Удалова Теоретичні засади отримання вербальної інформації у кримінальному процесі України

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мету, основні завдання, методи, об¢єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію та впровадження, щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ перший – “Сучасне розуміння вербальної інформації та її роль у слідчій діяльності” містить два підрозділи.

У підрозділі 1.1. “Поняття вербальної інформації та її співвідношення з невербальною інформацією” для розкриття змісту поняття “вербальна інформація” перш за все з¢ясовується понятійне значення слова “інформація”. Згідно ст.1 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” під “інформацією” розуміють документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Але аналіз наявних уявлень про інформацію свідчить про відсутність однозначного її розуміння. Тому обґрунтованим є формулювання “інформації”, виходячи зі специфіки конкретної галузі знання. У сфері правозастосування це виражається у виділенні понять “правова інформація”, “доказова інформація”, “судова інформація”, “криміналістична інформація” тощо. На основі аналізу сучасних різновидів визначень інформації в працях процесуалістів і криміналістів, дисертантка доходить висновку, що інформація, яка відноситься до розкриття і розслідування злочину є криміналістичною. Ця інформація може бути отримана слідчими або дізнавачами за двома напрямками: по-перше, з показань осіб, які є учасниками процесу розслідування (свідків, потерпілих, підозрюваних тощо) і, по-друге, інформація, виявлена із матеріальних носіїв. Вказується, що відомості, які містяться в показаннях зазначених осіб, за формою подання, варто віднести до вербальної інформації, оскільки власне показання являють собою мовленнєве (вербальне) повідомлення з приводу досліджуваних у справі обставин.

У вербальній комунікації як знакова система використовується
мова. Дисертантка зазначає, що мовлення виконує цілий ряд функцій:
1) мислеутворююча функція мови зв¢язує слово з образами свідомості, з мисленням, у силу чого за допомогою мови і мовлення формується і виражається мовлення; 2) комунікативна – визначає передачу знань, думок, почуттів у процесі спілкування людей, у ході встановлення між ними контактів; 3) прагматична – здійснює управлінський вплив учасників діалогу один на одного; 4) регулятивна – організує психічні процеси, емоційні стани, дії людини.

У цьому зв¢язку, виходячи із специфіки розкриття і розслідування злочинів, дисертантка доходить до висновку, що під вербальною інформацією слід розуміти мовленнєве (вербальне) повідомлення учасника кримінального процесу під час проведення вербальних слідчих дій, яке отримується мовними засобами спілкування.

Аналізуючи тактику розслідування злочинів встановлено, що вербальна інформація пов’язана з невербальною, оскільки в процесі взаємодії людей за рахунок невербальних засобів висловлювання може здійснюватися більше половини комунікації. Невербальні сигнали виявляються більш зручними для висловлювання міжособистісних стосунків, емоцій, для регулювання комунікативного акту, доповнення й уточнення вербальної інформації. Це специфічно людський спосіб обміну інформацією, який має місце в слідчій діяльності. Необхідно відзначити, що стосовно досудового розслідування, в основному, вивчається вербальний аспект спілкування, але для отримання вербальної інформації, як підкреслює дисертантка, необхідно вміло користуватися як вербальними, так і невербальними засобами комунікації, тому що останні виконують допоміжну функцію, яка полягає в тому, що невербальна дія може підкреслити ту чи іншу частину вербального тексту, заповнити паузу мовчання, продублювати зміст вербального повідомлення, замінити окреме слово або фразу тощо.

У підрозділі 1.2. “Вплив психологічних характеристик особи на формування вербальної інформації” підкреслюється, що будь-яка слідча дія, пов¢язана з отриманням вербальної інформації повинна починатися з визначення психологічних характеристик, які впливають на формування інформації. Підтримується позиція В.С.Медведєва, який відносить до психологічних характеристик такі: соціально-демографічні, кримінально-правові, статусно-рольові, морально-психологічні. Але аналізуючи наукові розробки з цього питання дисертантка зазначає, що перелік психологічних характеристик, які впливають на процес формування вербальної інформації є неповним і пропонує його доповнити.

 Запропоновано вивчати “картину світу” особистості. “Картина світу” – це результат нашого повсякденного досвіду, в кожної людини вона своя, тому що особистість сприймає навколишнє через фільтри сприйняття: виховання, професію, соціальні й культурологічні особливості; саме “картина світу” визначає те, як особистість інтерпретує навколишній світ, як реагує на нього і яким значенням наділяє власну поведінку і переживання.

