Гарбовський Л.А. Процесуальне забезпечення конфіскації майна в кримінальному судочинстві

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказано на зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами, визначено основну мету і завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методи дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих під час дослідження результатів, ступінь їх апробації та впровадження.

Розділ 1 „Загальна характеристика видів конфіскації майна і правові засади її застосування при провадженні в кримінальних справах” складається із трьох підрозділів і висновків.

У підрозділі 1.1 „Поняття конфіскації майна та її види в кримінальному законодавстві України та окремих зарубіжних держав” на основі аналізу норм КПК України і опублікованих думок провідних вчених-юристів за темою підрозділу обґрунтовано положення і висновок про те, що конфіскація майна є одним із суміжних за своїм функціональним призначенням інститутів кримінального та кримінально-процесуального права, відповідно до цього поділу вона має два види. Перший застосовують до засудженого як одне із додаткових покарань за вчинення тяжкого та особливо тяжкого корисливого злочину (ч. 2 ст. 59 КК України) з метою індивідуалізації покарання. Другий - як кримінально-процесуальний засіб, що застосовують до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи засудженого з метою вилучення у зазначених осіб предметів, що були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об’єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті  злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину (ст. 78 КПК України), і обумовлений фактичною необхідністю досудового розслідування та судового розгляду кримінальних справ, а також відшкодування збитків, нанесених злочином особі чи державі (спеціальна конфіскація).

Завершує підрозділ порівняльний аналіз нормативного регулювання застосування конфіскації за чинним КК і КПК України, держав СНД та окремих країн світу (Великобританії, США, Франції, ФРН, Японії). На основі аналізу автор робить висновок, що у більшості демократичних країн світу конфіскацію майна як додатковий вид покарання не застосовують, а застосовують лише спеціальну конфіскацію – конфіскацію знарядь і засобів вчинення злочину, предмета злочину, а також майна, нажитого злочинним шляхом, чи прибутків, або доходу від його використання.

У підрозділі 1.2 „Нормативне забезпечення конфіскації майна при провадженні в кримінальних справах” розглянуто теоретичні аспекти практичного значення терміна „забезпечення” у кримінальному процесі.

Так, Лисенко В.В. визначає поняття „криміналістичного забезпечення розслідування злочинів”, Тертишник В.М. дає визначення поняття „забезпечення безпеки учасників кримінального процесу”, Великий тлумачний словник сучасної української мови розкриває значення поняття „забезпечення позову”, „забезпечення виконання зобов’язань”. Зазначені поняття не розкривають сутності та змісту забезпечення конфіскації майна в кримінальному процесі, тому запропоновано авторське визначення терміна „забезпечення конфіскації майна” та розкрито його зміст.

Забезпечення на стадіях кримінального процесу конфіскації майна може бути визначено як систему дій та практичного застосування органами дізнання, досудового слідства і судом передбачених нормативно-правовими актами заходів і засобів з метою виявлення, опису, арешту, збереження та охорони майна, що підлягає конфіскації, а також подальшого використання результатів цих заходів у доказуванні причетності обвинуваченого до певної злочинної діяльності та зв’язку підданого арешту майна з цією діяльністю.

На основі аналізу правових підстав застосування конфіскації майна та її нормативно-процесуального забезпечення автором обґрунтовано висновок щодо необхідності включення у відповідні статті КПК України нового виду конфіскації – конфіскації доходів чи прибутків, отриманих від речей, нажитих злочинним шляхом.

У підрозділі 1.3 „Витоки виникнення інституту конфіскації майна та етапи розвитку нормативно-правового регулювання застосування її у кримінальному судочинстві України” висвітлено погляди вчених А. Бернера, Ш. Монтеск’є, А. Кистяківського, І. Фойницького щодо застосування конфіскації, описано особливості історичних етапів становлення і розвитку нормативно-правового забезпечення застосування конфіскації майна, обґрунтовано думку про те, що конфіскація майна відома з періоду існування обвинувальної форми судового процесу, коли судочинство ще не було розмежоване на цивільне і кримінальне.

