Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації

Краткое содержание

У вступі розкривається сутність і стан наукової розробки проблеми кримінально-правової кваліфікації, її значущість, обгрунтовується необхідність проведення подальших досліджень. Дається загальна характерис­тика дисертації, зокрема, визначена мета і задачі дослідження, сформульовані положення та висновки, які зумовлюють наукову новизну дисертації, показується практичне значення одержаних результатів.

Розділ перший дисертації “Вчення про кримінально-правову кваліфікацію в юридичній науці” складається з шести підрозділів. В підрозділі 1.1. “Генезис проблеми кримінально-правової кваліфікації в правозастосовній практиці та теорії” відзначається, що проблема кваліфікації виникла із зародженням кримінального права як системи норм – наявність кількох норм про відповідальність за окремі види злочинів передбачала вибір тієї, яка підлягала застосуванню у конкретному випадку, а, отже, кваліфікацію скоєного. Однак гостроти ця проблема набула значно пізніше. Теоретичне ж усвідомлення наявності такої проблеми відбувалося в міру становлення і розвитку теорії кримінального права, воно не завершилося і досі. У дисертації аналізуються теоретичні і практичні підходи до проблеми кваліфікації на різних історичних етапах розвитку права. Зроблений висновок, що в періоди тоталітаризму і сваволі у правозастосуванні постановка і розробка проблем кримінально-правової кваліфікації суперечила курсу (проголошеному чи фактичному) на відмову від законності. І, навпаки, утвердження законності, курс на створення правової держави, пов’язані з теоретичною розробкою проблем застосування закону взагалі і кваліфікації злочинів зокрема, впровадженням відповідних положень у правозастосовну практику. У цьому ж підрозділі зроблений огляд літератури з питань кримінально-правової кваліфікації.

Підрозділ 1.2. “Теоретичне та емпіричне обгрунтування необхідності розвитку вчення про кримінально-правову кваліфікацію” присвячений характеристиці мети розвитку загальної теорії кримінально-правової кваліфікації. При цьому виділяються такі види вказаної мети: праксіологічна (практично-прикладна); теоретична, дидактична, нормотворна.

У підрозділі 1.3. “Підстави для визнання загальної теорії кримінально-правової кваліфікації самостійним, фундаментальним, перспективним напрямком наукових досліджень” обгрунтовується необхідність подальшого розвитку теорії кримінально-правової кваліфікації з урахуванням історичних передумов, наукових інтересів, дидактичних  та правозастосовних потреб, інтересів правотворчості.

Підрозділ 1.4. “Предмет, структура і функції вчення про кримінально-правову кваліфікацію” містить насамперед висновок про те, що це вчення може визнаватися самостійною теорією, перспективним напрямком наукових досліджень, якщо буде обгрунтована наявність самостійного предмета її дослідження. Відзначається, що проблеми, які є предметом загальної теорії кримінально-правової кваліфікації, пов’язані з предметами споріднених теорій, входять у загальну проблематику наук про боротьбу зі злочинністю.

При характеристиці структури теорії кримінально-правової кваліфікації відзначається, що аналізовану теорію утворюють положення, які мають як суто наукове значення, так і орієнтовані на практику законотворення та правозастосування. До першої групи належать питання, які визначають призначення цієї теорії та її соціальну цінність, необхідність подальшого розвитку, співвідношення з іншими теоріями, які існують у сфері боротьби зі злочинністю. Друга група – це ті, які мають розвиток у вигляді практичних рекомендацій.

Теорія кримінально-правової кваліфікації, будучи в своїй основі матеріально-правовою, разом із тим включає цілий ряд положень суміжних наук – кримінального процесу, криміналістики, кримінології. Вона базується на досягненнях філософії, загальної теорії права, загальної теорії боротьби зі злочинністю. Аналіз предмета цієї теорії показує, що вона є синтетичною, об’єднує те, що належить до предмета інших, самостійних теорій.

Серед структурних елементів теорії кримінально-правової кваліфікації є положення, які належать лише їй і не запозичені з галузевих теорій. Насамперед, це ті, сукупність яких обгрунтовує концепцію такої теорії. Отже, у структурі теорії кримінально-правової кваліфікації можна виділити кілька блоків. Перший складають положення, які становлять методологічну основу теорії кваліфікації – запозичені з філософії, загальної теорії права і сприйняті або у незмінному вигляді, або творчо розвинені; другий, який створений задля потреб лише аналізованої теорії у межах її самої; третій – “міждисциплінарний”, складений із положень однопорядкових теорій.

У теорії кримінально-правової кваліфікації можна виділити окремі  групи положень за рівнем узагальнення:

1. Концептуальні основи теорії кримінально-правової кваліфікації.

2. Типологія кримінально-правової кваліфікації.

3. Теорія кваліфікації окремих видів діянь, передбачених кримінальним законом.

У дисертації названі положення, які належать до кожної з вказаних груп.

