ОРГАНИ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ВЛАДИ ТА УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНСЬКОМУ СЕЛІ В 1917-1920 рр. (державно-управлінський аспект)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, вказано на зв'язок роботи з напрямами наукових досліджень Львівського регіонального інституту державного управління, визначено мету та завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, розкрито його наукову новизну, практичне значення та особистий внесок автора; наведено дані щодо апробації отриманих результатів, публікації з теми, структуру дисертації.

Перший розділ “Теоретико-методологічна основа дослідження” складається з двох підрозділів. У першому з них - “Теоретичні засади дослідження проблеми становлення більшовицьких органів влади та їх управлінської діяльності в українському селі в 1917-1920 рр. ” підкреслено, що розвиток суспільства відбувається на основі соціального управління, складовою частиною якого є державна управління. На основі різноманітних джерел наведено визначення термінів “соціальне управління” та “державне управ­ління”, а також трактування цього поняття у широкому та вузькому розумінні. Підкреслено, що державне управління набуває державно-організаційних форм, які обумовлені функціями та методами впливу на соціальні відносини. Форми управління проявляються у структурах державного управління і через ці структури реалізуються. У зв’язку з цим застосовано структурно-функціо­нальний метод при дослідженні здійснення управлінських функцій більшовицьких органів влади – рад, ревкомів, комбідів, комнезамів, а також нормативно-правових актів щодо їх створення та функціонування.

Взято до уваги конкретні історичні умови, в яких здійснювалося уп­равління більшовицьких органів влади, яке характеризується як надзвичайне. Тип цього управління визначено як антидемократичний, який має назву авторитарний або тоталітарний.

У другому підрозділі “Більшовицьке управління в українському селі у наукових дослідженнях та джерелах” проаналізовано основні наукові до­слідження, а також джерельну базу дисертаційного дослідження. Підкреслено, що дослідженнями займалися історики, правознавці, політологи, економісти.

У 20-х роках XX ст., на першому етапі досліджень, більшовицький режим допускав відносну свободу використання та викладу фактичного матеріалу. Автори висвітлювали напрями управлінської діяльності більшовицьких органів влади. Характерним для них було поєднання мемуарного та дослід­ницького стилів.

З початку 30-х років у дослідженні проблеми розпочинається другий період. Головним завданням суспільних наук стало обґрунтування легітимності встановлення радянської влади в Україні, панівного і керівного становища партії в державному управлінні.

Третій етап охоплює період від середини 50-х років до 1991 р. Радянські суспільствознавці, продовжуючи дотримуватися заздалегідь заданих орієнтирів стосовно оцінки управлінської діяльності більшовиків і критики їхніх противників, стали робити це науковоподібніше, із залученням нових джерел та розширенням кола досліджуваних проблем. У їхніх дослідженнях обґрунтовувалася думка, що українське селянство у боротьбі за владу повсюдно підтримувало більшовиків, створюючи або переобираючи ради селянських депутатів, ревкоми, комбіди і комнезами, схвалюючи здійснювану аграрну й продовольчу політику, хоча й визнавалося, що в її реалізації допускалися помилки. Цим проблемам при­свя­тили свої праці Б. Бабій, О. Бородін, О. Бойко, В. Верстюк, І. Кичій, М. Ко­лісник, Л. Потарикіна, І. Рибалка, М. Супруненко, Ж. Тимченко, П. Тригуб,  І Хміль, В. Чуприна та ін. Розглядаючи процес створення органів радянської влади, вони підкреслювали, що їх організація проходила у відповідності до інструкцій, виданих вищими органами більшовицької партії та влади.

Роль і місце ревкомів, комбідів і комнезамів, форми і методи їх управління у реалізації політики більшовиків досліджували М. Березовчук,  Г. Бондаренко, В. Верстюк, П. Загорський, П. Стоян. Проблеми аграрної і продовольчої політики знайшли відображення у працях І. Ганжі, Ф. Головача, М. Ксендзенка, Р. Ляха, І. Рибалки, І. Хміля, В. Чичирика, О. Чмиги. Форми і методи управлінської діяльності органів радянської влади по реалізації політики “воєнного комунізму” висвітлювали В. Борисов, Є. Гімпельсон,  Ю. Кондуфор, І. Шевченко, Ю. Терещенко.

