ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, вказано на зв’язок роботи з науковими напрямами досліджень Національної академії державного управління при Президентові України; подано стислу характеристику сутності та стану розробки наукової проблеми, що вирішується, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і гіпотезу дослідження, охарактеризовано використані методи дослідження; ступінь наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача; наведено дані щодо апробації результатів дослідження та публікацій за темою дисертації.

         У першому розділі – “Теоретичні основи державного будівництва” – на основі аналізу літературних джерел висвітлено базове поняття “держава”, яке є основою державного будівництва.

Останнім часом в Україні уявлення про державне будівництво є відображенням існуючих у ній класичних уявлень про державу. З одного боку, дослідженням встановлено, що такі філософи та фахівці, як М.О.Бердяєв, Н.В.Устрялов, П.О.Флоренський, С.Л.Франк, П.Б.Струве, П.А.Сорокін, П.І.Нов­го­родцев, Н.С.Тімашев, С.І.Гессен, М.М.Алексєєв ще на початку ХХ ст. указували, що держава має своє життя і свої логіко-філософські закони, які мають бути основою для її формування та розвитку. Але у зв’язку з відомими обставинами пізнання в цьому напрямі зупинилося.

З другого боку, дані питання розглядаються переважно в контексті державної політики в роботах Г.В.Атаманчука, В.А.Ребкала, В.Н.Дана, В.М.Князєва, М.П.Брауна, Д.Л.Веймера, Е.Р.Вайнінга, Л.А.Пала, Е.А.Афоніна, О.О.Кучеренко, В.В.Тертички, Б.А.Гаєвського, Ю.П.Сурміна, М.М.Логунової, В.А.Шахова, В.Е.Романова, О.М.Рудіка, Т.М.Брус, О.Л.Валевського, С.О.Теле­шуна та ін., і в контексті державного управління – в роботах Н.Р.Нижник, В.Д.Бакуменка, Р.Бернара, Р.Райта, О.А.Машкова, В.М.Князєва, І.Ф.На­дольного, М.І.Мельника, В.І.Лугового, В.Я.Малиновського, О.Ю.Оболенського, В.Е.Чиркіна, Б.А.Гаєвського, В.А.Ребкала, Г.В.Атаманчука, В.Л.Романова, В.А.Козбаненка, Ю.П.Сурміна та ін. переважно в їх системному аспекті. Незважаючи на глибину і важливість проблем, які докладно розглядаються в цих роботах, що стали вже, без сумніву, класичними у відносно молодій науці державного управління, все ж таки слід зауважити, що питання державного будівництва порушуються в них скоріше побіжно, а безумовна перевага віддається питанням державного управління. Тому державне будівництво в Україні до цього часу не має своєї самостійної предметної сфери.

Водночас американський філософ, дослідник Ф.Фукуяма у своїй книзі “State building” (2004 р.) зазначає, що будівництву держави не приділяється належної уваги, хоча це одна з найбільш важливих проблем світової спільноти. Аналіз наукових джерел з досліджуваної проблеми показав, що це тісно пов’язано з тим, що дотепер не існує сутнісного визначення поняття “держава”, яке б давало самостійну її характеристику поза тотальністю скороминущого ідеологічного контексту.

У процесі дослідження теоретичних основ держави визначено два підходи до розгляду держави, а саме: штучний (аксіоматичний), коли уявлення про державу базуються на тій чи іншій аксіомі, і природний, коли держава розглядається як форма існування людини. В дослідженні показано, що штучні теорії мають непереборні суперечності – аномалії, зумовлені тим, що початкові аксіоми виступають одночасно як обмеження можливостей розвитку держави. Основні положення природної теорії держави викладені в роботах Арістотеля, Платона, І.Канта, Г.В.Ф.Гегеля. Саме пізнання держави як форми людського буття виникає в античній філософії. Тому як базова в роботі взята природна теорія держави.

Проведений аналіз держави як форми буття та як ідеї порядку дав змогу обґрунтувати, що форма і порядок – первинні якості держави, які визначають її об’єктивну природу. Держава є можливістю встановлення порядку, який забезпечує існування гармонійних відносин. Саме в результаті “можливості” відбувається поєднання ідеального і матеріального, що створює самостійне начало – державу. У розділі визначено і концептуально обґрунтовано, що типи державного устрою, форми правління, види здійснення державної влади співвідносяться із змістом держави, а не з її формою. Це зумовлено переважно обґрунтуванням у роботі незмінного характеру форми держави: держава як форма буття людини або існує, або не існує, тобто форма держави має лише два вказаних стани. Може змінитись назва держави як віддзеркалення тимчасової влади та штучної ідеології, але залишаються суспільство, природні вічні цінності та цілі існування людства – підвищення рівня їх життя, забезпечення життєвого порядку.

Досліджено сутність держави як етичного принципу, що є основною рушійною силою духовного і матеріального розвитку. Зокрема, доведено, що держава виступає як практичне втілення етичних ідей, оскільки етичні начала виникли як наслідок і необхідна умова спільного проживання людей у державі. У цьому контексті моральність подібно до права і релігії виступає як історичне явище, що обумовлюється потребами буття. У даному контексті держава й моральність виступають як єдина форма впорядкування відносин між людьми. Отже, держава і є етичний принцип, здійснення якого обов’язкове для збереження в ній порядку.

Як показав зроблений аналіз специфіки діяльнісної природи держави, в діяльності держави необхідно враховувати своєрідність кожного з державних рівнів та різні шляхи їх взаємодії: різні рівні пов’язані між собою так, що в кожному нижньому рівні вищий опредмечений і акумульований, а в кожному вищому нижній “знятий”. Суспільний рівень опредмечений в індивідах, що в кожному індивіді відображається, як якість особистості. У свою чергу, в суспільній побудові під впливом розміщеного вище рівня виникають нові, власне суспільні властивості, наприклад – співпраця. В державному ж рівні в цілому зняті і індивідуальний, і суспільний рівні як їх загальна якість.

