Сахнюк С. В. Теоретичні та практичні аспекти пом\'якшення покарання за кримінальним законодавством України

Краткое содержание

У вступі до роботи обгрунтовується вибір та актуальність теми дослідження, стан її наукової розробки, зв’язок з науковими темами та планами, визначаються його мета і задачі, вказана наукова новизна одержаних результатів, визначаються положення, що виносяться на захист, розкривається практичне значення отриманих результатів, наведені дані щодо їх апробації.

Перший розділ “Пом’якшення покарання: становлення законодавства України, проблеми та шляхи їх вирішення” складається з трьох підрозділів.

Перший підрозділ “Розвиток кримінального законодавства України стосовно пом’якшення покарання в 1918-2000 рр.” присвячений розгляду історії законодавства України щодо пом’якшення покарання.

Аналіз історії розвитку кримінального законодавства дає можливість зробити висновок, що питанням пом’якшення покарання приділялась увага вже в перші роки становлення радянської влади в Україні: від надання органам, що здійснювали судові функції, фактично необмежених повноважень в цій сфері до створення формалізованих юридичних норм, які вводили діяльність судів по пом’якшенню покарання в чітко окреслені рамки, надаючи їм в той же час широкі дискреційні повноваження з їх застосування. З 1918 р. кримінальним законодавством України було вироблено різні за своєю юридичною природою норми, які надавали судам можливість пом’якшувати покарання як на стадіях його призначення та відбування, так і після відстрочки відбування покарання. Найбільш інтенсивного розвитку ці норми отримали в останній період – з 1960 року, що, на думку автора, не є випадковим оскільки саме в цей період активізувався і розвиток теорії кримінального права.

             В другому підрозділі “Цілі кримінального покарання” досліджується питання про те, які цілі досягаються при застосуванні кримінального покарання, що розглядається автором як юридичний інститут, функціональне призначення якого в цьому випадку полягає в охороні соціальних цінностей від злочинних посягань.

Цілями кримінального покарання ч.1 ст.22 КК України визначає виправлення і перевиховання засуджених, спеціальну та загальну превенцію. Разом з тим аналіз наукової літератури з цього питання дає можливість виділити такі основні проблеми, що стосуються цілей кримінального покарання:

- чи здатна кара, яка є властивістю покарання та засобом досягнення його цілей, бути одночасно і його метою;

- в якому співвідношенні знаходяться цілі по виправленню і перевихованню засуджених та спеціальна превенція.

Автор дотримується точки зору, що кара не може бути визнана метою кримінального покарання. Застосування покарань за вчинення необережних злочинів та тривалих строків позбавлення волі, що, на думку деяких вчених, обгрунтовується метою кари, здійснюється заради забезпечення досягнення цілей загальної та, перш за все, спеціальної превенції. Невизнання кари метою покарання не зменшує його примусового впливу, не заперечує того, що воно є заходом примусу держави, оскільки перетворення покарання в особливий захід державного примусу визначає лише його зміст, до якого не належать цілі покарання. Відповідність тяжкості покарання, що призначається винному, суспільній небезпеці вчиненого ним злочину не обгрунтовує кару як ціль покарання, а лише підкреслює вихідний та єдиний принцип побудови кримінально-правових санкцій та один з основних принципів призначення покарання винним у вчиненні злочинів. Що ж стосується визначення “мети кари” як встановлення справедливості шляхом (за допомогою) спричинення засудженому страждань та позбавлень за вчинений ним злочин, то в цьому випадку бажаним результатом застосування покарання, тобто його метою, вбачається встановлення справедливості, тоді як кара, яка в значенні властивості покарання полягає у обмеженні чи позбавленні певних прав та свобод засудженого, виступає лише засобом досягнення цієї соціальної мети покарання.

В теорії кримінального покарання була висловлена думка про те, що виправлення і перевиховання засуджених є лише засобами досягнення мети спеціальної превенції, оскільки вони не досягаються у практичній діяльності виправно-трудових установ (В.М.Харченко) та не мають об’єктивних (поведінкових) показників ступеня їх досягнення (С.В.Полубінська). Приєднуючись до позиції тих авторів, які вважають виправлення засуджених самостійною метою покарання, слід зазначити, що декларативний характер має лише перевиховання засуджених. Причинами ж незадовільних результатів і по виправленню засуджених є не декларативний характер такої мети покарання, а саме те, що на протязі тривалого часу в Україні при виконанні покарань не зверталась достатня увага на задачі по виправленню засуджених, а виправно-трудові установи взагалі перетворилися на заклади по залякуванню засуджених та інших осіб. Об’єктивним (поведінковим) показником ступеня досягнення мети по виправленню засуджених, як і спеціальної превенції, є законослухняна поведінка засуджених після відбування покарання. Інша справа, що неможливо достовірно визначити, що є результатом законослухняної поведінки засудженого після звільнення – досягнення мети виправлення чи спеціальної превенції. Тому підвищення рівня рецидивної злочинності є показником неефективності у досягненні як мети виправлення засуджених, так і спеціальної превенції. Проте це в більшій мірі свідчить про недосягнення мети виправлення засуджених, ніж спеціальної превенції, оскільки нейтралізація криміногенних установок засуджених з більшим ступенем гарантує їх законослухняну поведінку після відбуття покарання, ніж залякування, яке є єдиним засобом досягнення мети спеціальної превенції після відбуття засудженими покарання. Заперечення виправлення засуджених, як бажаного результату застосування покарання, тобто його мети, таким чином, зменшує обов’язковість здійснення виховної роботи з засудженими, тому що в цьому випадку вона стає лише одним із засобів реалізації мети спеціальної превенції.

