Іщенко В.М. Протоколи слідчих і судових дій та інші документи як джерела доказів у кримінальному судочинстві : Ищенко В.М. Протоколы следственных и судебных действий и иные документы как источники доказательств в уголовном судопроизводстве

Краткое содержание

У вступі обгрунтовуються вибір теми дисертації, її актуальність, визначаються мета, задачі та методи дослідження, розкриваються практичне і теоретичне значення роботи, її новизна, характеризуються положення, що виносяться на захист.

Розділ перший “Спірні питання теорії судових доказів у кримінальному судочинстві” складається із трьох підрозділів, присвячених розгляду питань, пов'язаних з природою судових доказів; поняттям протоколів слідчих і судових дій та інших документів як джерел доказів у кримінальному судочинстві.

У підрозділі 1.1. “Поняття судових доказів у кримінально-процесуальній літературі” проаналізовані гносеологічні основи формування доказів. Численні сліди на місці вчинення злочину виникають як наслідок вольового впливу злочинця. Вони мають суто інформативний характер. Порядок використання інформації у кримінальному судочинстві визначається процесуальною діяльністю суб'єктів, які ведуть кримінальний процес. Якісна визначеність доказової інформації, поряд з іншим, досягається шляхом фіксації її в протоколах слідчих та судових дій. Фактичні дані - це відомості, тобто інформація про обставини злочину. Під носієм фактичних даних слід вважати те, що може служити засобом відображення, фіксації, бути виразником чого-небудь. Так, у кримінальному процесі до носіїв слідів події злочину можуть бути віднесені предмети, що можуть бути засобом фіксації і збереження доказової інформації. Стосовно показань свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого носіями фактичних відомостей є слова, речення, складні мовні конструкції, що дає змогу вирізняти природу письмових доказів, як правило, документів. Носіями речових доказів є матеріальні об'єкти. У цьому зв'язку розглядаються не тільки процесуальні способи закріплення інформації, а й науково-технічні вимоги до носіїв, що забезпечують існування конкретного виду інформації та адекватність її закріплення. Говорячи про кримінально-процесуальну форму як елемент структури судових доказів, зазначимо, що носій ознак, які “свідчать”  про  злочин,  буде  елементом  структури  лише за умови дотримання передбаченої кримінально-процесуальним законодавством процедури формування відповідних конкретних доказів. Процесуальний закон - це засіб кримінально-процесуального пізнання, доступна форма для сприйняття всієї інформації по кримінальній справі, що забезпечує можливість її перевірки. Не будь-яке порушення закону передбачає можливість визнання доказу недопустимим. Тільки ті порушення процесуального закону є суттєвими, які не дають змоги адекватно закріпити одержану інформацію, ставлять під сумнів правильність її одержання або обмежують права учасників слідчої дії.

З огляду на те, що кримінально-процесуальне доказування являє собою опосередковану (А.Р. Ратінов, Ф.М. Фаткуллін та ін.) і логіко-практичну (М.С. Строгович, М.А. Чельцов, М.М. Гродзинський та ін.) діяльність, розкрити сутність поняття судового доказу неможливо без останнього його складника - умовивода, який в гносеологічному аспекті виконує функцію зв'язку між фактичними даними, закріпленими у передбаченому законом порядку і власне доказуваною тезою (предметом доказування). Умовивід – це розумова діяльність, що пов'язує в низку посилок і наслідків думки різного змісту (І.Т. Фролов, С.С. Аверинцев, Л.Ф. Ільїчов та ін.), яка для суб'єкта, що веде кримінальний процес, в той же час є одним із процесуальних способів виразу професійної правосвідомості.

У підрозділі 1.2. “Поняття протоколів слідчих і судових дій як джерела доказів у кримінальному процесі” розглядаються загальне поняття документа та процесуальна природа протоколів слідчих і судових дій. У правовій літературі самі ознаки документа описуються і тлумачаться науковцями по-різному (А.М. Коп'єва, В.Я. Дорохов, Б.І. Пінхасов, Ю.М. Прокофьєв, В.О. Камишин, А.Б. Фельзер, М.О. Міссерман та ін.). Документ у кримінальному процесі може виступати як самостійний доказ, речовий доказ, протокол слідчої (судової) дії або висновок експерта, у зв'язку з чим дати загальне кримінально-процесуальне поняття документа досить складно. Протоколи слідчих і судових дій - це частина офіційних документів, у яких фіксуються хід і результати слідчих і судових дій.  Пізнавальна (гносеологічна) природа протоколів усіх слідчих та судових дій не єдина. Відмінності в їх природі грунтуються на безпосередньому та опосередкованому способі пізнання події злочину (В.О. Коновалова, М.В. Салтєвський,             Р.С. Бєлкін та ін.). Особливість природи протоколів слідчих і судових дій полягає в тому, що вони являють собою, з одного боку, засіб фіксації доказової інформації, а з іншого - самостійний доказ.

