| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми, зв’язок роботи з науковими програмами й темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, гіпотезу і методи дослідження, його хронологічні межі, розкрито наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, наведено дані щодо їх апробації, охарактеризовано особистий внесок здобувача стосовно робіт, надрукованих у співавторстві, публікації за темою дисертаційного дослідження та структуру роботи.
У першому розділі – “Міжнародні миротворчі операції як елемент національної безпеки (огляд літературних джерел за темою дослідження)” – аналізуються стан досліджуваної проблеми, зміст наукових праць та нормативно-правових документів, пов’язаних із розвитком державного регулювання діяльності українських миротворчих контингентів, і визначаються напрями сучасних наукових досліджень генезису державного управління системою міжнародного військового співробітництва.
У розділі наголошується на тому, що спектр міжнародного співробітництва ЗС України на сьогоднішній день досить широкий і різноманітний, охоплює близько 70 країн світу, низку провідних міжнародних інститутів, серед яких НАТО, ООН, ОБСЄ, ЄС та ЗЄС, СНД. Міжнародне співробітництво ЗС України здійснюється шляхом реалізації відповідних концепцій і програм у рамках співпраці з ООН та іншими універсальними організаціями, двосторонніх договірних відносин, а також регіонального та субрегіонального співробітництва. Основними ж напрямами міжнародного співробітництва ЗС України є: військово-політичний, військовий, військово-технічний, воєнно-науковий, воєнно-економічний, інформаційний та економічний.
Участь України у міжнародних миротворчих операціях розпочалася після затвердження Верховною Радою України постанови від 3 липня 1992 р. № 2538-ХІІ “Про участь батальйонів Збройних Сил України в Миротворчих Операціях Організації Об’єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії”.
Визначено, що законодавчими і нормативно-правовими актами, які регламентують міжнародне співробітництво ЗС України, а також регулюють питання підготовки, направлення та проходження служби особами офіцерського складу, прапорщиків і мічманів у складі миротворчих контингентів та миротворчого персоналу за кордоном, є: Конституція України; закони України: “Про національну безпеку України”, “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”, “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях”, “Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав”, “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, “Про розвідувальні органи України”; відповідні укази Президента України, накази Міністра оборони України та міжнародні угоди і домовленості. Безпосередньо проведення операцій з підтримання миру регулюється правом міжнародної безпеки, яке є окремою галуззю міжнародного права.
Системний аналіз офіційних документів та інших літературних джерел, в яких розглядаються питання участі України в міжнародних місіях, дають підстави стверджувати, що значна увага в міжнародному військовому співробітництві приділяється встановленню та розвитку стабільних відносин у рамках особливого партнерства НАТО, який на цей час відіграє ключову роль у системі євроатлантичної безпеки. Саме з моменту підписання в липні 1997 р. у Мадриді Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО відносини між ними вийшли на якісно новий рівень. Логічним кроком на шляху подальшого розвитку відносин стало затвердження у 1998 р. Державної програми співробітництва України з НАТО на період до 2001 р. Згідно з переліком визначених у ній низки заходів на ЗС України їх припадає понад 60%. Це безпосередньо сприяло зміцненню зовнішніх гарантій національної безпеки України, створенню умов для активного входження нашої держави в міжнародні структури безпеки.
На основі здійсненого аналізу виявлено, що для досягнення максимально ефективного рівня національної безпеки Україна дотримується принципу використання механізмів міжнародної колективної безпеки. Більшість українських дослідників даної проблеми висловлюють думку, що єдиною правомірною альтернативою застосування сили в рамках існуючого міжнародного правопорядку можуть бути лише заходи, санкціоновані Радою Безпеки ООН.
