| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається її зв’язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача, подано інформацію про апробацію результатів дослідження і впровадження роботи, відомості про публікації з теми дисертаційної роботи, зазначено структуру дисертації та її обсяг.
У першому розділі – Ґендерна політика як сфера державного управління. Науково-теоретичні засади” – подається аналіз зарубіжної та вітчизняної наукової літератури; уточнено категоріальний апарат ґендерної концепції в контексті теорії державного управління; висвітлюється значення ґендерної ідеології, яка обумовлює формування та реалізацію ґендерної політики; з’ясовується зміст державної ґендерної політики; розкривається сутність механізмів державного управління у сфері ґендерної політики; визначаються критерії оцінювання якості державного управління в сфері ґендерної політики.
Дослідження спирається на теоретичні розробки щодо проблем підвищення ефективності та якості державної політики, державної служби та державного управління – праці українських вчених В.Авер’янова, О.Валевського, Е.Гансової, С.Дубенко, Б.Кравченка, В.Лугового, С.Майбороди, Т.Мотренка, І.Надольного, В.Олуйка, А.Пойченка, В.Романова, С.Серьогіна, В.Тертички, В.Токовенко, Ю.Шарова, О.Якубовського та інших; зарубіжних науковців Г.Атаманчука, Л.Пала, Г.Райта та ін. Важливу роль у формуванні концепції роботи відіграли методологічні розробки в галузі дослідження механізмів державного управління В.Бакуменка, В.Князєва, П.Надолішнього, Н.Нижник.
Українськими науковцями: визначено напрями й особливості формування та реалізації ґендерної політики і ґендерного права в різних країнах світу (Т.Мельник); проаналізовано юридичну і фактичну рівність між жінками і чоловіками в Україні (О.Балакірєва, Т.Василевська, Л.Кобелянська, Л.Кормич, Н.Лавриненко, Л.Петришина та ін.); обґрунтовано необхідність активного й системного впровадження ґендерної паритетності у сферу державно-управлінських відносин (О.Кулачек); проаналізовано повноваження органів державного управління в процесі формування ґендерної політики на національному та місцевому рівнях, а також нормативно-правове, кадрове, науково-методичне, фінансове, інформаційне забезпечення формування ґендерної політики в Україні (К.Левченко); встановлено закономірності та фактори управлінського впливу на формування державної ґендерної політики, охарактеризовано універсальні та спеціальні принципи, наведено підходи та методи державного управління з урахуванням ідей ґендерної рівності (Н.Грицяк). Разом з тим відсутні роботи, присвячені комплексному дослідженню організаційно-правового механізму державного управління у сфері ґендерної політики в Україні, зокрема створенню спеціальних виконавчих та дорадчих органів; не є чисельними дослідження критеріїв оцінювання державного управління в сфері ґендерної політики. Тому вивчення процесу впровадження організаційно-правового механізму державного управління в сфері ґендерної політики має як теоретичне, так і практичне значення.
Основні контури ґендерної політики найяскравіше виражені у Статуті Організації Об’єднаних Націй, де вже у преамбулі говориться про рівноправність чоловіків і жінок. Основоположним документом, що проголосив рівність прав чоловіків і жінок, була Загальна декларація прав людини. І хоча цей документ є декларацією, а не обов’язковим юридичним актом міжнародного права, все-таки він має надзвичайно велике значення й сприймається як такий, що потребує виконання. Закріплена, як вихідна, норма про рівноправність статей в наступних Міжнародних пактах про права людини: про економічні, соціальні і культурні права та про громадянські і політичні права. Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок відіграла особливу роль у становленні ґендеру. В українському законодавстві найбільш системно положення щодо рівності чоловіків та жінок сформульовані у статті 24 Конституції України. У ній закріплено важливий аспект принципу рівності: необхідність застосування однакових стандартів прав і обов’язків до всіх без винятку осіб.
