Савицький Д.О. Процес доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, ступінь наукової розробки проблеми дослідження, його науково-теоретична основа; зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються об’єкт, предмет, основна мета і конкретні завдання дисертаційного дослідження, його основні нормативно-правові джерела, емпірична база; охарактеризовано теоретико-методологічну базу дослідження, особистий внесок здобувача, показано апробацію, опублікування та практичну реалізацію результатів дослідження.
В ньому у концентрованому вигляді сформульовані наукова новизна, теоретичне й практичне значення досягнутих у ході дослідження результатів, які виносяться на захист.

Розділ перший “Протокольна форма досудової підготовки матеріалів: суть, юридична природа, процес доказування” складається з трьох підрозділів і присвячений історії виникнення, суті, юридичній природі протокольної форми досудової підготовки матеріалів та загальним рисам і значенню кримінально-процесуального доказування.

Підрозділ 1.1. “Суть та історичні витоки спрощеної форми провадження в кримінальному процесі України” присвячується історії становлення та розвитку спрощених форм провадження у кримінально-процесуальному законодавстві різних держав і різних епох.

Ще стародавня Римська держава застосовувала у своєму законодавстві норми, що регламентували спрощене кримінальне судочинство. Ці норми ще в давнину мали забезпечувати диференційований підхід при вирішенні питань як матеріального, так і процесуального права. Підтвердженням  можуть бути норми, закріплені в Законах ХІІ таблиць, за якими вже тоді правопорушення поділялися на злочини, делікти і проступки. Залежно від цього здійснювалася диференціація кримінально-процесуальної форми. Це знайшло свій вияв у законодавчому закріпленні норм, що регламентували спрощене провадження поряд із звичайним.

В обвинувальному процесі європейських держав раннього феодалізму досудового слідства не було, обвинувач, звернувшись безпосередньо до суду, викладав перед ним свою скаргу. Доказами були не факти, а самі дії сторін – присяга, ордалії (судові випробування).

У ХVI ст. у феодальному праві Англії формується тричленна класифікація злочинних проявів за ступенем їх тяжкості. Кримінальне переслідування обвинуваченого стало здійснюватися двома шляхами: у порядку сумарного провадження і за обвинувальним актом. Слід зазначити, що сумарне провадження як спрощена форма процесу призначалася для розгляду малозначних справ мировими суддями, судами графств і шерифами.

У ранньому кримінальному і кримінально-процесуальному законодавстві Франції зберігся характерний для римського кримінального права диференційований підхід – тричленний розподіл правопорушень на злочини, делікти і проступки, а в галузі кримінального процесу виділялося спеціальне коло суб’єктів – посадових осіб, які здійснювали розслідування правопорушень (мери, офіцери жандармерії, сільські і лісові стражники), що також мало свої аналогії в римському праві (ст. 1 КК Франції 1810 р., ст.ст. 8, 9 КПК Франції 1808 р.)

Особливий порядок прискореного провадження у кримінальних справах у Німеччині ввів Кримінально-процесуальний кодекс 1877 р. Він полягав у виданні дільничним суддею без судового розгляду одноособових наказів про покарання у справах про малозначні кримінально-карані діяння за умови, якщо суддя погоджувався із запропонованим прокурором покаранням, яке не повинно було перевищувати шести тижнів позбавлення волі або штрафу у розмірі 150 марок.

Процес відродження української державності в другій половині ХVІІ століття потягнув за собою і формування власного судочинства, яке створювалося в ході бойових дій. Природно для того часу функціями судочинства наділяється козацька старшина – сотники, полковники, а також спеціально виділені судді. Крім того, у Гетьманщині утворюються кілька видів спеціальних судів: цехові, митні, ярмаркові та інші, які у спрощеному порядку розглядали і вирішували справи про нетяжкі кримінально-карані діяння. Запорожці майже не мали письмових законів; військові суди вирішували справи, керуючись здоровим глуздом і давніми звичаями, а у складних випадках судді радилися з кошовим та старшинами.