Новий етап у розвитку досліджень з історії державного управління в Україні розпочався з проголошенням незалежності України. З’явилися публікації про функціонування тоталітарного режиму, які тією чи іншою мірою торкаються періоду революції 1917-1920 рр. З цієї проблеми опублікували праці І. Білас, В. Верстюк, А. Гриценко, С. Кульчицький, Я. Малик, С. Наумов, Ю. Шаповал. Історико-правові проблеми становлення і характеру управлінської діяльності органів радянської влади в Україні у 1917-1920 рр. досліджувала  Є. П. Юрійчук. Однак в цілому увага до цієї проблеми зменшилася, адже зникла потреба займатися апологетикою діяльності КПРС або боротися з нею. Проте рецидиви форм і методів управління, запроваджених більшовиками в Україні, і сьогодні ще мають місце. Тому проблема запровадження і функціонування органів радянської влади і системи управління в українському селі вимагає об’єктивного і всестороннього вивчення. Це можливо лише шляхом залучення широкої різнопланової джерельної бази.

Важливий фактичний матеріал для розуміння суті управлінської діяльності більшовиків в Україні містять стенограми Всеукраїнських, губерн­ських та повітових з’їздів рад, а також нарад радянських працівників, чия діяльність котрих була пов’язана з українським селом. Доповнюють цю групу документів різноманітні декрети, укази, постанови, резолюції та інші акти законодавчої, виконавчої та партійної влади, що публікувалися у той період.

Важливим джерелом дисертаційного дослідження стала періодична преса. Періодичні видання публікували декрети і постанови органів влади, повідомлення про їх діяльність тощо.

У дисертації аналізуються документи, виявлені у центральних архівах Москви, Києва, обласних державних архівів. Серед них особливе місце займають документи місцевих більшовицьких організацій, протоколи засідань, накази, розпорядження та рішення губернських, повітових та волосних рад, ревкомів, комбідів і комнезамів. На їх основі прослідковано форми і методи управлінської діяльності більшовицьких органів влади.

У другому розділі “Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів, їх становлення та місце в системі більшовицького управління на селі” висвітлено політичне становище України в умовах жовтневого (1917р.) державного перевороту в Петрограді, особливості створення та управлінської діяльності рад в українському селі на різних етапах революційних подій.

У першому підрозділі “Політичне становище в Україні в умовах жовт­невого державного перевороту в Петрограді” підкреслено, що Центральна Рада поступово втілювала в життя національну ідею відновлення української державності. У своїй діяльності вона одержала могутню підтримку народних мас, найперше селянства. У той же час більшовики 25 жовтня 1917 р. здійснили в Петрограді державний переворот і здобули владу. Вони проголосили, що ради робітничих, солдатських і селянських депутатів є повноправними органами державної влади і державного управління.

В умовах осені 1917 р. запровадження міцної влади в України було нагальною потребою. У той період українське селянство підтримувало Центральну Раду, сподіваючись на задоволення своїх соціальних потреб. У цих умовах, діючи за вказівками та інструкціями ЦК РСДРП (б), більшовики взяли курс за завоювання рад шляхом здобуття у них більшості.

Другий підрозділ “Більшовизація рад селянських депутатів” висвітлює питання встановлення контролю більшовиків над радами селянських депутатів та селянськими з’їздами, перетворення їх на органи більшовицької влади та управління на селі.

Одним з напрямів забезпечення політичної й економічної влади більшовиків було оволодіння радами селянських депутатів. Його здійснювали шляхом: по-перше, усунення внаслідок перевиборів з їхнього складу представників українських національних партій, прихильників Центральної ради; по-друге, створення нових рад, до складу яких вибирали місцевих більшовиків та їхніх прихиль­ників – робітників, демобілізованих солдатів, найбідніших селян; по-третє, об’єднання рад селянських депутатів з радами робітничих і солдатських депутатів.