Незважаючи на наявність міжнародної та національної правої бази ґендерної політики, трактування поняття “ґендер” залишається неоднозначним. Але у роботі доведено, що ґендерна теорія дійсно має статус наукової. У зв’язку з цим є доцільним тлумачення цього терміна як соціально-філософської категорії, тобто сконцентрованого наукового знання. Спираючись на існуючі розробки ґендерної теорії, нами побудовано структурно-логічну схему основних категорій ґендерної концепції в контексті теорії державного управління. Таким чином використання категорії ґендера як аналітичного інструменту відкрило нові можливості для наукового дослідження суспільних процесів і культури, зокрема побудови концепції державної ґендерної політики та механізмів державного управління ґендерною сферою.
Аналіз наукових джерел показує, що впровадженню державної ґендерної політики у більшості країн світу передувала державна політика стосовно жінок. Державна політика щодо жінок – це частина загальної соціальної політики, що стосується інтересів жінок як великої соціально-демографічної групи, формує їхній правовий і соціальний статус, регламентує відносини із суспільством.
Виходячи з розуміння змісту державної політики щодо жінок, можна стверджувати, що політика в інтересах рівності визначається станом ґендерної ідеології.
Розробка сучасної моделі розвитку суспільства неможлива без постановки питання про ідеологію держави. Держава як суб’єкт політичної діяльності повинна спиратися на ідеологію, здійснюючи управління сферами громадського життя. Тому ми можемо говорити про існування ідеології стосовно напрямів державної політики. Якщо розглядати ґендерні відносини як сферу політики, то правомірно говорити про ґендерну ідеологію.
Ґендерна ідеологія – це спеціалізоване знання, яке являє собою систему ідей, цінностей та оцінок стосовно соціального статусу двох статевих груп – чоловіків і жінок, що відображає їхні загальні та специфічні інтереси. Ґендерна ідеологія у свою чергу формує цілі державної політики в цій сфері, сприяє розробці механізмів її реалізації. Державна ґендерна політика має бути спрямована на врахування диференційованих та спільних інтересів статевих груп, задоволення цих інтересів через надання гарантій рівної участі у всіх сферах публічного життя та створення збалансованої системи соціального захисту для жінок і для чоловіків.
Запропоноване нами визначення державної ґендерної політики дозволяє конкретизувати сфери громадського життя, в яких здійснюється державне управління. Це – соціальні відносини і права людини. Таке визначення знаходить свою конкретизацію в понятті “ґендерні відносини”, під яким в дисертації розуміємо вид соціальних відносин, який включає державну політику щодо врахування диференційованих та загальних потреб чоловіків і жінок, стосунки між цими групами, діяльність політичних та громадських організацій, які відображають та захищають групові інтереси. Ґендерні групи належать до числа демографічних груп і, таким чином, є елементами в структурі суспільства.
Аналіз наукових джерел дає підставу для ствердження того, що ґендерні відносини є змістом ґендерної сфери, а остання має свій обсяг, організаційну структуру й форми діяльності.
Показано, що система механізмів реалізації ґендерної політики є більш широкою за обсягом, ніж система механізмів державного управління в сфері ґендерної політики за рахунок включення до першої інститутів громадянського суспільства, засобів масової інформації, та активності представників статевих груп у різних сферах суспільного життя.
Проаналізувавши наявні в науковій літературі підходи до визначення механізму державного управління (Г.В.Атаманчука, В.Г.Афанасьєва, В.Д.Бакуменка, М.І.Круглова, Б.П.Курашвілі, П.І.Надолішного, Н.Р.Нижник, А.М.Пойченка, Л.Л.Приходченко, Ю.О.Тихомирова, Л.Л.Юзькова), ми дійшли висновку, що сфера, на яку спрямоване державне управління, обумовлює особливості механізмів, які в ній застосовуються. Отже, щодо ґендерної сфери: організаційно-правовий механізм державного управління – це система органів державного управління, створених з метою реалізації ґендерної ідеології у різних сферах суспільного життя та здійснення ґендерних стратегій на основі конституційно-правових норм, прийнятих у державі.
Основними критеріями оцінювання якості державного управління в сфері ґендерної політики ми пропонуємо вважати: індекс розвитку людського потенціалу, ґендерний індекс розвитку та показник розширення можливостей жінок. У дисертаційному дослідженні наведені розрахунки цих показників для України та вказано на недоліки використання цих показників для регіонального аналізу на теренах кожної окремої країни.