У законодавстві Російської Імперії, до складу якої входила і Україна, поступово удосконалювались процесуальні форми, і водночас вживалися різні заходи щодо прискорення провадження. До прискорених проваджень належали:
а) заочний розгляд; б) безпосередній виклик до суду; в) негайне приведення обвинуваченого до суду; г) судовий наказ (ст.ст. 133-141 Статуту кримінального судочинства 1864 р.).

Законодавець колишнього СРСР протягом усього періоду становлення кримінально-процесуального законодавства не раз звертався до ідеї диференціації кримінально-процесуальних форм та прискорення судочинства у кримінальних справах. Це було необхідно через складну політичну обстановку, в т.ч. і на Україні. Разом з тим, прискорення судочинства, якого вимагав Наркомюст, не перетворювалося в спрощенство, оскільки, поряд з вказівками про прискорення слідства та суду, директиви НКЮ вимагали повноти й об’єктивності розслідування кримінальних справ, належного судового розгляду, обґрунтованості і справедливості вироку.

Перший Кримінально-процесуальний кодекс УРСР (1922 р.) регламентував, поряд зі звичайним і спрощені види проваджень, зокрема у положеннях глави 28 про заочні вироки, чергові камери народного суду, судові накази. До речі, можливість спрощення судового розгляду у разі зізнання підсудного передбачало і законодавство України періоду Директорії.

Законодавчу регламентацію диференціація процесуальних форм дістала тільки у 1967 р., коли Президія Верховної Ради УРСР своєю постановою внесла зміни до КПК УРСР, доповнивши його новим розділом: “Провадження у справах про хуліганство”. Так, був встановлений новий прискорений порядок провадження у справах про хуліганство. Згодом особливості судочинства, передбачені для справ про хуліганство, були поширені на справи про дрібне розкрадання державного і громадського майна. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 20 березня 1985 р. було введено протокольну форму досудової підготовки матеріалів про злочини, що не являють великої суспільної небезпеки і вчинені, як правило, в умовах очевидності. З її прийняттям був розширений перелік складів злочинів, щодо яких застосовується даний порядок провадження.

Спрощене провадження у кримінальних справах існує і в кримінальному процесі сучасних держав незалежно від форми процесу – обвинувальної чи змішаної (континентальної). В Англії, наприклад, близько 98 % всіх кримінальних справ розглядаються в спрощеному (сумарному) порядку, у США – переважна більшість кримінальних справ.

Законодавство України йде в руслі тенденцій світової процесуальної культури. Характерні риси спадкоємності в галузі диференціації кримінально-процесуальних форм, зокрема, й інституту спрощених проваджень, простежується протягом усього шляху розвитку й удосконалення кримінального процесу в нашій країні.

У диференціації кримінально-процесуальних форм є об’єктивна потреба, і законодавець у всі періоди історії кримінального процесу вдавався до такої диференціації залежно від тяжкості вчиненого злочину, складності справи, віку особи, яка вчинила злочин, передбачаючи  прискорене та спрощене як досудове, так і судове провадження, а при цьому – і певні гарантії прав учасників процесу і правильного вирішення справи.

Спрощене і прискорене провадження у кримінальних справах неминуче пов’язане із спрощенням процесуальних гарантій всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин кримінальної справи, забезпечення прав та законних інтересів учасників кримінального процесу. Тому законодавець, допустивши по чітко і вичерпно визначених злочинах, які не являють великої суспільної небезпеки, прискорене і спрощене провадження у вигляді протокольної форми досудової підготовки матеріалів і враховуючи трагічні наслідки спрощення процесуальної форми у 30-50-ті роки ХХ століття, забороняє вводити спрощене провадження, навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану

У підрозділі 1.2. “Підстави диференціації кримінального процесу України. Юридична природа протокольної форми досудової підготовки матеріалів” досліджена кримінально-процесуальна форма, яка встановлює способи та строки здійснення процесуальних дій, пов’язаних зі збиранням, перевіркою та оцінкою доказів, порядок прийняття і оформлення рішень і засади найбільш доцільної процедури здійснення повноважень учасників кримінального судочинства. Диференціація форм досудового провадження по ряду кримінальних справ аж ніяк не довільна. Вона має соціально-політичні передумови і визначається насамперед необхідністю забезпечення швидкості процесу, справедливості й ефективності виховного впливу покарання, призначеного судом за вчинений злочин.

