Дрозд В.Г. Організаційні і тактичні аспекти розслідування умисних тяжких тілесних ушкоджень

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, головні завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ 1 „Криміналістичний аналіз заподіяння умисних тяжких тілесних ушкоджень” складається із трьох підрозділів і присвячений дослідженню кримінально-правової та криміналістичної характеристики злочинів, структури і змісту криміналістичної характеристики тілесних ушкоджень.

У підрозділі 1.1. „Кримінально-правова та криміналістична характеристика заподіяння тілесних ушкоджень” на основі комплексного опрацювання наукових джерел, законодавства та практики розслідування злочинів визначено підхід до побудови криміналістичної характеристики тілесних ушкоджень та її структурних елементів.

В історичному аспекті проаналізовано розвиток галузевих характеристик злочину. Констатується, що найбільше дослідженими, усталеними і перевіреними часом є кримінально-правова, кримінологічна і криміналістична характеристики злочину. Заперечується можливість побудови кримінально-процесуальної та адміністративно-правової характеристик злочину.

Зазначається, що включення відомостей про ті чи інші ознаки злочину до відповідної характеристики не перетворює їх на кримінально-правові, кримінологічні або криміналістичні. Лише у певній сукупності, оптимальний варіант якої визначає кожна наука, ці відомості утворюють відповідну характеристику злочину і відіграють важливу пізнавальну роль

Аналіз кримінальних справ про заподіяння тяжких тілесних ушкоджень засвідчує, що за порою року найбільша їх кількість вчиняється влітку – 35,9%, взимку – 24,8%, а – навесні і восени приблизно однаково – 19,8% та 19,5%. Найбільше небезпечним для таких злочинів часом доби є нічний (з 0 до 06 год.) – 52,7%; з 6 до 12 год. – 24,1%; вечірній (з 18 до 24 год.) – 17,1%.

Узагальнюючи результати вивчення кримінальних справ, до структури криміналістичної характеристики тяжких тілесних ушкоджень слід включати відомості, які характеризують: особу потерпілого; спосіб заподіяння тілесних ушкоджень; обстановку вчинення злочину – слідову картину у широкому її розумінні; мету і мотив заподіяння тілесних ушкоджень; особу злочинця.

У підрозділі 1.2. „Спосіб заподіяння тілесних ушкоджень та його відображення в слідовій картині” на основі вивчення кримінальних справ та узагальнення наукової літератури всі способи нанесення тяжких тілесних ушкоджень можна поділити на групи за: за формою діяння, за методом діяння, за методом впливу, за характером виду травматичного впливу. За даними проведеного дослідження заподіяння тілесних ушкоджень здійснювалося: руками – 32,4%; ногами – 23,0%; вогнепальною зброєю – 7,0%; вибухом – 1,9%; холодною зброєю – 14,0%; предметами побуту (ножі, сокири, швайки, вивертки, молотки тощо) – 8,9%; кислотами і лугами – 1,5%; предметами, що потрапили під руку – 7%; тваринами – 1,5%; транспортними засобами – 2,8%.

Сліди, які утворюються в процесі заподіяння тяжких тілесних ушкоджень пропонується об’єднати в декілька груп: а) сліди підготовки; б) сліди заподіяння; в) сліди впливу на організм людини. Наводиться характеристика ознак кожної такої групи з зазначенням типових місць їх утворення.

Найбільш поширеними місцями заподіяння тяжких тілесних ушкоджень є: вулиці – 15,1%, сквери – 5,4%, лісопарки – 14,4%, зони відпочинку – 4,1%, місця масового скупчення молоді (бари – 8,9%, дискотеки – 4,1%, нічні клуби – 3,4%), а також квартири, під’їзди, сходинки – 9,7%, будинки – 10,3%, гуртожитки – 4,8%. Практики підтверджують, що місця вчинення тяжких тілесних ушкоджень обираються злочинцями в основному з урахуванням тієї обставини, де така особа частіше перебуває, де її можна застати зненацька.

Наголошується, що слідова картина заподіяння тілесних ушкоджень не може вважатися повною, якщо не вказати на можливі джерела ідеальних відображень (сліди пам’яті людини). За даними проведеного дослідження, кожен п’ятий злочин був вчинений у присутності свідків.

У підрозділі 1.3. „Характеристика особи потерпілого і злочинця” систематизовано відомості, що характеризують особу потерпілого і злочинця. Піддавши аналізу погляди науковців щодо характеристики особи, здобувач приєднується до думки О.Н. Колесніченка, що в комплекс ознак особи, як елементу криміналістичної характеристики включаються всі ознаки, які можуть сприяти визначенню ефективних шляхів і методів встановлення, розшуку і викриття злочинця: демографічні, а також ознаки, що відображають деякі моральні, психологічні особливості (наприклад, риси характеру) і інші.