 Дисертантка вважає, що для характеристики особистості, має значення сприйняття інформації, запам’ятовування її, а потім відтворення.

Сприйняття, запам’ятовування і відтворення інформації багато в чому визначаються тим, чи є пам’ять наочно-образною, словесно-логічною, руховою, зоровою або слуховою. Знання домінуючого компонента в пам’яті конкретної особи дозволяє акцентувати увагу на ті обставини (ознаки), що краще могли бути запам’ятовані цією особою (анатомічні, функціональні, мова, голос), індивідуальні розходження в процесах пам’яті, що більшою мірою визначаються особливостями типів вищої нервової діяльності та суб’єктивних властивостей особистості, від чого залежать сила, тривалість запам’ятовування та готовність до відтворення.

Одним із характерних проявів властивостей особистості є наявність у неї набутих за життя різноманітних звичок, навичок та умінь. Відомості про уміння, навички і звички передбачуваного злочинця доцільно використовувати на наступних стадіях з метою розкриття злочину.

Запропоновані основні теоретичні принципи проведення окремих слідчих дій, пов’язаних з отриманням вербальної інформації, об’єктом яких є вивчення умінь, навичок та звичок особистості.

Розділ другий – “Спілкування в слідчій діяльності” складається з двох підрозділів, у яких розкриті поняття і основні особливості професійного спілкування слідчого, аналізується тактико-комунікативна діяльність слідчого в процесі вербальних слідчих дій.

У підрозділі 2.1. Поняття і основні особливості професійного спілкування слідчого встановлено, що поняття “спілкування” вживається в різних аспектах. 1) У психології спілкування найчастіше характеризується як складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, породжуваний потребами спільної діяльності й такий, що включає в себе обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини, або як здійснювана знаковими засобами взаємодія суб¢єктів, викликана потребами спільної діяльності і спрямована на значиму зміну в стані, поведінці й індивідуально-значеннєвих утвореннях партнера (Г.М.Андрєєва). 2) Водночас висловлена думка про те, що визначення поняття спілкування в окремих випадках повинне враховувати специфіку людської взаємодії, властивої тій або іншій сфері соціальної діяльності. 3) Спілкування на досудовому слідстві, як справедливо пише В.Г.Лукашевич, допустимо розглядати як обов¢язковий елемент (сторону) слідчої діяльності, змістом якого є організація і тактика взаємодії слідчого з учасниками процесу на основі правовідносин, що складаються у рамках кримінального судочинства.

Стиль спілкування слідчого з учасниками кримінального процесу при отриманні вербальної інформації залежить від індивідуально-типологічних особливостей партнерів, їхніх комунікативних намірів у конкретній ситуації, взаємин, які між ними склалися і він може бути продуктивним, пригнічуючим, дистанційним, прагматично-діловим, популістським і заграваючим.

У підрозділі приділена увага проблемності питання щодо взаємовідносин слідчого та осіб, з якими він спілкується при отриманні вербальної інформації. Встановлено, що під час отримання вербальної інформації на досудовому слідстві між слідчим та особами, з якими він спілкується, складаються міжособистісні відносини, які не є і не можуть бути суб¢єкт-суб¢єктними (рівнопартнерськими), оскільки особи, з якими слідчий спілкується в ході досудового слідства, жодним з перерахованих у ст.114 КПК України правом не користується. Тому за своєю сутністю міжособистісні відносини слідчого й осіб, з якими він спілкується в процесі досудового слідства, не є і не можуть бути суб¢єкт-суб¢єктними, рівно партнерськими.

Доведено, що стиль виконання соціальної ролі слідчим залежить від особистісних якостей її носія, його поведінкових, мовних особливостей тощо. Так, наприклад, у ході проведеного соціологічного дослідження було встановлено, що слідчим-жінкам легше вступати в спілкування з людьми при веденні слідства, ніж слідчим-чоловікам. Про це свідчить те, що 86% респондентів-жінок відповіли, що вони легко вступають у спілкування з людьми при веденні слідства, тоді як серед чоловіків-респондентів – лише 40%. Стиль виконання слідчим своєї соціальної ролі впливає на комунікативні процеси, ефективність взаємодії слідчого з усіма тими особами, з якими він спілкується при розслідуванні кримінальних справ. Порушення правил рольової поведінки вступає в протиріччя з рольовими очікуваннями, що негативно відображається на міжособистісних відносинах, взаємодії і, врешті-решт, на результативності слідчої діяльності.