Ряд вчених-процесуалістів (М.М. Михеєнко, В.Я. Дорохов, К.Ф. Гуценко,  Л.Т. Ульянова  та ін.)  вважає,  що  не  можна визнати самостійними доказами протоколи допитів свідків, потерпілих, обвинувачених, протоколи очних ставок, зважаючи на те, що ці протоколи є лише фіксацією показань зазначенних осіб. Дисертантом наводяться додаткові аргументи на користь того, що немає підстав виключати з числа доказів протоколи допитів, очних ставок та ін., бо в них містяться відомості, що мають значення для встановлення обставин справи і входять до предмета доказування по кримінальній справі. Позбавлені достатньої аргументації доводи С.А. Шейфера, П.А. Лупінської, Л.Д. Кокорєва, М.П. Кузнєцова та ін., згідно з якими усі матеріали, одержані  внаслідок використання науково-технічних засобів при проведенні слідчих (судових) дій, є додатками до протоколів, що мають самостійне доказове значення. Наводяться додаткові аргументи на користь того, що такі матеріали не можна називати додатками до протоколу, бо вони являють собою саме протокол, лише виконаний за допомогою іншого засобу фіксації інформації.

Протоколу судового засідання притаманна деяка специфіка: він неоднорідний за своїм змістом; у ньому фіксується весь хід судового засідання: процедура судового розгляду (тобто порядок його проведення); сутність розглядуваної кримінальної справи, ступінь дослідження обставин цієї справи і законність дій суду при її розгляді; роз'яснення прав та обов'язків суб'єктам процесу; рішення з питань, які виникають і які приймає суд у ході судового розгляду. Все це важливо для вищестоящого суду, і будь-яке відхилення від закону повинно тягти за собою реакцію на виявлене процесуальне порушення. Крім того, протокол судового засідання містить фактичні дані та відомості про їх носіїв, підтверджуючи чи спростовуючи висновки, зроблені у вироку. Така інформація, зрозуміло, не може бути нічим іншим, як змістом доказу.

У підрозділі 1.3. “Інші документи як джерело доказів у кримінальному процесі” розглядається процесуальна природа  документа-доказу. У кримінальному процесі це складне за своєю структурою поняття. Документ являє собою єдність змісту і форми. Змістом є фактичні відомості про істотні обставини справи. Форма - це умови і порядок виготовлення документа. Форма іншого документа може бути різною. Разом з тим підкреслимо, що зміст офіційного документа визначений наперед. Слідчий при оцінці офіційного документа повинен визначити його складові частини: 1) по кожному реквізиту окремо; 2) по матеріалу документа; 3) по відображенню використаних технічних засобів, за допомогою яких виготовлений документ і нанесені його окремі реквізити. Сукупність встановлених слідчим інформаційних сигналів досліджуваного документа може бути названа його інформаційним полем.

Термін “інші документи”, що використовується у кримінальному судочинстві, є вдалим.  Законодавець, вказуючи в ст. 65 КПК України на інші документи, підкреслив, що поряд з протоколами слідчих і судових дій самостійним доказом також є інші документи. У назві ст. 83 КПК України “Документи” відсутнє слово “інші”. З наведеного випливає, що слово “інші”, вжите законодавцем при визначенні одного із джерел доказів у ст. 65 КПК України, має як смислове (відмінне за доказовою природою від протоколів слідчих і судових дій), так і стилістичне значення.

Наводяться класифікації документів за змістом, формою, походженням, що дозволяють раціонально організовувати інформацію, яка є у матеріалах справи або яку необхідно прилучити до них, служать обгрунтуванням визначення методів пошуку потрібної інформації, допомагають у розробці тактики слідчих дій та виборі форм застосування спеціальних знань і методів дослідження документів при використанні одержаних результатів у доказуванні.