Юридичне поняття конфіскації майна як різновид додаткового покарання було сформульовано у стародавньому праві Греції та Риму. Підставою для такого висновку є історичні дані, що саме в цей період римськими юристами  вперше були розроблені правові форми застосування конфіскації майна. Законодавчо вони знайшли своє закріплення в кодексах Феодосія, Юстиніана та інших збірниках імператорських конструкцій V-II ст. до н. е. Поряд з цим обґрунтовується думка  щодо існування конфіскації майна не тільки у греків і римлян, а й у інших народів ще задовго до закріплення її поняття у римському праві.

У подальшому конфіскація майна в правовому значенні як міра покарання була поширена в Київській державі X-XII століттях нашої ери. Про це свідчить пам’ятник права „Руська правда”, а також консолідовані на її підставі та узагальнені територіальні звичаї Московської держави XIV-XVIII століть („Соборное уложение” 1649 р., „Судебник” 1735 р. та інші).

Радикальна модернізація законодавства Російської імперії, проведена в середині Х1Х століття в процесі судової реформи, торкнулася і питання конфіскації майна. Спочатку застосування конфіскації майна було частково обмежено 1845 р., а потім повністю виключено із переліку кримінальних покарань (1903р.).  

У радянські часи конфіскація майна застосовується не тільки як засіб боротьби із злочинністю, а й як засіб впливу у боротьбі із політичними опонентами. Автор проаналізував кримінальні кодекси України 1922, 1927, 1960 та 2001 років щодо застосування конфіскації майна та кримінально-процесуальні кодекси України 1922, 1927 та 1961 років щодо забезпечення конфіскації майна, а також проект нового КПК України.

Завершується підрозділ висновком, що кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство України розвивалося паралельно з законодавством Росії, враховуючи ті ж самі історичні особливості та тенденції. Еволюцію нормативно-правового регулювання застосування конфіскації майна на території України автор пропонує умовно поділити на шість етапів (див. п. 3 висновків).

Розділ 2 „Суб’єкти застосування конфіскації майна та їх функції за чинним законодавством України” складається з чотирьох підрозділів і висновків.

У підрозділі 2.1 „Правові підстави і порядок забезпечення застосування конфіскації майна на стадії досудового розслідування” розглянуто питання правових підстав забезпечення застосування конфіскації майна. Зокрема, зазначено, що в кримінальному процесі забезпечується застосування двох видів конфіскації – конфіскація майна як додаткове покарання за вчинений тяжкий та особливо тяжкий корисливий злочин (ст. 59 КК України) і конфіскація предметів, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об’єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину (ст. 78 КПК України).

Щодо забезпечення застосування конфіскації майна як додаткового покарання, то його правовою підставою є ч. 2 ст. 125 КПК України, а порядок забезпечення передбачений ст. 126 КПК України.

Чинним КПК України (ст. 78) забезпечення застосування конфіскації майна визнаного речовими доказами у кримінальній справі не передбачено. Вирішення питання про речові докази врегульовано ст. 81 КПК України. Необхідно зазначити що, ст. 78 КПК України серед речових доказів не передбачає як речовий доказ дохід чи прибуток, отриманий від речей, нажитих за допомогою злочинної діяльності. Шляхом внесення змін до ст. 78 та 81 КПК України, дисертант пропонує створити новий вид конфіскації – конфіскація доходу чи прибутку, отриманого від речей, нажитих злочинним шляхом.

Підрозділ 2.2 „Характеристика функцій суб’єктів забезпечення  конфіскації майна на стадії досудового розслідування в кримінальних справах та їх взаємодія” присвячено дослідженню функцій державних органів, що забезпечують або впливають на забезпечення застосування конфіскації майна. В Україні ряд державних органів, зокрема: суд, прокуратура, органи МВС, органи податкової міліції, органи Служби безпеки України, органи Митної служби України та органи Прикордонної служби України, які займаються правоохоронною діяльністю, забезпечують застосування конфіскації майна.