Види функцій теорії кримінально-правової кваліфікації виводяться з загального наукознавства, їх же зміст розкривається з урахуванням предмета аналізованої теорії. У дисертації аналізуються різноманітні функції, серед яких фактофіксуюча, пояснююча, систематизуюча, евристична, прогнос­тична, праксіологічна (практично-прикладна), дидактична.

Підрозділ 1.5 “Понятійний апарат загальної теорії кримінально-правової кваліфікації” містить аналіз термінів та термінологічних зворотів, які використовуються вказаною теорією. У ньому виділяється горизонтальна і вертикальна структура. Горизонтальна структура понятійного апарата теорії кримінально-правової кваліфікації розглядається в двох аспектах. Перший стосується розподілу понять за їх походженням, другий – особливостей предмета, який відображається цим апаратом. Вертикальна структура понятійного апарата теорії кримінально-правової кваліфікації виділяється з урахуванням ступеня узагальнення відповідних термінів, термінологічних зворотів. Серед них можуть бути виділені ті, які відображають  загальні, родові та одиничні поняття.

Наявність окремого понятійного апарата розглядається як свідчення самостійності теорії кримінально-правової кваліфікації.

Підрозділ 1.6 “Місце теорії кримінально-правової кваліфікації в системі науки” містить обгрунтування того, що вона становить собою частину теорії юридичної кваліфікації, яка в свою чергу є частиною теорії застосування закону. Специфіка ж цієї теорії визначається її кримінально-правовим характером. Серед теорій матеріального кримінального права теорія кримінально-правової кваліфікації найбільш тісно пов’язана з теорією застосування кримінального закону. Тісні зв’язки теорія кримінально-правової кваліфікації має також з наукою кримінального процесу, іншими юридичними дисциплінами.

Закінчується перший розділ дисертації короткими висновками, які підсумовують викладене в окремих підрозділах.

Розділ другий “Поняття кримінально-правової кваліфікації” складається з семи підрозділів, в яких послідовно висвітлюються різні аспекти аналізованого поняття. Підрозділ 2.1. “Загальні засади з’ясування поняття кримінально-правової кваліфікації” присвячений методології визначення відповідного поняття. Відзначається, що поняття кримінально-правової кваліфікації, як і будь-яке інше, характеризується такими найважливішими рисами, як його зміст і об’єм. Об’єм цього поняття розкривається через його поділ, який здійснюється за різноманітними підставами. Відзначається, що найпростішим, і, відповідно, найточнішим і логічно бездоганним є дихотомічний поділ поняття кримінально-правової кваліфікації на два суперечливих – кваліфікація злочинів і кваліфікацій не-злочинів. Продовжуючи його, здійснюється поділ кваліфікації злочинів на види з урахуванням критеріїв класифікації злочинів які містяться в кримінальному законі та виділяються теорією кримінального права: за стадією вчинення посягання (кваліфікація закінченого злочину, кваліфікація замаху на злочин, кваліфікація готування до злочину); в залежності від того, вчинено злочин однією особою, чи в співучасті (кваліфікація злочину, вчиненого однією особою, кваліфікація злочину, вчиненого у співучасті); виходячи з кількості злочинів, які піддані кваліфікації (кваліфікація одиничного злочину, кваліфікація множинності злочинів). На аналогічних засадах здійснюється і поділ видів кваліфікації не-злочинів. З урахуванням підстав, відповідно до яких вчинення діянь, формально заборонених кримінальним законом, не визнається злочинами, виділені такі види кваліфікації як кваліфікація суспільно небезпечних діянь неосудних, кваліфікація суспільно небезпечних діянь осіб, які не досягли віку, з якого настає  кримінальна відповідальність, кваліфікація діянь, вчинених при обставинах, що усувають злочинність.

Залежно від співставлення моменту вчинення діяння і часу проведення кваліфікації може бути виділена перспективна кваліфікація (оцінка діяння, яке ще не вчинене) та  ретроактивна кваліфікація (оцінка вже вчиненого діяння).

У дисертації наводиться виділення окремих видів кримінально-правової кваліфікації, проведене з урахуванням положень, які базуються на процесуальних нормах.

Багатоаспектність, різноманітність підходів до визначення кваліфікації злочинів у літературі (і повна відсутність визначення поняття кримінально-правової кваліфікації) свідчить про складність відповідних питань. Загальні ж засади, з яких, на думку дисертанта слід виходити при визначенні поняття кримінально-правової кваліфікації такі:

1. “Кримінально-правова кваліфікація”- це родове поняття, яке включає в себе ряд видових. Із співвідношення цих понять як родового і видових випливає, що:

–      видові поняття – поняття кваліфікації окремих видів діянь входять в об’єм родового і становлять при цьому лише його частину. При цьому, поняття кримінально-правової кваліфікації має ширший об’єм, включає в себе певну кількість об’єктів (видових понять), але є вужчим за змістом – характеризується меншою кількістю істотних ознак, ніж поняття окремих видів кваліфікації;

