Литвинчук О.І. Процесуальний статус слідчого в кримінальному процесі України

Краткое содержание

У вступі охарактеризовано актуальність теми, обґрунтовано її вибір для дисертаційного дослідження; охарактеризовано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; розкрито мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження; його методологічні та теоретичні засади; визначено наукову новизну роботи, та положення та висновки, що виносяться на захист, а також практичне значення й апробація окремих положень дисертаційного дослідження, наведено відомості про публікації, що здійснені автором.

Перший розділ „Поняття процесуального статусу слідчого, його наукова інтерпретація і унормування в законодавстві України до 1960 року” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 „Поняття та сутність процесуального статусу слідчого” для виявлення сутнісних ознак і формулювання цього поняття дисертант вдається до аналізу положень загальної теорії права щодо дефініцій „правового статусу”, „правового положення особи”, а також співвідношення загального, галузевого та спеціального правових статусів і доходить висновку, що їх серцевину утворюють права, свободи та обов’язки, які закріплені в Конституції і відповідному галузевому законодавстві (С. Комаров, М. Марченко, Н. Матузов, О. Скакун, М. Строгович). Виходячи з цього, автор констатує, що процесуальний статус слідчого відноситься до числа галузевих і доповнюється ознаками, що притаманні службовій особі. Дослідивши наукові джерела про елементний склад статусу службових осіб (С. Альперт, Л. Анохіна, І. Бойко, М. Джига, А. Куліш, П. Хотинець та ін.), стверджується, що реалізація правового статусу слідчого значною мірою залежить від його функціонального призначення, гарантій діяльності та відповідальності за порушення приписів законодавства. З огляду на вищезазначене і керуючись вимогами, що ставляться для формулювання понять, дисертант визначає процесуальний статус слідчого як систему закріплених у кримінально-процесуальному законі функцій, прав і обов’язків, процесуальних гарантій діяльності та відповідальності слідчого за порушення норм цього закону, що відображає його фактичне положення у взаємовідносинах з іншими учасниками кримінального процесу в ході провадження досудового слідства.

У підрозділі 1.2 „Процесуальний статус судового слідчого в дореволюційному законодавстві Російської імперії та його наукова інтерпретація” зазначається, що процеси демократизації в Росії у другій половині ХІХ століття знайшли відображення в кримінально-процесуальному законодавстві взагалі та процесуальному положенні органів розслідування зокрема. Так, за даними наукових джерел тих часів (Н. Гартунг, О. Герцен, М. Духовськой, А. Коні, В. Случевський, І. Фойницький), причинами реформування органів розслідування були свавілля поліцейських чиновників, їх низька правова культура, обвинувальний ухил при розслідуванні кримінальних справ, затягування строків розслідування, незаконні арешти та обшуки, що викликало обґрунтоване невдоволення населення. Для усунення зазначених негативних явищ, як вважали прогресивні юристи (Н. Гартунг, Н. Полозов, М. Стояновський та ін.), пропонувалося розмежувати функції поліції та юстиції в стадії попереднього розслідування, що знайшло відображення в Указі Олександра ІІ 1860 року про встановлення посад судових слідчих.

 На основі аналізу положень Наказу судовим слідчим 1860 р., Наказу поліції про проведення дізнання в подіях, що можуть містити в собі злочин чи проступок 1860 р., Статуту кримінального судочинства 1864 р., та інших нормативних актів дисертант дійшов висновку, що процесуальний статус судового слідчого включав елементи, які, на його думку, доцільно враховувати при реформуванні сучасного досудового слідства, зокрема: 1) судовий слідчий не виконував функції вирішення справи. Правом закриття кримінальної справи наділявся лише суд; 2) дії та рішення слідчого могли бути оскаржені виключно до суду. Прокурору могли бути оскаржені лише дії поліції; 3) обвинувальний акт у справі складався тільки прокурором; 4) судовий слідчий належав до судового відомства. Він призначався на посаду та звільнявся Імператором за поданням Міністра юстиції.

Незважаючи на прогресивний характер перетворень, науковці та практики відзначали відсутність достатніх гарантій самостійності та незалежності судового слідчого при прийнятті рішень і вчиненні процесуальних дій. Так, судовий слідчий одночасно став залежним від прокурора та суду, вказівки яких він зобов’язаний виконувати. На нього було покладено виконання протилежних за своїм змістом функцій – обвинувачення та захисту.