Аналізуючи закони України „Про судоустрій України”, „Про прокуратуру”, „Про міліцію”, „Про державну податкову службу в Україні”, що визначають функціональні обов’язки суду, прокуратури, міліції як органу дізнання, слідчих, автор дійшов висновку, що ці суб’єкти кримінального процесу здійснюють функцію в практичному значенні служіння. Так, орган дізнання та слідчий після порушення кримінальної справи здійснює розшукові заходи з метою виявлення майна, що підлягає конфіскації, його опису, накладення арешту, вилучення, передачі на збереження тощо. Прокурор наділений функцією контролю за дотриманням законності при досудовому провадженні та надання дозволу на вчинення окремих процесуальних дій. Суд у процесі досудового провадження у справі дає дозвіл на вчинення передбачених КПК України процесуальних дій і за результатами розгляду справи при винесенні вироку приймає рішення щодо конфіскації. Аналізуючи функцію обслуговування, яку здійснюють органи Служби безпеки України, Митної служби України, Прикордонної служби України на підставі законів України „Про службу безпеки України”, „Про митну справу в Україні”, „Про державну прикордонну службу України”, автор дійшов висновку, що ці державні органи забезпечують конфіскацію у справах про контрабанду та у справах, що мають характер організованої злочинної діяльності.

На підставі аналізу зазначеного законодавства та інших нормативних актів що визначають функціональні обов’язки даних органів, сформульовано висновок щодо достатньо чіткого встановлення меж компетенції кожного органу, обов’язків і порядку їх взаємодії щодо забезпечення конфіскації. Однак, на думку автора, потребує врегулювання порядок такої взаємодії з правоохоронними органами зарубіжних країн щодо злочинів, відносно яких виникає потреба. Розробка цих питань, в даний час, набуває особливої актуальності в зв’язку з розповсюдженням організованої злочинної діяльності як у середині країни, так і розвитку її транснаціональних утворень, що вимагає посилення взаємодії правоохоронних органів різних держав у боротьбі з таким небезпечним антисоціальним явищем.

У підрозділі 2.3 „Способи забезпечення  конфіскації майна органами дізнання та досудового слідства” автором на основі чинного КПК України та інших нормативних актів обгрунтовано висновок, що способи  забезпечення конфіскації майна в юридичній науці взагалі, в тому числі в кримінальному праві та кримінально-процесуальному законодавстві, відсутні. Зокрема, в ст. 126 КПК України передбачено лише порядок забезпечення конфіскації майна, однак способи її забезпечення щодо конкретних видів конфіскації не визначено. Крім того, у ст. 126 КПК України визначено порядок забезпечення тільки кримінально-правової конфіскації, передбаченої ст. 59 КК України, і зовсім відсутній порядок забезпечення спеціальної конфіскації.

У підрозділі запропоновано авторське бачення способів забезпечення конфіскації майна, наведено перелік шести основних способів забезпечення (див. п. 4 висновків), розкрито зміст кожного з них та обґрунтовано необхідність їх нормативно-правового унормування в чинному КПК України шляхом внесення змін у ч. 1 ст. 126 КПК України.

У підрозділі 2.4 „Регламентація повноважень суду першої інстанції щодо застосування конфіскації майна на стадії досудового провадження та судового розгляду кримінальних справ” проаналізовано вплив покарання в цілому, на протидію злочинності та конфіскації майна як додаткової міри покарання зокрема. Наводиться аналіз статистичних даних Верховного Суду України щодо практики застосування судами України до засуджених осіб конфіскації майна у 2004–2006 роках. На основі проведеного аналізу цих даних автор дійшов висновку, що з різних підстав тільки до третини засуджених застосовується конфіскація майна. Суди мають повноваження не застосовувати конфіскацію при врахуванні пом’якшуючих обставин, при звільненні від відбування покарання з випробуванням, у зв’язку з закінченням строків давності, за хворобою тощо.