–      поняття “кримінально-правова кваліфікація” та видові поняття знаходяться у відношеннях підлеглості (субординації). Останні повністю включаються (входять) у поняття кримінально-правової кваліфікації, і вичерпують його, тобто не існує кримінально-правової кваліфікації взагалі, такої, яка б не полягала у якомусь її конкретному виді;

–      окремі видові поняття (види кримінально-правової кваліфікації) виключають одне одне. Наприклад, кваліфікація певного діяння як злочину унеможливлює кваліфікацію цього самого діяння як вчиненого при ознаках, що усувають злочинність;

–      поняття “кваліфікація злочину” та всі інші види кримінально-правової кваліфікації знаходяться у відношеннях суперечності (контрадикторності). Тобто, будь-які види кваліфікації, крім кваліфікації злочину, означають, що скоєне кваліфіковане як не-злочин;

–      родове поняття кримінально-правової кваліфікації формується за рахунок ознак, які є водночас і ознаками окремих видових понять. Кожне із видових понять характеризується такими ознаками, які виражають специфіку цього виду кримінально-правової кваліфікації. Вони утворюються за рахунок уточнення, конкретизації, звуження тих із них, які є ознаками родового поняття кримінально-правової кваліфікації. При цьому істотним є те, що кожне з цих видових понять не характеризується якимись додатковими ознаками. Адже в такому випадку (при наділенні видового поняття додатковими ознаками) розширюється його зміст і звужується об’єм, тобто, ми маємо справу вже з іншим видовим поняттям кримінально-правової кваліфікації;

–      правові феномени, які виступають підставами кримінально-правової кваліфікації, є, водночас, і підставами окремих видів кваліфікації;

–      загальні принципи кримінально-правової кваліфікації повністю поширюються і на окремі види такої кваліфікації.

2. Кримінально-правова кваліфікація як з’ясування питань матеріального кримінального права – це розумова, мислительна діяльність, яка відбувається в свідомості особи, що застосовує закон або просто оцінює певне діяння з точки зору кримінального права. У такому сенсі не має значення поділ кваліфікації на офіційну та неофіційну. Водночас кримінально-правова кваліфікація як процесуальна діяльність здійснюється в певних процесуальних формах, об’єктивується назовні, фіксується в процесуальних документах.

3. Кримінально-правова кваліфікація – це процес, який протікає в часі, складається з певних стадій та етапів. На початкових стадіях кваліфікації неможливо визначити, який саме вид кримінально-правової кваліфікації має місце. Така кваліфікація закінчується – має своїм результатом – загальний висновок про злочинність чи незлочинність діяння, а результатами окремих видів кваліфікації є встановлення конкретного типу поведінки, передбаченої кримінальним законом.

Наступний підрозділ 2.1 “Місце кримінально-правової кваліфікації у правозастосуванні” присвячений встановленню співвідношення аналізованого поняття і ряду суміжних правових понять. Вказується, що кримінально-правова кваліфікація починається з вибору норми, але не обмежується ним, а застосування закону не можна звести до кваліфікації скоєного. Вона (кваліфікація) включає в себе вибір кримінально-правової норми, обгрунтування відповідного рішення, його процесуальне закріплення.

Дисертант обгрунтовує позицію, відповідно до якої тлумачення закону перебуває поза межами процесу кваліфікації, вона здійснюється за нормою, що вже піддана тлумаченню, уяснена, принаймні, самим правозастосовувачем.

Після цього, в підрозділі 2.3. “Стадії, етапи кримінально-правової кваліфікації та її результат” розглядається відповідна діяльність у динаміці та статиці. Аналізуючи погляди, висловлені в літературі, дисертант приходить до таких висновків:

1) процес кримінально-правової кваліфікації не можна ототожнювати з процесом застосування кримінального закону, а стадії кваліфікації, відповідно, зі стадіями кримінального процесу;

2) між окремими стадіями та етапами кримінально-правової кваліфікації існує діалектичний взаємозв’язок. Їх відокремлення можливе лише у ході теоретичного аналізу. При кваліфікації ж на практиці окремі стадії та етапи "переплітаються" між собою, може змінюватися їх послідовність, до певних стадій у ході кваліфікації доводиться повертатися неодноразово;

3) всі стадії кримінально-правової кваліфікації є рівноцінними, не можна серед них виділяти головних і другорядних, первинних і вторинних тощо;

4) кваліфікація повинна пройти всі стадії. Відсутність хоча б однієї із них свідчить, що процес кваліфікації не відбувався взагалі чи є незавершеним;

5) етапи кваліфікації мають виділятися в межах окремих її стадій. Тобто, стадії кваліфікації включають у себе етапи, які є віхами, рубежами, що відділяють одну стадію від іншої;

6) кримінально-правова кваліфікація – це діяльність, у ході якої вирішуються не лише питання матеріального кримінального права, але і процесу. Тому вона включає в себе як аналіз фактичних обставин справи, вибір правової норми, так і обгрунтування кваліфікації (того, що має застосовуватися саме ця, а не якась інша правова норма) та її юридичне закріплення у процесуальних документах.