Аналіз науково-теоретичних засад державного управління у сфері ґендерної політики дав змогу з’ясувати питання, що були недостатньо висвітлені, і став основою для здійснення порівняльного аналізу організаційно-функціональних складових механізму державного управління цією сферою, який існує в Україні та країнах Європейського Союзу, а також запропонувати комплексний організаційно-правовий механізм державного управління ґендерними відносинами, котрий відповідає європейським стандартам.
У другому розділі – “Організаційно-правовий механізм державного управління у сфері ґендерної політики в контексті європейського вибору України” – проаналізовано ґендерну діяльність європейських інститутів із узагальнення і вироблення ґендерних стратегій і перспектив; виявлено специфіку державної ґендерної політики в Україні; розглянуто та систематизовано набутий досвід щодо створення організаційно-функціональних складових державного механізму забезпечення ґендерної політики в країнах Європейського Союзу; здійснено аналіз міжнародних документів з прав жінок та ґендерної рівності, виявлено фундаментальні положення, необхідні для розробки ґендерної політики на національному рівні; обґрунтовано досягнення та недоліки у нормативно-правовому забезпеченні ґендерної політики в Україні.
Вітчизняними науковцями ретельно досліджено питання європейської інтеграції України та основних орієнтирів ґендерної політики, доведено необхідність гармонізації соціально-політичних, правових, економічних та інших інституцій і національного законодавства із загальноєвропейськими стандартами та вимогами (О.Балакірєва, М.Беременський, О.Валевський, Т.Василевська, Н.Грицяк, Л.Кобелянська, Л.Кормич, О.Кулачек, Н.Лавриненко, К.Левченко, Т.Мельник, Л.Петришина).
У дисертації розглянуто набутий досвід щодо створення організаційно-правового механізму державного управління у сфері ґендерної політики в країнах Європейського Союзу. Встановлено, що європейська практика державного управління ґендерними процесами має різноманітні форми у різних країнах. Зроблений аналіз дозволяє дійти висновку, що в країнах Європейського Союзу не існує однакових підходів щодо формування механізмів державного управління в сфері ґендерної політики. Але, поряд з цим, спеціалізовані органи з питань ґендеру дедалі більше стають важливою ланкою в системі органів управлінської влади і всього загальнодержавного механізму. Це пов’язано з рівнем формування ґендерної сфери, ґендерної демократії і ґендерної культури у державі.
У країнах світу відбувається процес наповнення ґендерним змістом національного законодавства. Дослідження показало, що темпи врахування рівних прав і можливостей у законодавстві відбувається залежно від сили впливу соціально-моральних (традиції, звичаї, етика, релігія) та політичних норм.
Так, в умовах сьогодення, коли в Україні ставиться питання про внесення змін до Конституції з багатьох питань, настав час внести поправки до Основного Закону і з питання ґендерної рівності. Проте суттєвих розмов щодо узгодження “ґендерних” статей Конституції України ні серед громадськості в цілому, ні серед жінок зокрема, поки що не ведеться. Ні жінки-лідери, ні громадські жіночі об’єднання не виявляють активності щодо уточнення змісту конституційної норми.
Проведений аналіз свідчить, що прийняті в багатьох країнах світу спеціальні ґендерні закони відображають як національні особливості правового забезпечення ґендерного розвитку, так і процес національного втілення міжнародного права з питань ґендеру.
8 вересня 2005 року Верховною Радою був прийнятий Закон України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”, який набрав чинності з 1 січня 2006 року. Законом передбачається врегулювання таких питань: правове забезпечення рівності прав та можливостей жінок та чоловіків у різних сферах суспільного життя; ліквідація дискримінації за ознакою статі; визначення основних засад та механізмів забезпечення державної ґендерної політики; встановлення відповідальності за порушення законодавства про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.
Але, на наш погляд, у процесі прийняття цього Закону було зроблено дуже багато нормативно-правових помилок. Загалом, аналіз тексту документу свідчить про переважно політико-декларативне, а не нормативне наповнення його положень. Так, у Законі (ст. 15) зазначено, що політичні партії, виборчі блоки під час висунення кандидатів у народні депутати України передбачають представництво жінок і чоловіків у відповідних виборчих списках. Але механізму реалізації цього положення немає. Серед зареєстрованих кандидатів у депутати Верховної Ради України від партій (блоків) чоловіків – 6231 (80,93%), жінок – 1468 (19,07%). Але, як показує аналіз, у новому парламенті представництво жінок залишиться на рівні 2002 року (< 6%), що підтверджується статевим складом перших п’ятдесяти місць у виборчих списках.
