Куйбіда Р.О. Організація і розвиток сучасної судової системи України : Куйбида Р.А. Организация и развитие современной судебной системы Украины

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається об’єкт і предмет дослідження, мета і завдання, ступінь її наукової розробки, методологічна, теоретична та емпірична основи роботи, сформульовані основні положення, висновки та пропозиції, які характеризують її новизну, висвітлюється практичне значення, наводяться відомості про апробацію результатів дослідження, зазначаються публікації за темою дослідження.

Розділ 1 “Становлення сучасної судової системи в Україні” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню передумов реформування і процесу розвитку судової системи в Україні, починаючи з другої половини 80-х років ХХ століття.

У підрозділі 1.1. “Передумови судової реформи” проаналізовано стан судової системи в Україні напередодні здобуття нею незалежності. Визначено, що основними передумовами для судової реформи були такі негативні явища у сфері правосуддя: залежність судів від партійних органів і органів державного управління; спотворене завдання судів у галузі кримінального правосуддя – здійснювати боротьбу зі злочинністю; суттєва обмеженість предмету судової юрисдикції, що обумовило приниження ролі суду при вирішенні правових спорів і захисті прав людини; недемократична система оскарження судових рішень, залежність права на перегляд судових рішень від розсуду керівників прокуратури і судів; залежний статус суддів.

У підрозділі 1.2. “Становлення судової системи у незалежній Україні” досліджено хід реформування судової системи в Україні після проголошення Декларації про державний суверенітет України. Аналіз дозволив побачити непослідовність законодавця у проведенні такого реформування, яка особливо очевидно проявилася у 2001-2002 роках, коли схвалення у парламенті отримали абсолютно протилежні ідеї, зокрема щодо втілення принципів спеціалізації і територіальності у системі судів загальної юрисдикції. Головну причину цієї непослідовності автор вбачає у відсутності чіткої й узгодженої стратегії перетворень у судовій системі.

Розділ 2 “Система судів в Україні: сучасний стан і перспективи реформування” складається з чотирьох підрозділів, у яких розкриваються засади організації судів, стан і перспективи їх втілення у системі судів в Україні, насамперед у системі судів загальної юрисдикції.

У підрозділі 2.1. “Принципи організації системи судів” проаналізовано зміст і значення таких принципів як спеціалізація, територіальність, інстанційність, єдність системи судів, недопустимість існування надзвичайних і особливих судів. На основі дослідження сучасного стану реалізації цих принципів у системі судів в Україні визначено, що для подальшого розвитку цієї системи найбільш актуальне значення мають насамперед принципи спеціалізації, територіальності та інстанційності. Інші принципи переважно вичерпали своє методологічне значення і перейшли у категорію властивостей, рис, які характеризують сучасну систему судів.

Аналіз конституційних принципів побудови системи судів дозволив автору удосконалити визначення цих принципів. Так, принцип спеціалізації запропоновано розглядати як вимогу про розподіл судової юрисдикції між різними судами за єдиним критерієм, який поєднує галузь матеріального права і вид судочинства. Таке розуміння дає можливість виділити наявність щонайменше конституційної, кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикцій.

Значення принципу територіальності автор бачить у забезпеченні наближеності судів до людей. Необхідність посилення гарантій незалежності суддів обумовлює недоцільність зведення цієї засади до адміністративно-територіального устрою держав, як це зроблено у Законі України “Про судоустрій України”.

Поряд із зазначеними принципами, автор запропонував розглядати і принцип інстанційності, який хоч безпосередньо не закріплений у Конституції України, але випливає з її норм. Принцип інстанційності визначено як вимогу забезпечити розумні можливості щодо послідовного оскарження і перегляду судових рішень у судах вищого рівня. При цьому суд однієї ланки не повинен виконувати функції більш як однієї інстанції.

У підрозділі 2.2. “Побудова системи судів за спеціалізацією” автор досліджує специфіку втілення цього принципу у системі судів загальної юрисдикції – загальних судах, господарських та адміністративних судах.