Підставами диференціації кримінально-процесуальної форми є:
а) кримінально-правова (ступінь суспільної небезпечності злочину); б) кримінально-процесуальні (ступінь складності з’ясування фактичних обставин справи; наявність певних властивостей у особи, щодо якої ведеться провадження, або у особи, що постраждала від злочину; суспільна значущість справи). Зазначені підстави диференціації можуть бути використані тільки для розмежування основних проваджень за ступенем складності процесуальних форм у цілому, і при необхідності заміни в конкретних випадках одного виду провадження на інший. При цьому повинна допускатися заміна лише менш складного провадження більш складним, але не навпаки.

Аналізуються погляди різних авторів щодо юридичної природи протокольної форми досудової підготовки матеріалів, і стверджується, що вона не є перевіркою підстав для порушення кримінальної справи, формою досудового слідства, різновидом дізнання чи адміністративно-процесуальною діяльністю. За своєю юридичною природою протокольна форма досудової підготовки матеріалів є самостійним видом досудового провадження поряд із досудовим розслідуванням і являє собою кримінально-процесуальну діяльність, спрямовану на з’ясування обставин вчинення злочину і встановлення особи, яка вчинила злочин, шляхом збирання (виявлення і фіксації), перевірки і оцінки доказів та їх процесуальних джерел, а також по формуванню на цій основі певних тез і наведенню аргументів для їх обґрунтування.

У підрозділі 1.3. “Суть і значення кримінально-процесуального доказування” зазначається, що обставини, які мають значення для правильного вирішення справи у кримінальному процесі в цілому і в досудовому провадженні у протокольній формі зокрема, встановлюються шляхом кримінально-процесуального доказування. Гносеологічна суть кримінально-процесуального доказування полягає в тому, що воно є різновидом людського пізнання дійсності і, як дослідження, являє собою передбачену кримінально-процесуальним законом діяльність уповноважених на те осіб, спрямовану на з’ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. Його елементами є збирання (формування), перевірка і оцінка доказів та їх процесуальних джерел.

Розділ другий “Особливості процесу доказування під час досудової підготовки матеріалів у протокольній формі” складається з двох підрозділів і присвячений особливостям збирання доказів, їх перевірки та оцінки органом дізнання і прокурором.

У підрозділі 2.1. “Особливості збирання доказів органом дізнання” автор аналізує особливості збирання доказів та їх процесуальних джерел органом дізнання.

Доказування під час досудової підготовки матеріалів у протокольній формі підпорядковане загальним вимогам кримінально-процесуального закону щодо доказування у кримінальній справі з цілим рядом особливостей, характерних саме для цього прискореного і спрощеного виду досудового провадження.

Прийняттю прокурором рішення про порушення кримінальної справи та складанню ним обвинувального висновку передує кримінально-процесуальна діяльність, яка регламентована ст. 426 КПК. Така діяльність, на нашу думку, також являє собою кримінально-процесуальне доказування, оскільки полягає у збиранні, перевірці та оцінці відомостей про факти, які мають значення для справи.

Зміст ст. 426 КПК свідчить про те, що до предмету доказування під час здійснення досудового провадження у протокольній формі входять, з урахуванням специфіки даного провадження, такі ж обставини, як і до загального предмету доказування у будь-якій кримінальній справі (ст. 64 КПК): обставини вчиненого злочину, особа правопорушника, а конкретніше: час і місце вчинення злочину, його способи, мотиви, наслідки та інші істотні обставини, винність правопорушника, дані про особу правопорушника.

