Головкін Б.М. Сімейно-побутові конфлікти в системі детермінації умисних вбивств і тяжких тілесних ушкоджень

Краткое содержание

У вступі містяться положення, що обґрунтовують актуальність обраної теми, ступінь наукової розробленості проблеми, визначається зв’язок із науковими програмами і темами, формуються мета й завдання дослідження, його об’єкт і предмет, аргументується методологія, вказується емпірична база, розкриваються наукова новизна роботи, її теоретичне та практичне значення, відзначаються особистий внесок здобувача, ступінь апробації результатів дослідження, наявність публікацій за темою дисертації та її структурна побудова.

Розділ 1. “Тяжка насильницька злочинність проти життя й здоров’я особи у сімейно-побутовій сфері” складається з чотирьох підрозділів. Він  присвячений аналізу кримінологічної характеристики даного виду злочинності, з’ясуванню сучасних тенденцій та особливостей кількісно-якісних показників.

У підрозділі 1.1. “Поняття сімейно-побутових тяжких насильницьких злочинів проти особи”  автор, критично переосмисливши позиції різних кримінологів з цієї проблеми, дійшов висновку, що під зазначеними злочинами необхідно розуміти умисні насильницькі злочини проти життя й здоров’я особи переважно ситуативного характеру, що вчиняються у сімейно-побутовій сфері на грунті криміногенних конфліктів між злочинцем і потерпілим. Наведена категорія злочинів має низку характерних ознак, які  поділяються на основні й додаткові. До основних відносимо: а) вчинення злочинів у специфічній сфері суспільного життя, причому об’єктом посягання виступають захищені кримінальним законом суспільні відносини по забезпеченню найцінніших фізичних благ – життя й здоров’я особи; б) криміногенний сімейно-побутовий конфлікт, що лежить в їх основі; в) насильницький спосіб їх вчинення; г) ситуативний характер злочинного посягання; д) чітка особистісна спрямованість протиправних дій проти безпосереднього учасника криміногенного конфлікту. Додатковими ознаками будуть: а) особистісні мотиви (помста, ревнощі, ненависть, кривда, неприязнь тощо); б) наявність тривалих дозлочинних конфліктних стосунків між злочинцем і потерпілим; в) “підручність” знарядь злочину ( спеціально не пристосованих для цього).

Отже,  сімейно-побутові тяжкі насильницькі злочини проти особи мають характерні ознаки, специфічну кримінологічну природу, а значить, існує достатньо підстав для окремого їх виділення у структурі насильницької злочинності.

У підрозділі 1.2. ”Кримінологічна характеристика тяжких насильницьких злочинів у сфері сімейно-побутових відносин в Україні”, дисертант розглянув кількісно-якісні показники сімейно-побутових тяжких насильницьких злочинів проти особи.

Рівень злочинів, про які йдеться, протягом 1997-2001 рр. залишався відносно високим, а в їх динаміці спостерігається прогресуюча тенденція до зростання. Якщо в 1997р. сімейно-побутових вбивств ( разом із замахами) було зареєстровано 1330, то в 1998р. вже 1490, у 1999р. – 1601, 2000р. – 1646, 2001р. – 1657.  Щорічний темп приросту сімейно-побутових вбивств складав:  у 1997 р. -  34,3% ;  1998 р. – 50,5% ; 1999 р. – 67,7% ; 2000 р. – 62,2% ; 2001 р. - 67,3%. Ступінь латентності вказаної категорії злочинів відносно не високий, не перевищує 10%.