Зроблено висновок, що сучасна система судів загальної юрисдикції побудована без належного врахування принципу спеціалізації. Загальні суди здійснюють усі спеціалізовані юрисдикції – цивільну, кримінальну та адміністративну, та ще й розглядають справи про адміністративні правопорушення. Військові суди, які також є загальними, здійснюють кримінальну юрисдикцію щодо військовослужбовців (галузево-суб’єктна спеціалізація). Господарські суди здійснюють цивільну юрисдикцію щодо суб’єктів господарювання (суб’єктна спеціалізація). Адміністративні суди здійснюють адміністративну юрисдикцію (галузева спеціалізація). Тож окремі суди взагалі не визнаються спеціалізованими (загальні суди), деякі з них, хоч і не визнаються спеціалізованими, але фактично діють за принципом галузево-суб’єктної спеціалізації (військові суди), а інші – хоч і визнані спеціалізованими, але утворені або за принципом суб’єктної спеціалізації (господарські суди), або за принципом галузевої спеціалізації (адміністративні суди).

Однак більш логічне втілення принципу спеціалізації у системі судів загальної юрисдикції вимагає утворення судів за єдиним критерієм, яким можуть слугувати види судової юрисдикції, що відповідають основним галузям матеріального права та видам судового процесу. Виходячи з цих міркувань, у системі судів загальної юрисдикції запропоновано виділяти цивільні, кримінальні та адміністративні суди. Це вимагає реорганізації загальних, у тому числі військових, а також господарських судів.

У підрозділі 2.3. “Територіальна побудова системи судів загальної юрисдикції ” автор аналізує реалізацію принципу територіальності в організації місцевих та апеляційних судів і робить висновок, що сьогодні цей принцип ототожнюється із адміністративно-територіальним устроєм. Виняток складають лише військові суди, які утворені відповідно до військових організаційних одиниць. Існуючий підхід до територіальної юрисдикції місцевих та апеляційних судів не завжди враховує більш об’єктивні критерії для розміщення судів (такі як кількість населення, транспортне сполучення тощо), а також не сприяє забезпеченню незалежності суддів від місцевої влади. Крім того, організація місцевих судів у містах з районним поділом залежить від рішень органів місцевого самоврядування щодо кількості районів, що обумовлюють необхідність видання Президентом України указів про внесення змін до мережі таких судів, хоча об’єктивної потреби у цьому немає.

Для вирішення зазначених проблем обґрунтовано необхідність тлумачити принцип територіальності в організації судів таким чином, щоб його не зводити обов’язково до адміністративно-територіального поділу. Суди можуть мати територіальну юрисдикцію, яка не збігається з межами адміністративно-територіальної одиниці, що, зокрема, є важливим у великих містах з районним поділом.

З огляду на вимоги про незалежність і доступність судів, які здійснюють протилежний влив на організацію судів, обґрунтовано доцільність запровадження дворівневої структури місцевих судів – за зразком тієї моделі, що втілена в адміністративній юрисдикції. Перший рівень можуть складати найбільш наближені до населення суди районного рівня – вони розглядатимуть нескладні справи усіх юрисдикцій. А другий рівень мають становити – окружні спеціалізовані суди, які доцільно утворити на більш високому рівні для розгляду складних справ відповідної спеціалізованої юрисдикції.

У підрозділі 2.4. “Інстанційна побудова системи судів загальної юрисдикції” автор досліджує організацію системи судів загальної юрисдикції відповідно до інстанцій, які визначені процесуальними законами – першої, апеляційної, касаційної інстанцій та інстанції з перегляду справ за винятковими обставинами.