Розділ другий “Протоколи слідчих і судових дій та інші документи в стадії досудового слідства” містить два підрозділи, в яких досліджуються поняття і структура кримінально-процесуального доказування, способи одержання доказів у стадії досудового слідства, проблеми допустимості використання протоколів слідчих і судових дій та інших документів у досудових стадіях кримінального судочинства, можливості фактичного поновлення та “нейтралізації” наслідків порушень кримінально-про-цесуальної форми при формуванні протоколів та інших документів як доказів.

У підрозділі 2.1. “Способи одержання доказів у стадії досудового слідства” розглядаються проблемні питання способів формування доказів у стадії досудового слідства та їх процесуальна природа. У результаті аналізу загальновизнаних поглядів на поняття кримінально-процесуального доказування (М.М. Гродзинський, М.С. Строгович, С.А. Шейфер, Р.С. Бєлкін,  А.Р. Бєлкін, М.П. Кузнєцов, М.І. Бажанов та ін.) здобувач дійшов висновку, що доказування – це пізнавальна та посвідчуюча діяльність правоохоронних органів і суду, у якій можна вирізнити чуттєво-практичний рівень і гносеологічний аспект безпосереднього пізнання.

З'ясовуючи питання, що стосуються процесуальних способів формування доказів, дисертант зазначив, що аналіз чинного кримінально-процесуального законодавства у цій частині дозволяє вирізнити чотири самостійні способи: провадження слідчих і судових дій, витребування предметів і документів, вимога про проведення ревізії та прийняття посадовою особою слідчих органів і судом фактичних даних, що  надаються  учасниками процесу та іншими особами. Усі способи збирання доказів, що закріплені в ст. 66 КПК України,  рівною мірою можуть бути застосовані для формування такого виду доказів, як інші документи. При узагальненні практики за темою дисертаційного дослідження було вивчено 400 кримінальних справ, які знаходились у провадженні в судах Харківської, Дніпропетровської та Донецької областей. Встановлено, що по 64 кримінальних справах інші документи-докази одержувалися слідчим шляхом провадження слідчих дій; по 327 справах документи витребувалися, із яких по 298 – з ініціативи слідчого, по 22 – з ініціативи захисника, по 7 – з ініціативи інших учасників процесу; по 9 справах документи надавалися слідчим органам учасниками кримінального процесу за власною ініціативою.

Слідчі дії – це спрямований на формування доказів вид кримінально-процесуальної діяльності, яка здійснюється тільки державним органом (дізнання, досудового слідства) і включає  в себе сукупність прийомів пошуку, пізнання та засвідчення фактичних даних (І.Є. Биховський, О.В. Горбачов, С.А. Шейфер та ін.). Говорячи про протоколи огляду, освідування, пред'явлення для впізнання та інших дій, спрямованих на збирання доказів, закон називає їх протоколами слідчих і судових дій (ст. 65 КПК України). Вказівка на судові дії поряд зі слідчими дозволяє припустити, що вони за змістом не тотожні. Незважаючи на те, що судові дії, як і слідчі, включають в себе пошукові, пізнавальні, посвідчуючі та правозабезпечуючі операції (при цьому немаловажно, що пошукова діяльність у стадії судового розгляду зведена до мінімуму), вони є самостійним процесуальним інститутом. При розгляді природи судових дій (Л.Є. Ароцкер, І.Є. Биховський, О.М. Васильєв, С.А. Шейфер, П.С. Елькінд, М.П. Яблоков та ін.), зазначається, що ці дії визначені природою, сутністю самого правосуддя, його гласністю та змагальністю. Основними рисами, що відокремлюють судові дії від слідчих, є те, що: а) суб'єктом, який чинить судові дії, є суд; б) судові дії здійснюються тільки у стадії судового розгляду в певному порядку за обов'язковою участю всіх осіб, які мають процесуальний інтерес; в) вони істотно відрізняються за характером, тактикою, обсягом та умовами їх проведення. Специфічні особливості збирання доказів у суді в цілому не заважають говорити про спільність процесуальної форми слідчих і судових дій, обумовлену необхідністю підпорядкувати пізнавальну діяльність слідчого і суду єдиним правовим вимогам.