Отже цілями кримінального покарання, на думку автора, є виправлення засудженого, спеціальна та загальна превенція.

У третьому підрозділі “Тенденції кримінально-правової політики України в сфері застосування кримінального покарання” досліджується, з точки зору забезпечення здійснення специфічно притаманних покаранню функцій, ефективність тенденцій кримінально-правової політики України до посилення тяжкості покарань чи їх пом’якшення.

На думку дисертанта, притаманні кримінальному покаранню функції визначаються завданнями кримінального законодавства по охороні соціальних цінностей від злочинних посягань. Такими функціями є функція погрози покарання, що полягає у соціально корисній мотивації поведінки певної категорії осіб шляхом впливу на їх свідомість передбачених законом кримінальних покарань, та виховна функція, яка передбачає зміни у свідомості засуджених, завдяки яким вони утримуються від вчинення нових злочинів.

Робиться висновок, що тенденція до посилення тяжкості кримінальних покарань, що спостерігається в Україні на сучасному етапі, не здатна забезпечити ефективність здійснення цих функцій. Навпаки, посилення тяжкості покарання здатне негативно відбитися на здійсненні виховної функції покарання, оскільки виховний вплив, що супроводжує процес виконання покарання, поєднаний з тривалим заподіянням страждань, зменшує в очах засуджених значущість досягнутих виховною роботою результатів.

Вивчаючи ефективність кримінально-правової політики до пом’якшення покарання в здійсненні виховної функції та функції погрози покарання, автор дійшов висновку, що пом’якшення покарання має здійснюватись за певних умов – забезпечувати індивідуалізацію покарання на правозастосовчому рівні. Наявність цих умов обгрунтовується тим, що при пом’якшенні покарання особі на правозастосовчому рівні не відбувається послаблення соціально корисного мотивуючого впливу погрози покарання на інших осіб, оскільки при цьому не викликається необхідність пом’якшення передбаченого кримінальним законом покарання, та забезпечується дотримання основної вимоги здійснення виховної функції – індивідуалізації покарання, що полягає, перш за все, у виборі необхідного та достатнього покарання для внесення соціально корисних змін у свідомість засудженого.

Закінчується перший розділ дисертації короткими висновками, які підсумовують викладене в окремих підрозділах.

Другий розділ “Кримінально-правова теорія та практика пом’якшення покарання на сучасному етапі” складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі – “Поняття та засоби пом’якшення покарання” – визначається зміст та рівні пом’якшення покарання, пропонується його визначення та класифікація засобів здійснення за кримінальним законодавством України, розглядається матеріальне кримінальне законодавство ФРН, Іспанії, Російської Федерації, КНР та Японії, в частині, що стосується пом’якшення покарання. Автором вноситься пропозиція про доповнення Кримінального кодексу України рядом норм, які передбачають пом’якшення покарання.

Враховуючи, що кара є властивістю покарання і характеризує його тяжкість, автор вважає, що і пом’якшення покарання має полягати саме в об’ємі кари, тобто в зменшенні тяжкості покарання, що визначається кримінально-правовою санкцією або вироком суду.

Дисертант пропонує виділяти два рівні пом’якшення покарання:

1) законотворчий, що полягає у діяльності законодавчого органу державної влади, спрямованої на встановлення кримінально-правових санкцій, з метою адекватного відображення суспільної небезпеки злочинного діяння;

2) правозастосовчий, що полягає у призначенні судом покарань із застосуванням передбачених кримінальним законом норм, на підставі яких здійснюється пом’якшення покарання.

Разом з тим аналіз законодавчої практики свідчить про рідкі випадки пом’якшення покарання на законотворчому рівні, що, виходячи із необхідної стабільності законодавства, є виправданим. Так, в період з 1993 по 2000 рр. пом’якшення покарання на законотворчому рівні здійснювалось лише по відношенню до 28 складів злочинів, з яких щодо 24 пом’якшення покарання здійснювалось з причин невідповідності Конституції України такого виду покарання як смертна кара, тобто мало не кримінально-правовий, а конституційний характер.