Етапом захоплення більшовиками влади в Україні повинен був стати Всеукраїнський з’їзд рад, який скликався за директивою ЦК РСДРП. Затверджені норми представництва давали перевагу більшовикам та робіт­никам. Одночасно завдання компроментації Центральної Ради і переходу влади в руки більшовиків повинні були виконувати обласний з’їзд РСДРП (б)  3-5 груд­ня в Києві і ультиматум Раднаркому Центральній Раді 4 грудня 1917 р. Однак більшовикам не вдалося усунути Центральну Раду від влади. З’їзд відкинув будь-які їхні домагання. Проголошення влади рад у Харкові 12 грудня 1917 р. стало підставою для наступу більшовиків в Україну. Захоплення більшовицькою червоною гвардією губернських міст забезпечило там встановлення радянської влади. Завданням більшовиків стало поширення її на повіти, волості і села. Організовували радянську владу у сільській місцевості губернські і повітові партійні комітети, сільські більшовики, збільшовизовані солдати і матроси. Підтримали більшовиків ліві есери. Селянство, стомлене війною, ставилося до створення рад індиферентно. Загалом до кінця січня  1918 р. було створено лише близько 200 рад селянських депутатів.

Одночасно більшовики зосередили увагу на більшовизації з’їздів рад селянських депутатів, що проходили після Всеукраїнського з’їзду рад у Харкові. Із другої половини грудня на з’їздах переважали більшовики, ліві есери та їм співчуваючі. У дисертації це показано на ряді прикладів.

Делегати з’їздів рад селянських депутатів обговорювали питання орга­нізації радянської влади, земельне питання, питання про мир, про ставлення до Установчих зборів і Центральної Ради та ін. Головним у дискусіях на губерн­ських і повітових з’їздах рад селянських депутатів було питання про владу. У дисертації докладно висвітлено особливості проведення селянських з’їздів, їх об’єднання з радами робітничих і солдатських депутатів, прийняття резолюцій про встановлення влади рад на селі. Повсюдно відбувалося створення рад, а також їх перевибори з метою забезпечення у їх складі переваги більшовиків та їх прихильників.

Для забезпечення влади рад в українському селі більшовики зосередили зусилля на ліквідації земств, які мали великий авторитет серед селян і були перешкодою для авторитарної влади більшовиків. Ліквідація земств здійснювалася на основі листа ЦК РСДРП (б) і тривала в січні-березні 1918 р.

Таким чином, для забезпечення більшовицької влади в Україні стало оволодіння радами. Однак розгорнути управлінську діяльність збільшовизо­ваних рад у цей період не вдалося.

У третьому підрозділі “Особливості створення рад робітничих, солдатських та селянських депутатів у 1919-1920 рр. як опори більшовицької управлінської діяльності” досліджено процес створення рад в умовах наявності збройної сили, особливості діяльності рад при наявності таких органів, як ревкомів і комбідів.

У дисертації звернено увагу на правову основу створення органів радянської влади в умовах наступу більшовицьких військ в Україну в листопаді-грудні 1918 р. Створений більшовиками Тимчасовий робітничо-селянський уряд, що добирався в Україну, 29 листопада 1918 р. опублікував маніфест, в якому закликав до відновлення радянської влади, а 30 листопада  прийняв положення про організацію робітничо-селянської влади на місцях, у якому зазначалося, що організація радянської влади в Україні, в центрі і на місцях, буде відбуватися згідно з конституцією РСФРР. Управляти у губернських і повітових центрах до виборів у ради будуть військово-революційні комітети, а в селах – комбіди. Після наведення революційного порядку на місцях ревкоми і комбіди передадуть владу радам.

Незважаючи на прийняте положення, ради у сільській місцевості створювалися у Катеринославській, Харківській, Чернігівській губерніях. Мало місце створення рад в селах інших губерній. Успіхові більшовиків сприяли як незгуртованість українських національних партій, так і невідповідність про­грами Директорії прагненням і настроям українських повсталих мас.

Створення рад на селі здійснювалося на основі нових законодавчих актів. 5 лютого 1919 р. Раднарком УСРР ухвалив тимчасове положення “Про орга­нізацію місцевих органів радянської влади та порядок управління”. Остаточне запровадження рад як органів державної влади в українському селі закріпив  III Всеукраїнський з’їзд Рад (6-10 березня 1919 р.).

Із прийняттям нових законодавчих актів більшовики значно активізували створення рад на селі. Спочатку на з’їздах створювалися повітові виконкоми, куди часто призначали приїжджих більшовиків, які часто вели себе досить аморально і компрометували владу. Управлінська діяльність рад зводилась в основному до конфіскацій та реквізицій. Тому селяни відмовлялися обирати в ради більшовиків. У той же час більшовицькі організації приймали резолюції про чистку рад від куркульських елементів. У квітні-травні 1919 р. пройшла широка кампанія перевиборів до місцевих рад та створення нових. На липень 1919 р. було створено 6499 волвиконкомів і сільських рад. Апарату рад на місцях створено не було. Процес створення та функціонування рад припинився в серпні 1919 р. з наступом української армії на Правобережжя та армії А. Денікіна на Лівобережжя.