Структура зазначених видів злочинів є відносно стабільною. Питома вага сімейно-побутових вбивств у загальній кількості цих злочинів за період 1997 – 2001 рр. по Україні складала: 1997р. – 29,4%, 1998 р. – 32,7%, 1999 р. – 34,6%, 2000 р. – 34,2%, 2001 р. – 37,6 %. Серед встановлених судово-слідчими органами мотивів більш ніж половина “неприязні стосунки”- кваліфіковані вбивства (51,1%), умисні вбивства (53,9%), тяжкі тілесні ушкодження (57,9%) випадків. За ними йдуть помста – (22,1%, 23,8%, 12,5%, відповідно), ревнощі – (9,8%, 7,9%, 15,4%) та користь – (14,6%, 10,9%, 8,6% ). У решті випадків зафіксовано інші мотиви злочинної поведінки. Приведене свідчить про міжособистісне,  конфліктно-емоційне походження протиправної мотивації. Домінуючим способом вчинення таких злочинів є нанесення ударів господарсько-побутовими та підручними предметами, що були підібрані злочинцями безпосередньо на місці події ( 39,0%, 61,7%, 63,5%, відповідно). Менш поширеним способом є нанесення ударів руками й ногами по всьому тілу потерпілого – 19,5%, 21,8%, 31,2% злочинів. Застосування холодної (вогнепальної) зброї зафіксовано у 19,5%, 5,2% і 5,3% злочинів. Головним знаряддям протиправних вчинків слугували: фізичні зусилля злочинців, а також мотузка, молоток, сокира, викрутка чи інші дерев’яні або металеві предмети – 58,7%, 54,0%, 42,1% випадків. Кухонні  й господарські ножі використовувалися у 21,9%, 40,9%, 53,0% випадків. Місцем їх вчинення, як правило, є квартира у містах і приватний будинок  у сільській місцевості ­­­­­-  80,4%, 81,8%,  81,9% злочинів. За часом вчинення переважна більшість аналізованих злочинів припадає на вечір і ніч (відповідно 73,2%, 66,3%, 65,8%), значно менше – на ранок і день (відповідно 26,8%, 33,7%, 34,2%). Це пояснюється тим, що  вечорі й вночі відбувається більшість міжособистісних контактів, особливо протягом 18 – 22 годин (41,5%, 44,1%, 48,8%, відповідно), які, зазвичай, супроводжуються спільним розпиттям спиртних напоїв з подальшою “поножовщиною”.

У  підрозділі 1.3. ”Основні кримінологічні риси особистості сімейно-побутового насильницького злочинця. Типологія злочинців” дисертант зазначає, що  найбільша криміногенна  активність характерна для  одружених чоловіків у віці 30-50 років із середнім освітянським рівнем, що  певною мірою зумовлено кризовими періодами їх особистого й сімейного життя. У них спостерігається накопичення негативного життєвого досвіду, ослаблення соціальних зв’язків, дезадаптація. Взаємини із членами сім’ї  будувалися на авторитарних засадах і носили деструктивний характер. У більшості випадків вони ведуть інертно-паразитуючий спосіб життя, не працюють, при цьому агресивно реагують на будь-які спроби членів сім’ї змінити подібний життєвий уклад, що створює сприятливе підгрунтя  для продовжуваних конфліктів із родиною. Ці особи відрізняються емоційною нестійкістю, імпульсивністю вчинків, домінуванням насильницьких стереотипів поведінки в конфліктних ситуаціях, з них близько 1/3  мали психічні аномалії в межах осудності або попередні судимості. Виходячи із характеру та спрямованості дозлочинної конфліктної поведінки проведена типологія злочинців. У такий спосіб автор виділяє алкоголізовано-імпульсивний, розпачливо-рішучий, деспотично-тиранічний та  деградовано-нестійкий типи злочинців.

Алкоголізовано-імпульсивний тип (35%)  відрізняється тривалим зловживанням спиртниими напоями у колі деморалізованих осіб, що з  часом призводить до глибинних психічних розладів, появи або ускладнення різного роду психічних аномалій, у результаті чого породжується імпульсивна спрямованість поведінки при розв’язанні конфліктних ситуацій.