Характеризуючи повноваження суду першої інстанції щодо забезпечення застосування конфіскації майна на стадії досудового провадження, обґрунтовано висновок, що з метою забезпечення гарантій майнових прав та інтересів підозрюваних чи обвинувачених у вчиненні злочину, суди надають дозволи на проведення таких процесуальних дій, як проведення обшуку в житлі чи іншому володінні особи (ст. 177 КПК України), та накладення арешту на вклади зазначених осіб (ст. 126 КПК України). На стадії попереднього розгляду справи суддя, відповідно до ст.ст. 246 та 249-1 КПК України, має право повернути справу слідчому на додаткове розслідування чи прокуророві в разі, якщо прокурором суттєво порушені вимоги статті 228 КПК України. Відповідно до п. 9 цієї статті прокурор зобов’язаний перевірити чи вжито слідчим заходів щодо забезпечення можливої конфіскації майна. Автор робить висновок про те, що суди в більшості випадків не беруть до уваги такі недоліки в справі.

Розділ 3 „Проблеми удосконалення законодавчого регулювання застосування конфіскації майна” складається з трьох підрозділів і висновків.

У підрозділі 3.1 „Аналіз недоліків практики застосування конфіскації майна при провадженні в кримінальних справах” автором, на основі статистичних даних Верховного Суду України проаналізовано практику застосування судами конфіскації майна як міри покарання. Крім того, вивчено 465 кримінальних справ. Спираючись на ці емпіричні дані, автор обґрунтовує висновок, що до частини (близько 30-35%) засуджених за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів суди застосовують ст. 75 КК України і звільняють їх від відбування покарання з випробуванням, одночасно звільняють і від додаткового покарання – конфіскації майна, констатується, що всупереч вимогам закону не застосовують конфіскацію при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. У зв’язку з цим значна кількість осіб за вчинення тяжких та особливо тяжких корисливих злочинів залишається фактично безкарною, навіть якщо на підставі ст. 81 КПК України застосовувалася спеціальна конфіскація.

У підрозділі 3.2 „Проблемні питання законодавчого регулювання процесуального забезпечення застосування конфіскації майна” дисертант обґрунтовує необхідність законодавчого закріплення процедури розгляду кримінальних справ і призначення спеціальної конфіскації за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів за відсутності підсудного, але за участю захисника, якщо підсудний більше двох років переховується від слідства та суду (заочний розгляд кримінальних справ).

На основі аналізу норм КПК України, наукових праць учених щодо застосування конфіскації майна та узагальнення результатів анкетування практичних працівників обґрунтовано положення про те, що редакції ч.2 ст. 125, ст.177 та ст. 179 КПК України викладені невдало, що зумовлює складність їх застосування на практиці. У зв’язку з цим запропоновано у ч. 2 ст. 125 КПК України конкретизувати термін забезпечення конфіскації майна, а саме: вживати заходів із забезпечення конфіскації майна протягом п’яти днів, безпосередньо після того, як порушено кримінальну справу, ст. 177 КПК України доповнити положенням, що обшук може проводитися, якщо є потреба у забезпеченні „можливої конфіскації майна”, статтю 179 КПК України доповнити частиною третьою, якою передбачити відповідальність особи, яка володіє речовими доказами, за відмову добровільно видати їх слідчому.

У підрозділі 3.3 „Правові основи і форми міжнародного співробітництва правоохоронних органів щодо забезпечення конфіскації майна при провадженні в кримінальних справах” розглянуто питання міжнародної співпраці правоохоронних органів України щодо застосування конфіскації майна. Окреслено перспективні напрями на цьому етапі розвитку співпраці, а також позитивні сторони такої взаємодії. Автор дійшов висновку, що міжнародна співпраця здебільшого здійснюється в розшуку, арешті та забезпеченні конфіскації грошових сум і майна, отриманих злочинним шляхом, тобто „спеціальної конфіскації”, і майже зовсім відсутня взаємодія щодо забезпечення конфіскації майна, як додаткового виду покарання відповідно до ст. 59 КК України. З метою покращення співробітництва, на думку автора, доцільно створити єдину інформаційну систему, що дозволить налагодити співпрацю між різними правоохоронними органами та прискорити приведення українського законодавства у відповідність з міжнародними вимогами та стандартами Європейського Союзу.