дослідження досліджуваному матеріалу. Визначаючи основні об’єкти дослідження, напрями подальших досліджень, а нерідко і їх результати, науковці, переважно, обмежуються текстом чинного КК України.
7. Методологічна невизначеність кримінально-правової науки, яка проявляється у: відсутністі світоглядної визначеності кримінально-правових досліджень, що маскується декларативною абсолютизацією значення діалектичного методу пізнання; недотриманні вимог формальної логіки у застосуванні загальнонаукових методів пізнання в дослідженнях особливої частини кримінального права; наданні догматичному методу значення самодостатнього.
8. Відсутність адекватного розуміння належного співвідношення загальної та особливої частини кримінального права. Ця негативна тенденція має два прояви. Перший полягає у тому, що науковці, досліджуючи окремі проблеми особливої частини кримінального права, ігнорують положення загальної частини, найчастіше це принципи кримінально-правової кваліфікації. Другий проявляється у спробах вчених доповнити, змінити загальну частину кримінального права України на підставі результатів дослідження одного розділу або, навіть, статті особливої частини, наприклад ввести додаткову ознаку об’єктивної сторони складу злочину, запровадити новий вид співучасників тощо.
9. У цілому ж у даний момент кримінально-правова наука проходить етап накопичення матеріалу, який є невід’ємною обов’язковою для проходження стадією розвитку будь-якої науки. Здійснюється дослідження і вирішення конкретних завдань, а саме основна увага зосереджена на юридичному аналізі складів злочинів. Враховуючи, що значна їх частина вже стала об’єктом окремих дисертаційних досліджень, то відповідно до законів діалектики кількісні зміни перетворюватимуться в якісні, і на наступному етапі розвитку кримінально-правової науки України досліджуватимуться загальні закономірності кримінально-правової охорони суспільних відносин, аналізуватимуться загальні начала кримінального права України тощо. |