На цій основі визначається співвідношення стадій та етапів кримінально-правової кваліфікації, обгрунтовується, що вона включає в себе такі три стадії:

1. Вибору кримінально-правової норми (норм), яка передбачає вчинене діяння, яка включає в себе етапи, на яких здійснюється впорядкування зібраних фактичних даних, висунення версій кваліфікації, розмежування діянь, виявлення правової норми, що підлягає застосуванню.

2. Встановлення відповідності між ознаками діяння і нормою, етапами якої є доведення наявності ознак складу злочину, визначення стадії вчинення злочину, оцінки посягання, якщо воно вчинене кількома особами, оцінки діяння, якщо воно передбачене кількома нормами, оцінки суспільної небезпеки діяння, визначення наявності обставин, що усувають злочинність діяння.

3. Юридичного закріплення результатів кваліфікації, що складається з етапів формулювання результатів кваліфікації та її мотивування.

У дисертації детально аналізується кожний із вказаних етапів кримінально-правової кваліфікації, формулюються вимоги, до кожного із них. Зокрема, виведені загальні вимоги до формули кваліфікації діяння.

Завершується підрозділ характеристикою статики кримінально-правової кваліфікації – визначені результати, до яких можна дійти внаслідок відповідної оцінки.

В підрозділі 2.5. “Структура кримінально-правової кваліфікації” аналізуються елементи, які утворюють її структуру – об’єкт, суб’єкт та зміст.

Об’єктом кваліфікації є те, на що спрямована діяльність, яка підлягає оцінці з точки зору кримінального закону. Таким об’єктом визнається діяння, що підлягає кримінально-правовій оцінці. Критерієм же того, що воно виступає об’єктом кваліфікації є реальне заподіяння значної шкоди правоохоронюваним інтересам чи створення загрози заподіяння такої шкоди.

Суб’єкт кримінально-правової кваліфікації – це той, хто здійснює кримінально-правову оцінку діяння. Вказується, що при з’ясуванні поняття суб’єкта кримінально-правової кваліфікації потрібно виходити з її розуміння і як розумової, логічної, оціночної діяльності, і як діяльності процесуальної, офіційної. Такий підхід лежить в основі поширеного в літературі поділу кваліфікації на неофіційну та офіційну.

З’ясовуючи поняття суб’єкта офіційної кваліфікації, дисертант відзначає, що ним виступають не окремі особи – працівники правоохоронних органів, судді, а самі такі органи. Обгрунтовується, що кваліфікувати діяння як злочинне може не лише суд, але й інші уповноважені законом органи, які здійснюють попередню кримінально-правову оцінку скоєного.

У дисертації розглядається статус суб’єктів так званої неофіційної кваліфікації. Відзначається невдалість назви таких суб’єктів, оскільки кримінально-правову кваліфікацію, яка включає в себе  процесуальне закріплення висновку про кваліфікацію діяння, вони робити не мають права. Тому пропонується іменувати їх не суб’єктами неофіційної кримінально-правової кваліфікації, а суб’єктами кримінально-правової оцінки. Розглядається правове значення кримінально-правової оцінки скоєного окремими видами таких суб’єктів – підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, захисником, потерпілим, цивільним позивачем.

Звертається увага на те, що чинне законодавство передбачає цілий ряд випадків, коли обов’язок здійснити кримінально-правову оцінку поведінки інших осіб чи своїх власних діянь покладається на окремих громадян, оскільки від цього залежать їх права та обов’язки. Це, зокрема, пов’язане з реалізацією права на необхідну оборону та затримання злочинця, відповідальністю за недонесення про злочин та причетність до злочину, стосується справ приватного звинувачення.

Зміст кримінально-правової кваліфікації – це те, що складає її сутність, заради чого вона здійснюється. Стверджується, що її змістом є оцінка скоєного з точки зору кримінального закону як злочину чи незлочинної поведінки. Для цього здійснюється вибір кримінально-правової норми (норм), яка передбачає дане діяння, доказування того, що застосуванню у конкретному випадку підлягає саме ця норма (норми), юридичне оформлення та закріплення висновку про оцінку скоєного. Таким чином, за своїм змістом кримінально-правова кваліфікація полягає у правозастосовній діяльності, у встановленні відповідності між абстрактною нормою кримінального закону і конкретним випадком.

У підрозділі 2.5 “Функції кримінально-правової кваліфікації” аналізується головне призначення і мета кримінально-правової кваліфікації як офіційної правозастосовної діяльності. У такому розумінні функції кримінально-правової кваліфікації не співпадають з функціями відповідної теорії.