У підрозділі 1.3 „Процесуальне положення слідчого в законодавстві України до 1960 року” на підставі аналізу основних нормативних актів (Декрети про суд № 1 та № 2, Інструкція для народних слідчих 1921 р., КПК УРСР 1922 та 1927 р.) та наукових джерел (М. Барсуков, М. Кожевников, М. Полянський, М. Строгович, М. Шаргей та ін.) обґрунтовується положення про те, що в період правління Радянської влади поступово відбувався процес змішування цілей, завдань і функцій слідчого, органу дізнання, прокурора, що негативним чином позначилося на процесуальному статусі слідчого і, як наслідок, – на повноті, об’єктивності та всебічності попереднього розслідування. Як зазначається в роботі, слідчий практично повністю втратив процесуальну незалежність і самостійність, на нього було покладено виконання протилежних за змістом функцій: кримінального переслідування (обвинувачення), захисту та вирішення кримінальної справи; при цьому перша з них домінувала над іншими. Організаційна підпорядкованість слідчих прокурорам, а пізніше – надання права провадження попереднього слідства відповідним підрозділам органів державної безпеки (які є органами дізнання) зробили слідчих цілком залежними від відомчих інтересів. Тому серед науковців і практичних працівників епізодично виникали дискусії щодо місця й ролі органів слідства в системі органів державної влади. Висловлювалися пропозиції про створення єдиного загальнодержавного органу розслідування, зосередження слідства в органах внутрішніх справ, органах юстиції, але жодна з них не була реалізована.

Другий розділ „Структура і зміст процесуального статусу слідчого в чинному законодавстві Україні” складається з чотирьох підрозділів і присвячується характеристиці складових елементів процесуального положення слідчого за чинним КПК України та висвітленню недоліків, які негативно позначаються на діяльності цієї службової особи.

У підрозділі 2.1 „Поняття і різновиди функцій слідчого в кримінальному процесі” доводиться, що відправним моментом для формування структурно-елементного змісту процесуального статусу слідчого є чітке визначення його функціонального призначення.

Аналіз змісту ст. ст. 4, 6, 22, 115, 125, 131, 139, 141, 213 КПК України свідчить про те, що на слідчого покладено обов’язок одночасно виконувати протилежні за своїм змістом функції: кримінального переслідування (обвинувачення), захисту та вирішення справи по суті, що значно ускладнює досягнення мети досудового слідства. Історичний досвід, аналіз стану сучасної слідчої практики, результати опитування слідчих, вивчення публікацій, присвячених проблемам досудового слідства, власний досвід практичної діяльності автора підтверджують, що названий суб’єкт кримінально-процесуальної діяльності не може одночасно ефективно виконувати зазначені функції. Крім того, перебування слідчих в структурі органів, на які покладається завдання боротьби з злочинністю, а також їх обов’язок порушувати кримінальні справи, формулювати й обґрунтовувати обвинувачення природно спричиняє обвинувальний ухил досудового слідства, що суперечить функціональному призначенню слідчого. На цю обставину звертається увага в рішеннях Європейського суду з прав людини. У справах „Скоогстрьом проти Швеції” (1984 рік) і „Хубер проти Швейцарії” (1990 рік) зазначається, що слідчий не повинен одночасно виступати в ролі обвинувача.

На основі критичного аналізу процесуального статусу слідчого дисертант наприкінці підрозділу формулює висновок про те, що єдиною процесуальною функцією слідчого повинна стати функція розслідування, яка передбачає виключення з його повноважень дій і рішень щодо порушення кримінальної справи, формулювання обвинувачення, закриття кримінальної справи, складання обвинувального висновку, затримання підозрюваного у вчиненні злочину.

Підрозділ 2.2 „Нормативна регламентація процесуальних прав та обов’язків слідчого” присвячено критичному аналізу повноважень слідчого в чинному КПК України з наявними змінами та доповненнями. При цьому наголошується, що зміст діяльності з розслідування порівняно з редакцією КПК 1960 року зазнав істотних змін, що значно обмежило самостійність слідчого в провадженні слідчих дій та прийнятті процесуальних рішень. Так, за останні 46 років суттєво змінився характер досудового провадження. Розширено участь захисника, повноваження прокурора, начальника слідчого відділу, введено судовий контроль за тимчасовим обмеженням конституційних прав громадян. Такі зміни створили передумови для розмежування функцій на досудовому слідстві, а в межах застарілої процесуальної форми до певної міри ускладнили діяльність з розслідування злочинів. Наприклад, для проведення відповідних процесуальних дій слідчий змушений звертатися до прокурора чи одночасно до прокурора і суду (ст. ст. 7, 7², 7³, 8, 9, 10, 11¹, 61¹, 120, 147, 165², 165³, 177, 178, 187, 190, 192, 205, 216, 229 КПК України та ін.).