Установлено, що представники західної доктрини міжнародного права наполягають на тому, що і Генеральна Асамблея ООН має право пропонувати рекомендації щодо колективних заходів, включаючи використання Збройних Сил, з питань, які не були вирішені Радою Безпеки через незгоду її постійних членів. При цьому часто посилаються на резолюцію Генеральної Асамблеї ООН № 377 (V) “Єдність на користь миру” як на юридичний документ, що нібито розширює повноваження Генеральної Асамблеї за рахунок компетенції Ради Безпеки при прийнятті рішень щодо застосування примусових заходів. Мотивуючи необхідність прийняття цієї резолюції, представник США, зокрема, заявив, що відповідальність за підтримання миру повинні нести не тільки великі держави, а й освічена громадськість світу в особі Генеральної Асамблеї ООН. Необхідно визнати, що в ідеї розширення повноважень Генеральної Асамблеї в процесі прийняття рішень Радою Безпеки щодо проведення миротворчих операцій ООН, безумовно, є раціональне зерно, оскільки в таких надзвичайно важливих рішеннях необхідно враховувати думку всіх держав – членів ООН. Але в будь-якому разі в сучасних умовах реалізувати цю ідею можна лише за наявності згоди Ради Безпеки, а не шляхом прийняття резолюції Генеральної Асамблеї. У рамках американської доктрини міжнародного права розроблено нову стратегічну концепцію НАТО, спрямовану в XXI ст. Зазначена концепція передбачає право НАТО застосовувати військову силу без рішення Ради Безпеки ООН.
Зазначається, що за період з 1992 р. до 1 вересня 2005 р. при виконанні завдань міжнародних миротворчих операцій 38 осіб загинуло та 80 військовослужбовців ЗС України дістали поранення.
У розділі на підставі системного аналізу наукових праць українських дослідників В.Базова, В. Горбуліна, Л.Голопатюка, Н. Нижник, Г.Ситника обґрунтовуються основні принципи міжнародного військового співробітництва (українське законодавство встановлює право застосовувати силу за рішеннями не лише Ради Безпеки ООН, а й інших регіональних організацій) та зазначаються існуючі проблеми (необхідність чіткого юридичного розмежування між внутрішньою компетенцією держави й міжнародною компетенцією світового співтовариства в особі ООН проводити будь-де, в тому числі й із застосуванням збройної сили, акції з підтримки та встановлення миру; доцільність вироблення офіційного тлумачення ООН американської доктрини міжнародного права з надання повноважень НАТО застосовувати військову силу без рішення Ради Безпеки ООН; недосконалість нормативно-правової бази щодо співробітництва ЗС України з НАТО, зокрема щодо відсутності належної взаємодії між органами виконавчої влади, неврегульованості кадрового забезпечення, обмеженого ресурсного забезпечення; відсутність національних стандартів щодо надання медичної допомоги, необхідність їх створення та адаптації до міжнародних; наявність мовних та комунікаційних складностей).
Установлено, що державне регулювання діяльності українських миротворчих контингентів ще залишається недостатньо вивченим, його дослідження все ще розрізнені, методично не об’єднані. Окремі праці лише незначною мірою розкривають суть проблеми. З огляду на ступінь розробки проблеми пріоритетними напрямами досліджень з державного регулювання діяльності миротворчих контингентів в українському науковому середовищі слід вважати:
– періодизацію розвитку системи державного управління за участю України в міжнародній миротворчій діяльності;
– з’ясування цілей, структури й функцій центральних органів Воєнної організації України щодо управління міжнародним військовим співробітництвом;
– виявлення особливостей під час виникненні та лікуванні окремих захворювань;
– удосконалення нормативно-правової бази, що регламентує діяльність військової медицини під час медичного забезпечення міжнародних миротворчих операцій.
У другому розділі – “Міжнародне гуманітарне право – важлива складова правового регулювання участі медичного персоналу в міжнародній миротворчій діяльності” – аналізується процес становлення та розвитку МГП як важливої складової регулювання участі медичного персоналу в міжнародній миротворчій діяльності, наводиться його періодизація в історії Росії, СРСР і незалежної України та науково-теоретичне обґрунтування базових принципів державного регулювання міжнародних миротворчих операцій.
У розділі визначена методологія дослідження, його програмно-цільова структура, сформульовані наукові завдання та етапність дисертаційної роботи. Дослідження проводилося в п’ять основних етапів. Така багаторівнева структуризація його завдань забезпечувала системність. Адже результати, отримані на кожному попередньому етапі, ставали логічною основою для дослідження не тільки на наступних етапах, а й для узагальнення отриманих результатів і наукового обґрунтування досягнення його мети.