Розпачливо-рішучий тип (15%) в силу певних психологічних особливостей у своїй поведінці більше керуються почуттями, інтуїцією, нерідко амбіціями. Це переважно жінки 14 - 29 років, у більшості випадків одружені. Вирішальну роль у переростанні стану розпачу винних у стійку рішучість до вчинення тяжкого злочину відіграє віктимна поведінка потерпілих, які в одних випадках  тривалий час знущалися над майбутніми злочинцями, а в інших вели аморально-дезадаптивний спосіб життя. Відмічені обставини провокують численні конфлікти, бійки, які сприймаються потенційними злочинцями як особиста трагедія, крах, лиха доля, а тому занурюють їх у стан розпачу, що згодом переростає у стійку рішучість помститися кривдникові.

 Для деспотично-тиранічного типу злочинців (40%)  властиві такі емоційно-вольові риси як: грубість, сварливість, ревнивість, жорстокість, уїдливість, садизм, злопам’ятність тощо. Відрізняються домінуванням викривлених потреб у прагненні до насильства над найближчим оточенням, самоствердження і самопіднесення. Характерною особливістю таких осіб є задоволення відмічених раніше потреб за рахунок зневажання волею і правами потерпілих (зазвичай членів сім’ї), що досягається шляхом їх пригноблення і мордування. Тиранічні прояви до членів сім’ї можна розглядати як результат виміщення глибокого незадоволення винних самими собою, заниженим соціальним статусом на найближчих осіб, які завжди поруч.

Характерною особливістю деградовано-нестійкого типу злочинців (10%) є психічна й фізична деградація, алкоголізація, втрата суспільно корисних зв’язків, зниження життєвої активності, а також аморалізм, соціальна відчуженість, антисанітарія, спілкування здебільшого із собіподібними особами, ворожо-неприязне ставлення до інших людей. Ведення паразитичного способу життя супроводжувалося адміністративними правопорушеннями, що не становлять собою великої суспільної небезпеки.  Вони легко знаходять безглуздий привід для конфліктів, спрямованість поведінки в яких, як правило, визначається умовами конкретної життєвої ситуації. У зв’язку з цим їхні дії багато в чому носять непередбачуваний характер.

 Наведена вище типологія злочинців дає їх основні кримінологічні характеристики, дозволяє простежити генезис становлення окремих типів винних, розкриває спрямованість їх поведінки у сімейно-побутових конфліктах, а тому  має істотне науково-практичне значення, зокрема, для розробки системи попереджувальних заходів.

 У підрозділі  1.4. “Особистість потерпілого: характеристика та основні види віктимної поведінки” відмічається, що  кримінологічна характеристика потерпілих від сімейно-побутових тяжких насильницьких злочинів проти особи  досить неоднорідна. З одного боку, прослідковується яскраво віктимогенна, девіантно-конфліктна спрямованість особистості потерпілого, схожість зі соціально-психологічними характеристиками особистості злочинця.  У подібних випадках спостерігається інверсія ролей: потенційну жертву неможливо відрізнити від майбутнього злочинця, оскільки їх дозлочинна поведінка свідчить про обопільне суспільно-небезпечне загострення конфліктних відносин із взаємним застосуванням грубої фізичної сили. А тому вирішальна роль в остаточному визначенні потерпілого й заподіювача шкоди життю та здоров’ю належить конкретній життєвій ситуації. З іншого боку, певній частині потерпілих притаманні соціальна пасивність, інертність, потурання насильницьким проявам з боку злочинця, що стверджує їх безкарність і вседозволеність. Така ситуація дозволяє класифікувати основні види віктимної поведінки потерпілих, виходячи з характеру прояву й інтенсивності  впливу віктимної поведінки на прийняття злочинного рішення. Пропонуються наступні різновиди віктимної поведінки потерпілих: агресивно-викликаюча, аморально-провокуюча, нейтральна, надокучливо-дошкульна.