Вивчення кримінальних справ дозволило отримати узагальнені дані про осіб, що вчиняли тяжкі тілесні ушкодження: 12,0% – жінки, 88,0% – чоловіки, у віці після 30 років (30,9%). 80,1% злочинів вчинено однією особою і 19,9% групою, з них, 5,0% у складі двох осіб. Перебували у стані алкогольного 58,4% або наркотичного (18,0%) сп’яніння.

Значний інтерес уявляє зв’язок злочинця з потерпілим. Майже кожен п’ятий злочин вчинила особа, яка перебувала з потерпілим: в родинних відносинах (4,5% – брат або сестра; 3,4% – батько або мати; 6,7% – інші родичі); в дружніх стосунках (сусіди – 13,5%; друзі по роботі, навчанню – 16,9%; познайомилися напередодні злочину – 19,7%). Значна кількість злочинів вчиняється особами, які не знайомі потерпілому – 35,4%, а тому слід на першому етапі розкриття злочину вжити можливі заходи для встановлення додаткових джерел інформації про особу злочинця.

Характеризуючи особу злочинця, неможливо обійти увагою мотив заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Вивчення кримінальних справ показало, що переважна більшість таких злочинів вчиняється із хуліганських спонукань – 31,5%; із ревнощів – 18,5%; із помсти – 17,8%; із користі – 13,0%; із конкуренції і ворожнечі – 6,2% та 5,5%; 7,5% – з інших обставин. Своєчасне встановлення мотиву сприяє висуванню обґрунтованої версії щодо особи злочинця.

Розділ 2 „Типові слідчі ситуації та напрями їх розв’язання на початковому етапі розслідування умисних тяжких тілесних ушкоджень” складається з трьох підрозділів, у яких висвітлюються процесуальні та криміналістичні особливості початкового етапу розслідування, аналізуються чинники, що впливають на формування слідчих ситуацій, пропонуються комплекси слідчих дій та оперативно-розшукових заходів по їх вирішенню.

У підрозділі 2.1. „Особливості перевірки інформації про заподіяння умисних тяжких тілесних ушкоджень” підкреслюється, що приводами до початку кримінально-процесуальної діяльності були: заяви потерпілого – 56,9%; заяви рідних і близьких – 13,7%; заяви свідків – 5,9%; повідомлення медичних закладів – 23,5%. Перевірка їх здійснювалася: відібранням пояснень від особи, якій заподіяні тілесні ушкодження (92,2%), свідків [рідних, близьких, співробітників (колег), сусідів, знайомих] – 94,1%, запідозреної особи – 43,1%; витребуванням документів – 39,2%; оглядом місця події – 86,3%; зняттям інформації з каналів зв’язку – 5,9%; проведенням попередніх досліджень (медичних – 82,4% та криміналістичних – 5,9%).

З аналізу наукових джерел та слідчої практики зроблено висновок, що відомості, які отримані в процесі перевірки заяв та повідомлень про злочини є основою для прийняття процесуальних рішень у першій стадії кримінального судочинства, отримані із джерел і в порядку, передбаченому законом, а тому їх слід розглядати доказами у справі.

За результатами опитування обґрунтовується пропозиція про закріплення у КПК України права на проведення до порушення кримінальної справи слідчих дій, якщо це потрібно для своєчасного встановлення даних, без яких неможливо прийняття правильного рішення за заявами або повідомленнями про заподіяння тілесних ушкоджень. До таких дій відносять: усі види огляду – 66,7% опитаних, освідування – 35,3%, допит – 15,7%, пред’явлення для впізнання – 37,3%, експертизи – 67,4%.

У підрозділі 2.2. „Характеристика чинників, що визначають типові і проблемні ситуації” аналізуються думки науковців щодо змісту слідчої ситуації. Підкреслюється, що розслідуванню злочинів притаманний ситуаційний характер і здійснюється воно просуванням від однієї ситуації до наступної шляхом її вирішення.

Здобувач приєднується до думки науковців, які розглядають слідчу ситуацію як сукупність даних про обставини злочину та обставини, які характеризують умови його розслідування на конкретному етапі і які обумовлюють вибір засобів та методів встановлення істини у справі.

Досліджуючи компоненти слідчої ситуації, звертається увага на ті, що характеризують як психологічний стан слідчого, так і осіб, яких залучено до участі у розслідуванні. Відмічаються непоодинокі випадки, коли між слідчим і заінтересованими особами виникає психологічна неузгодженість або конфлікт, що є характерним у справах про заподіяння тілесних ушкоджень родичами, близькими знайомими, неповнолітніми, рецидивістами, особами, які входять до організованих злочинних угруповань.