Використовування в дослідженні природної теорії держави обумовлює змістовну різницю між традиційним розумінням держави та отриманим на основі природної теорії. Така різниця полягає в тому, що усвідомлення держави як природної форми робить можливим формоутворювальний аналіз держави, зараховуючи її вже не до типів влади або економічної організації, а до типів організації форми. Тим самим принципово змінюється підхід до розгляду державного будівництва: замість суспільних епох, формацій, напрямів, полі­тичних рухів у фокус аналітичної думки потрапляють просторово-часові, морфологічні універсалії. Таким чином, пропонована зміна традиційного розуміння держави на формоутворення визначає становлення відношення до держави насамперед як до середовища духовного життя людини.

У другому розділі – “Методологія державного будівництва” – розгля­нуті принципи державного будівництва, а також методичні засади їх відтво­рення, включаючи функції держави.        

На основі аналізу поняття форми, здійсненого в попередньому розділі, сформульовані загальні принципи, що визначають форму держави – цілісність, існування, місцерозвиток, соціальність і розумність. Цілісність держави формується як відповідність сутності поняття держави змісту реальної держави. При цьому ціле має іншу якість, ніж проста сума частковостей. Якісні відмінності цілої і сумарної множини визначають, що реалізація (усвідомлення, розкриття, формування) цілісності відбувається як співвідношення цілого і частини, єдності і множинності. Цілісність держави є полем взаємопов’язаних елементів, що обумовлюють нову якість об’єкта, яка не виникає при механіч­ному підсумовуванні частковостей. Початкова теза синархії свідчить, що поза єдністю множинність неможлива. Це стосується передусім взаємозв’язків індивіда, суспільства і держави. В антиномії “єдність – множинність” сус­пільство як структура, що самоорганізовується, відіграє роль множинності (це стосується насамперед множинності суспільних відносин), а держава – єдності. Таким чином, виявлення цілісності вимагає урахування взаємозв’язків усере­дині держави, а також держави із середовищем. Цілісність – це характеристика існування держави: держава або існує як цілісність, або не існує.

Тому наступним принципом методології державного будівництва є принцип існування держави. Існування держави визначається логічним зв’яз­ком буття або зміни стану і має чотири типи існування: виникнення (станов­лення), буття, деконструкція і небуття, які реалізуються за різними траєкто­ріями. Існування держави визначається (розкривається) як її функціо­нування – здійснення функцій об’єкта. Існування (функціонування) держави реалізується за допомогою якоїсь активності, що виникає/здійснюється у результаті взаємодії елементів держави. Умовою існування держави у світі є місце. Місце можна визначити просто як простір, проте можна виділити і конструктивні особливості дії, покладеної в основу розуміння функціонування держави. Отже, принцип місцерозвитку є простором опредметнення (актуалі­зації) людського буття. Цей принцип є передусім умовою існування соціуму. Чинником місцерозвитку є організаційна форма, яка виникає, з одного боку, як наслідок суспільних потреб, з другого – обумовлюється цілями практичного впливу на буття. Як зазначає В.Г.Виноградський, “принципова відмінність соціального простору як форми суспільного буття від усіх інших різновидів простору полягає в тому, що його виникнення і розвиток цілком пов’язані з діяльністю суспільного суб’єкта (суспільства в цілому, соціальної групи, індивіда). Його властивості визначаються способом життєдіяльності того чи іншого суб’єкта, що історично розвивається”, формуючи “особливий тип поведінки”.

Формування держави відбувається як референція її окремих моментів, її окремих проявів. Інакше кажучи, аналіз державного цілого дає деяку безліч проявів і подій (елементів), які формуються в якусь зв’язану спільність, що й розглядається як держава. Тому в методології державного будівництва визначальним є питання про те, на якій платформі формується (компонується) цілісність держави. Формування цілісності держави відбувається в контексті комбінування (компоновки) елементів. Фунда­ментальне відкриття того, що весь розвиток матерії відбувається шляхом різної комбінації елементів, дає змогу розглядати державу як композицію (злагоджену комбінацію) різних компонентів. Відомий італійський соціолог В.Парето також вважав, що в основі всіх соціальних змін лежить інстинкт комбінацій, від якого похідними (деривативними) є структура суспільства і дії.

Саме в системному підході цілісність об’єкта формується як взаємо­пов’язана сукупність елементів. Але непостійність елементів держави робить проблематичним застосування системного підходу, де елементи повинні мати певну стабільність. Сутність відносин у державі, їх соціальний прояв зумовлю­ють потребу приділяти увагу їх змістовному характеру. Акцент на змістовному характері зв’язків, а не на їх напрямі, інтенсивності тощо також призводить до розбіжності із системним підходом. Визначальною відмінністю є те, що в системному підході зміст (елементи і зв’язки) задає деяку форму. Але за принципом цілісності в державі форма визначає зміст: форма задана – держава, і зміст має бути приведеним у відповідність із формою. Така логічна послі­довність властива композиційному підходу. Тому в роботі платформою цілісності держави визначається композиційний підхід: цілісність змісту і форми держави визначає собою композицію.

Як форма цілого композиція виходить з того, що цілісність не може бути зведена до складових її елементів/компонентів, оскільки існування останніх регулюється її ж власними законами організації і рівноваги. Якщо при системному підході внутрішня структура держави задається жорсткою (інакше система втратить стійкість), то при композиційному підході жорсткою є рамка (межа) держави, що задається принципами й атрибутами держави, внутрішня ж структура є варіативною – композиційною. Оскільки композиція – це смислове (абстрактне, розумове) утворення, то центром композиції також є абстракція, думка, тобто ідея.