Реставрація радянського політичного режиму розпочалася в грудні  1919 р., під час нового походу більшовицьких військ в Україну. Нормативним актом стала резолюція ЦК РКП (б) “Про радянську владу на Україні”. Хоча в основному відновлювалися ревкоми, створювалися і ради. Допускалося існування лише таких рад, в яких переважали більшовики.

Масово створювати ради в Україні розпочали лише після прийняття президією Всеукраїнського ЦВК 25 лютого 1920 р. ухвали про проведення виборів до постійних органів радянської влади – рад. Аналогічні рішення прийняли губпарткоми та повітові комітети КП (б)У. Одночасно на основі рішення IV конференції КП(б)У було позбавлено виборчих прав ряд категорій населення. До виборів не допускалися також представники тих партій, які виступали проти радянської влади. Складалися списки осіб, позбавлених виборчих прав. Всього в Україні в період весняної виборчої кампанії було створено 10880 сільських рад. На волосних з’їздах рад були створені волосні виконкоми, на повітових – повітові виконкоми, губвиконкоми – на губернських з’їздах рад. При цьому, щоб забезпечити перемогу, здійснювалася не лише “фільтрація” делегатів на губернські та повітові з’їзди, але й забезпечувалася істотна перевага робітників.

Одночасно здійснювалася під керівництвом більшовиків чистка сільських рад і волвиконкомів від тих депутатів, які не схвалювали більшовицької політики. Це обурювало селян. Вони відмовлялися бути депутатами Рад та їх головами. В результаті голів призначали насильно, вважаючи їх мобілізова­ними. Звичайно, такі ради й не реалізовували політики більшовицької партії. Тому з травня 1920 р. на всій території України запроваджували знову ревкоми. Новий етап перевиборів рад розпочався лише з листопада 1920 р.

У третьому розділі “Надзвичайні та особливі органи влади, їх управлінська діяльність” досліджено процес створення та роль у встанов­ленні радянської влади на селі ревкомів, комітетів бідноти та комітетів незаможних селян.

У першому підрозділі “Революційні комітети, їх роль у встановленні радянської влади та втіленні більшовицької політики на селі” висвітлено процес створення ревкомів як органів влади більшовиків. Перші ревкоми у сільській місцевості більшовики створили вже в перші дні після жовтневого перевороту. У листопаді-грудні 1917 р. до участі у сільських ревкомах ще допускали представників інших партій та безпартійних селян, але вже із січня 1918 р., у період загострення боротьби за владу, з ревкомів були усунуті противники більшовиків. Створювали ревкоми місцеві більшовики, демобі­лізовані солдати, солдатські комітети військових частин. У листопаді 1917 – бе­резні 1918 рр. в Україні було створено близько 240 ревкомів, з них 68 повітових і 172 волосні і сільські. Керували ревкомами завжди більшовики. Виконували ревкоми головне завдання – насадження радянської влади, при цьому відкидаючи будь-які елементи демократії.

З метою захоплення влади більшовики опиралися на червоногвардійців, які прийшли в Україну з Росії й будь-якими засобами насаджували радянську владу. У сільській місцевості більшовики створювали власні загони сільської Червоної гвардії. Використовували їх більшовики для ліквідації органів Центральної Ради і створення органів радянської влади, допомагали просу­ванню радянських військ, забезпечували охорону залізничних комунікацій, брали участь в роззброєнні українізованих військових частин, в придушенні антибільшовицьких виступів і повстань на місцях. З приходом в Україну австро-німецьких військ сільські ревкоми та загони сільської Червоної гвардії розпалися.