Аналіз чинного Кримінального кодексу України дає можливість дисертанту виділити ряд норм, які регламентують питання пом’якшення покарання на правозастосовчому рівні в Україні: ч.3 ст.29, ч.1 ст.34, ч.2 ст.46, ч.5 ст.46-2, ст.ст.44, 52, 53 та ч.3 ст.54 КК України.

Автор пропонує класифікувати всі кримінально-правові засоби пом’якшення покарання, за їх безпосередньою спрямованістю на три групи:

1) засоби пом’якшення покарання, які безпосередньо спрямовані на реалізацію принципу гуманізму (ч.3 ст.29, ч.2 ст.46 та ч.3 ст.54 КК України);

2) засоби пом’якшення покарання, які безпосередньо спрямовані на реалізацію його цілей (ст.44, ч.5 ст.46-2, ст.52 та ст.53 КК України);

3) засоби пом’якшення покарання, які безпосередньо спрямовані на застосування покарання щодо спеціальної категорії засуджених (ч.1 ст.34 КК України).

Така класифікація дає підстави зробити висновок про те, що лише пом’якшення покарання при застосуванні норм кримінального закону України, які належать до другої групи (ст.44, ч.5 ст.46-2, ст.52 та ст.53 КК України) зумовлює посилення індивідуалізації покарання, що визначає ефективність, доцільність, гуманізм і, як результат, в повній мірі справедливість цього напрямку кримінально-правової політики.

Тому пом’якшення покарання слід визначити як один з напрямків кримінально-правової політики України, який полягає у діяльності судових органів, що спрямована на індивідуалізацію покарання шляхом зменшення його тяжкості, визначеної кримінально-правовою санкцією або вироком суду, на підставі норм, передбачених кримінальним законом.

Використовуючи досвід ФРН, Іспанії, Російської Федерації, КНР та Японії по законодавчій регламентації питань пом’якшення покарання підмовникам і пособникам злочину та при вчиненні незакінченого злочину, а також для кримінально-правового заохочення винних до відшкодування заподіяної злочином шкоди, дисертантом обгрунтовується положення про необхідність доповнення Кримінального кодексу України рядом спеціальних норм, які б передбачали можливість пом’якшення покарання винним в таких випадках.

У другому підрозділі “Реалізація цілей кримінального покарання при його пом’якшенні” розглядається механізм реалізації цілей покарання по виправленню засуджених, спеціальної та загальної превенції при його пом’якшенні.

Дисертантом робиться висновок, що при пом’якшенні покарання групою засобів, що безпосередньо спрямовані на реалізацію принципу гуманізму, мета по виправленню засудженого може не досягатися, оскільки підстави пом’якшення покарання в цьому випадку не характеризують суспільної небезпеки особи винного чи засудженого та вчиненого ним злочину. Мета спеціальної превенції при застосуванні цих норм реалізується лише за рахунок впливу на засуджених погрози застосування покарання, передбаченого законом.

При пом’якшенні покарання групами засобів, що безпосередньо спрямовані на реалізацію цілей покарання та застосування покарання щодо спеціальних категорій засуджених, виправлення засуджених та спеціальна превенція досягаються в повному обсязі, оскільки підстави застосування таких норм зобов’язують суд враховувати суспільну небезпеку особи винного і вчиненого ним злочину (ч.1 ст.34, ст.44 КК України) та суспільну небезпеку особи засудженого (ч.5 ст.46-2, ст.ст.52, 53 КК України).

Загальна превенція досягається при пом’якшенні покарання на правозастосовчому рівні в усіх випадках. Це пояснюється тим, що при застосуванні ч.3 ст.29, ч.2 ст.46, ч.1 ст.34, ч.5 ст.46-2, ст.ст.44, 52, 53 та ч.3 ст.54 КК України мотиваційний вплив передбаченого кримінальним законом покарання за вчинення злочину на інших громадян не зменшується, оскільки при цьому не виникає необхідності пом’якшити покарання, передбачене санкцією статті кримінального закону, де така погроза знаходить своє втілення. До того ж покарання реально застосовується до засуджених, що забезпечує його невідворотність.

У третьому підрозділі “Підстави пом’якшення покарання за кримінальним законодавством України” досліджується застосування норм Кримінального кодексу України, що належать до групи засобів пом’якшення покарання, які безпосередньо спрямовані на реалізацію цілей покарання (ст.ст.44, 52, 53 та ч.5 ст.46-2 КК України).

Аналіз судової практики по застосуванню ст.44 КК України свідчить про те, що із 143 кримінальних справ, згідно з якими судами Київської та Запорізької областей за вчинення різних видів злочинів у 1996 – 2000 рр. були засуджені 157 осіб із застосуванням зазначеної норми, лише в одному випадку були розмежовані дані як такі, що відносяться до виняткових обставин справи та особи винного. А, враховуючи масштаби застосування ст.44 КК України (в 1997 р. – 10,9 %, в 1998 р. – 9,1 %, в 1999 р. – 8,2 % до кількості осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк), можна уявити собі і масштабність недоліків, які допускаються при застосуванні цієї норми.