Таким чином, особливості композиційного підходу визначаються незмін­ністю форми держави, приведенням у відповідність форми і змісту держави для практичної реалізації цілісності держави. Елементарна база кожної держави однакова – людина, територія і розум, тому варіабельність змісту держави визначається відносинами, які складаються між цими елементами. Елементи і відносини утворюють субелементи (похідні елементи) – соціум, економіку, політику і т.ін. Субелементи визначаються шляхом виділення якогось переваж­ного типу зв’язків, на основі якого здійснюється напрям класифікації типів держави – національний, економічний, політичний, управлінський (владний) та ін. Фактично ж елементи держави взаємодіють шляхом множинних відносин – композиційно.

 Для існування держави вирішальне значення має функціональний підхід, оскільки лише на основі функціональної структури держави розкривається особливий статус можливостей держави. З усієї безлічі функцій, що реалізу­ються державою в цілому, визначальними є такі: адаптивна, тектонічна, комуні­кативна, смислова. Виникнення держави пов’язане з адаптацією: очевидно, що найпершим результатом об’єднання індивідів у групу має бути збереження самого цього об’єднання, його самовідтворюваність. Здатність до адаптації – одна з визначальних властивостей держави, оскільки забезпечує саму можливість її існування та подальшого розвитку. Адаптивна здатність держави визначається потенціалом держави – предметним і духовним. Адаптивним механізмом держави є колективний розум її соціуму. Адаптація держави в процесі функціонування пов’язана з побудовою певної організаційної струк­тури – тектонікою держави.

Тектоніка – це процес взаємодії смислового та змістовного аспектів держави у рамках цілого. Характерною рисою тектоніки держави є впоряд­ко­ваність змістових компонентів, сформована в процесі розбудови змісту держави. У кожному конкретному випадку ця впорядкованість може зміню­ватися залежно від тих цілей, які виникають у державі в даній ситуації. Отже, тектоніка держави є певною (унікальною в кожному конкретному випадку) впорядкованістю процесів, що відбуваються в державі. Визначальною власти­вістю тектоніки держави є динамічна мінливість вхідних державних компо­нентів, яка продовжується до того часу, поки не буде одержаний відповідний соціально значущий результат.

Характеристичною відмінністю держави від біологічних і фізичних об’єктів є те, що вона втілює в собі результат ідеї. Організаційне начало є необхідною, але недостатньою умовою формоутворення і розвитку держави як цілеспрямованої діяльності. Така цілеспрямована діяльність стає можливо­ю лише в контексті інтеграції смислів життєдіяльності індивідів, тобто держава – це єдиний інтегратор багатьох смислів, але аж ніяк не хаотична безліч індивідуальних смислів, або не містичний (віртуальний) колективний смисл. З цього випливає, що сукупність індивідуальних смислових значень створює смисловий каркас держави. Тому держави будуються як смислові інтеграції – “соціалістичні”, “демократичні”, “незалежні”, “правові”, “провідні світові держави” тощо. Звідси стає очевидним, що при руйнуванні смислової інтеграції руйнується і держава. Отже, змістом смислового атрибута в державному будівництві є встановлення сутнісних пріоритетів, управління логічними зв’язками між формою держави та її змістом і, таким чином, підтримка держави в життєздатному стані.

Розгляд держави з об’єктивних позицій відкриває нові можливості становлення і буття, зумовлені цілеспрямованим характером державного будівництва – конструювання і конституювання держави як системи елементів ментального простору людини. В основі такого підходу лежить символічна структура держави – знакове поле держави, в якому кожен елемент символіч­ного поля держави знаходить своє значення лише у взаємозв’язку з іншими елементами, і лише як організована сукупність елементи формують цілісність держави. Позначення елементів держави є конструюванням, відносини між конструктами держави визначені як конституювання, в результаті якого забезпечується існування держави. Таким чином, формується сукупність ціннісних уявлень, що зумовлює відповідні стереотипи поведінки та діяльності.

Отже, держава є поєднанням буття і менталітету, тобто складається не тільки з реального, а й з ментального простору. Проте між ними існує глибокий взаємозв’язок, взаємозалежність, оскільки події, що відбуваються в реальному просторі, у свою чергу, справляють значний вплив на ментальні образи та об’єкти. Це припускає існування можливих шляхів, за якими в державі здійснюється зв’язок ментального і реального простору.

У третьому розділі – “Організаційні передумови державного будів­ництва” – відображено зміст основних категорій, які зумовлюють організацію цілісності держави та її існування.

         У розділі показано, що умовами організації цілісності та існування держави є, у першу чергу, відносини, які визначають зміст держави – соціальна зв’язність, гуманітарні відносини і як спосіб реалізації державного існування – колективна діяльність. Відносно одна одної ці категорії є взаємообумовленими – соціальна зв’язність є умовою колективної діяльності, результати якої впливають на соціальну зв’язність, рівень того й іншого, у свою чергу, визначається рівнем гуманітарного потенціалу держави.

Аналіз умов реалізації колективної діяльності виявив, що визначальними її чинниками є організованість і активність: організованість як спрямованість на результат, активність – як мотивація. Принциповою відмінністю колективної діяльності від інших видів діяльності в державі є її цілеспрямованість, неодмінною умовою якої є розуміння того, “для чого” і “заради чого” здійснюється та чи інша дія, причому результат має колективну (надособисту) значущість, недосяжну в результаті індивідуальної і/або групової діяльності.