Новий період створення та діяльності ревкомів розпочався наприкінці 1918 р. Більшовицький уряд 30 листопада у прийнятому ним “Тимчасовому положенні про організацію робітничо-селянської влади на місцях” вказував, що влада на місцях належатиме революційним комітетам. Відмова від рад як органів більшовицької влади на місцях була зумовлена тим, що певний демократизм у їх створенні не давав змоги при відсутності підтримки укра­їнського селянства мати в них перевагу. Волосні і сільські ревкоми більшовики створювали в грудні 1918 р., однак масово цей процес проходив лише в січні 1919 р. Їх створенням займалися повітові парткоми та ревкоми, політвідділи більшовицьких військових частин. Членами ревкомів були більшовики і, як виняток, їм співчуваючі. У лютому-квітні 1919 р. відбувалася заміна ревкомів радами, однак найменший прояв невдоволення населення радянським режимом приводив до зворотного процесу. До серпня 1919 р. ревкоми існували лише у деяких сільських населених пунктах України.

У період третього наступу більшовиків в Україну, згідно з ухвалою Всеукрревкому від 29 грудня 1919 р. ревкоми ставали основними органами більшовицької влади. У дисертації на значному фактичному матеріалі дослі­джено процес створення сільських ревкомів у різних регіонах України. Зроблено висновок, що ревкоми як надзвичайні органи більшовицької влади на селі у 1920 р. стали основними. Вони були насаджені зверху силою окупа­ційних військ і РКП (б). Створивши ревкоми, партія більшовиків запровадила суцільний контроль за їх діяльністю, незважаючи навіть на перевагу в них членів своєї партії.

Головними напрямами діяльності ревкомів були повне сприяння Червоній армії, запровадження радянського режиму. Характерна форма управління ревкомів – накази для виконання постанов центральних і місцевих органів влади. У своїй діяльності вони не дотримувалися не лише законності, але й норм людської моралі.

У другому підрозділі “Реалізація більшовицької політики у діяльності комітетів бідноти” проаналізовано процес створення та напрями діяльності комітетів бідноти. Їх створення передбачалося “Тимчасовим положенням про організацію робітничо-селянської влади на місцях“. 17 січня 1919 р. від імені Тимчасового робітничо-селянського уряду України і КП (б) У було опубліковано “Тимчасову інструкцію про волосні і сільські комітети бідноти”. Створювали комбіди повітові ревкоми, або члени КП (б) У. Комбіди одержували надзвичайні управлінські повноваження. До їх функцій входило надання допомоги місцевим продорганам у вилученні хліба у заможних селян; розподіл хліба і предметів першої необхідності; запровадження в життя постанов радянських органів влади і контроль за їх виконанням, розподіл сільськогосподарських знарядь на користь колективного обробітку землі. Таким чином, комбіди були повно­владними органами більшовицької диктатури.

Процес створення комбідів у губерніях України можна розділити на два періоди. Перший охоплює з кінця 1918 р. і до літа 1919 р. Їх створювали, незважаючи на волю українського селянства, і діяли вони паралельно з іншими органами більшовицької влади (радами, ревкомами) або ж самостійно, виконуючи функції місцевої влади переважно щодо розв’язання продовольчого (реквізиція та розподіл продуктів) та земельного (перерозподіл землі на користь головно колективних господарств) питань. Другий період діяльності комбідів тривав з червня по серпень 1919 р., коли вони діяли на засадах положення від 12 травня 1919 р. “Про сільські комітети бідноти” і виконували управлінські функції органів влади. Більшовики скеровували діяльність комбідів в Україні на реалізацію своїх програмних завдань у галузі аграрної політики – створення колективних господарств у формі комун і радгоспів, масові реквізиції продуктів харчування, продрозверстка тощо, що в кінцевому підсумку призвело до масового збройного протесту селянства.

У підрозділі “Роль і місце комітетів незаможних селян, їх роль у закріпленні радянської влади та реалізації політики більшовиків” розкрито генезис створення нових класових організацій в українському селі, котрі запроваджували в Україні на основі “Закону про комітети незаможних селян” від 9 травня 1920 р. та спеціальної інструкції наркомату внутрішніх справ УСРР. Доведено, що комнезами були створені з ініціативи КП (б) У та підтримки УКП. Вони ставали засобом розколу селянства та запровадження в селі радянської влади. За своєю суттю вони відповідали комбідам.

Єдиної системи створення комнезамів не було, однак воно швидко переросло в організовану КП (б) У всеохоплюючу кампанію. Протекціоністська політика стосовно комнезамів призвела до того, що селянин, вступаючи у комнезам, вибирав не комуністичну ідею, а матеріальний інтерес.