На першому етапі основна увага зосереджувалася на виборі напряму дослідження, визначенні його мети, завдань, об’єкта, предмета, гіпотези, концептуальної основи та основних методів.
Друге завдання дослідження – розкриття сутності понять, які становлять категорійно–понятійний апарат проблеми державного регулювання міжнародного співробітництва та міжнародної миротворчої діяльності, – виконувалося з використанням одного з розділів семасіології – металогіки, що вивчає відношення виразів логічної мови до позначуваних ними об’єктів і змісту, який вони виражають.
Третє завдання другого етапу дослідження стосовно аналізу процесу становлення та розвитку міжнародного гуманітарного права у світі та в Україні вирішувалося з використанням системного підходу. Отримані при цьому результати стали підставою для висування гіпотези щодо необхідності гармонізації українського законодавства з європейськими і світовими стандартами як стратегії оптимізації державного управління міжнародним військовим співробітництвом.
Результати першого етапу дослідження використані в першому, другому та третьому розділах дисертації.
Метою третього етапу дослідження стала розробка шляхів оптимізації соціального захисту українських військовослужбовців – учасників миротворчих операцій. Результати цього етапу дослідження використані в третьому розділі дисертації.
Згідно з програмою дослідження, що є його особливістю, передбачалося не тільки вивчення генезису та основних тенденцій розвитку державного регулювання діяльності українських миротворчих контингентів, а й обґрунтування можливостей використання позитивного потенціалу теорії і практики державного управління системою міжнародного військового співробітництва України, що здійснено на четвертому етапі дослідження і використано в другому та третьому розділах дисертації.
На заключному, п’ятому етапі здійснено узагальнення отриманих результатів і наукове обґрунтування досягнення мети дослідження щодо науково–теоретичного аргументування базових принципів оптимізації державного регулювання діяльності українських миротворчих контингентів.
З огляду на те, що предметом і об’єктом дослідження є складні соціальні системи, методологічною основою наукової роботи стали системний підхід та системний аналіз. Це дало змогу з’ясовувати й виокремлювати суть, складові, стан і тенденції розвитку системи державного регулювання діяльності українських миротворчих контингентів під час виконання ними миротворчих операцій з підтримки миру.
У розділі наголошується на тому, що медична етика існує десятки століть. Ще в 1500 р. до н.е. у Стародавній Індії лікарі, які приступали до виконання професійних обов’язків, давали клятву. В основу численних медичних клятв, які дають лікарі у різних країнах світу, покладена “Клятва Гіппократа”, відома вже близько 2400 років. Якщо принципи етики та деонтології досить рано i чітко були сформульовані для лікарів взагалі, то періоди війн розглядалися як особливі щодо самого мистецтва лікування та щодо принципів ставлення до поранених i хворих своїх військ та військ супротивника.
З’ясовано, що перша міжнародна конференція, яка ухвалила Конвенцію про полегшення долі поранених та хворих воїнів, відбулася у Женеві 26 серпня 1864 р. Конвенція складається з 10 статей. Цим документом вперше було проголошено, що лікувальні заклади, які обслуговують поранених та хворих, визнаються нейтральними i тому будуть “визнаватися недоторканними” i користуватися заступництвом воюючих сторін увесь час, поки у них будуть перебувати хворі та поранені. Росія приєдналася до Женевської конвенції 1864 р. у 1867 р.
Джерельний аналіз дав змогу встановити, що в 1929 р. в Женевi вiдбулася конференцiя, на якій була ухвалена нова Конвенцiя “Про полегшення долi поранених та хворих дiючої армiї”. Радянський Союз приєднався до цiєї Конвенцiї у 1930 р. У жовтнi 1939 р. Генеральний штаб РСЧА розробив проект iнструкцiї про порядок прийому, передачi та лiкування вiйськовополонених, в якій були розглянутi основнi питання про надання медичної допомоги пораненим та хворим, порядок їх прийому, евакуацiї, реєстрацiї та передачi з лiкувальних закладiв до приймально-передавальних пунктiв. Однак до, пiд час i пiсля Великої Вiтчизняної вiйни 1941-1945 рр. цей цiнний документ так i залишився у виглядi проекту, а його важливi положення так i не були впроваджені в практику.