Агресивно-викликаюча поведінка потерпілих (30%) виявляється в тому, що вони при конфліктній взаємодії зі злочинцем поводяться зухвало, нагнітають емоційну напругу, висловлюють принижуючі образи й погрози фізичного розправою, а потім ініціюють бійку, не замислюючись над її наслідками. Така поведінка потерпілого, який, як правило, поступається на даний момент своїми фізичними можливостями (в силу стану алкогольного сп’яніння), виступає потужним поштовхом до  імпульсивного насильницького впливу з боку злочинця, в результаті чого потерпілому спричиняється тяжка шкода. Причому  прослідковується певна закономірність: чим зухваліша поведінка й  агресивніший напад потерпілого, тим для нього наступають тяжчі наслідки.

Аморально-провокуюча поведінка потерпілих (30%) знаходить свій вираз, з одного боку, в активній провокації (сексуальна розпуста, порушення подружньої вірності, створення різного роду інтимних інтриг), що  викликає сильне емоційнє збудження у засуджених, яке послаблює самоконтроль і штовхає до насильницьких дій з низьких спонукань. А з другого - у пасивній провокації (паразитичний спосіб життя, пияцтво, занедбаність, утрата людської подоби, перебування в безпорадному стані тощо). Такі особи зазвичай  не виконують сімейних функцій, стають обтяжливим тягарем для рідних і близьких осіб,  своєю аморальною поведінкою їх ганьблять, спричиняють духовні страждання і дискомфорт.

Нейтральна поведінка потерпілих (15%) полягає в тому, що вони, як правило, не ініціюють сімейно-побутових конфліктів, не вдаються до активного захисту під час конфліктної взаємодії, але, незважаючи  на свою нейтральність, нерідко стають обтяжливим тягарем для потенційних злочинців, які не бажають більше про них піклуватися.

Надокучливо-дошкульна поведінка (25,0%) знаходить свій прояв у багатоепізодних продовжуваних конфліктах, що періодично виливаються в гострі зіткнення із застосуванням грубої фізичної сили. Потерпілі, які в основному виступають ініціаторами таких конфліктів, поступово нагнітають емоційну напругу. Їх дії здебільшого спрямовані на психологічний злам злочинців і їх повне підкорення, а тому носять ірраціональний, виснажливий характер. У випадках, коли потерпілим це вдавалося, злочинці несподівано для оточуючих позбавляли їх життя або спричиняли тяжку шкоду здоров’ю.

Названі види поведінки потерпілих мають досить різний характер прояву та ступінь впливу на прийняття винним рішення щодо злочинного посягання. Загалом прослідковується три основні тенденції: в одних випадках (агресивно-викликаюча поведінка) такі дії виступають потужним поштовхом до вчинення тяжкого насильницького злочину проти особи; у других (нейтральні дії) – ніяким чином не впливають на волю злочинців; у третіх (аморально-провокуюча, надокучливо-дошкульна поведінки) – створюють сприятливу обстановку для виникнення й утвердження злочинного наміру, що реалізується випадково, за умов виняткової провокації з боку потерпілих.

Розділ 2. “Сімейно-побутові конфлікти в системі детермінації умисних вбивств і тяжких тілесних ушкоджень” містить три підрозділи, в яких розглядаються питання детермінації зазначених видів злочинів і роль сімейно-побутового конфлікту в цьому процесі.

 У підрозділі  2.1. “Детермінація тяжких насильницьких злочинів проти особи” відзначається, що систему детермінант тяжких сімейно-побутових насильницьких злочинів проти особи доцільно поділяти на три рівні  залежно від ступеня впливу на злочинну мотивацію окремих правопорушників. Так, на макрорівні (суспільства в цілому) – це соціально-економічні, морально-психологічні, культурно-виховні, організаційно-управлінські та сімейно-побутові фактори тяжких сімейно-побутових насильницьких злочинів. У своїй взаємодії вони породжують морально-психологічну дезорганізацію суспільства,  обумовлюють зростання суспільної деструктивності та конфліктності. Наведену систему факторів на рівні суспільства  слід розцінювати як загальносоціальний конфлікт, що виникає із суспільних протиріч. Витоки цього конфлікту лежать у загальносуспільній соціальній напрузі серед значної частини населення. Її передумовами  виступає стійка і тривалий час невирішувана ситуація невідповідності між потребами, інтересами, соціальними очікуваннями значної частини населення і можливостями їх фактичного задоволення.