Процес ґендерного розвитку у другій половині 90-х років характеризується прийняттям у країнах національних планів дій щодо забезпечення ґендерної рівності. Національний план дій являє собою зобов’язання, що їх бере на себе уряд, з метою забезпечення рівності статей. Завдання з його здійснення покладені на різних учасників на державному, регіональному і місцевому рівнях.
Національний план дій із забезпечення ґендерної рівності прийнято в багатьох європейських країнах. Але аналіз свідчить, що сьогодні ці плани у більшості країн несуть на собі відбиток традиційного ставлення до проблеми щодо поліпшення становища або статусу жінок. Прикладом може слугувати прийнятий Кабінетом Міністрів України у травні 2001 р. Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню ґендерної рівності у суспільстві на 2001–2005 роки. Український план концептуально відображає традиційний зміст у ставленні до жінки. Але ми вважаємо, що цього недостатньо. У роботі доведено, що ґендерна спрямованість державної політики може бути зрозуміла тільки в контексті соціальної політики, особливо стосовно проблем освіти, професійної діяльності та зайнятості населення, сім’ї, материнства, дитинства, демографічної ситуації в суспільстві.
Порівняльний аналіз ґендерної діяльності інституцій країн Євросоюзу і України показав необхідність доповнення українського законодавства положеннями, відповідними до стандартів країн з розвинутою демократією, та запропонувати модель організаційно-правового механізму державного управління ґендерною сферою. Досвід європейських країн свідчить про доцільність впровадження в Україні спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань реалізації ґендерної політики. Доповнення існуючої системи державного управління новими елементами функціонально її збагачує за рахунок появи нової функції, яка полягає в необхідності державного регулювання соціальної диференціації, зокрема ґендерної.
“Впровадження організаційно-правового механізму державного управління у сфері ґендерної політики в Україні” – теоретично обґрунтовано та запропоновано шляхи впровадження в Україні державних механізмів забезпечення ґендерної політики на основі вивчення досвіду щодо їх створення в країнах Європейського Союзу; виявлено шляхи вдосконалення державного управління процесами реалізації ґендерної політики, застосування найефективніших методів та форм управління на регіональному рівні; визначено рівень ґендерної компетентності державних службовців; розглянуто оцінку жінками Одещини свого правового статусу; досліджено проблеми жінок як однієї з багатьох категорій населення у соціальній структурі суспільства.
У розділі проаналізовано формування державної ґендерної політики та пошук механізмів державного управління цією сферою. Зокрема, доцільність введення інституту радників з ґендерних питань в органах виконавчої влади.
Обґрунтовано, що підвищенню ефективності державної політики щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків сприяв Указ Президента України “Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” від 26 липня 2005 р. № 1135.
Встановлено: діюча система державної служби в Україні має певні проблеми, які потребують подальшого вирішення, в тому числі шляхом адаптації цього інституту до стандартів ЄС, що, зрештою, сприятиме більш повній реалізації конституційних прав, свобод та законних інтересів громадян. Доведено, що однією з умов функціонування органів державного управління та місцевого самоврядування повинна стати ґендерна компетентність. Спираючись на дослідження Н.Грицяк з питань ґендерної чутливості державних службовців, І.Мунтяна щодо ґендерної компетентності та на результати пілотного соціологічного дослідження рівня ґендерної освіченості державних службовців, проведеного нами в рамках даної роботи, запропоновано розуміння ґендерної компетентності державного службовця як складової його професіональної діяльності. Ґендерна компетентність має у своєму складі три основних компоненти: предметно-змістовний, який відображає розуміння державним службовцем феномену ґендера і ґендерного підходу у державному управлінні; операційно-діяльнісний, що орієнтує на виконання специфічних функцій професійної діяльності, пов’язаних з урахуванням ґендерного фактору; особистісно-професійний, який опікується зоною розширення суб’єктивного простору державного службовця через подолання власних застарілих ґендерних стереотипів. |