Насамперед проводиться класифікація функцій кримінально-правової кваліфікації за різноманітними підставами. Вони поділяються на види з урахуванням ступеня їх важливості (на основні та другорядні), походження (на первісну та похідні), сфери дії (на внутрішні і зовнішні), змісту (соціально-політичні, гносеологічні, психологічні, логічні, юридичні – правофіксуюча, правоконкретизуюча, правовстановлююча, кримінологічна). Аналізуються кожна із таких функцій, показаний їх взаємозв’язок, практичне значення. На цій основі підтверджується висновок, що кваліфікація є центральною частиною процесу застосування кримінально-правової норми.

У підрозділі 2.6. “Значення правильної кримінально-правової кваліфікації”  спочатку визначається поняття такої кваліфікації. Правильна кримінально-правова кваліфікація має місце тоді, коли доведена відповідність встановлених фактичних обставин справи з саме тією кримінально-правовою нормою (статтею, частиною, пунктом кримінального закону), яка їх передбачає і навпаки, не констатується необхідність застосування норми, яка не передбачає дані фактичні обставини.

Далі показане різноманітне значення правильної кримінально-правової кваліфікації для вирішення питань матеріального кримінального права, кримінального процесу, кримінології та криміналістики.

Завершується другий розділ дисертації підрозділом 2.7. “Дефініція кримінально-правової кваліфікації та її видів”. Відзначається, що різнобічна характеристика кримінально-правової кваліфікації дає загальне уявлення про відповідну діяльність та її результати, структуру тощо. Разом із тим, вона не може замінити визначення поняття кваліфікації як логічно оформлену загальну думку про це явище.

Поняття кримінально-правової кваліфікації можна вивести, ввівши до загальних визначень юридичної кваліфікації ознаки, специфічні саме для цього виду діяльності. Є дві риси кримінально-правової кваліфікації, які й відрізняють її від усіх інших видів правової кваліфікації. Перша стосується правових норм та статей закону, на підставі яких проводиться оцінка, друга – кола фактичних обставин, які оцінюються (таких, які підлягають кваліфікації). Такий вид кваліфікації називається кримінально-правовою як тому, що оцінка здійснюється на підставі кримінального закону, так і тому, що оцінці підлягає злочинна (принаймні, за зовнішніми ознаками) поведінка.

Пропонується таке визначення: кримінально-правова кваліфікація – це оцінка діяння, яке заподіяло чи могло заподіяти істотну шкоду та характеризується рисами кримінальної протиправності, що полягає у визначенні того, якою статтею (частиною, пунктом статті) кримінального закону передбачене це діяння. Вона включає в себе пошук відповідної статті, обгрунтування необхідності її застосування, процесуальне закріплення висновку про те, що діяння передбачене вказаною статтею та, відповідно, що воно є (не є) злочином чи іншим діянням, передбаченим кримінальним законом. У спрощеному вигляді дефініцію кримінально-правової кваліфікації, придатну до включення в закон, можна сформулювати так: це визначення статті (частини, пункту статті) кримінального закону, яка передбачає скоєне діяння.

Згодом розглядаються вимоги, яким повинні відповідати дефініції відповідних видових понять.

У кінці розділу наводяться короткі висновки, які випливають з його змісту.

Розділ третій “Підстави кримінально-правової кваліфікації” складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 3.1. “Поняття та види підстав і передумов кримінально-правової кваліфікації” зазначається, що підстави кваліфікації слід відрізняти від її передумов. Передумовами кваліфікації є, по-перше, збір і дослідження доказів у справі та встановлення фактичних обставин справи; по-друге – це аналіз наявних кримінально-правових норм, які можуть застосовуватися до конкретного випадку, встановлення їх змісту, тлумачення, визначення меж чинності. Можна сказати, що підстави кваліфікації – це певні факти, вже встановлені і зафіксовані, незмінювані обставини, а передумови кваліфікації – шлях до них. При кваліфікації особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виходять з вже встановлених фактів, з норми, зміст якої уяснений.

Нступним розглядається питання про види підстав кримінально-правової кваліфікації – фактичні і нормативну, обгрунтовується, чому такою підставою не можна вважати юридичну конструкцію складу злочину, окреслюється значення виділення основних і додаткових підстав кваліфікації. Характеризуються окремі види додаткових підстав кримінально-правової кваліфікації – нормативні (інші кримінально-правові норми, нормативні акти інших галузей права, норми моралі, звичаї, правові принципи, загальні уявлення про право) та ненормативні (прецедент, акти офіційного тлумачення правових норм).

Підрозділ 3.2 “Встановлення фактичних обставин кримінальної справи як передумова кваліфікації” присвячений характеристиці значення встановлення фактичних обставин справи, виділення із них тих, які становлять фактичну підставу кваліфікації. З’ясовується місце таких обставин у предметі доказування в кримінальній справі. Під відповідним кутом зору аналізується вказівка на предмет доказування в чинному КПК України та проекті КПК, формулюються пропозиції по вдосконаленню його описання в процесуальному законі. Підкреслюється значення встановлення фактичного складу діяння – виявлення того, яким саме фактам закон надає юридичне значення.