На завершення, у підрозділі авторка доводить, що професійне спілкування слідчого, у більшій своїй частині, є процесуально-регламентованим і порушення процесуального режиму спілкування може слугувати підставою для визнання недійсними результатів слідчої дії.

 Початок, хід і розвиток комунікативних форм у кримінальному процесі визначаються процесуальними нормами, які вказують на обов¢язкове дотримання встановлених законом форм спілкування, процесуальний порядок мовленнєвої взаємодії сторін тощо.

 Ефективність та оперативність професійної діяльності слідчого залежить від рівня тактико-комунікативної компетентності слідчого.

У підрозділі 2.2. “Тактико-комунікативна діяльність слідчого в процесі вербальних слідчих дій” виділяється комунікативна сторона спілкування. Наголошується, що комунікація в професійному спілкуванні слідчого нетотожна просто обмінові інформацією, оскільки між слідчим і його партнерами по спілкуванню неминуче виникають як функціонально-рольові, так і міжособистісні відносини.

Дисертантка приділяє значну увагу тактико-комунікативній компетентності та її характеристиці в процесі вербальних слідчих дій.

Підкреслюється, що рівень тактико-комунікативної компетентності слідчого залежить від його психічних якостей, соціально-культурного рівня його розвитку, професійно-психологічних знань, професійно-психологічних умінь.

В роботі розглядаються наступні компоненти тактико-комунікативної компетентності слідчого: психічні якості слідчого, які корелюються зі слідчою діяльністю; знання специфічних особливостей слідчої діяльності; здатність встановлювати і підтримувати з особами, які залучені до розслідування, психологічний контакт і позитивні міжособистісні відносини; уміння використовувати при спілкуванні всі його види (імперативний, маніпулятивний, гуманістичний) і спілкуватися за суб¢єкт-суб¢єктною і суб¢єкт-об¢єктною схемою, а також використовувати усі види вербальних засобів комунікації; уміння уникати і переборювати при спілкуванні комунікативні бар¢єри (соціальні, психологічні, культурні); уміння переборювати (уникати) при спілкуванні конфлікти; здатність адекватно вибирати і уміло використовувати при отриманні вербальної інформації допустимі тактичні прийоми, засоби, методи, комбінації і з їх допомогою робити ефективний допустимий психологічний вплив на вищевказаних осіб з метою отримання інформації.

Розділ третій – “Організаційні основи отримання вербальної інформації” складається з двох підрозділів, у яких акцентується увага на встановленні психологічного контакту при отриманні вербальної інформації, запропоновані тактичні прийоми, які сприяють встановленню цього контакту та методи психологічного впливу на особу при отриманні вербальної інформації, традиційні та нетрадиційні способи отримання такої інформації.

У підрозділі 3.1. “Особливості отримання вербальної інформації” обґрунтовується висновок про те, що особливістю психологічного контакту при проведенні вербальних слідчих дій є, насамперед, отримання не будь-якої, а доказової інформації, тобто одержання з дотриманням передбаченої законом процесуальної форми, такої інформації, що стосується справи, яка розслідується.

Ґрунтуючись на поглядах науковців щодо визначення основних цілей встановлення психологічного контакту, доведено необхідність доповнення їх ще й такими:

1)  отримання правдивої повної інформації про обставини розслідуваного злочину. Можливе перенесення контактних відносин на суміжні слідчі дії, такі як – відтворення обстановки та обставин події, очна ставка, пред’явлення для впізнання, у яких бере участь особа, яка раніше знаходилась в стані психологічного контакту зі слідчим при допиті;

2) встановлення причин і умов, що сприяють вчиненню злочину. За даними практики справжні причини злочинів, у тому числі механізм формування злочинного наміру, залишаються нез’ясованими. Це може відбуватися і через відсутність психологічного контакту слідчого з допитуваним;

3) надання психологічної допомоги допитуваному, який відчув психотравмуючий вплив факту злочину;

4)  регуляція емоційних станів допитуваного для прогнозування його поведінки і результатів спілкування.

