Державне управління розвитком інтелектуальних ресурсів в україні: теоретико-методологічний аспект

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено мету й завдання дослідження, його об’єкт і предмет, сформульовано основні положення щодо наукової новизни роботи. Показано практичну значущість результатів дослідження, наведено дані щодо апробації результатів дисертації та публікації за темою дослідження.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади дослідження інтелектуальних ресурсів» – досліджено еволюцію підходів до розуміння сутності інтелектуальних ресурсів; проаналізовано роль інтелектуальних складових у процесах формування інформаційного суспільства; узагальнено та уточнено понятійно-категоріальний апарат; розкрита методологія дослідження.

Інтелект та інтелектуальні ресурси стають головним інструментом для вирішення сучасних проблем. Серед найбільш поширених в історії пізнання уявлень про інтелект автором було виділено такі підходи: психофізіологічний (Ф. Бессель, Дж. Кеттелл, А. Біне, Т. Сімон), генетичний (Л. Термен, Х. Гарднер, Р. Стернберг), адаптивний (Д. Векслер), факторний (Ч. Спірмен, Л. Терстоун, Дж. Гілфорд, Г. Томсон), соціологізаторський (Дж. Коулман, П. Бурдьє, І. Діскін, В. Радаєв, А. Стрельнікова, Є. Гугнін, Н. Балабанова, О. Чупріков, А. Бова, С. Вовканич, В. Чепак). Ґрунтовне вивчення вказаних напрямів доводить, що довго панував і сьогодні продовжує панувати психологічний підхід до пояснення природи інтелекту. Підняті у ХХ ст. питання щодо складових інтелекту та факторів впливу на його розвиток, виявили, що на рівень інтелекту впливає багато факторів середовища, починаючи від соціальних та культурних умов і закінчуючи фізико-хімічними впливами. Тільки в другій половині ХХ ст. науковці почали використовувати поняття «соціальний інтелект», говорячи про так званий «суспільний розум», здатний приймати знання, зберігати, нагромаджувати, синтезувати, виробляти нові знання, впроваджувати їх у рішення, закони, патенти, технології, органічні системи й інші інновації і все це застосовувати на практиці – планувати свою роботу, життя раціонально, тобто на підставі знань.

Підвищення інтересу до інтелектуальних ресурсів пов'язане з переходом розвинутих країн на новий рівень розвитку, який дістав назву «інформаційне суспільство» (Д. Робертсон, Е. Тоффлер, Ф. Фукуяма та ін.). Ця стадія характеризується інтелектуалізацією використовуваних технологій, що забезпечують різке підвищення продуктивності праці; зростання наукоємності товарів та послуг; домінування на ринку інтелектуальних товарів і послуг. Ідеї, пов’язані з розвитком уявлень саме про інтелектуальні ресурси, почали розвиватися в межах існуючих на той час провідних теорій. Теорія людського капіталу (Г. Беккер, Т. Шультц, Я. Минцер) – людський капітал розглядається як сукупність людських здібностей, що дає можливість їх носію одержувати прибуток. Ступінь інвестування людського капіталу визначає сприйнятливість суспільства до нових знань і технологій, мотивують розвиток і прогрес. Нові теорії росту (П. Ромер, Р. Лукас) – центром уваги стає науково-технічний прогрес як внутрішній фактор економічного росту. Інвестиції, що забезпечують економічний ріст: внески в нове знання, в людський капітал і проміжні видатки, націлені на поширення вмінь. Представники еволюційної теорії (Л. Орсеніго, М. Амендолі) виділяють дві причини економічного росту: технологічний прогрес і економічна компетентність. Остання визначається як здатність фірми одержувати конкретні переваги на основі використання досягнень технологічного прогресу. Теорія фірми (Р. Коуз, Р. Грант, Л. Прусак) – фірма розглядається як процесор інформації або як процесор знань. Знання є первинним джерелом вартості. При цьому продуктивність людської праці залежить від знання, а технічні засоби виробництва є його втіленням. Теорії менеджменту (К. Віг, М. Поляни) – виділяють дві складові знання: по-перше, це активи знання, доступні для використання; по-друге, пов'язані із знанням процеси, тобто процеси формування, організації, трансформації, передачі і збереження інформації, що містить у собі знання.