Визначено, що для розвитку держави істотними є не економічна потужність, а організаційні принципи відносин “влада – суспільство”, які зводяться до міри впливу суспільства на дії влади, а також до ступеня відповідальності влади перед суспільством. При цьому відносини “влада – суспільство” мають бути побудовані таким чином, щоб колективна діяльність була продуктивною, тобто мала позитивні для держави результати. Істотні обмеження досягнення продуктивності колективної діяльності – інституційні. Як свідчить Д.Норт, якщо організація спрямовує свої зусилля на непродуктивну діяльність, це означає, що інституційні обмеження створили таку структуру стимулів, яка заохочує саме непродуктивну діяльність. У цьому полягає одна з причин бідності держав і їх населення.

Сучасна колективна діяльність підпорядко­вується законам обігу інформації. Тому ієрархічна структура організації колективної діяльності непридатна, оскільки вона затримує потік інформації.

Організація колективної дії (колективного результату) має мотиваційну природу. Закон мотивації був уперше виведений А.Шопенгауером як причина поведінки і дороговказ етики. Методи мотивації, що діяли до цього часу, зводяться до двох основних: примушування і переконування. Це розкривається в теорії “Х” і “Y” Д. Мак Грегора. Теорія “Х” допускає, що більшість людей не зацікавлені у відповідальності й хочуть безпеки якнайбільше. Теорія “Y” виходить з того, що люди можуть бути самокерованими і творчими в роботі у разі правильної мотивації. Отже, головним завданням управління колективною діяльністю стає відкриття цього потенціалу в людях. За правильної мотивації люди можуть досягти цілей швидше і краще, спрямовуючи свої власні зусилля на отримання колективного результату.

Колективна діяльність має два рівні реалізації (або існує у двох видах): пряму та опосередковану діяльність. Прямою є діяльність, результатом якої є матеріальний продукт, опосередкованою – діяльність з організації діяльності. Загалом у сучасній державі дедалі більшої ваги набуває опосередкована діяльність, оскільки цілісність результату колективної діяльності та його якість формуються шляхом її координації і організації. Чим вища якість управління колективною діяльністю, тим вища якість результатів такої діяльності.

Умовою здійснення колективної діяльності є соціальна зв’язність. У дослідженні зазначається, що соціальна зв’язність – це відносини, які характе­ризуються стабільністю, що дає змогу визначити соціальну зв’язність як основу самовідтворювання держави. Таким чином, соціальна зв’язність є фундамен­тальним фактором цілісності держави, оскільки невідповідні, дезінтегровані елементи становлять основну загрозу як для держави, так і для індивіда. Тому завданням державного будівництва є організація шляхів зв’язності цих розділених частин, відносин інтеграції одних субелементів держави з іншими – формування соціальної зв’язності.

Формування соціальної зв’язності пов’язане, з одного боку, з форму­ванням уявлень про природу людини в державі, а з другого – з ідентифікацією людини. Тому спосіб ідентифікації людини в державі виступає чинником соціальної зв’язності. Ідентифікація людини в державі може відбуватися різними способами: за національним принципом, за принципом громадянства. Саме різний зміст цих принципів формує різні типи відносин індивіда і держави. В ідентифікації за національною ознакою визначальними є національні й міжнаціональні відносини. Відповідно зв’язність тут має позадержавний характер і платформу цілісності держави не утворює. Тому платформа державної цілісності (соціальної зв’язності) формується в контексті ідентифікації людини в державі як громадянина. Саме громадянська платформа формує безпосередні відносини між людиною і державою. При цьому інші ознаки ідентифікації – національні, расові тощо відходять на другий план: цей тип ідентифікації (національний) належать до рівня міжособових відносин.          

На підставі здійсненого аналізу зроблено висновок, що громадянська держава (громадянське суспільство) не реалізовується в національних держа­вах, оскільки вона визначає принципово інший характер відносин, ніж націо­нальні. Це пов’язано з тим, що в громадянській державі сам принцип грома­дянськості реалізується на базі принципу демократії. Зокрема, демократія є принципом, основою гармонізації відносин у державі, які є передумовою її існування.

Соціальна зв’язність визначається фундаментальними умовами буття (предметними і духовними). Умови буття формуються як результат колективної діяльності. Держава як об’єкт людської діяльності є ідеальною, а її зміст – матеріальним. Разом з цим визначальна особливість ідеального і матеріального полягає в їх відірваності одне від одного. Отже, потрібне поєднання ідеального як стимулу діяльності і предметного, як матеріалізації діяльності, щоб ліквідувати розрив, забезпечити повноту як колективної діяльності, так і соціальної зв’язності.

У цьому контексті виникає питання щодо співвіднесення відносин власності і розподілу результатів колективної діяльності. Сформульований у другому розділі принцип цілісності свідчить, що просте підсумовування – індивідів, власностей тощо, держави не формує. Так само, як зустріч двох людей різної статі зовсім не означає створення цілого – сім’ї, так і зустріч багатьох осіб зовсім не означає формування цілого – групи, суспільства. Скоріше навпаки, із зростанням кількості особистих (приватних) інтересів імовірність їх поєднання знижується. Тому конгломерат приватних власників не формує суспільну власність як умову життєдіяльності суспільства, а навпаки, протидіє процесу її формування.

Неминучим результатом колективної діяльності є принцип перерозподілу соціальних благ: використання колективних благ можливе тільки в особовому аспекті – або матеріальному, або моральному. Відомо, що індивідуальність людини визначає її егоїзм – бажання одержати для себе більше благ, але одержати більше благ індивід може тільки у взаємодії з іншими людьми – можливості людини обмежені, можливості ж організованого колективу практично безмежні. Тому індивід змушений примиритися з необхідністю підкорення владі, з певним обмеженням власного егоїзму (свободи), необхід­ністю дотримання правил спільного життя – в обмін на розширення простору своїх можливостей в отриманні соціальних благ. Такий соціальний договір має істотне значення в забезпеченні соціальної зв’язності держави.