Обґрунтовано, що тактичні прийоми, спрямовані на встановлення психологічного контакту, не можна розглядати поза стадіями його формування, до яких слід віднести:

1)  діагностику особистісних якостей особи;

2)  розробку тактичної програми, яка спрямована на формування психологічного контакту й забезпечує отримання повної і правдивої інформації;

3)  вступ у контактну взаємодію;

4)  формування ситуативної установки особи на контактну взаємодію;

5)  контактна взаємодія в процесі отримання інформації;

6)  стабілізація психологічного контакту.

Обґрунтовано, що будь-яке спілкування немислиме без взаємного психологічного впливу. Наведені методи правомірного психологічного впливу та запропоновані критерії допустимості психологічного впливу.

Розкрито сутність переконання як ефективного методу психологічного впливу при отриманні вербальної інформації.

Протилежним відносно переконання методом психологічного впливу є протиправний примус, який на думку дисертантки, веде до психологічного насильства над особою, від якої отримується вербальна інформація і тому виступає як метод неправомірного психологічного впливу. Він завжди заснований на погрозах, обмані і не може визнаватися як допустимий метод впливу при отриманні вербальної інформації.

Головне, що відрізняє переконання від примусу, що дозволяє розмежувати методи психологічного впливу на правомірні та неправомірні – це наявність або відсутність обмеження волевиявлення особи, від якої отримується інформація, наявність у неї свободи вибору лінії своєї поведінки.

 Доведено необхідність доповнення КПК України статтею такого змісту: “Застосовані щодо осіб, від яких отримується вербальна інформація методи психологічного впливу не повинні позбавляти їх можливості вільного вибору лінії поведінки. Всі сумніви щодо допустимості застосування таких методів повинні вирішуватися на користь цих осіб відмовою в їх застосуванні”.

Досліджуючи методи психологічного впливу дисертантка вважає, що слід обмежити час проведення вербальних слідчих дій, пов¢язаних з отриманням вербальної інформації та ввести обмеження на можливість неодноразових допитів одних і тих саме осіб по одній і тій саме справі.

У підрозділі 3.2. “Науково-технічне забезпечення отримання вербальної інформації” розглянуто використання як традиційних, закріплених в КПК України засобів використання звукозапису, кінозйомки та відеозапису при отриманні вербальної інформації, так і нетрадиційних способів отримання цієї інформації з використанням досягнень науково-технічного прогресу при проведенні таких слідчих дій як допит, пред’явлення для впізнання, очна ставка, відтворення обстановки та обставин події тощо.

В роботі відзначається, що при проведенні допиту малолітнього, допиту за участю перекладача тощо слід використовувати науково-технічні засоби, а саме: звуко-, відеозапис та кінозйомку. Сказане ґрунтується на тому, що: 1) фонограма або відеограма забезпечує можливість переконатися в тому, що допит малолітнього у ході досудового слідства був проведений тактично вірно, а отримані від нього показання об’єктивно відображені в протоколі допиту; 2) наявність звуко- або відеограми дозволяє перевірити правильність зробленого перекладу, в т.ч. сурдоперекладу, а також виключити посилання особи, що змінила показання, на отримання тієї чи іншої інформації, записаної в протоколі допиту, від слідчого. Фонограма переконує в тому, що допитуваний повідомив такі подробиці, яких у розпорядженні слідчого до допиту взагалі не було.

При розгляді питання щодо використання гіпнозу при отриманні вербальної інформації, наведено аргументи, що проведення гіпнорепродукції є допустимим та правомірним засобом отримання інформації. Умовами застосування гіпнорепродукції, на думку дисертантки, є: 1) добровільність та щире бажання опитуваного; 2) проведення гіпносеансу можливе тільки фахівцем гіпнологом, який має медичну освіту за фахом психотерапевт та юридичну підготовку в галузі криміналістики та кримінального процесу;
3) гіпнолог повинен бути неупередженим, не ставити навідних запитань і проводити навіювання лише в межах відновлення пам’яті суб’єкта необхідної інформації; 4) фіксація гіпнорепродукційного допиту на відеоплівку; 5) відсутність у допитуваного медичних протипоказань.

Запропоновано в КПК України закріпити статтю такого змісту: „Допит гіпнолога” як свідка за результатами гіпнорепродукції.