Стосовно протоколів слідчих і судових дій поняття збирання доказів, по суті, є тотожним поняттю їх складання. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксують у протоколах усні повідомлення свідків, потерпілих,  обвинувачених  або  результати  своїх безпосередніх спостережень (протоколи огляду тощо). Тому в ст. 66 КПК України слід уточнити, що збирання доказів здійснюється також шляхом складання протоколів слідчих і судових дій.

У підрозділі 2.2. “Проблеми допустимості протоколів слідчих і судових дій та інших документів у досудових стадіях кримінального судочинства” розглядаються питання допустимості використання протоколів слідчих і судових дій та інших документів у кримінально-процесуальному доказуванні на досудових стадіях кримінального процесу.

Обгрунтовується положення, згідно з яким можливістю легалізації інформації оперативно-розшукового походження у кримінальному процесі є способи: а) подання її оперативним співробітником через начальника оперативного підрозділу слідчому, прокурору і суду в порядку ст. 66 КПК України, яка наділяє таким  правом широке коло осіб; б) витребування цієї інформації слідчим, прокурором і судом по справах, що знаходяться в їх провадженні, в порядку ст. 66 КПК України, яка закріплює таку можливість щодо необмеженого кола підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян. При цьому матеріали ОРД подаються слідчому, прокурору і суду із супровідним листом, який повинен мати відповідні реквізити, притаманні подібним офіційним документам. Наявність реквізитів у офіційних документах є умовою допустимості матеріалів ОРД у кримінальний процес.

Проблемним є питання про допустимість використання у доказуванні протоколів слідчих дій, одержаних внаслідок надання міжнародно-правової допомоги правоохоронними органами різних держав при взаємодії у межах боротьби зі злочинністю. Підтримується пропозиція процесуалістів В.М. Волженкіної, О.І. Виноградової, що надання правової допомоги можливе за умов наявності: порушеної кримінальної справи і знаходження її у провадженні правоохоронних органів у межах строків, передбачених національним кримінально-процесуальним законом; відповідного міжнародного договору, який набрав чинності для держави; відповідних норм у законодавстві держави, до якої звернено запит щодо проведення відповідних запитуваних дій. Крім того, обов'язковою умовою є: відповідність запиту вимогам міжнародно-правового договору, на підставі якого він робиться (письмова форма, необхідні реквізити, мова звернення); наявність у запиті вичерпної інформації щодо предмета злочину, якою володіє запитуюча держава; урахування при підготовці запиту розбіжностей кримінально-процесуальних норм у законодавстві запитуваної та запитуючої держав (щодо визначення органів, на які покладається виконання дій, зазначених у запиті);обов'язкове додержання порядку зносин (через центральні органи).

Про недосконалість існуючої регламентації можливості використання у кримінально-процесуальному доказуванні доказів, одержаних з порушеннями процесуальної форми, свідчить неоднозначність поглядів науковців на цю проблему. Так, В.Я. Дорохов, М.П. Кузнєцов, П.А. Лупінська, Т.В. Морщакова, І.Л. Петрухін та ін. вважають, що докази, одержані з порушенням закону, є недопустимими “незалежно від характеру процесуальних порушень”. Існує і протилежна точка зору (Н.В. Григорьєва, В.В. Золотих, М.М. Кіпніс, С.М. Некрасов та ін.), згідно з якою допускається можливість застосування “збиткових доказів” у доказуванні. Так звані “збиткові докази” можуть бути використані у кримінально-процесуальному доказуванні тільки в тому разі, якщо є можливість фактичного заповнення прогалин та “нейтралізації” наслідків порушень закону. Якщо протокол обшуку не підписаний одним із понятих, але у протоколі містяться відомості про нього, ця “технічна помилка” може бути усунена в ході допиту понятого про причини відсутності його підпису. При цьому необхідно чітко розмежовувати факти порушень закону - при одержанні доказів, і недоглядів - при складанні процесуальних документів.