На мікрорівні (окремих сімей і найближчого сімейно-побутового оточення), окрім зазначених, спостерігаються нові специфічні утворення, які ми загалом називаємо сімейно-побутовими протиріччями. До них належать: суперечності між жінками і чоловіками стосовно зазіхань на лідерство у сім’ї, протиріччя між уявними та фактичними соціальними і сімейними ролями, суперечності між подружжям, їх батьками, членами сімейно-побутового оточення з приводу полової моралі, матеріальних орієнтацій, виховання дітей тощо. Це також бідність, незадовільні житлові умови значної частини громадян, алкоголізація населення, безробіття, сімейне неблагополуччя, усталені традиції силового вирішення конфліктних ситуацій, недоліки у діяльності правоохоронних органів, пасивність громадськості,  близьких, родичів тощо. Наведений причинно-наслідковий комплекс тяжких сімейно-побутових насильницьких злочинів доцільно розглядати через призму сімейно-побутового конфлікту, що виникає  всередині малих соціальних груп.

На індивідуальному рівні систему детермінант доповнюють причини й умови злочинної поведінки. До причин належать: деформовані потреби та інтереси злочинців, їх антисуспільні настанови, спосіб життя, негативний вплив найближчого сімейно-побутового оточення та ін. Серед умов, що сприяють вчиненню протиправних дій засудженими виділяємо: побутове пияцтво винних, стан алкогольного сп’яніння в момент вчинення злочину, наявність психічних аномалій в межах осудності, віктимна поведінка потерпілих тощо. Безпосередні причини вчинення тяжких сімейно-побутових насильницьких злочинів ми пропонуємо розглядати як основу криміногенних міжособистісних конфліктів.

Підрозділ 2.2. “Конфліктні стосунки – передумова вчинення  насильницьких злочинів у сімейно-побутовій сфері”   присвячено проблемі криміногенного конфлікту, що розв’язується протиправним шляхом. Дисертант відмічає, що сімейно-побутовий конфлікт при тяжких насильницьких злочинах проти особи слід розуміти як гостре зіткнення між членами сім’ї й сімейно-побутовим оточенням, яке виникає на основі протиборства їх протилежних поглядів, інтересів, позицій, потреб, шо формуються й усвідомлюються у процесі міжособистісного спілкування, характеризуються прагненням спричинити максимальну шкоду суперечникові шляхом насильницького впливу і супроводжуються негативними емоціями його учасників. Цей вид конфліктів являє собою складні об’єктивно-суб’єктивні утворення. З одного боку, це зовнішні акти агресивної поведінки людей (гостре зіткнення), а з другого – певний динамічний деструктивний процес (протиборство), що є основою таких зіткнень. Дослідження феномена даного виду конфлікту проводиться через розгляд його структури, в якій виділяєються: об’єкт, предмет, суб’єктивні причини, функції, учасників, динаміка розвитку (часові та просторові межі, стадії, засоби і прийоми боротьби), наслідки конфліктних дій. Об’єкти сімейно-побутових конфліктів поділяються на три умовні групи: матеріальні, соціальні й духовні. Одним із найпоширеніших предметів гострих сутичок є зловживання одним із конфліктантів спиртними напоями: кваліфіковані вбивства – 34,1%, умисні вбивства – 34,2%, тяжкі тілесні ушкодження – 33,0% випадків. Крім зазначених, предмет конфліктів за матеріалами кримінальних справ поділяється наступним чином: розтринькування домашнього майна, безробіття, матеріальна скрута, несвоєчасне повернення або неповернення боргу, відмова видачі грошей на придбання спиртних напоїв чи на розваги, відповідно, 31,9%, 19,7%, 23,9%; підозра в зраді/ревнощі -  12,1%, 16,1%, 10,5%; житлові умови, хвороба, виховання дітей, спільне проживання з родичами, принижуючі образи, порушення громадського спокою – 12,1%, 21,7%, 28,9%. Суб’єктивними причинами зіткнення виступають: глибинний внутрішньоособистісний конфлікт, конфліктна установка особи, міжособистісна несумісність, тимчасовий психічний стан та ін. Найбільш значущими функціями сімейно-побутового  конфлікту є руйнівна і криміногенна, оскільки конфлікти, як правило, призводять до руйнації міжособистісних стосунків  і несуть небезпеку протиправного варіанту розв’язання. Особливістю динаміки цих зіткнень є довготривалий період ескалації конфліктної боротьби. Так, сімейно-побутові конфлікти, що тривали від 1 місяця до 1-го року становлять, відповідно, 43,8%, 24,0%, 44,5% випадків; від 1-го року до 3-х років – 28,4%, 25,3%, 18,3% випадків; від 3-х до 5-ти років – 7,2%, 20,5%, 12,4%; понад 5 років – 5,1%, 14,2%, 8,5%. У решті випадків динаміка конфлікту вимірювалася днями, годинами або хвилинами 15,5%, 16,0%, 16,3%.