Це суттєво доповнює та уточнює принцип демократії як основи гармонізації відносин у державі. Так, американський дослідник С.М.Ліпсет констатує значну залежність між стабільністю демократії, держави і відносним майновим розподілом. Відносність розподілу припускає, що соціальна зв’язність визначається не абсолютною рівністю в розподілі матеріальних та інших благ у державі. Роль держави в розподілі матеріальних благ зводиться до забезпечення можливостей доступу кожного індивіда до результатів колективної діяльності.

У період “подвійного” президентства Р.Рейгана був сформований новий смисл державних відносин: держава як партнерство. Це означає, що держава являє собою кооперацію вільних і взаємовідповідальних індивідів, і успіх приходить не до тих, хто бореться поодинці, а до тих, хто об’єднується з іншими: сила і мудрість інших – загальна перевага, а не перешкода. Таким чином, вільне суспільство було визначене як партнерство, а не як конкуренція за виживання: тим самим змінився зміст усіх відносин у державі. Вільне підприємництво стало розглядатися не як нажива й експлуатація, а як інституційна кооперація між виробниками і споживачами. Проведена трансфор­мація смислів мала колосальне значення для підвищення соціальної зв’язності американського суспільства: фактично громадянам була надана нова система цінностей, на яку вони могли спиратися у своєму соціальному житті.

Структура відносин формується як результат повсякденного досвіду, культури, науки, управління/влади. Топологія відносин, властива соціуму в даний відтинок часу, формує моду – відносно стабільну топологію відносин, що забезпечує цілісність соціуму в даний період. З часом топологія відносин змінюється під впливом як внутрішніх чинників (повсякденного досвіду, культури, наукового знання, управління), так і зовнішніх (вплив інших держав і міжнародних інститутів). Після досягнення деякого критичного значення відбувається зміна моди (наприклад революція). При цьому соціум може як зберігатися, так і втрачати єдність. Таким чином, соціальну зв’язність можна розглядати як міру єдності соціокультурних кодів, що зумовлюють групову поведінку. Інакше кажучи, соціальна зв’язність визначає, наскільки співобразні і співорганізовані державно значущі форми діяльності.

У четвертому розділі – “Характеристики досягнення перспективного стану держави” – викладено результати дослідження, зміст якого полягає в тому, що існування держави реалізується як у просторі – на території держави, так і в часі – в перспективі, тобто існування держави визначається співвідно­шенням того, що є сьогодні, з тим, що буде завтра. Це означає, що існування держави завжди обумовлене формованим сьогодні потенціалом існування в майбутньому, або можливістю продовження існування держави в майбутньому. Тому виникає проблема визначення майбутнього стану держави, оскільки як співвідношення того, що є, з тим, що буде (поточного стану з майбутнім станом), питання існування держави неминуче обумовлене вирішенням проб­леми майбутньої держави.

         Питання формування майбутньої держави є принциповим у діяльності державного управління. В управлінні як діяльності, спрямованій на отримання результату, останній завжди віднесений у майбутнє. Тим самим управління є завжди випереджальним віддзеркаленням. Звідси державне управління неми­нуче орієнтоване на майбутнє держави, і тому в державному управлінні має місце прогнозування, проектування і досягнення майбутнього стану держави – державне будівництво.

Особливість майбутнього полягає в тому, що воно присутнє сьогодні у вигляді спектру можливостей, чим визначається варіаційний характер державного будівництва. Підхід до майбутнього держави розкривається через відношення дійсного і можливого: дійсне – те, що є, можливе – перспектива. Стосовно дійсного стану держави можливості становлять дистанцію – тимча­сову, дієву і дистанцію соціальної зв’язності, які забезпечують зв’язок між сьогоденням і майбутнім. Тим самим становлення – це сфера ще не сформо­ваних структур і подій, у якій часом ще неможливо визначити межу|кордон| між тим, що є, і тим, що буде.

Розгортання існування держави в перспективу припускає формування деякого образу майбутнього, що реалізується, – конструювання майбутнього. Здатність формувати образ майбутнього, що реалізується, називається стратегічним мисленням. Зв’язок між минулим, сьогоденням і майбутнім у структурі державного будівництва може бути розглянутий у контексті або причинності, або суб’єктивних уявлень буття (ціннісний підхід).

Існування держави як культурної форми пов’язане з усвідомленням початкової, єдиної і загальної підстави, відносно якої люди визначають суб’єктивні потреби, очікування і бажання, об’єднують свої устремління і зусилля. Такою підставою є благо. Категорія блага завжди розглядалася як смис­ловий стрижень буття, зміст якої змінювався залежно від часу, місце­роз­витку, світогляду. Благо завжди уявлялося як вища цінність буття: воно мисли­лося в категоріях блага – благополуччя, соціальної забезпеченості, впевненості в майбутньому. Відносно до досягнення “загального блага” як соціально-інтегруючого моменту формувалися соціальні, політичні, економічні й інші відносини в соціумі. Тим самим благо виступає як основа державних якостей.

У свою чергу, державні якості виступають як результат колективної діяльності людей у державі. Державні якості – це концентрації людського досвіду, спільної та індивідуальної діяльності людей, різні їх комбінації, композиції, синтези, які втілюються в умовах, засобах, знаряддях та інстру­ментах колективної діяльності. Різні формати колективної діяльності, різні типи соціальності держави є засобами виявлення, формування і втілення державних якостей. Вони виробляються, поширюються, ускладнюються (або спрощу­ються) в процесі розвитку людських контактів, культурних обмінів, економічних та інших взаємодій між державами. Державні якості є визна­чальним чинником стабільності втіленої моделі держави і визначають собою цілі й результати діяльності органів державного управління.