Автор робить висновок, що з прийняттям нових Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України принцип інстанційності починає знаходити все більше втілення у сучасній системі судів загальної юрисдикції. Але на сьогодні його не враховано у компетенції апеляційних загальних судів, які й досі діють у деяких категоріях кримінальних справ як суди першої інстанції, внаслідок чого сторони позбавлені права на апеляційне оскарження. Порушується цей принцип і в організації діяльності Верховного Суду України. Він, будучи касаційною інстанцією, фактично діє в режимі апеляційної інстанції щодо справ, розглянутих апеляційними судами у першій інстанції. До того ж, Верховний Суд України у цивільних та кримінальних справах може переглядати свої ж рішення за винятковими обставинами, що порушує право осіб на безсторонній (неупереджений) суд.

Найбільш оптимальне вирішення цих проблем автор вбачає у запровадженні правила “суд однієї ланки = одна інстанція”. Це вимагає віднесення розгляду усіх кримінальних справ до компетенції місцевих судів, у тому числі найскладніших справ – до компетенції окружних кримінальних судів, які необхідно утворити. Тоді не буде потреби у створенні Апеляційного суду України. Доведено необхідність створити у цивільній та кримінальній юрисдикції, яку сьогодні здійснюють загальні суди, Вищий цивільний суд України та Вищий кримінальний суд України, до яких повинні бути передані від Верховного Суду України функції касаційної інстанції. Верховний Суд України як суд найвищої інстанції зможе у такому разі забезпечувати однакове застосування права судами однієї чи різних спеціалізованих юрисдикцій через перегляд судових рішень вищих судів за винятковими обставинами.

Розділ 3 “Правове регулювання статусу суддів та напрями його удосконалення” складається з чотирьох підрозділів, у яких аналізується втілення вимог, що обумовлюють особливості статусу суддів, у статусі професійних суддів, присяжних і народних засідателів, а також особливу увагу приділено праву суддів на професійне самоврядування і особливим механізмам відповідальності суддів.

У підрозділі 3.1. “Статус професійних суддів” автор розглядає професіоналізм, незалежність та неупередженість як вимоги, що обумовлюють особливості статусу професійних суддів, досліджує питання щодо правового регулювання добору і кар’єри суддів, кваліфікаційних вимог до суддів, складення суддями присяги, обов’язків судді, забезпечення єдності статусу суддів та інших гарантій їхньої діяльності.

Для більш повної реалізації вимог професійності, незалежності та неупередженості у статусі суддів автор обґрунтовує необхідність: встановити конкурсну і прозору процедуру добору суддів, зокрема й до судів вищого рівня; підвищити роль кваліфікаційних класів у кар’єрі суддів, визначити одержання певного кваліфікаційного класу як умо_1058 цієї непослідовності автор вбачає у відсутності чіткої й узгодженої стратегії перетворень у судовій системі.

Розділ 2 “Система судів в Україні: сучасний стан і перспективи реформування” складається з чотирьох підрозділів, у яких розкриваються засади організації судів, стан і перспективи їх втілення у системі судів в Україні, насамперед у системі судів загальної юрисдикції.

У підрозділі 2.1. “Принципи організації системи судів” проаналізовано зміст і значеннр'e4оторканності суддів як: недопустимість затримання чи арешту судді без згоди Верховної Ради України до винесення обвинувального вироку судом, забезпечення державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; існування юридичної відповідальності за неповагу до судді.

Перспективним напрямом розвитку інституту народних засідателів визначено розширення категорій справ, у розгляді яких можуть брати участь народні засідателі, у тому числі за рахунок адміністративних справ. При цьому обґрунтовано доцільність додатковою вимогою встановити наявність відповідної освіти чи професії, які можуть бути важливими при вирішенні справи (педагогічної, психологічної тощо), а також запровадити інститут суду присяжних для початку в окремих категоріях кримінальних справ, що, однак, не заперечує можливості поступового розширення сфери його застосування в подальшому.

У підрозділі 3.3. “Право суддів на професійне самоврядування” досліджуються можливості професійних суддів щодо участі у вирішенні питань внутрішньої діяльності судів.