Багатоаспектність специфічних рис сімейно-побутових конфліктів при умисних вбивствах і тяжких тілесних ушкодженнях дозволяє їх систематизувати і класифікувати за такими критеріями, як часовий вимір, учасники, ступінь суспільної небезпечності. За часом перебігу конфлікти поділяємо на продовжувані, періодичні й одноразові. За учасниками протиборства їх можна поділити на ті, що виникають між членами сім’ї, і ті, що виникають між членами найближчого сімейно-побутового оточення. Виходячи із ступеня суспільної небезпечності, дисертант  виділяє зіткнення, які супроводжуються психічним насильством, і ті, що супроводжуються фізичним насильством.

 У підрозділі  2.3. “Конкретна життєва ситуація та її роль при вчиненні тяжких злочинів  проти життя й здоров’я особи на грунті сімейно-побутових відносин” автор зауважує, що конкретна життєва ситуація,  яка передує протиправному посяганню проти особи за своїм змістом є криміногенною.  Проведене дослідження дає змогу розглянути специфіку криміногенної життєвої ситуації, що полягає у різному  походженні, сильній емоційній напруженісті та прискореному перебігу конфліктних подій.  Незважаючи на неповторність форм прояву криміногенних життєвих ситуацій, їх основний зміст багато в чому схожий, що дозволяє класифікувати ці ситуації за ініціатором їх створення. Звідси розрізняємо конкретні життєві ситуації ініційовані: злочинцем, потерпілим, змішані та ініційовані третіми особами.

У механізмі індивідуальної злочинної поведінки конкретна життєва ситуація відіграє роль приводу до розв’язання останнього епізоду продовжуваного конфлікту шляхом вчинення злочину. Як правило, самостійного детермінуючого значення конкретна життєва ситуація не має, оскільки ще задовго до вчинення злочину між винним і потерпілим існував продовжуваний конфлікт. У зв’язку з цим обставини конкретної життєвої ситуації слід розглядати як активізуючий чинник, свого роду “детонатор”, що агравував акумульований роками негативно-емоційний психологічний потенціал як злочинця, так і нерідко потерпілого.