На практиці у мотивувальній частині обвинувального висновку і вироку вина обвинуваченого (підсудного) іноді обгрунтовується протоколами з назвами, не передбаченими нормами КПК України - це “протоколи вилучення”, “протоколи виявлення”, “протоколи добровільної видачі” та ін. З цього приводу дисертантом обгрунтовується теза, що при оцінці допустимості протоколів слідчих і судових дій більш зваженим буде підхід, коли слідчий, прокурор і суд розглядатимуть протоколи з боку їх змісту - наскільки вони відповідають вимогам кримінально-процесуального закону, який регламентує відповідний вид слідчої або судової дії. Іноді неоформлений належним чином слідчим обшук може починатися як огляд, а потім “трансформуватися” у справжній обшук, наслідком чого протокол немовби огляду містить опис пошукових дій слідчого. Такий протокол “огляду” визнавати допустимим не можна. “Збитковими доказами” слід визнавати протоколи тих слідчих дій, які виконані без винесення відповідної постанови слідчого, якщо така постанова згідно з вимогами кримінально-процесуального законодавства повинна бути винесена обов'язково. Доказ також визнається недопустимим, якщо він одержаний на підставі іншого доказу, одержаного з порушенням закону. Так, якщо які-небудь предмети вилучалися в ході обшуків, виїмки, проведених з порушенням закону, то виключаються із справи не тільки відповідні протоколи обшуків чи виїмки, а й протоколи оглядів цих предметів.

Як свідчить практика, головними порушеннями при складанні протоколів є:  невідповідність  назви  протоколу  змісту провадженої слідчої дії (3%); відсутність дати складання протоколу, його початку та закінчення (7,5%); невиправдана в даному випадку стислість і відсутність системи викладення (44%); непритягнення до складання протоколу всіх осіб, які брали участь у провадженні слідчої дії (12,5%); відсутність вказівки на виявлені предмети і сліди, їх назву і місцезнаходження (20%).

Докладно розглядається специфіка збирання документів, що носять характер особистих. Особисті документи відображують приватне життя людини, її думки, ставлення до інших людей, оцінку фактів з життя, розголосу яких особа не бажає з яких-небудь міркувань. Кримінально-процесуальне законодавство України надає слідчому право вимагати від громадян подання будь-яких документів, що можуть встановити по справі необхідні фактичні дані, і провадити огляди, виїмки та інші, передбачені КПК України слідчі дії для викриття цих даних (ст. 66 КПК України). У дисертації обгрунтовується положення про те, що на самому слідчому має лежати обов'язок не розголошувати зміст особистих документів, виявлених при проведенні слідчих дій.

Розділ третій “Протоколи слідчих і судових дій та інші документи у судових стадіях кримінального процесу” складається з двох підрозділів, у яких з'ясовуються специфіка збирання доказів судом; специфіка формування як доказу протоколу судового засідання і оцінки протоколів та інших документів у стадії судового розгляду; проблемні питання преюдиційного значення офіційних документів.

Підрозділ 3.1. “Збирання доказів судом” присвячений дослідженню проблем, пов'язаних з формуванням доказів у судових стадіях кримінального процесу. Критичній оцінці піддається зміст ст. 65 і ст. 82  КПК України. Ці статті, наголошуючи на протоколах слідчих і судових дій як джерелах доказів, допускають нечіткість у найменуванні. Ані розділ шостий, ані розділ третій КПК України не містять переліку дій суду, що оформлюються саме протоколами судових дій, якщо розуміти під судовими діями процесуальні дії, спрямовані на формування доказів (також як і слідчі). Відзначається, що доказове значення по розглядуваній кримінальній справі мають лише ті частини протоколу судового засідання, змістом яких є підстави, умови, порядок і результати провадження судових дій, спрямованих на формування доказів у ході судового слідства. Отже, джерелами доказів є протоколи судового засідання. Доцільно на законодавчому рівні врегулювати обов'язковість підпису учасниками судових дій тієї частини протоколу судового засідання, в якій фіксувалися їх хід або результати.