Реалізація перспективи держави як форми людського буття зумовлена деякою впорядкованістю держави, формованою соціальною зв’язністю і ко­лективною діяльністю. Впорядкованість визначає державу як єдине ціле, в якому елементи держави поєднуються один з одним. На противагу впоряд­ко­ваності хаос є множиною, яка визначає стихійний характер відносин і зв’язків, що трактується як панування випадковості, як чужа, зовнішня щодо державного порядку, непізнана закономірність. Існування держави зумовлене співвідно­шенням упорядкованості й хаосу, оскільки найбільш актуальні для існування держави події та явища відбуваються на межі впорядкованості й хаосу, в їх взаємних переходах, які в роботі визначені як фазові переходи. Основою фазового переходу є вітчизняна концепція “універсального епохального циклу”, відповідно до якої “соціальний розвиток можна показати через циклічну динаміку певних змін – порядку і хаосу, постійного і перехідного”.

Отже, варіанти розвитку держави суттєво залежать від того, який варіант державної впорядкованості буде обрано як базовий.

Упорядкованість змісту держави створюється як результат діяльності управління. Управління реалізується різними способами – це і державні інститути, і комунікаційний вплив, і освіта, і культура. При цьому діяльність державного управління може співвідноситися з методологією державного будівництва, а може і не співвідноситися.

Таким чином, ґрунтуючись на причинно-наслідковому зв’язку держав­ного управління та державного будівництва, можна стверджувати, що державне будівництво реалізується лише в разі відповідності діяльності державного управління методології державного будівництва.

Аналіз генезису типів управління в державі дає змогу визначити, що розвиток управління в державі йде по шляху підвищення об’єктивації. У ХХ ст. в кібернетиці було показано, що закони управління, в тому числі і державою, не суб’єктивні, але об’єктивні. Фактично об’єктивацією управління є розгляд державного управління із системних позицій, але існування низки невирішених важливих проблем у державному управлінні вказує на резерви істотного підвищення рівня об’єктивації. Однією з важливих проблем є потреба в подоланні існуючої істотної розбіжності цілей діяльності на державному та приватному рівнях. З одного боку, цілі діяльності на державному рівні мають виходити із принципів, що відображають сутність держави – цілісності, існування, місцерозвитку, соціальності, на яких ґрунтується методологія державного будівництва. З другого боку, постановка цілей на приватному рівні відрізняється своєю короткостроковістю, егоїстичною замкненістю на самих себе, тобто неврахуванням інтересів інших осіб, соціуму та держави взагалі.

Обґрунтовано, що підвищення рівня об’єктивності державного управ­ління для вирішення проблеми розбіжності цілей діяльності на державному та приватному рівнях істотно залежить від підвищення соціальної зв’язності та покращання мотивації приватної діяльності на колективний (державний) результат. Це зумовлює необхідність розробки та впровадження діалогового інструментарію, в якому друга особа замінена на узагальнені (об’єктивні) правила, тобто логіки управління, яка є важливим напрямом об’єктивації державного управління.

Визначені основні моменти логіки державного управління. З одного боку, слід спиратись на розумність суджень суб’єктів приватної діяльності, які прагнуть домогтися максимально ефективного результату для себе. З другого боку, необхідно враховувати об’єктивно присутню невизначеність як на дер­жавному, так і на приватному рівні діяльності. Ця невизначеність вира­жається в тому, що жоден суб’єкт як державної, так і приватної діяльності не в змозі передбачити ні всіх варіантів можливих дій інших суб’єктів, з якими пов’язана діяльність та функціонування, ні, тим більше, можливі наслідки цих дій.

Уведені такі базові терміни логіки державного управління. Судження суб’єкта державного управління – це висловлювання, яке містить твердження про взаємозв’язок послідовності дій, які відображені в державних програмах тощо, із досягненням такого бажаного державного результату, як підвищення якості (рівня) життя населення, соціальної зв’язності та мотивації суб’єктів приватної діяльності на досягнення соціально значущого результату. При цьому таке твердження ґрунтується на інформації, яка доступна суб’єкту державного управління в даний конкретний момент часу, та на поточному стані зовнішнього середовища. Взаємозв’язок послідовності дій може бути одно- і двостороннім. Останнє спостерігається в разі введення суб’єктом державного управління невизначеності в логіку своїх суджень та дій, наприклад, у вигляді спектра можливих значень запланованого результату дій. Однак така невизначеність (першого рівня) ґрунтується лише на тих варіантах розвитку подій (стану зовнішнього середовища), які суб’єкт державного управління може перед­бачити. Але об’єктивно завжди існують такі події та стани середовища, які ніколи неможливо перебачити заздалегідь та які звичайно називаються форс-мажором, або невизначеністю другого рівня.

Виходячи з викладеного вище, суттєвим моментом логіки державного управління є потреба в розділенні так званої “області допустимих (можливих) значень” (термін системного підходу) на дві підобласті: область передбачу­ваних значень та область непередбачуваних значень результатів дій. Останню доцільно оцінювати за аналогією з початковими стадіями планування, тобто виходячи з допустимої похибки 30%. У разі появи нової інформації похибка оцінки та частка області непередбачуваних значень будуть знижуватися, а частка області передбачуваних значень – зростати. Крім того, визначений ще один важливий елемент – область неможливих (у даний конкретний момент часу) варіантів дій. У цьому випадку маються на увазі варіанти дій, які за поточного стану зовнішнього середовища є абсурдними, тобто позбавленими смислу, але в разі деякої, гіпотетично допустимої зміни параметрів середовища вони набувають реального змісту. Терміни логіки державного управління, визначені вище в розрізі суб’єктів державного управління, мають ідентичний смисл стосовно суб’єктів приватної діяльності.