Підрозділ 3.3. “Встановлення правових норм як нормативна підстава кваліфікації” містить положення, які стосуються насамперед значення кримінального закону для кримінально-правової кваліфікації. З’ясовується, що кваліфікація полягає у встановленні норми права (чи кількох норм), яка передбачає скоєне і яка виступає підставою кваліфікації. Однак при юридичному закріпленні результатів кваліфікації посилання здійснюється на статтю кримінального закону, в якій виражена ця норма. Це передбачає з’ясування того, які кримінально-правові норми використовуються при кваліфікації та на які статті кримінального закону слід посилатися при цьому. Дисертант виходячи з класифікації кримінально-правових норм, які поділяються на забороняючі, роз’яснюючі та стимулюючі (заохочувальні), вказує, що підставою кримінально-правової кваліфікації виступають забороняючі та стимулюючі норми. Причому забороняючі норми є обов’язковою підставою, оскільки без їх використання не обходиться жодний випадок кримінально-правової кваліфікації, а стимулюючі – факультативною. Після цього  визначається, на які статті (їх структурні підрозділи) Загальної та Особливої частини кримінального закону здійснюється посилання при кваліфікації.

Підкреслюється, що головну роль при кримінально-правовій кваліфікації відіграє диспозиція статті Особливої частини КК. Разом із тим інколи доводиться в ході кваліфікації звертатися і до санкції статті Особливої частини, що є нетиповою ситуацією правозастосувального процесу. Аналізуються, принаймні, чотири випадки, коли санкція враховується при кваліфікації:

1) у санкції вказані ознаки злочину;

2) вид покарання дозволяє визначити зміст ознак, названих у диспозиції статті;

3) порівняння розмірів та видів покарання дає можливість визначити чи потрібна кваліфікація скоєного за сукупністю;

4) санкція використовується при розмежуванні злочинів.

Розглядаються також питання, які пов’язані з субсидіарним застосуванням при кваліфікації нормативних актів інших галузей права, значення для кваліфікації міжнародно-правових договорів, підставами кримінально-правової кваліфікації діянь, вчинених поза межами України, зокрема, в інших державах СНД. Аналізується значення для кваліфікації преюдиції та наводяться аргументи на користь її збереження в новому кримінальному законодавстві України. Розглядається роль практики у кримінально-правовій кваліфікації, обгрунтовується значення прецеденту для одностайного й правильного застосування кримінального закону.

Під кутом зору забезпечення правильної кримінально-правової кваліфікації розглядаються питання якості кримінального закону. Частота і повторюваність помилок в кваліфікації злочинів, яких припускають в практиці, нерідко пов’язані саме з недоліками формулювання кримінально-правових норм. Опитування практичних працівників показує, що неясність, суперечливість законодавства всі без винятку опитані судді і слідчі ставлять на одне із перших місць серед причин та умов помилок, які мають місце при правозастосуванні. При всій суб’єктивності подібних оцінок – завжди простіше пояснити помилки в правозастосуванні недосконалістю законодавства, ніж власними упущеннями – вони мають об’єктивні підстави. У зв’язку з цим аналізуються окремі напрямки вдосконалення форми кримінального закону, спрямовані на забезпечення точності кримінально-правової кваліфікації, її однозначності. Серед них виділені такі: перенесення ряду положень, які зараз регламентуються статтями Особливої частини в Загальну частину, визначення співвідношення загальних і спеціальних норм (шляхом введення до КК відповідної таблиці), роз’яснення змісту кримінально-правових термінів та термінологічних зворотів у самому кримінальному законі, визначення кола нормативних актів, до яких відсилають бланкетні диспозиції статей Особливої частини КК, формулювання норм з адміністративною преюдицією, нумерація структурних частин кримінального закону.

Обгрунтовується доцільність і можливість проведення правової експертизи для встановлення правових підстав кримінально-правової кваліфікації та вирішення інших питань, які виникають в ході кваліфікації діяння.

У підрозділі 3.4. “Склад злочину і його роль в процесі кримінально-правової кваліфікації” розглядається значення цієї юридичної конструкції для кваліфікації діяння. Склад злочину виступає проміжною ланкою при співставленні діяння і правової норми, яка допомагає встановити відповідність фактичних і юридичних ознак діяння, відіграє роль своєрідної програми кваліфікації, впорядковуючи відповідну діяльність. Обгрунтовується, що аналіз елементів та ознак складу злочину повинен здійснюватися в певній послідовності, зокрема, акцентується увага на тому, що спочатку мають встановлюватися ознаки суб’єкта посягання, а вже потім його суб’єктивної сторони.

Розглядаються елементи та ознаки складу злочину, які використовуються при кваліфікації, аналізуються види складів злочину під кутом зору значення їх встановлення в процесі кваліфікації (за ступенем суспільної небезпеки, за кількістю ознак, вказаних у законі), з’ясовується значення встановлення виду складу злочину за співвідношенням складів злочину та статей Особливої частини та роль ознак складів злочинів для їх розмежування.