Підводячи підсумок даного розділу, дисертант спробував дати відповідь на  питання, чому винні приймають саме злочинне рішення при розв’язанні сімейно-побутового конфлікту, причому такий вибір зупиняється на найтяжчому із можливих наслідків -  заподіянні смерті чи спричиненні тяжкого тілесного ушкодження.  Формалізоване інтерв’ювання засуджених у місцях відбування покарання показало, що більшість злочинців не змогли чітко пояснити, чому вони вчинили тяжкий злочин. Так, 77,0% із них відповіли: “Не знаю, так сталося… убивати (калічити) не хотів”.  На другому місці йде група злочинців, які повідомили, що свідомо й цілеспрямовано вчиняли саме тяжкий злочин проти життя та здоров’я потерпілого, оскільки 12,0% із них “набридло терпіти витівки потерпілого”. Решта засуджених (11,0%) намагалися виправдати вчинений злочин, посилаючись на “збіг обставин”, “злу долю” тощо. Викладений матеріал, а також інші результати нашого дослідження дозволяють  усіх засуджених  умовно поділити на дві групи. До першої увійдуть ті, які в перебігу конфліктної взаємодії діяли з прямим чи непрямим умислом на заподіяння саме смерті або спричинення тяжкого тілесного ушкодження потерпілому. Одні з них прямо визнають свою вину і не вбачають іншого варіанту розв’язання конфлікту, інші  намагаються всіляко виправдати й облагородити вчинений злочин. Проте  вчинення всіма представниками цієї групи саме тяжкого насильницького злочину можна розцінювати як закономірний фінал конфліктного протистояння. Фактично відбулася реалізація раніше сформованого злочинного наміру в ході чергового конфліктного епізоду. До цього про рішучість винних свідчили жорстокі побиття потерпілих, неодноразові погрози на їх адресу, демонстрація знарядь злочину. Разом з тим,  підготовча діяльність, спосіб, знаряддя посягання, локалізація спричинених поранень, намагання приховати сліди злочину, виправдати власну поведінку красномовно свідчать про направленість умислу винних саме на позбавлення життя чи спричинення тяжкої шкоди потерпілому.

Другу, більш чисельнішу, групу злочинців становлять особи, які вчиняють злочин керуючись тимчасовими негативними емоціями, що обумовлені перебігом конкретної життєвої ситуації. Тут має місце неконкретизований умисел винних, негайне бажання провчити потерпілого, яке відразу реалізується без замислення над наслідками таких дій. Генезис злочинного посягання розвивався за умов перенасиченості негативними емоціями конфліктного гатунку, вимушеністю міжособистісних контактів, що разом із прогресуючою алкогольною деградацією й емоційною нестійкістю понижували межу насильницького впливу на суперечника. В умовах конфліктної взаємодії злочинці, зазвичай, знаходяться у стані алкогольного сп’яніння. Віктимна поведінка потерпілого виступає потужним емоційним подразником, що нагнітає психологічну напругу внаслідок чого домінуюча потреба провчити ненависного суперечника миттєво актуалізується й відразу ж задовольняється згідно з усталеними стереотипами поведінки силового спрямування, у тому числі з метою випередити очікуваний опір з боку потерпілого.

Розділ 3. “Попередження тяжких насильницьких злочинів у сімейно-побутовій сфері” містить чотири підрозділи, присвячених розгляду теоретичних і практичних питань протидії даних видів злочинів.

У підрозділі  3.1 “Теоретичні основи попередження злочинів у специфічній сфері людських відносин” проводиться думка, що попередження тяжкої насильницької злочинності є магістральним напрямком боротьби із цим негативним явищем. Головним завданням попередження є утримання даного виду злочинності на певній межі, зниження її рівня і суспільної небезпеки завдяки своєчасному виявленню і розв’язанню криміногенних сімейно-побутових конфліктів. Стосовно системи попередження злочинності автор поділяє позицію тих учених (В.В. Голіна, В.Г. Лихолоб та ін.), які розглядають її на трьох взаємопов’язаних рівнях: загальносоціальному, спеціально-кримінологічному й індивідуальному.  У структурі спеціально-кримінологічного   попередження виділяються такі напрямки як кримінологічна профілактика, запобігання та припинення злочинів. Індивідуальне попередження злочинної поведінки проводиться за аналогічними напрямками із окремим виділенням віктимологічної профілактики. Ретельно аналізується об’єкт попереджувального впливу та суб’єктний склад його учасників.