Наприкінці 1920 р. в Україні було створено понад 11 тис. комнезамів. Вони об’єднували близько 1 млн. селян, які перебували під впливом більшо­виків та їх прихильників. Комнезами допомагали більшовикам проникнути в українське село та запровадити там їхню владу у форм рад або ревкомів.

Розділ “Державно-управлінська діяльність радянських органів влади у реалізації економічної політики в українському селі” висвітлює суть аграрної та продовольчої політики більшовиків, управлінську діяльність органів влади щодо її реалізації.

У підрозділі “Реалізація економічної політики більшовиків в українському селі наприкінці 1917-на початку 1918 рр.” досліджено шляхи управлінської діяльності новостворених більшовицьких органів влади в аграрній та продовольчій сферах. Більшовики зуміли використати нерішучість Центральної Ради в розв’язанні аграрного питання. Прийняттям декрету про землю більшовики узаконили самовільне захоплення селянством землі, за допомогою якого вдалося розхитати державний устрій молодої держави. Одним із напрямків було утворення колективних господарств. Вони утворювалися на основі помі­щицьких маєтків, однак поширення в той час не одержали.

Під час наступу було проголошено лозунг “В Україну по хліб”. Першими розпочали заготівлю хліба в Україні продовольчі загони, сформовані більшовиками ще в листопаді 1917 р. Їх завданням було організувати відправку в Росію шляхом товарообміну або за гроші. Підприємства і організації міст України також відправляли продовольчі загони у села. Повномасштабне пограбування українського села розпочалося з окупацією України російськими військами, яких очолив нарком В. Антонов-Овсієнко. В усі повіти були призначені більшовицькі комісари з Москви і Петрограду. Використовуючи спеціально виділену збройну силу, вони реквізовували в українського селянина зерно та інші продукти харчування. Допомогу більшовикам надавали радянські органи влади. Масове незадоволення та організований протест проти політики більшовиків в Україні прискорили падіння радянського режиму.

У підрозділі “Управлінська діяльність органів влади у реалізації аграрної політики більшовиків у 1919-1920 рр.” проаналізовано форми і методи діяльності як центральних, так і місцевих органів влади у здійсненні аграрної політики.

У дисертації підкреслено, що Рада Міністрів УНР 8 січня 1919 р. ухвалила Закон про землю. Однак він, як пізніші розпорядження та закони, не виконувався. Одночасно Тимчасовий робітничо-селянський уряд України оголосив про негайну передачу селянам усіх поміщицьких земель разом із живим та мертвим інвентарем. У цьому ж дусі була розгорнута більшовицька агітація та пропаганда з метою викликати у селян впевненість, що вони одержують у вічне користування. Однак більшовики перенесли в Україну створення колективних господарств. На прискорення процесу організації радгоспів і комун були скеровані рішення III з’їзду КП (б) У, III Все­українського з’їзду рад, усі наступні постанови радянського уряду і Нар­комзему УСРР. У цій політиці більшовики одержали підтримку інших політичних партій, що діяли в Україні: УПСР (боротьбистів), УПЛСР (борбистів), УСДРП (незалежних лівих).

Створювалися колективні господарства без урахування конкретних умов і переважно з порушенням принципу добровільності вступу до цих колективів. Селянство, протестуючи проти цієї політики, піднялося на масові повстання. Тому більшовики змінили тактику. Не відходячи від генеральної лінії у земельному питанні, вони намагалися відвернути увагу селянства категоричним запереченням примусового заперечення комун. Однак вимоги селян розділити колективні господарства для індивідуального обробітку не задовольнялися.

Нерозв’язання аграрного питання, авторитарні методи управління у реалізації аграрної політики стали причиною падіння більшовицького режиму в серпні 1919 р.

Не відмовилися більшовики від колективних господарств і після від­новлення радянської влади в грудні 1919 р., однак вибрали тактику тим­часового компромісу із селянством. Це знайшло відображення у законодавчих актах радянських органів влади, передусім в Законі про землю 5 лютого 1920 р. Він передбачав перехід в особисте користування всіх поміщицьких земель, однак не заперечував колективні господарства.

Бідна та середня частина селянства схвально сприйняли новий земельний закон і вимагали перерозподілу землі. Однак більшовицькі та радянські органи на місцях часто дотримувались збереження колективних форм обробітку землі. Активними їх захисниками стали комнезами. Проте більшовикам не вдалося зберегти комуни та радгоспи. Кількість їх у 1920 р. зменшилась більш ніж у 2 рази.