Завершується розділ короткими висновками.

Завершальний четвертий розділ дисертації “Принципи кримінально-правової кваліфікації” складається з одинадцяти підрозділів, в яких послідовно з’ясовується поняття принципів кримінально-правової кваліфікації та розкривається зміст кожного із них. Підрозділ 4.1. “Поняття принципів кримінально-правової кваліфікації” розпочинається із з’ясування значення вказаних принципів для вирішення різноманітних питань. Відзначається, що принципи кримінально-правової кваліфікації виконують свої власні функції, серед яких програмуюча, установча, регулююча, уніфікуюча, стабілізуюча, розкривається зміст кожної із них.

Піцзніше з’ясовується місце принципів кримінально-правової кваліфікації серед інших кримінально-правових принципів. Простежується виділення трьох груп таких принципів, які:

1) існують в зв’язку з створенням кримінально-правових норм;

2) пов’язані з існуючим (позитивним) кримінальним правом;

3)  поширюються на діяльність по застосуванню кримінально-правових норм.

Аналіз горизонтальних та вертикальних зв’язків названих принципів дозволив прийти до висновку, що принципи кримінально-правової кваліфікації належать до тих, які опосередковують правозастосування.

Обгрунтовується позиція, згідно з якою серед кожної групи кримінально-правових принципів може бути виділений головний, навколо якого фокусуються і від якого походять всі інші принципи. Він є тим началом, яке дозволяє знімати суперечності між окремими принципами. Вказується, що основними серед окремих груп кримінально-правових принципів є:

–      кримінального права (кримінально-правової регламентації суспільних відносин) – принцип справедливості;

–      кримінальної правотворчості – принцип забезпечення відповідності новостворюваних чи змінюваних правових норм інтересам суспільства;

–      кримінального законодавства – принцип системності;

–      застосування кримінально-правових норм, у тому числі й кримінально-правової кваліфікації – принцип законності.

На основі філософських категорій змісту і форми, можливості і дійсності, абстрактного і конкретного розкривається співвідношення принципів кримінально-правової кваліфікації з іншими видами кримінально-правових принципів.

У роботі аналізується специфіка принципів кримінально-правової квалі­фікації, яка полягає у їх змісті, сфері застосування (поширення), джерелах походження, наслідках недотримання. При дослідженні генезису таких принципів звертається увага на такі способи їх формування, як історичний, міжнародно-правовий, конституційний, емпіричний, доктринальний.

Характеризуються ознаки принципів кримінально-правової кваліфікації.

Викладені в дисертації положення про співвідношення принципів кримінально-правової кваліфікації з іншими кримінально-правовими принципами, про джерела формування аналізованих принципів, про їх ознаки дозволяє обгрунтувати те, які ідеї, положення визнаються такими принципами. Принципами кримінально-правової кваліфікації пропонується вважати: законність, офіційність, об’єктивність, точність, індивідуальність, повноту, вирішення спірних питань на користь особи, дії якої кваліфікуються, недопустимість подвійного вмінення, стабільність.

З урахуванням викладених вище положень пропонується таке визначення: принципи кримінально-правової кваліфікації – це система науково обгрунтованих, стабільних, таких, що застосовуються свідомо, найбільш загальних правил, на підставі яких здійснюється вибір кримінально-правової норми, яка передбачає скоєне діяння, доводиться необхідність застосування саме цієї норми і процесуально закріплюється висновок, що діяння охоплюється саме обраною нормою.

У підрозділі 4.2 “Законність кримінально-правової кваліфікації” розкривається зміст цього принципу, аналізуються його окремі прояви. Відзначається зв’язок законності і правильності кваліфікації, вказується, що правильна кваліфікація є законною, а законна – правильною.

У роботі пропонується таке формулювання поняття законності кримінально-правової кваліфікації: законність кримінально-правової кваліфікації – це такий стан правозастосовної діяльності, коли вибір кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, встановлення відповідності між фактичними ознаками діяння і ознаками, передбаченими правовою нормою і процесуальне закріплення прийнятого рішення здійснюється відповідно до вимог нормативно-правових актів, актів офіційного тлумачення закону, обов’язкових роз’яснень і вказівок з питань застосування закону, а також науково обгрунтованих принципів кваліфікації.

Аналізуються умови (вимоги) законності кримінально-правової кваліфікації. До них належить єдність законності, яка має два аспекти – територіальний та особовий; загальність законності, в якій також виділяються два аспекти – суб’єктний та часовий; законність підстав кримінально-правової кваліфікації. Звертається увага на гарантії законності кримінально-правової кваліфікації, серед яких виділяються загальносоціальні та юридичні.

У роботі детально розглядається кожний із видів таких гарантій, відзначаються недоліки їх регламентації в чинному законодавстві та пропонуються шляхи їх усунення.