З урахуванням зарубіжного досвіду зроблено висновок, що сьогодні суддівське самоврядування в Україні є більше декларацією, ніж реальністю, адже за більшість питань, що можуть вирішуватися самоврядуванням, відповідають судді, які обіймають адміністративні посади в судах. Тому обґрунтовано доцільність передати значну частину повноважень голів судів та їхніх заступників суддівському самоврядуванню, насамперед зборам суддів. Так, збори суддів відповідного суду могли б вирішувати питання, пов‘язані із запровадженням спеціалізації суддів, затверджувати порядок розподілу судових справ між суддями; затверджувати порядок утворення колегій суддів і призначення головуючих; затверджувати порядок заміщення суддів у разі їх відсутності; вирішувати питання соціально-побутового забезпечення суддів; визначати графік відпусток суддів; заслуховувати звіти суддів, що обіймають адміністративні посади, керівника апарату суду та керівників його структурних підрозділів тощо. Автор підтримав думку, що адміністративні посади у судах повинні обіймати судді, призначені органами суддівського самоврядування.

Визначено, що система представницьких органів суддівського самоврядування має формуватися з урахуванням розвитку системи судів загальної юрисдикції, але без обов’язкового прив’язування до спеціалізації. Тобто конференції суддів можуть скликатися на території областей з представництвом у них суддів місцевих та апеляційних судів.

Обґрунтовано необхідність скасування інституту президії суду, що є адміністративним органом у складі судів, але вирішує питання внутрішньої діяльності судів, які віднесені Конституцією України до повноважень суддівського самоврядування. Натомість збори суддів у великих судах можуть формувати раду суддів відповідного суду і делегувати їй окремі свої повноваження.

У підрозділі 3.4. “Особливості відповідальності суддів” досліджуються механізми притягнення суддів до кримінальної, матеріальної та дисциплінарної відповідальності. Щоб унеможливити тиск на суддю шляхом кримінального переслідування, автор пропонує удосконалити процедуру відкриття (порушення) кримінальної справи щодо судді, зокрема повноваження щодо відкриття (порушення) кримінальної справи стосовно судді покласти на Генерального прокурора України та його заступників, а також відновити процедуру зупинення повноважень судді.

Автор робить висновок, що на суддів не можна покладати обов’язок нести цивільну (майнову) відповідальність за заподіяну внаслідок їх посадової діяльності шкоду. Водночас обґрунтовано необхідність передбачити на законодавчому рівні чіткі та ефективні механізми для відшкодування особі такої шкоди державою.

Для удосконалення інституту дисциплінарної відповідальності суддів, який зараз є неефективним, запропоновано: чітко визначити підстави дисциплінарної відповідальності суддів; не обмежувати коло осіб, які мають право звернутися із заявою щодо відкриття дисциплінарного провадження у справі; наблизити дисциплінарну процедуру до судової з тим, щоб забезпечити змагальність у ній; водночас обмежити можливість оскарження рішення у дисциплінарній справі судді до суду лише однією інстанцією.

Розділ ІV “Інституційне забезпечення діяльності судів: сучасний стан і шляхи розвитку” складається з двох підрозділів, у яких автор досліджує організацію і функціонування органів (установ), основними завданнями яких є забезпечення судів необхідними ресурсами.

У підрозділі 4.1. “Кадрове забезпечення суддівського корпусу і забезпечення дисциплінарної відповідальності суддів” досліджується роль кваліфікаційних комісій суддів, Вищої ради юстиції у формуванні суддівського корпусу та притягненні суддів до дисциплінарної відповідальності, а також роль Академії суддів України у підготовці суддівських кадрів.

Аналіз сучасної системи кадрового забезпечення судів показав, що вона не повною мірою відповідає європейським стандартам у цій сфері і не гарантує якісний підбір суддів. Для удосконалення такої системи запропоновано віднести повноваження щодо рекомендування на посаду судді до повноважень лише Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; одночасно переглянути систему інших кваліфікаційних комісій суддів, яка не повинна бути прив’язана до апеляційних округів спеціалізованих судів. Ці кваліфікаційні комісії мають проводити кваліфікаційну атестацію лише для присвоєння початкових кваліфікаційних класів. Обґрунтована також необхідність забезпечити роботу Вищої та інших кваліфікаційних комісій суддів на постійній основі.