У підрозділі 3.2. “Загальносоціальне попередження тяжких насильницьких злочинів проти особи” відзначається, що цей вид попередження становить різновекторну діяльність держави і громадськості, в перебігу якої реалізується антикриміногенний потенціал суспільства, усіх його інститутів. Завдання даного виду попередження є усунення соціальних протиріч як у суспільстві в цілому, так і в сімейно-побутовій сфері, зокрема. Пропонується здійснювати комплекс правових, соціально-економічних, сімейно-побутових, культурно-виховних, організаційно-управлінських, медичних та інших заходів,  спрямованих на поступову ліквідацію наслідків негативних кризових явищ і процесів, які детермінують дезорганізацію суспільства, людську деструктивність та агресивність, соціальну напругу й конфліктність, девальвацію людського життя.

У підрозділі 3.3. “Спеціально-кримінологічне попередження сімейно-побутових тяжких насильницьких злочинів” підкреслюється, що система спеціально-кримінологічного попередження тяжким насильницьких злочинів проти особи має будуватися з урахуванням  специфіки криміногенних сімейно-побутових конфліктів і типології злочинців. Особливісті динаміки таких конфліктів дають підстави здійснювати заходи кримінологічної профілактики, запобігання та припинення злочинів про які йдеться.

Профілактичні заходи спрямовані на завчасне виявлення криміногенного мікросередовища, яке ще не сформовано,  або ж обмеженням дії вже існуючого криміногенного об’єкта. Для цього пропонується вживати  морально-виховні заходи, консультативно-психологічні, заходи, пов’язані з наданням адресної соціальної допомоги, та організаційно-управлінські.

Запобіжна діяльність починається з моменту, коли конфліктні взаємини перейшли у стадію відкритої конфліктної взаємодії з активним використанням насильницьких прийомів протиборства. З метою запобігання продовжуваним і триваючим конфліктам, що супроводжуються криміногенною ескалацією, пропонується: фізична ізоляція учасників протиборства на певний період; надання психологічної (психотерапевтичної), медичної та іншої допомоги постраждалій стороні;  вирішення питання щодо форм реагування на факти сімейного насильства   відповідно до Закону України “Про попередження насильства в сім’ї”  від 15 листопада 2001; проведення із конфліктантами  бесіди (бесід) запобіжного спрямування з наступним контролем з боку суб’єктів попередження за розвитком міжособистісних взаємин конфліктуючих.

 Припинення сімейно-побутових тяжких насильницьких злочинів проти особи пов’язано з припиненням перебігу сімейно-побутового конфлікту на завершальній стадії шляхом усунення можливої взаємодії учасників конфлікту (ліквідація місць, де збираються антисуспільні елементи, їх постійні компанії, встановлення окремого режиму проживання подружжя, розірвання шлюбу), а також примусовим вилученням із конфлікту найбільш агресивного учасника (притягнення до кримінальної відповідальності, примусовий обмін житла,  виселення тощо).

У підрозділі 3.4. “Індивідуальне попередження сімейно-побутових вбивств і тяжких тілесних ушкоджень” відзначається, що індивідуальне попередження злочинної поведінки передбачає корекцію антигромадської діяльності окремих учасників конфлікту з тим, щоб не допустити протиправного розв’язання конфлікту з їх боку. Заходи індивідуального попередження відповідають етапам формування особистості злочинця і поділяються на індивідуальну профілактику запобігання та припинення злочинних проявів конфліктного спрямування.

Окремо розглядається віктимологічна профілактика  при цьому підкреслюється, що вона повинна бути невід’ємним елементом попереджувальної діяльності на індивідуальному рівні. Цей вид профілактики має два вектори дії: з одного боку  робота з імовірним злочинцем, а з другого – з потенційним потерпілим. Комплекс заходів віктимологічної профілактики автором конкретизується у відповідності із проведеною раніше класифікацією віктимної поведінки потерпілих.