Обгрунтовується положення про суттєвість обмеження збирання доказів  на  стадіях  касаційного і наглядового провадження. Так, ст. 361 КПК України надає суду право в стадії касаційного провадження лише витребувати додаткові матеріали та приймати їх від учасників процесу. За загальним правилом, суд наглядової інстанції витребувати нові матеріали, а так само і приймати їх від учасників процесу не має права, оскільки це не передбачено кримінально-процесуальним законодавством України (розділ 31 КПК України), але, пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1989 р. № 11 “Про застосування судами України законодавства, що регламентує перегляд у порядку нагляду судових рішень по кримінальних справах” наголошує, що суд наглядової інстанції може прийняти додаткові матеріали, які надійшли разом з протестом, або витребувати за своєю ініціативою і використати їх, якщо вони мають відношення до обставин, котрі були предметом дослідження в суді і не свідчать про наявність нововиявлених обставин. При цьому дисертант звертає увагу на те, що додаткові матеріали підлягають оцінці у сукупності з наявними в справі доказами і поряд з ними можуть бути покладені в основу прийняття рішення тільки у разі скасування вироку (ухвали, постанови) з направленням справи на нове розслідування або на новий судовий розгляд. Зміна вироку і наступних судових рішень або їх скасування із закриттям кримінальної справи на основі додатково наданих матеріалів не допускається, за винятком випадків, коли вірогідність фактів, встановлених такими матеріалами, не вимагає перевірки судом першої інстанції (документи, що свідчать про недосягнення віку кримінальної відповідальності, про відсутність попередньої судимості та ін.).

Здобувачем відстоюється погляд, що за додатковими матеріалами, наданими в стадіях касаційного та наглядового провадження, визнавати доказове значення досить спірно тому, що в цих стадіях не ведеться протокол судового засідання (ст. 84 КПК України). Ці обставини виключають можливість гласного дослідження нових матеріалів з письмовою фіксацією його результатів. Між тим, збирання судом доказів у межах дії ст. 66 КПК України має в обов'язковому порядку посвідчуючий характер. Відсутність протоколу судового засідання на стадіях касаційного та наглядового провадження позбавляє можливості, в разі необхідності, додатково перевірити надані матеріали.

У підрозділі 3.2. “Дослідження протоколів слідчих і судових дій та інших документів у судових стадіях” визначається предмет оцінки протоколів слідчих дій та інших документів-доказів на судових стадіях. Предметом оцінки протоколів слідчих дій є сукупність обставин їх формування і власне зміст (з точки зору вірогідності та належності): до уваги беруться умови  і  порядок  складання протоколу, правочинність суб'єктів, які ведуть процес, додержання кримінально-процесуальних норм, що регламентують права учасників слідчих і судових дій на право безпосередньо брати участь у слідчій дії, робити зауваження на протоколи.

При оцінці інших документів як доказів по кримінальній справі становить інтерес преюдиційне значення вироку (А.Р. Бєлкін, О. В. Бережной, Є.Ю. Вєдєнєєв,  М.І.  Громов, П.А. Лупінська , В.О. Омельченко та ін.), яке випливає із презумпції істинності вироку, що набрав чинності. Стаття 64 КПК України, визначаючи предмет доказування по кримінальній справі, наголошує, що встановленню поряд з указаними підлягають інші обставини вчинення злочину. Наприклад, низка статей КК України містить такі кваліфікуючі ознаки, як вчинення злочину повторно (статті 140, 141, 143, 144 КК України). Повторність встановлюється вироком суду, що набрав чинності. Відзначається, що в ст. 65 КПК України як на доказ на вирок суду по кримінальній справі не вказується, що цілком зрозуміло. Адже вирок суду, що набрав чинності, для розглядуваної кримінальної справи є нічим іншим, як документом-доказом. Осмислюється питання про те, як має бути розв'язана можлива у житті суперечність між преюдицією і внутрішнім переконанням судді в тому, що вирок неправосудний і, отже, документом-доказом по кримінальній справі бути не може. Дисертант вважає за доцільне приймати рішення по кримінальній справі на підставі внутрішнього переконання, бо жодні докази для суду не мають заздалегідь встановленої сили. Відповідно до кримінально-процесуального закону, який встановлює принцип оцінки доказів за внутрішнім переконанням, преюдиція повинна бути відкинута судом, коли вона спростовується зібраними по справі доказами (якщо переваги преюдиції особливо не застережені у законі).

Розглядаються процесуальні ситуації, коли у ході судового розгляду кримінальної справи виникає питання про доказове значення рішень по цивільних справах і протоколів про накладення на осіб адміністративного стягнення (по суті йдеться про преюдиційність фактів, що зафіксовані в означених документах та мають кримінально-правове і кримінально-процесуальне значення). Видається, що рішення цивільного суду мають преюдиційне значення, тобто є обов'язковими для суду. Однак, якщо у суду виник сумнів у законності і обгрунтованості винесенного рішення по цивільній справі, він повинен постановити вирок без урахування цих документів як доказів.