Проаналізовано поняття «інтелектуальний потенціал» та «інтелектуальний капітал», які є, на думку автора, якісно відмінними рівнями організації, функціонування та практичної реалізації інтелектуальних ресурсів. Виходячи з цього, дисертант пропонує розглядати інтелектуальний потенціал як передумову і наслідок сукупної діяльності суб’єктів соціального буття, які визначають змістовно-сенсові, нормативно-правові та структурно-функціональні можливості окремої особистості, держави та суспільства. Інтелектуальний капітал – як такий потенціал, що здатен за певних умов забезпечувати значні та суттєві інтелектуальні досягнення людини та суспільства.

Враховуючи відсутність узгоджених та загальновизнаних теоретичних підходів до пізнання сутності інтелектуальних ресурсів та інтелектуальної діяльності, дисертантом запропоновано методологія випереджаючого розвитку інтелектуальних ресурсів, яка включає уточнення та обґрунтування понятійно-категоріального апарату та застосування комплексного міждисциплінарного підходу до аналізу досліджуваних проблем.

У другому розділі – «Інтелектуальні ресурси як об’єкт державного управління» – визначено основні складові інтелектуальних ресурсів; виділено етапи та рівні їх відтворення; проаналізовано основні проблеми відтворення інтелектуальних ресурсів в Україні.

Інтелектуальні ресурси беруть як пряму, так і опосередковану участь у формуванні та реалізації усіх найважливіших форм і видів діяльності суб’єктів управління. Вони є складовою діяльності суб’єктів управління і, водночас, об’єктом управління. Інтелектуальні ресурси при цьому виконують ряд функцій, серед яких автор виділяє інформаційну, комунікативну, управлінську, інноваційну, функцію розвитку, креативну, пізнавальну, світоглядну, освітню, захисну, відтворюючу.

Автор акцентує увагу на процесі відтворення інтелектуальних ресурсів, який відбувається водночас на особистісному, організаційному та державному рівнях. На особистісному рівні формуються індивідуальні інтелектуальні ресурси, які використовує людина для саморозвитку та самовдосконалення. Серед головних чинників «успішності» процесу можна виділити інтелектуальні здібності особистості, її здатність до творчого пошуку, вміння оперувати наявними знаннями. Організаційний рівень являє собою відтворення інтелектуальних ресурсів в межах певної фірми, підприємства, організації. Відтворення інтелектуальних ресурсів на організаційному рівні здійснюється в результаті застосування власного потенціалу організації та на основі придбання та використання вже існуючих інтелектуальних ресурсів, результатом чого є їх нарощування та вироблення нових. На державному рівні також відбувається процес циклічного відтворення інтелектуальних ресурсів суспільства. Національний розвиток держави супроводжується безперервним процесом відтворення інтелектуальний ресурсів, процесом приведення у відповідність інтересів суспільства та інтелектуальних можливостей щодо їх задоволення. Слід зауважити, що «успішне» відтворення інтелектуальних ресурсів на особистісному та організаційному рівнях виступає основою для ефективного відтворення інтелектуальних ресурсів на державному рівні.

Процес відтворення інтелектуальних ресурсів не є замкнутим циклом, а характеризується динамічністю. В межах одного циклу інтелектуальні ресурси практично не «зношуються» і не зменшуються. Під час використання інтелектуальних ресурсів не тільки споживаються наявні знання, вміння, досвід, а й виробляються нові, тобто відбувається процес нарощування інтелектуальних ресурсів. Точніше було б представити його у вигляді спіралі, який на кожному витку викликає не тільки збільшення кількості інтелектуальних ресурсів, а й зміну їх якості.