Оскільки порядок провадження у справах про злочини, зазначені у ст. 425 КПК, визначається загальними правилами КПК за винятками, встановленими статтями глави про протокольну форму, то й “інші істотні обставини” мають визначатися з урахуванням положень ст. 64 КПК та конкретних особливостей злочину, за яким здійснюється провадження у протокольній формі.

Особливостями збирання доказів за протокольною формою досудової підготовки матеріалів є: 1) певне коло суб’єктів, що беруть участь у цій діяльності; 2) скорочені строки, що встановлені законодавцем для збирання доказів при досудовій підготовці матеріалів у протокольній формі; 3) обмежена кількість способів збирання доказів.

Робиться висновок, що збирання доказів як елемент процесуального доказування існує і в досудовому провадженні, яке здійснюється у протокольній формі. Його зміст складають огляд місця події, а також сукупність інших процесуальних дій, які дають можливість органу дізнання з’ясувати обставини вчинення злочину і особу, яка його вчинила.

Беручи до уваги, що на основі матеріалів, зібраних під час досудового провадження у протокольній формі, прокурором складається обвинувальний висновок, можливість такого з’ясування доцільно було б розширити, дозволивши шляхом внесення змін до КПК України під час протокольної форми досудової підготовки матеріалів провадити ще й інші слідчі дії, зокрема, огляд предметів і документів, а також призначення судово-медичної експертизи для з’ясування характеру і ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

У підрозділі 2.2. “Особливості перевірки та оцінки доказів органом дізнання та прокурором” досліджуються особливості перевірки та оцінки доказів та їх процесуальних джерел органом дізнання, а також прокурором при вирішенні питання про порушення кримінальної справи та складання обвинувального висновку.

Перевірка доказів – це діяльність, спрямована на підтвердження чи спростування інформації, яка міститься в них. Перевірити доказ означає проаналізувати зміст даних, на основі яких можна судити про його достовірність і допустимість. Докази можуть бути перевірені також за допомогою процесуальних дій чи оперативно-розшукових заходів.

Предметом перевірки доказів є, по-перше, встановлення достовірності (істинності) інформації, що міститься в них, і, по-друге, визначення її допустимості. У ході перевірки може прямо чи побічно підтверджуватися правильність інформації, що міститься в доказі, встановлюватися достовірність джерел інформації, законність способів її одержання тощо.

Ми приєднуємося до визначення оцінки доказів, що дав М.М. Михеєнко і за яким оцінка доказів і їх джерел являє собою розумову, логічну діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суддів, врегульовану в певних межах нормами кримінально-процесуального права. Вона супроводжує кожен крок осіб і органів, які ведуть кримінальний процес, по збиранню і перевірці доказів та їх джерел. Як окремий, самостійний елемент процесу доказування оцінка чітко виявляється тоді, коли необхідно прийняти (а у випадках, передбачених законом, і письмово обґрунтувати) процесуальне рішення – проміжне (етапне) чи підсумкове для даної стадії, окремої особи або всього провадження у справі.

Особливістю оцінки доказів у протокольному провадженні є те, що оцінка доказів, що передує порушенню кримінальної справи, не є остаточною, правильність зробленого висновку перевіряється прокурором, а також у суді, особливістю ж перевірки доказів є те, що вона за чинним законодавством не може провадитися за допомогою слідчих дій, за винятком огляду місця події.

Розділ третій “Особливості процесу доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів у суді” складається з двох підрозділів і присвячений особливостям доказування у стадії попереднього розгляду кримінальної справи суддею та у стадії судового розгляду.

У підрозділі 3.1. “Особливості доказування у стадії попереднього розгляду кримінальної справи суддею” автор досліджує особливості збирання, перевірки і оцінки доказів та їх процесуальних джерел суддею у стадії попереднього розгляду кримінальної справи суддею.