У підрозділі “Організація управління в реалізації продовольчої політики більшовиків у 1919-1920 рр.” проаналізовано основні форми і методи управлінської діяльності більшовицьких органів влади у втіленні продовольчої політики.

Радянський режим влади та управління виявився також у продовольчій політиці. У центрі уваги органів влади в Україні була орга­нізація продовольчих і сировинних поставок у Росію. У системі заходів значне місце посідав ухвалений на початку лютого 1919 р. Раднаркомом УСРР декрет “Про про­довольство для РСФРР”.

Питання вивезення хліба й інших продуктів харчування постійно перебувало під контролем ЦК РКП (б). 19 лютого 1919 р. він ухвалив постанову про продрозкладку в Україні, а 11 березня – постанову про продовольчу політику в Україні, де зазначалося, що Наркомпрод УСРР становить єдиний орган, який має право розпоряджатися всіма продовольчими запасами в Україні. Його було зобов’язано поставити у РСФРР до 1 червня 1919 р. 50 млн. пудів хліба. Для виконання цього завдання ЦК РКП (б) і Наркомпрод РСФРР забезпечив продоргани скерованими із Росії, кадрами. Для виконання цього завдання відповідні нормативно-правові акти ухвалили владні структури УСРР. Серед них – декрет ВУЦВК від 12 квітня 1919 р. про продовольчу диктатуру. Втілювати ці рішення у життя передбачалося силовими методами.

Реалізація продовольчої політики у формі продрозкладки розпочалася наприкінці лютого 1919 р. Опорою більшовиків стали комбіди і ради. Допомагали їм у здійсненні конфіскацій та реквізицій продовольчі загони, скеровані в Україну з РСФРР, та сформовані з робітників місцевих промис­лових підприємств. Спеціально для заготівлі хліба й інших продуктів харчування у 1919 р. була створена продармія – державне формування за військовим зразком, чисельність якого до літа 1919 р. становила 5 тис. Для координації діяльності органів влади по збиранню врожаю 3 липня 1919 р. була створена Всеукраїнська надзвичайна міжвідомча комісія та відповідні губернські комісії.

З метою прискореного вилучення хліба більшовицькі комітети та органи влади організовували найрізноманітніші кампанії: “День хліба для півночі”, “Тиждень Червоної армії” тощо. Внаслідок цього лише за квітень-травень  1919 р. з України на північ було вивезено 4900 вагонів продовольства. Така політика значно ускладнила становище з продуктами харчування в Україні. Ціни зросли майже у 60 разів. Загалом радянським органам влади вдалося заготовити замість запланованих 178 млн. пудів лише 7,5 млн. пудів, а вивезти у РСФРР близько 3 млн. пудів.

У 1920 р. більшовицькі органи влади не відмовилися від форм і методів здійснення продовольчої політики. Кількість хліба в українському селі вони тепер визначили у розмірі 600 млн. пудів. Четверта частина підлягала розкладці, її необхідно було реалізувати до 1 липня в чотири етапи. Була введена також обов’язкова поставка худоби на м'ясо, а також робочої худоби. Розміри хлібних поставок продорганам на місцях часто доводили завищеними й відповідно нереальними.

Випробуваним засобом більшовиків для вилучення хліба й надалі залишалися продовольчі загони, а також застосовувалася система продовольчих кампаній. Село перетворювалося у фронтову зону, куди було кинуто водночас із продовольчими загонами й регулярні військові частини. У повіти були скеровані військові трибунали. Широко практикувалося проведення продовольчих тижнів, які часто переростали у місячники. До системи продовольчих органів було введено також споживчу кооперацію.

Вилучення у селян хліба за цінами у 6-7 разів нижчими від ринкових, а здебільшого взагалі безплатно, викликало рішучий опір селянства. Для його придушення широко застосовувалося взяття заручників. Загалом за допомогою силових методів управління продрозверстку було виконано на 70%. Однак взамін селяни нічого не отримали. З середини 1920 р. в Україні спостерігається чітка тенденція до зменшення посівних площ. Як наслідок більшовицького управління українське село наприкінці 1920 р. являло картину страшного зубожіння.