Підрозділ 4.3. “Офіційність кримінально-правової кваліфікації” містить характеристику різноманітних проявів цього принципу кваліфікації, серед яких:

–      заздалегідь встановлений і вичерпний перелік органів, які здійснюють кримінально-правову кваліфікацію, визначення компетенції кожного з цих органів;

–      закріплення обов’язковості проведення і результатів кримінально-правової кваліфікації;

–      встановлення процесуальної форми, в якій повинна проводитися кримінально-правова кваліфікація.

У підрозділі 4.4. “Об’єктивність кримінально-правової кваліфікації” розглядається значення суб’єктивних факторів, які впливають на кваліфікацію, пропонуються засоби мінімізації їх впливу. Серед них – використання в ході кваліфікації об’єктивно встановлених підстав, забезпечення незалежності працівників, які здійснюють кваліфікацію скоєного.

Підрозділ 4.5 “Точність кримінально-правової кваліфікації” присвячений характеристиці того, як саме точність кримінального закону виливається в точність кваліфікації. Вона виражається в двох аспектах – перший стосується конкретності кримінально-правової оцінки діяння, другий – обов’язковості досягнення такої точності. При висвітленні першого із них звертається  увага на те, як при кваліфікації має здійснюватися вказівка на кримінальний закон, який передбачає діяння, що кваліфікується, посилання на статті Загальної частини, посилання на статті Особливої частини. При цьому відзначаються недоліки слідчо-прокурорської та судової практики та намічаються шляхи їх усунення.

Підрозділ 4.6. “Індивідуальність кримінально-правової кваліфікації” містить характеристику окремих проявів цього принципу. Зокрема, звертається увага на те, що індивідуальність кваліфікації стосується оцінки кожного злочину окремо, самостійно; кримінально-правова оцінка діяння кожної особи стосується лише її самої, тобто кваліфікація носить персональний характер; кваліфікація здійснюється кожною посадовою особою одноосібно, навіть, якщо вона виступає від імені чи в складі колегіального органу.

У підрозділі 4.7. “Повнота кримінально-правової кваліфікації” розглядаються такі прояви цього принципу як забезпечення кримінально-правової оцінки всіх діянь, вчинених особою, використання усіх чинних кримінально-правових норм та правил кримінально-правової кваліфікації, досягнення кваліфікацією такого ступеня досконалості, коли вона вже не може бути уточнена, змінена.

Підрозділ 4.8. “Вирішення спірних питань на користь особи, дії якої кваліфікуються” містить обгрунтування положення, відповідно до якого при неясності, суперечливості закону застосовуються ті його норми, які найбільш сприятливі для особи, дії якої піддаються кримінально-правовій оцінці.

В підрозділі 4.9. “Недопустимість подвійного вмінення” показано, як відомий загальноправовий принцип non bis in idem втілюється при кримінально-правовій кваліфікації. Відзначається, що стосовно кваліфікації цей принцип означає:

1) посягання не може кваліфікуватися за нормою Особливої частини кримінального закону, якщо інша норма з числа вмінених цій же особі повністю охоплює скоєне;

2) діяння, яке отримало правову оцінку як адміністративний проступок, не може одночасно виступати як ознака злочину.

Підрозділ 4.10 “Стабільність кримінально-правової кваліфікації” присвячений поняттю і значенню відповідного принципу кваліфікації. Відзначається, що цей принцип базується на презумпції правильності кваліфікації, він є гарантією прав учасників процесу, сприяє підвищенню авторитету осіб, які уповноважені на її здійснення. У зв’язку з цим аналізуються підстави для зміни вже проведеної і зафіксованої в процесуальних документах кваліфікації:

–      встановлення нових фактичних обставин справи, які мають кримінально-правове значення, або ж, навпаки, ті обставини, які раніше бралися до уваги при кваліфікації, визнані недоведеними;

–      зміна кримінального закону в сторону пом’якшення відповідальності;

–      виявлення помилки, допущеної при попередній кваліфікації;

–      встановлення зловживання посадових осіб, допущених при кваліфікації діяння;

–      зміна обов’язкових правил кваліфікації.

Характеризуються межі зміни кримінально-правової кваліфікації, які зумовлені процесуальним принципом недопустимості повороту до гіршого.

У зв’язку з характеристикою стабільності кримінально-правової кваліфікації, інших її принципів в дисертації аналізуються пропозиції про запровадження у вітчизняне законодавство “угоди про визнання вини”. Обгрунтовується неприйнятність такого інституту, оскільки його застосування пов’язане з ігноруванням цілого ряду принципових кримінально-правових і процесуальних положень.

Останній підрозділ четвертого розділу 4.11 “Про закріплення принципів кримінально-правової кваліфікації в кримінальному законі” містить обгрунтування доцільності і можливості введення до КК спеціальної глави, присвяченої питанням кваліфікації.

Завершується розділ короткими висновками.