Ґрунтуючись на викладених вище основах логіки державного управління, можна стверджувати, що діалог суб’єктів державного управління та суб’єктів приватної діяльності необхідно будувати таким чином, щоб зменшення частки областей непередбачуваних значень результатів та неможливих (у даний конкретний момент часу) варіантів дій щодо їх досягнення істотно було пов’язане із включенням до своїх планів суб’єктом приватної діяльності дій, спрямованих на підтримку колективного результату, а суб’єктом державного управління – дій, які сприяють досягненню приватних результатів у випадку, коли вони не суперечать соціальним результатам.

Ще однією істотною проблемою державного управління, яка пере­шкоджає досягненню перспективного стану держави з дотриманням її цілісності, є протиріччя ідеальної та реальної складової держави. Тут мається на увазі те, що дотримання принципу цілісності вимагає, аби ідеальне, виражене у вигляді форми, композиції держави, було реалізоване в конкретних предметах, з якими в уяві пересічного громадянина асоціюється держава. Отже, перехід від абстрактних символів та смислів до предметного наповнення держави є компетенцією державного управління. Зазначено, що опредметнення смислу держави повинно мати двосторонній характер: тобто потрібна присутність як прямого, так і зворотного зв’язку. При цьому зворотний зв’язок має визначати, як діяльність з управління конкретним предметом, який асоціюється з державою, буде позначатися на результаті функціонування держави як цілого з урахуванням її ідеальної смислової сутності. Такий зворотний зв’язок визначається принципами державного будівництва, викладеними в другому розділі. Це дає змогу нам визначити державне будівництво як предметну сферу державного управління.

У розділі проаналізовано взаємовідносини| держави із|із| зовнішнім середовищем|середою| та виявлено, що визначальним моментом|фактором| таких взаємовідносин| є|з'являється,являється| те, що вони неформалізовані – вільні, оскільки об’єктивно не можуть підпадати під формалізований вплив держави. Взаємодія держави із зовнішнім середовищем має характер впливу зовнішньополітичних ризиків (політичного, економічного, військового та іншого стану зовнішнього середовища) як на інституціональну структуру держави, так і на її ідейне поле. Тому дослідження цих ризиків та подальше елімінування їх впливу на внутрішнє середовище держави набуває величезної значущості. Це принципова, якісна відмінність|відзнака| зовнішньої і внутрішньої компонент середовища, які мають наслідком принципово різний характер державного будівництва.

Ризик впливу зовнішнього середовища на державу тим вищий, чим менше|накликатимемо||ставлення| в неї варіантів опору|розв'язань,вирішень,розв'язувань|, які не можуть бути спростовані зовнішнім середовищем|середою||розв'язань,вирішень,розв'язувань|. При цьому негативний вплив зовнішнього середовища знижується тільки тоді, коли реакція (адаптація) держави на зовнішні ризики є непередбачуваною для зовнішнього середовища та в нього немає “чергових” тимчасових заходів щодо пристосування до реакції держави.

Таким чином, зовнішній ризик елімінується тільки тоді, коли для спростування адаптаційних дій держави реакція зовнішнього середовища|середи| вимагає значних витрат часу, матеріальних та інтелектуальних ресурсів з розробки та впровадження цілого ланцюжка відповідних ходів. Класичним способом зняття ризиків держави від впливу зовнішнього середовища|середи| є|з'являється,являється| відмежування, а держава розглядається|розглядується| як елемент середовища|середи|, виділений межами|кордонами|. При цьому поняття меж|кордон| має як фізичний, так і смисловий зміст|вміст,утримання|: у першому випадку йдеться про фізичний простір держави, в другому – про її ідейне, смислове поле.

Захист смислового поля держави на порядок складніший, ніж фізичного простору, оскільки для інформаційного захисту об’єктивно неможливо збуду­вати інформаційні межі за аналогією з фізичними. Це потребує інших заходів – формування альтернативного зовнішньому внутрішнього інфор­маційного потоку, який був би здатний витримувати зовнішній інформаційний тиск.

Водночас розробка адекватних заходів реагування держави на впливи зовнішнього середовища вимагає систематизації політичних ризиків та виділення механізмів трансляції зовнішніх ризиків на внутрішній стан держави.|середи| Для систематизації політичних ризиків пропонується виділяти такі три основних моменти: виникнення і взаємодія ризиків; їх масштаби, тобто наслідки|результати| їх дії для держави, а також імовірність їх виникнення.

Виділено такі основні механізми трансляції зовнішніх ризиків на внут­рішній стан держави: використання ринкового механізму в політичних цілях, спотворення структури внутрішніх соціокультурних норм та заміна їх на зовнішні.

У п’ятому розділі – “Державне будівництво України: проблеми реалі­зації та перспективи розвитку” – розглядаються можливості й перспективи державного будівництва України, аспекти впровадження сформульованих у дослідженні положень методології державного будівництва в практику державного управління України, напрями трансформації інститутів і відносин, що визначають зміст української державності. Оскільки існування держави відбувається в контексті не тільки внутрішнього стану, а й впливу зовнішнього середовища, то конструювання зовнішніх взаємовідносин держави з середо­вищем є умовою її існування, тобто зовнішні впливи світових процесів несуть базисну підставу для всіх країн, але кожна країна розробляє свої стратегії.

У попередніх розділах показано, що перспектива існування України значною мірою задається поточним станом. Поточний стан України визначається діючою практикою державного будівництва, за якої втілення державності здійснюється шляхом формування державних інститутів і відносин, довкола яких має виникати держава Україна. Виникла в Україні при створенні|створінні| держави індивідуалізація державних інститутів створює розрив між соціальною природою держави та індивідуалістичною спрямованістю державних інститутів – інакше кажучи, розрив між “владою” і “суспільством”|товариством|. Принциповою особливістю державного управління як способу впорядкованості процесів і станів держави є|з'являється,являється| наявність прямих і зворотних зв’язків. Оскільки механізм зворотного зв’язку є обов’язковою умовою державного управління, то його штучне руйнування є руйнуванням системи управління державою.