У розділі доводиться, що пiд час Другої свiтової війни було зафіксовано численнi порушення загальноприйнятих етичних принципiв ведення бойових дiй. Щоб у майбутньому назавжди виключити подiбне, якщо все-таки не вдасться уникнути нової вiйни, 12 серпня 1949 р. в Женевi були пiдписанi новi мiжнароднi документи щодо правового регулювання мiждержавних вiдносин: конвенцiя про покращання долi поранених та хворих у дiючих армiях; конвенцiя про покращання долi поранених і хворих та осiб, що зазнали корабельну аварiю iз складу збройних сил на морi; конвенцiя про поводження з військовополоненими й конвенцiя про захист цивiльного населення пiд час вiйни.
Таким чином, Женевськi конвенцiї 1949 р. закрiпили основний принцип сучасного мiжнародного гуманiтарного права, який полягав у тому, що вiйни ведуться проти збройних сил супротивника; дiї ж проти цивiльного населення, хворих, поранених, вiйськовополонених забороняються. Мiжнароднi угоди про захист жертв вiйни, якi здiйснюють мiжнародно-правове регулювання мiждержавних конфлiктiв, є важливою частиною МГП.
У дисертації зазначається, що з метою дієвого співробітництва між військово-медичними службами різних держав для найбільш повного й ефективного виконання принципів Женевських конвенцій щодо захисту жертв війни, покращання медичного забезпечення поранених і хворих у мирний час та під час воєнних дій у 1921 р. в Бельгії була створена міжнародна професійна організація воєнних лікарів і фармацевтів – Міжнародний комітет військової медицини і фармації (МКВМФ). СРСР вступив до МКВМ у 1965 р. Україна вперше взяла участь у роботі ХХХІ конгресу МКВМ, який відбувся 11-17 жовтня 1996 р. в Пекіні. Представляв медичну службу ЗС України на цьому конгресі МКВМ начальник Української військово-медичної академії професор, генерал-лейтенант медичної служби В.В.Пасько. До МКВМ Україна вступила на 36-му Міжнародному конгресі з військової медицини, який відбувся 5-11 червня 2005 р. у м. Санкт-Петербурзі. Представниками медичної служби ЗС України на цьому конгресі МКВМ були директор Департаменту з питань охорони здоров’я МО України В.Д.Юрченко та начальник Української військово-медичної академії, доцент, генерал-майор медичної служби В.В.Вороненко. Вказується, що на цьому конгресі, в роботі якого взяли участь 738 делегатів з 74 країн світу, всебічно обговорювалися перспективи міжнародного співробітництва в галузі військової медицини, зокрема акцентувалася увага на особливостях надання медичної допомоги при усуненні наслідків техногенних катастроф, стихійного лиха і терористичних актів.
Доведено, що постійне міжнародне співробітництво та участь військовослужбовців ЗС України в миротворчих операціях дасть змогу підвищувати не тільки якість підготовки особового складу та ефективність медичного забезпечення військ, а й демонструвати досягнення української військової медицини, підвищити авторитет України на міжнародній арені.
За результатами дослідження встановлено, що ефективність дотримання норм і принципів міжнародного права залежить від того, наскільки ці питання забезпечені механізмами правового регулювання, серед яких важливе місце належить юридичній відповідальності. Надзвичайна важливість проблеми відповідальності як у міжнародному, так і в національному праві зумовлена, передусім, активною участю ООН, відповідних регіональних організацій, і перш за все НАТО, ЄС, ОБСЄ, а також окремих держав у вирішенні актуальних питань міжнародної безпеки, боротьби із міжнародними злочинами, у тому числі серйозними порушеннями МГП або права під час збройних конфліктів.