По мірі провадження розслідування змінюється вплив об’єктивних і суб’єктивних чинників на слідчу ситуацію, вона набуває нового характеру і у досліджуваних справах виглядала так: а) особа, яка заподіяла тілесні ушкодження, встановлена, затримана і щодо неї збираються докази для доведення винуватості (86,3%); б) особа, яка вчинила злочин, не встановлена (5,9%); в) психічне або інше важке захворювання підозрюваного (обвинуваченого) перешкоджало закінченню провадження по справі (19,6%); г) розслідуванню чинилася активна протидія (7,8%): з боку злочинця – 52,9%, його близьких – 33,3%, знайомих – 15,7%.

У підрозділі 2.3. „Початковий етап розслідування у справах про тілесні ушкодження” на основі аналізу матеріалів кримінальних справ виділено групу ситуацій інформаційної недостатності, характерних для початкового етапу розслідування: а) відомості про заподіяння тілесних ушкоджень в наявності, але особа, що їх вчинила невідома, і інформацією про неї слідчий не володіє (35,3%); б) відомості про подію злочину в наявності, але не встановлена особистість потерпілого (7,8%); в) є відомості про заподіяння тілесних ушкоджень, але не встановлені очевидці злочину (29,4%); г) матеріальні сліди злочину, які виступають джерелами інформації на місці події не виявлені (27,5%). Відповідно до кожної з ситуацій пропонується комплекс слідчих дій та оперативно-розшукових заходів для їх вирішення.

Застосування оперативно-розшукових заходів для встановлення особи, що заподіяла тілесні ушкодження може здійснюватися за такими напрямами: а) за ознаками зовнішності злочинця; б) за слідами і предметами, залишеними на місці події; в) за слідами на тілі й одязі злочинця; г) за способом вчинення злочину; е) за іншими даними, що мають значення для встановлення злочинця.

У підрозділі зазначається, що робота по розв’язанню слідчих ситуацій має здійснюватися на планових засадах. Акцентується увага на особливості планування при розслідування тяжких тілесних ушкоджень вчинених групою осіб, що обумовлюється необхідністю встановлення ролі кожного учасника у вчиненні злочинних дій. Підкреслюється роль взаємодії слідчого з оперативними та експертно-криміналістичними підрозділами.

Розділ 3. Особливості організації та тактика проведення окремих слідчих дій у справах про умисні тілесні ушкодження містить у собі три підрозділи, в яких аналізуються дискусійні питання з організації і тактики окремих слідчих дій під час розслідування тілесних ушкоджень, а також можливості використання знань різних галузей науки для з’ясування обставин заподіяння тілесних ушкоджень і викриття винного.

У підрозділі 3.1. „Підготовка і проведення слідчих дій для отримання інформації від речей” розглянуто особливості одержання інформації з матеріальних джерел в процесі огляду, обшуку, виїмки, освідування.

Сліди тяжких тілесних ушкоджень відображаються в матеріальній обстановці, на тілі та одязі потерпілого. У підрозділі уточнюються завдання огляду, виходячи із специфіки злочину та висловлюється заперечення щодо віднесення до них висування версій. Звертається увага на визначення меж огляду, яке має починатися на підготовчому етапі і корегуватися по мірі його провадження. Результативність огляду залежить від складу слідчо-оперативної групи. За даними дослідження група у повному складі виїжджала у 96,1% випадків. Вносяться пропозиції по залученню потерпілого (якщо це можливо) до участі в огляді, використання техніко-криміналістичних засобів та залучення осіб, що володіють спеціальними знаннями.

Аналізуються підстави для проведення обшуку та виїмки, визначаються об’єкти, характерні для даної категорії справ. Ними були: квартира – 66,7%; офіс – 3,9%; гараж – 25,5%; дача – 21,6%; автомобіль – 7,8%. Особистий обшук проводився у 31,4% випадків. Метою проведення обшуку було виявлення і вилучення зброї або інших предметів, які використовувалися для нанесення тілесних ушкоджень 16,9%.

Характерною слідчою дією при розслідуванні таких злочинів є освідування (78,4% випадків), яке може бути двох видів: слідче – може проводити слідчий, орган дізнання, прокурор; медичне – може проводити судово-медичний експерт, а за його відсутності лікар, що має відповідні спеціальні знання. За результатами проведеного дослідження освідування судовим медиком проводилося по 49,0% справ, а лікарем по 7,8% кримінальних справ. Вирішення питання про запрошення до участі понятих доцільно погоджувати з особою, виходячи з етичних міркувань, але остаточне вирішення залежить від слідчого (ч.2 ст.127 КПК України). Доводиться, що визначення стану людини виходить за межі освідування, оскільки потребує проведення відповідних досліджень.