Дисертантом здійснено аналіз підсистем українського суспільства (правової, освітньої, наукової), які впливають на характер відтворення інтелектуальних ресурсів.

Першочергової уваги потребує вдосконалення сфери правового забезпечення розвитку інтелектуальних ресурсів в Україні. Управління процесами реформування правової системи має спрямовуватися, на думку автора, на подолання недосконалості чинних законодавчих актів про охорону прав інтелектуальної власності, оскільки діючі норми права стримують розвиток винахідництва та суттєво зменшують прояви творчої активності.

Серед причин процесу відпливу умів в Україні, на думку автора, можна виділити такі: незатребуваність професійних знань; криза ціннісної свідомості – малопрестижність певних професій; недосконала політика стосовно заробітної плати; низький рівень життя; неможливість самореалізації; байдужість держави до розумних, енергійних, ділових громадян; відсутність ефективної державної політики щодо регулювання міграційних процесів. Розглядаючи інтелектуальні ресурси як головну умову стабільності, безпеки і прогресивного розвитку суспільства, дисертант наголошує на необхідності подолання як передумов, так і наслідків інтелектуальної міграції. Ігнорування даної проблеми викликає реальну загрозу перетворення України на «донора» розвинутих країн, від яких буде залежати її розвиток.

Відзначаючи незадовільний стан процесів реформування освітньої системи в Україні, дисертант вважає за необхідне закріпити такі пріоритети державної політики: особистісна орієнтація освіти; розвиток системи неперервної освіти; створення рівних можливостей в одержанні якісної освіти; забезпечення економічних та соціальних умов професійної самореалізації педагогічних і управлінських кадрів; запровадження нових державних освітніх стандартів; національний моніторинг якості освіти; інформатизація і комп’ютеризація освіти; створення індустрії сучасних засобів навчання; інтеграція української освіти в міжнародний освітній простір. Освіта має набути ролі провідного фактору відтворення духовно-морального потенціалу, інтелектуальних ресурсів, гармонійного, цілісного, творчого професійного становлення і розвитку особистості, суспільства та держави.

Аналізуючи стан української науки, автор звертає увагу на скорочення попиту на результати вітчизняних науково-технічних розробок, і відповідно, їх фінансування. Виходячи з цього, дисертант вважає за доцільне звернути увагу органів державної влади на забезпечення необхідних умов для ефективної комерціалізації результатів вітчизняних наукових розробок як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Підвищення ролі теоретичної та прикладної науки у процесах відтворення інтелектуальних ресурсів суспільства також потребує суттєвого удосконалення всіх рівнів державного управління.

Підкреслюючи визначальний вплив науки і освіти на процеси розвитку суспільства, автор зосереджує увагу на взаємообумовленості процесів розвитку інтелектуальних ресурсів із формуванням самобутніх, нових і нетрадиційних стилів мислення і методів діяльності окремих керівників, управлінських команд. Спираючись на всебічний розвиток фізичних, інтелектуальних та духовних здібностей особистості та соціальних спільнот, органи державної влади мають забезпечувати дієве інтелектуальне підґрунтя для успішного реформування політичної, адміністративної, правової, соціальної та інших систем життєдіяльності суспільства.

У третьому розділі – «Управління розвитком інтелектуальних ресурсів як складова державного управління» – проаналізовано стан державного управління розвитком окремих складових інтелектуальних ресурсів в Україні, окреслено шляхи та напрями вдосконалення державного управління розвитком інтелектуальних ресурсів суспільства.

Інтелектуально-освітній рівень суспільства визначається станом інтелектуальних ресурсів, процес формування, використання та відтворення яких вимагає регулювання з боку держави. Інтелектуальні складові виступають, таким чином, як головна умова прискорення адміністративного, політичного, територіального реформування українського суспільства. Аналіз стану державного управління розвитком окремих складових інтелектуальних ресурсів виявив наявність ряду проблем.