У цій частині роботи вказується на неефективність положень ч. 2 ст. 114 КПК України, яка надає слідчому право у випадку незгоди з вказівками прокурора надати кримінальну справу вищестоящому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. Проведене опитування слідчих співробітників, аналіз публікацій, присвячених недосконалості правового положення слідчого, власний досвід дисертанта дозволяють зробити висновок про те, що вказана норма не застосовується в практичній діяльності. Це пояснюється незаінтересованістю слідчих конфліктувати з прокурором, тим більше, що він не є об’єктивним арбітром при вирішенні правового спору, оскільки відстоює відомчі інтереси.

Крім цього, доводиться малодієвість і положення ч. 3 ст. 114 КПК України, яка наділяє слідчого правом давати органам дізнання доручення і вказівки про проведення розшукних і слідчих дій. Аналіз правозастосовчої практики й опитування слідчих показують, що у 83,8% випадків доручення слідчих залишаються невиконаними або виконаними частково, а органи дізнання обмежуються формальними відписками. З огляду на це пропонується наділити слідчого правом порушувати дисциплінарні провадження стосовно співробітників органу дізнання за неналежне виконання процесуальних обов’язків.

На основі викладеного дисертант доходить висновку про необхідність зміни процесуальної форми досудового розслідування з чітким розподілом функцій між відповідними суб’єктами.

У підрозділі 2.3 „Процесуальні гарантії забезпечення діяльності слідчого” на основі досліджень попередників (О. Гуляєва, Е. Куцової, О. Ларіна, С. Шумиліна,) формулюється положення про те, що під процесуальними гарантіями діяльності слідчого слід розуміти встановлені кримінально-процесуальним законом засоби забезпечення безперешкодного виконання ним своїх повноважень.

Аналіз законодавства та слідчої практики свідчить про відсутність у чинному КПК України належних правових гарантій, спрямованих на забезпечення реалізації слідчим своїх повноважень. Наприклад, не передбачено відповідальності за ненадання або несвоєчасне надання інформації на запит слідчого, за порушення учасниками порядку проведення очної ставки, за відмову у видачі предметів чи документів за постановою про виїмку та ін. Виходячи з цього, автор пропонує розширити й удосконалити правові механізми кримінально-процесуальної відповідальності осіб, що не виконують законні вимоги слідчого або перешкоджають його діяльності.

Підрозділ 2.4 „Відповідальність слідчого за порушення кримінально-процесуальних норм” присвячений констатації недосконалості правового регулювання підстав і порядку відповідальності слідчого за вчинення кримінально-процесуальних правопорушень. Зазначається, що втратило своє юридичне значення положення ч. 1 ст. 114 КПК про те, що слідчий несе повну відповідальність „за законне та своєчасне проведення слідчих дій і прийняття рішень про спрямування слідства”. Це підтверджується тим, що згідно з чинним КПК України слідчий не є самостійним суб’єктом у прийнятті низки рішень і проведенні відповідних слідчих дій. Тому відповідальність за результати розслідування повинні нести також начальник слідчого відділу, прокурор і суддя, як суб’єкти кримінально-процесуальних відносин у стадії досудового слідства. На думку дисертанта, не є виправданою практика притягнення до дисциплінарної відповідальності слідчих у зв’язку з поверненням кримінальних справ на додаткове розслідування чи їх закриття за реабілітуючими підставами при незбіжній оцінці доказів слідчим, прокурором чи суддею. Як висновок, у дисертації пропонується унормувати порядок притягнення слідчих до відповідальності на рівні відповідного закону, яким передбачити створення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій слідчих, що дозволить усунути свавілля і суб’єктивізм в оцінці правомірності їх діяльності.

Третій розділ „Процесуальне положення органів досудового розслідування в змішаному та змагальному кримінальному процесі. Шляхи вдосконалення процесуального статусу слідчого в Україні” складається з чотирьох підрозділів, у яких досліджуються характерні особливості процесуального статусу органів розслідування у змішаному і змагальному кримінальному процесі з метою можливого використання позитивного досвіду при реформуванні правового положення слідчого в законодавстві України.