В роботі підкреслюється, що вербальна інформація може бути отримана і за допомогою поліграфа та аргументується необхідність його використання при законодавчому закріпленні певних положень. У ході розслідування передбачається тестувати на поліграфі тільки тих осіб, які добре усвідомлюють суть того, що відбувається і добровільно на це погоджуються. Необхідно підкреслити, що для участі в допиті дозволяється залучати фахівця-психолога, який виконує функції оператора поліграфа, висновки якого доводяться до відома не лише ініціатора проведення допиту, але й особи, яка допитується.

Дисертантка наголошує, що результати застосування поліграфа можуть використовуватися слідчим лише як орієнтовна інформація. Матеріали застосування поліграфа (стрічки, записи) до справи не долучаються.

Розділ четвертий – “Слідчі дії як засіб отримання вербальної інформації” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 4.1. “Сучасне розуміння допиту та його роль у системі вербальних слідчих дій” підкреслюється, що допит є вербальною (мовною, словесною) дією, і його метою є передача – отримання інформації про ідеальні відображення, тобто уявні образи, носієм яких є конкретна особа, з якою контактує слідчий, про відомі їй факти, що мають значення для правильного вирішення справи.

Авторка звертає увагу на дискусійність позицій тих науковців (М.В.Жогіна, Ф.Н.Фаткулліна, А.К.Гаврилова, С.П.Єфімічева, М.І.Порубова, Ю.К.Орлова, Б.Т. Безлєпкіна), які даючи поняття допиту, вбачають в ньому тільки отримання показань від допитуваних осіб, а це не зовсім точно відображає характер і зміст діяльності, яка здійснюється при допиті.

 Дисертантка наголошує, що допит слід розглядати як одну з форм прояву кримінального переслідування, як одне з повноважень органів розслідування і суду, як процесуальний спосіб формування показань, як інститут кримінально-процесуального права.

Підкреслюється, що правова природа допиту не може бути цілком розкрита без встановлення його співвідношення з кримінальним переслідуванням.

Сформульовано висновок про провідне місце допиту в системі слідчих дій. Це становище допиту зумовлено відносною простотою його проведення і великим пізнавальним потенціалом. Допит, на думку дисертантки, є поєднуючою ланкою між способами збирання доказів, спрямованими на отримання показань та їх перевірку шляхом проведення таких слідчих дій як пред’явлення для впізнання, очна ставка, відтворення обстановки і обставин події тощо, і способами виявлення та фіксації матеріальних слідів, речових доказів та документів, пов’язаних часто з їх оглядом та експертним дослідженням. Така властивість допиту зумовлена, насамперед, тим, що його гносеологічна природа, заснована на методі пізнання – розпитуванні, притаманна деякою мірою й іншим слідчим діям, що безумовно їх зближує й зумовлює тісну взаємодію.

Авторкою показана роль допиту як важливого засобу усунення порушень кримінально-процесуального закону, допущених при проведенні інших слідчих дій.

Зроблено висновок про те, що при системному підході до вивчення слідчих дій стає очевидною наявність низки невідрегульованих у законодавчому порядку питань, як на рівні системи слідчих дій, так і стосовно окремих з них, зокрема, допиту.

У підрозділі 4.2. “Кримінально-процесуальні види допиту як засоби отримання вербальної інформації” розглянута класифікація допитів за різними ознаками.

На основі результатів аналізу наукової літератури та слідчої практики, авторка запропонувала внести відповідні зміни до КПК України, закріпивши: “Допит цивільного позивача”, “Допит цивільного відповідача”.

Обґрунтовано доцільність внесення змін до п.1 ч. 1 ст. 69 КПК України щодо неможливості допиту журналістів, які виконують редакційне завдання, як свідків у кримінальному процесі.

Дисертантка акцентує увагу на тому, що в процесі доказування слід використовувати показання інформатора та співробітника оперативного підрозділу, який отримав інформацію від цієї особи. Авторка пропонує вважати під інформатором фізичну особу, яка погодилась на конфіденційній підставі сприяти органам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, та надавати дані, які можуть бути використані як докази у кримінальній справі.

Законодавство України повинно закріпити вимогу про те, що інформатор для отримання оперативних даних може використовувати лише законні засоби; він не звільняється від кримінальної відповідальності за скоєний злочин під час таємної операції, якщо його дії не були викликані крайньою необхідністю та не схвалені відповідною посадовою особою – співробітником оперативного підрозділу.