У підрозділі 3.2. „Підготовка і проведення слідчих дій для отримання інформації від людей” здійснено аналіз слідчих дій для одержання інформації з ідеальних відображень. Аналізу піддано визначення допиту. Внесено пропозицію щодо його уточнення і відображення у визначенні його визначальних ознак: правова природа, пізнавальний характер, процесуальний порядок і мета провадження.

Ефективність даної групи слідчих дій певною мірою залежить від встановлення психологічного контакту з особами, що беруть у них участь. Тілесні ушкодження завдають не лише фізичний вплив на особу, вони супроводжуються значним психологічним насиллям або впливом на потерпілих і свідків, що необхідно враховувати під час підготовки до проведення слідчих дій за їх участю. Проведене дослідження показало, що близько третини потерпілих зазнали на собі тиск з боку: самого злочинця – 52,9%; його близьких – 33,3%; знайомих – 15,7%; злочинця, рідних і знайомих – 23,0%. Способи впливу на потерпілого можуть бути різноманітними, але нами встановлені наступні: фізичне насилля – 2,8%; психологічний тиск – 75,2%; умовляння – 18,5%; підкуп – 3,5%. При встановленні подібних фактів слідчому потрібно з’ясовувати наслідки такого впливу і правильно оцінити позицію і поведінку потерпілого в процесі розслідування.

Важливим джерелом інформації про обставини злочину є особа, яка зазнала нападу. За даними нашого дослідження її допит проводився у такі строки: в день надходження повідомлення – 3,9%; в день порушення кримінальної справи – 5,9%; через три дні після події – 58,8%; через п’ять днів після події – 31,4% справ. Причиною відкладення допиту був тяжкий стан потерпілого – 78,4% справ. В процесі допиту встановлювалися обставини злочину, особа, що його вчинила і відома потерпілому. Коли потерпілий не знав нападника –отримувалися відомості про його зовнішні ознаки, спосіб поведінки під час вчинення злочину і місця можливого залишення ним слідів, визначалися особи, які могли бути свідками і запам’ятали обставини події, що відбулася.

У підрозділі аналізуються способи матеріалізації мисленого образу, що відбився у пам’яті потерпілих і свідків: 1) описування; 2) малювання: а) безпосередньо особою, яка є носієм образу; б) художником зі слів такої особи; 3) композиція шляхом складання образа з окремих елементів зовнішності зображених: а) на фотознімках живих осіб; б) на малюнках; в) на фрагментах відеозапису.

З урахуванням характеру і обставин заподіяння тілесних ушкоджень наводиться орієнтовний перелік осіб, які можуть володіти інформацією про злочин: мешканці сусідніх квартир і будинків; працівники і відвідувачі підприємств і установ, де вчинено злочин; особи, які в силу різних обставин опинилися біля місця вчинення злочину або дізналися про його обставини від інших людей; медичні працівники, які надавали першу допомогу потерпілому; особи, які виявили постраждалого і повідомили правоохоронні органи тощо.

У підрозділі 3.3. „Напрями використання спеціальних знань при розслідуванні умисних тяжких тілесних ушкоджень” доведено, що на результативність розслідування тяжких тілесних ушкоджень впливає повнота використання слідчим спеціальних знань в галузі судової медицини, судової психології та криміналістики.

З’ясовується роль особи, що володіє спеціальними знаннями у проведенні слідчих дій. Аналіз слідчої практики показує, що при розслідуванні даних злочинів спеціальні знання використовувалися у формі консультацій, порад, рекомендацій, передачі довідкової інформації, участі у підготовці та проведенні процесуальних дій, проведення попередніх досліджень (82,4% – медичних, 5,9% – криміналістичних) та судових експертиз.

Консультації відносяться до непроцесуальних форм і особливого значення набувають на початковому етапі розслідування. Спеціаліст у галузі судової медицини допомагає визначити ступень тяжкості тілесних ушкоджень, механізм їх утворення, знаряддя, які для цього застосовувалися, психічний стан потерпілого після факту насилля і можливість спілкування з ним для отримання інформації про обставини злочину.

Важливою процесуальною формою використання спеціальних знань є судова експертиза. Вивчення матеріалів кримінальних справ про тілесні ушкодження показало, що в процесі розслідування призначалися та проводилися наступні види експертиз: судово-медична (потерпілого – 96,1%) та (підозрюваного – 7,8%); судово-психіатрична (обвинуваченого) – 68,6%; медико-криміналістична – 60,8%; балістична – 15,7%; дактилоскопічна – 23,5%; трасологічна – 37,3%; мікрооб’єктів – 25,5%; судово-наркологічна (підозрюваного) – 7,8%; холодної зброї – 15,7%; імунологічна – 1,96%.