У підрозділі 3.1 „Статус органів досудового розслідування у Франції та ФРН” на основі вивчення КПК Франції та відповідних наукових джерел (Л. Головко, К. Гуценко, М. Пєшков, О. Сергєєв, Б. Філімонов) стверджується, що службовою особою, наділеною правом проведення досудового слідства є слідчий суддя, процесуальний статус якого характеризується такими основними суттєвими ознаками. Він діє в складі суду та призначається і звільняється з посади Президентом за поданням Міністра юстиції. Рішення слідчий суддя приймає самостійно, крім взяття під варту. Він провадить слідчі дії, але позбавлений права порушувати кримінальну справу, пред’являти особі обвинувачення, складати обвинувальний акт після закінчення розслідування. Усі дії слідчого судді можуть бути оскаржені виключно до слідчої камери. Прокурор не наділений правом дачі слідчому судді вказівок, обов’язкових для виконання, скасування його рішень. Слідчий суддя має право самостійно накладати значні штрафи на осіб, які неналежним чином виконують процесуальні обов’язки.

На відміну від КПК Франції, у законодавстві ФРН відсутня процесуальна фігура слідчого, а розслідування провадиться у формі прокурорського дізнання, завданням якого є встановлення події злочину і причетності до нього конкретної особи. Ураховуючи те, що прокуратура та поліція є органами кримінального переслідування, дані, які отримані ними в ході дізнання, є орієнтуючою інформацією, а не окремими видами доказів. Вивчення КПК ФРН та літературних джерел (Л. Головко, К. Гуценко, М. Німєллєр, М. Пєшков, Б. Філімонов) свідчить про те, що обов’язок доказування факту злочину і вчинення його конкретною особою покладається на суд.

У підрозділі 3.2 „Процесуальне положення органів досудового розслідування у Великобританії та США” зазначається, що основним органом розслідування в англосаксонському кримінальному процесі є поліція, на яку покладено обов’язок проведення розшукових дій за отриманим сигналом про злочин. Вона виконує виключно функцію кримінального переслідування. Органом попереднього провадження є місцевий суд, який здійснює контроль за органами розслідування. Крім цього, суду надано право визнавати доказами подані поліцією матеріали. Поліція наділена повноваженнями збирати докази тільки за наказом судді.

 У підрозділі 3.3 „Процесуальний статус офіцера з кримінального переслідування в Республіці Молдова” на основі аналізу чинного законодавства цієї держави (КПК 2003 р., Закону „Про поліцію” 1990 р., Постанови Уряду „Про організаційну структуру, граничну чисельність Міністерства внутрішніх справ та Положення про нього” 1998 р.) розглянуто повноваження органів, що здійснюють досудове провадження. Розслідування в Республіці Молдова здійснює офіцер з кримінального переслідування, що наділений правом провадження слідчих та розшукових дій. Судовий контроль за діяльністю офіцера з кримінального переслідування здійснює суддя з кримінального переслідування. При цьому порушення кримінальної справи, пред’явлення особі обвинувачення, обрання запобіжного заходу, складення обвинувального висновку є виключною компетенцією прокурора. Дисертант вважає, що такі повноваження прокурора слід закріпити й у вітчизняному законодавстві. Саме прокурор, а не слідчий, повинен виконувати функцію обвинувачення на стадії досудового розслідування.

За результатами науково-аналітичного огляду процесуального статусу органів розслідування Франції, ФРН, Великобританії, США та Республіки Молдова в дисертації сформульовано ряд базових положень, які слід брати до уваги при унормуванні повноважень слідчого у вітчизняному законодавстві. До їх числа слід віднести такі. Поліція наділена правами на проведення оперативно-розшукових дій для встановлення події злочину й особи, що його вчинила. Вона також є інструментом примусу при затриманні підозрюваних, арештах, виїмках, тощо. Однак у поліцейському відомстві не може бути органу, наділеного повноваженнями на самостійне провадження досудового слідства. У європейських країнах основними суб’єктами провадження слідчих дій є органи судової влади та прокуратура під судовим наглядом. На органи прокуратури покладається обов’язок виконувати функцію обвинувачення, але вони позбавлені владних повноважень щодо органів досудового слідства.

У підрозділі 3.4 „Шляхи удосконалення процесуального статусу слідчого в кримінальному процесі України”, з урахуванням вітчизняного і зарубіжного історичного досвіду правового регулювання процесуального положення органів розслідування, дисертант обґрунтовує напрямки реформування процесуального статусу слідчого в законодавстві України, до яких включає такі: органом досудового слідства повинен стати судовий слідчий, який би виконував функцію розслідування; його слід наділити правом самостійного проведення слідчих дій та прийняття процесуальних рішень; на прокурора покласти обов’язок порушувати кримінальні справи, формулювати, пред’являти й підтримувати обвинувачення, а також здійснювати керівництво і нагляд за законністю провадження дізнання уповноваженими на це органами; треба позбавити прокурора права давати слідчому вказівки і скасовувати його рішення. Процесуальні дії та рішення судового слідчого можуть бути оскаржені учасниками процесу виключно до суду.