У третьому розділі – “Концепція оптимізації соціального захисту учасників миротворчих контингентів та системи державного управління діяльністю українських військових лікарів під час медичного забезпечення міжнародних миротворчих операцій” – на основі кращого світового досвіду, його зіставлення з вітчизняним обґрунтовуються шляхи оптимізації системи соціального захисту учасників миротворчих контингентів та системи державного управління діяльністю українських військових лікарів під час медичного забезпечення міжнародних миротворчих операцій.
Акцентується увага на тому, що з метою вирішення існуючих на сьогодні проблем щодо соціального забезпечення учасників міжнародних миротворчих операцій та приведення у відповідність із стандартами міжнародного гуманітарного права діяльності медичного персоналу українських миротворчих контингентів пропонується: запровадити у ЗС України дієві форми медичного страхування, забезпечити усіх військовослужбовців медичної служби у складі українських миротворчих контингентів відповідними посвідченнями особи, що належить до медичного персоналу, та вдосконалити систему реабілітаційних заходів для членів українських миротворчих контингентів.
У розділі обґрунтовано, що реформування організаційної структури військово-медичної служби має органічно поєднуватися не тільки з новими підходами до медичного забезпечення, а й враховувати нове економічне мисленням, виходити з того, що медичне забезпечення – один із найважливіших видів забезпечення військ, є дороговартісним, має власну теорію і практику використання медичних ресурсів.
Указується, що зменшити негативні наслідки неповного бюджетного фінансування можна, вирішуючи проблеми медичного забезпечення в їх органічному поєднанні, а також вживаючи нестандартних для ЗС України заходів. Безумовно, вказане вимагає істотного перегляду стереотипів, що склалися. Реформування системи охорони здоров’я військовослужбовців передбачає наявність відповідних нормативно-правових актів, розробка і затвердження яких повинні мати системний характер.
Наголошується на тому, що досягнення якісно нового стану фінансування медичного забезпечення військовослужбовців ЗС України в умовах трансформації економічних відносин у державі можливе лише за умови впровадження відповідної загальнодержавної політики у сферах страхування, охорони здоров’я та оборони, інтеграції системи військової охорони здоров’я у єдиний медичний простір держави та заміни залишкового принципу її фінансування на пріоритетний.
Визначено, що обов’язкове медичне страхуванні (ОМС) військовослужбовців є засобом виживання медичної служби ЗС України сьогодні і запорукою її збереження та розвитку у майбутньому. Однак для впровадження ОМС військовослужбовців необхідна систематична й наполеглива робота щодо нормативно-правового регулювання з максимально ефективним використанням накопиченого потенціалу військової медицини. Потрібно вжити всіх можливих заходів щодо покращання охорони здоров’я військовослужбовців ЗС, максимально врахувати не тільки відомчі, а, головне, особисті інтереси військовослужбовців.
Обґрунтовується, що в подальшому вдосконаленні соціального захисту українських військовослужбовців – учасників миротворчих контингентів – важливу роль має відігравати страхова медицина. А система державного управління діяльністю українських військових лікарів під час медичного забезпечення міжнародних миротворчих операцій значною мірою удосконалиться шляхом застосування норм міжнародного гуманітарного права щодо розпізнавання осіб і об’єктів.
Конкретизовано напрями оптимізації соціального захисту українських військовослужбовців – учасників миротворчих контингентів: вирішення питання щодо запровадження у ЗС України дієвих форм медичного страхування; перегляд підстав для участі українських військовослужбовців у проведенні міжнародних миротворчих операцій; внесення змін до ст. 8 Закону України “Про участь в міжнародних миротворчих операціях”; забезпечення відповідно до норм МГП усіх військовослужбовців і цивільного персоналу медичної служби у складі українських миротворчих контингентів посвідченнями особи, що належить до медичного персоналу ЗС України, та посвідченнями особи члена цивільного медичного персоналу; удосконалення системи реабілітаційних заходів учасників міжнародних миротворчих операцій.
Необхідність вжиття дієвих заходів та визначення головних напрямів щодо оптимізації системи державного регулювання діяльності українських миротворчих контингентів зумовлені такими реаліями сьогодення, як демократизація громадянського суспільства; інтеграція України у світове співтовариство та пріоритетність вектора на євроатлантичну інтеграцію.
|