Протокольна форма, як відомо, пов’язана з певними винятками із загальних правил провадження у кримінальних справах. Винятки ж призводять до спрощення кримінально-процесуальної форми, що, у свою чергу, створює небезпеку порушення законності, сприяє “згортанню” деяких процесуальних гарантій, обмеженню прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності, і насамперед - правопорушника. Для того, щоб виключити такі негативні явища, винятки із загальних правил слід неодмінно компенсувати додатковими гарантіями під час здійснення провадження у судових стадіях і, насамперед, у стадії попереднього розгляду справи суддею у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів.

У справах про злочини, підготовка матеріалів в яких здійснювалася у протокольній формі, коло питань, що підлягають вирішенню у зв’язку з підготовкою справи до розгляду в судовому засіданні, має свої особливості. Можливості для процесу доказування у всіх його елементах (збирання, перевірка та оцінка) обмежені, суддя може лише витребувати додаткові докази.

Важливим завданням цього етапу провадження є підготовка належних умов для повномасштабного доказування у стадії судового розгляду кримінальної справи, зокрема витребування доказів; виклик осіб, які дають показання; виклик експерта, перекладача, сторін тощо.

У стадії попереднього розгляду справи суддею процес доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів характеризується обмеженими можливостями збирання нових доказів і перевірки наявних у матеріалах кримінальної справи. Змістом оцінки доказів суддею є визначення їх належності, допустимості і достатності для призначення справи до розгляду в судовому засіданні; достовірність доказів буде визначена в судовому засіданні.

У підрозділі 3.2 “Особливості доказування у стадії судового розгляду” аналізується процес доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів під час судового розгляду. У стадії судового розгляду суд, здійснюючи правосуддя, розглядає і вирішує справу по суті, тобто досліджує всі зібрані у справі докази, безпосередньо допитуючи підсудних, потерпілих і свідків, заслуховуючи висновки експертів, оглядаючи речові докази, оголошуючи протоколи й інші документи.

Законодавець окремо не передбачив ніяких винятків із загальних правил здійснення правосуддя у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів, за винятком скорочених строків розгляду подібного роду справ судом першої інстанції. Тому суд, займаючись судовим розглядом справ зазначеної категорії, зобов’язаний суворо дотримуватись всіх правил, що закріплені в гл. 23-28 КПК України.

У роботі виявляється критичне ставлення дисертанта до загального підходу законодавця щодо ролі суду в кримінальному процесі, за яким суд звільнено від обов’язку (і права також) всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи. Законом України від 21 червня 2001 р. суд (суддю) виключено з числа суб’єктів цього обов’язку, передбачених ст. 22 КПК, а виключенням із ст. 296 КПК частин 5 і 6 його позбавлено також права вживати заходів до всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи в судовому засіданні.

Наводяться аргументи про неприпустимість поширення на справи, досудова підготовка в яких проводилась в протокольній формі, положень ч. 3 ст. 299 КПК, які наділяють суд правом, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не заперечуються. У зв’язку з цим пропонується внести зміни до КПК України.

У стадії судового розгляду за умови безпосереднього дослідження в судовому засіданні доказове значення зберігається за фактичними даними, які є в протоколі огляду місця події, заявах та повідомленнях про злочини, інших документах отриманих при досудовій підготовці матеріалів. Предмети, отримані в протокольному досудовому провадженні, підлягають огляду в судовому засіданні та приєднанню до справи (якщо цього не зробив суддя під час попереднього розгляду справи), і тільки після цього можуть бути використані як докази для обґрунтування судом своїх висновків. Фактичні дані, які є в поясненнях, не можуть бути достатніми доказами в стадії судового розгляду: суд має допитати як підсудного, як потерпілого і як свідків осіб, чиї пояснення є в поданих до суду матеріалах.