Доведено, що роль Вищої ради юстиції у процесі добору суддів має полягати у виявленні серед рекомендованих Вищою кваліфікаційною комісією суддів тих претендентів, що за особистими і моральними якостями найбільше заслуговують на заняття посади судді, а не у проведенні повторного екзамену.

Автор пропонує запровадити централізовану підготовку суддівського корпусу та підвищити роль Академії суддів України у цьому процесі: слід визнати обов’язковою первинну підготовку до роботи посаді судді, а також підготовку суддів перед присвоєнням їм кваліфікаційних класів чи переходом до суду іншої спеціалізації. Потрібно також забезпечити суддям можливість підвищувати кваліфікацію за власним бажанням - шляхом запровадження для них факультативних видів підготовки в Академії суддів України, інших навчальних закладах, у тому числі закордонних. Доведено, що Академію суддів України необхідно вивести із системи державної судової адміністрації, виходячи з того, що їхні функції не збігаються, а також з недопустимості впливу виконавчої влади на процес формування суддівського корпусу.

Зроблено висновок, що наявність дисциплінарних повноважень у діючих кваліфікаційних комісіях суддів є однією з тих обставин, що зумовлюють неефективність інституту дисциплінарної відповідальності суддів. Крім того, здійснення цих повноважень кваліфікаційними комісіями суддів не відповідає їхньому завданню як органів, що відповідають лише за кваліфікацію суддів. Тому автор обґрунтовує необхідність створити Дисциплінарну комісію суддів України для здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів місцевих та апеляційних судів, яка б формувалася з’їздом суддів України і діяла на постійній основі.

Щоб забезпечити належну перевірку відомостей про вчинення дисциплінарних порушень, запропоновано запровадити інститут судових інспекторів, які б обиралися з’їздом суддів України з авторитетних представників юридичної професії, що має гарантувати незалежність та неупередженість розслідування обставин вчинення дисциплінарного правопорушення.

Для досягнення відповідності європейським стандартам автор пропонує передбачити призначення членів Вищої ради юстиції переважно з представників суддівського корпусу або ж визначити відповідні форми участі Дисциплінарної комісії суддів України у сфері діяльності Вищої ради юстиції (наприклад, надання Комісії виключного права ініціювати питання про притягнення суддів вищих судів і Верховного Суду України перед Вищою радою юстиції).

У підрозділі 4.2. “Організаційне забезпечення судів” автор аналізує завдання, зміст і напрями організаційного забезпечення судів, а також статус органів, що відповідальні за таке забезпечення. Визначено, що завдання організаційного забезпечення судів полягає у створенні організаційних (фінансових, матеріальних, інформаційних тощо) передумов для здійснення правосуддя.

На основі аналізу досвіду інших країн автор робить висновок, що дискусія про те, яка гілка влади повинна буди відповідальною за організаційне забезпечення судів – судова чи виконавча, не є принциповою. Важливо досягнути того, щоб самі судді не відповідали за таке забезпечення. Виходячи з цього, запропоновано апарати судів підпорядкувати не голові суду, а державній судовій адміністрації. Голова суду повинен мати лише контрольні повноваження щодо апарату (погоджувати призначення і звільнення працівників апарату, ініціювати питання про їх заохочення чи дисциплінарну відповідальність, у тому числі звільнення).

Автор доводить, що саме лише збільшення фінансування судів без структурних та організаційних змін, так само як і здійснення перетворень без достатньої фінансової основи, не дасть очікуваного результату. Тому потрібно удосконалити й систему фінансування судів, зокрема забезпечити включення бюджетних запитів судової влади у проект закону про Державний бюджет України на відповідний рік, а також прийняти закон про судовий збір, надходження від якого спрямовувалися б на потреби розвитку судів.