Дані про особу інформатора, на думку дисертантки, є таємницею і можуть бути віддані гласності лише у випадках, передбачених законом. Використання даних про інформатора може бути допустиме для обґрунтування необхідності проведення обшуку або арешту підозрюваного, або коли мова йде про дані, які можуть кардинально вплинути на вирішення справи по суті.

Аргументується необхідність закріплення в КПК України статті „Перехресний допит” в такій редакції: 1) слідчі (слідчий і прокурор) вправі допитувати підозрюваного, обвинуваченого після першого допиту у випадку невизнання ним своєї вини у вчиненні злочину (повністю або частково); 2) за бажанням підозрюваного, обвинуваченого, а також за клопотанням захисника в перехресному допиті може брати участь захисник (захисники); 3) допит повинен проводитися з дотриманням вимог ст. 107, 143 КПК України; 4) слідчі по черзі ставлять питання підозрюваному (обвинуваченому), захисник також вправі ставити питання допитуваній особі, подавати зауваження до протоколу.

Враховуючи, що існуюча редакція ст. 143 КПК України має деякі прогалини щодо допиту обвинуваченого, обґрунтовується доцільність внесення таких змін: “Обвинуваченому, за його клопотанням, слід надавати час для підготовки до допиту в межах строку, вказаного в частині першій цієї статті. Слідчий після пред’явлення обвинувачення може допитати обвинуваченого негайно лише за його згодою”.

Зроблено висновок про те, що: 1) ч. 2 ст. 65 КПК України належить доповнити новим джерелом доказів – показаннями експерта; 2) ввести кримінальну відповідальність експерта за дачу завідомо неправдивих показань за ст. 384 КК України; 3) закріпити в КПК, що змістом показань експерта, які отримані під час допиту, можуть бути лише висновки, зроблені на підставі досліджень, проведених при виконанні експертизи; 4) закріпити в КПК положення, які б допускали допит в суді експерта, що виконував експертизу на досудовому слідстві без проведення відповідної експертизи в судовому засіданні; 5) законодавчо закріпити право експерта на ознайомлення з тією частиною протоколу судового засідання, в якій є записи запитань та відповідей на поставлені запитання.

Обґрунтовано, що поєднання функцій експерта та свідка є неможливим, оскільки одна й та сама особа не може бути експертом і свідком у справі (ст.ст. 54 і 62 КПК України).

Підрозділ 4.3. “Інші слідчі дії як засоби отримання вербальної інформації” присвячено розгляду питань, пов’язаних із забезпеченням допустимості, достовірності і належності показань, отриманих під час проведення слідчих дій.

Аналізуючи зміст понять належності й достовірності доказів дисертантка дійшла висновку, що основні складнощі у визначенні належності показань пов’язані з тим, що на початковому етапі розслідування розмежування інформації на доказову і таку, що не має таких властивостей, є для слідчого досить важким завданням, бо слідчий може в цей період не знати, яка інформація з тієї, яку він може отримати, матиме надалі доказове значення. Вирішення цієї проблеми вбачається лише в ретельному плануванні слідства в цілому й слідчих дій, пов¢язаних з отриманням вербальної інфоормації, продуманому, реальному й обґрунтованому висуванні версій.

Узагальнюючи викладений матеріал з цієї проблеми в роботі обґрунтовується висновок про те, що забезпечення слідчим належності доказової інформації при отриманні показань повинно передбачати відповідність закону, оптимальне планування як слідства в цілому, так і вербальних слідчих дій з урахуванням слідчої ситуації, обов’язкове з’ясування в процесі їх проведення обставин, які складають предмет доказування у кримінальній справі, а також питань, необхідність постановки яких прямо витікає із закону.

В результаті дослідження проблеми забезпечення достовірності показань сформульовано висновок, що для недопущення з боку слідчого незаконних методів розслідування варто використовувати при проведенні вербальних слідчих дій, пов’язаних з отриманням показань, науково-технічні засоби, які дозволяють фіксувати законність дій слідчого.

Обґрунтовано, що питання про правомірність використання тих або інших технічних засобів повинно вирішуватися законодавцем диференційовано з урахуванням пізнавальної спрямованості, ефективності, ступеня захищеності результатів застосування тих або інших технічних засобів.

Досліджуючи достовірність та належність показань, отриманих при проведенні вербальних слідчих дій, дисертантка вважає, що всі отримані при цьому відомості підлягають всебічній й об’єктивній перевірці.