Відомий у західній науці термін «управління знаннями» для вітчизняної науки є таким, що потребує розкриття властивих йому мети, завдань та засобів реалізації. Знання стають активами, що потребують систематичного оцінювання, уважного ставлення, розповсюдження та використання. Істотне розширення доступу до знань змінює природу відносин між організацією та працівником, виробником та споживачем, державою та суспільством. Здійснений автором аналіз державної політики в інформаційній сфері показав відсутність чіткого визначення інформаційних ресурсів суспільства, невідповідність стану, темпів виробництва й упровадження інформаційних технологій в Україні світовим тенденціям розвитку. Підвищення якості інтелектуальних ресурсів, на думку автора, пов’язано з проблемами управління людськими ресурсами. Інвестиції в людські ресурси стають достроковим фактором конкурентоспроможності як окремої фірми, так і держави в цілому. До них науковці зараховують вкладення в освіту і професійну підготовку, а також витрати на міграцію і пошук роботи. Ці вкладення здійснюються з надією на високу окупність в майбутньому. Здібності, знання, й навички, якими володіє працівник і які набуті ним завдяки освіті й професійній підготовці, становлять певний запас людських ресурсів.

Беручи до уваги основні складові інтелектуальних ресурсів суспільства, автор розглядає вдосконалення державного управління їх розвитком за такими напрямами: державне управління знаннями; державне управління інформаційними ресурсами; державне управління людськими ресурсами. Враховуючи стратегічну роль інтелектуальних ресурсів, державне управління знаннями, на погляд автора, має забезпечувати інтегруючий підхід до використання нових управлінських, маркетингових та інформаційних технологій, інноваційної активності й творчості людей. Підкреслюючи націленість інтелектуальних ресурсів на перспективу, дисертант акцентує увагу на необхідності підвищення ефективності використання всіх наявних ресурсів держави, одержанні кращих і більш швидких інновацій, вдосконаленні надання послуг, зниженні втрат від невикористання інтелектуальних активів. Створення чіткої і законодавчо визначеної системи підтримки і безпеки інформаційного ринку має передбачати механізм формування і розвитку національної інформаційної мережі, яка б забезпечувала одержання й обробку власного інформаційного продукту, його маркетинг і сучасні технології передачі. Інвестиції в людські ресурси, являючи собою довгостроковий аспект розвитку економіки, в умовах перехідного періоду повинні мати не загальний характер, а цілеспрямований. І тут не обійтися без ефективного і зваженого державного управління розвитком людських ресурсів.

Вироблення комплексної державної політики у сфері управління інтелектуальними ресурсами потребує виваженої інноваційної політики. Розвиток інноваційних процесів має відбуватися з урахуванням як загальнодержавних можливостей та інтересів, так і спиратись на ініціативу представників державної влади всіх рівнів. Так, зокрема, на державному рівні слід суттєво підвищити інтелектоємність державно-управлінських рішень; якісного зростання потребує творча активність управлінських команд та державних службовців. На зміну властивим для сучасної діяльності органів державної влади авторитарним, адміністративним та бюрократичним формам і методам роботи мають прийти інноваційні стилі мислення, орієнтовані на інтелектуалізацію суспільних відносин, підвищення якості та ефективності управлінської діяльності.

Отримані дисертантом результати дозволили зробити висновок про те, що розвиток інтелектуальних ресурсів потребує подальшого дослідження методів, форм і засобів управління як в державній, так і в приватній сферах; впливу інтелектуальних ресурсів на формування стилів, форм та методів управлінської діяльності; можливостей взаємозбагачення державних та приватних структур за рахунок використання досвіду обох сторін. Практична реалізація зазначених напрямів потребує розробки спеціальної державної програми управління розвитком інтелектуальних ресурсів суспільства з урахуванням особливостей суб’єктів господарювання з різними формами власності та можливостей місцевих, регіональних та державних органів влади.