Проте державні інститути не формують державу, навпаки, держава формує інститути і відносини. Методологія державного будівництва якраз полягає в тому, що державні інститути формуються під державу виходячи з її сутності, під реалізацію функцій і змісту держави. Існуючий розрив між ідеальним і предметним у становленні держави зумовлює наростання кризових явищ, через що Україна втрачає державну перспективу. Аналіз кризи в Україні з точки зору чотирьох державотворчих процесів (управління, економіка, принципи соціальної зв’язності, наука і освіта) свідчить про те, що дана криза має генетичну природу, тобто обумовлена діючими уявленнями про державу.

Подолання кризи поточного стану України пов’язане з трансформацією існуючих уявлень про державу (державної доктрини) і ліквідацією розриву між ідеальним і предметним, що визначається змістом управління. Така транс­формація уявлень і способів утілення держави являє собою фазовий перехід у державному будівництві України, визначений як трансформація змісту відповідно до втілюваної моделі держави, що обумовлює отримання нових результатів державного буття. Фазовий перехід – це зміна поточного стану держави на один із можливих варіантів її перспективного стану. Поточний та перспективний стани держави описуються одними й тими самими параметрами стану, при цьому їх перелік може варіюватися залежно від поставленої мети зміни стану держави (фазового переходу). Кожний із параметрів характе­ризується низкою історичних значень за попередні періоди. За цими даними можливо в першому наближенні визначити мінливість значень кожного параметра в часі та термін, потрібний для досягнення наперед заданої запланованої зміни стану параметра. Такий прогноз має ґрунтуватись на стані розглянутих у третьому розділі організаційних передумов державного будівництва: соціальної зв’язності, гуманітарного потенціалу. Вони в сукупності визначають швидкість зміни впорядкованості державної діяльності. Що стосується колективної діяльності, то, як було зазначено в третьому розділі, вона не завжди є результативною, тобто не обов’язково сама по собі приводить до необхідної зміни параметрів стану держави. Наслідком є те, що слід планувати з рівною часткою імовірності цілий спектр перспективних станів держави, який з часом буде звужуватись і набувати конкретного змісту.

Зміст|вміст,утримання| держави в результаті|унаслідок,внаслідок| фазового переходу визначає собою теорія природної держави. Тим самим вона визначає траєкторію фазового переходу – траєкторію державного будівництва; тому можна зазначити, що вже сама наявність такої теорії є|з'являється,являється| чинником|фактором| упорядковування і стабілізації держави. Основним моментом цієї теорії є те, що людське буття визначається двома групами феноменів, двома просторами. Першу становлять ті форми і способи життєдіяльності, які піддаються контролю, розрахунку та управлінню. Передбачається|припускається|, що в кожній такій сфері діяльності є свої іманентні закони, пізнавши які можна ефективно вирішувати|рішати| завдання, що стоять перед людиною,|задачі| і досягати поставлених цілей. Такий традиційний підхід визначає зміст|вміст,утримання| діючої концепції штучної держави як форми міжособових або між­групових відносин. Іншу групу, інший рівень становлять відносини “людини” і “буття” – це феномени, що не піддаються контролю, розрахунку та управлінню, які завжди одиничні|поодинокі| й неповторювані. Це те, що не можна купити або передати в спадок|спадщину|, не можна гарантувати і від чого неможливо застрахуватися. Це те, що рівною мірою доступне (або недоступне) всім людям незалежно від їх багатства і соціального стану|становища|, нації і здібностей. Поєднання, взаємодоповнення цих просторів стає можливим на основі забезпечення природного права.

Визначено, що ключовими субстанціями держави є “топологія”, “діяль­ність”, “динаміка”, “енергетика”, “аксіологія”, які| є|з'являються,являються| початковою|вихідною| підставою|основою,заснуванням| для визначення власних категорій, модусів і атрибутів. Розкрито топологію держави у таких категоріях: локальність і спільність, центр і периферія, внут­рішнє і зовнішнє, ландшафт, територія, інфраструктура, замкнутість і відкри­тість. Також більш досконало охарактеризовано такі поняття, як діяль­ність, дина­міка, енергетика, патологія держави, аксіологія державного буття. Дове­дено, що розгляд держави як інституту тієї чи іншої системи виключає можли­вості|спроможності| “динаміки”, “топології”, “енергетики”, “аксіології”|, “діяльності” держави, оскільки в цьому разі держава сама виступає|вирушає| як атрибут. Такий підхід містить|утримує| у собі перевернутість відносин, яка є|з'являється,являється| формуючим атрибутом аномалії держави.

У теорії природної держави, змістом|вмістом,утриманням| якої є людське буття, відбувається|походить| поєднання|сполучення| цілей індивіда і держави. Тим самим міняється смисл|зміст,рація| і схема взаємовідносин|. Дослідження із соціальної психології доводять, що коли відносини в колективі опосередковані змістом|вмістом,утриманням| спільної суспільно-ціннісної діяльності, діють інші схеми поведінки, ніж у соціальній групі, де цілі роз’єднані (конкурентні). Визначальною закономірністю поведінки таких ціннісно-опосередкованих колективів є|з'являється,являється| поведінка індивіда в колективній діяльності, інакше кажучи, “громадянське|громадянське| самовизначення”|. Структура відно­син у природній державі підпорядковується переважно двом критеріям структуризації: наявності/відсутності опосередкування| міжособових відносин змістом|вмістом,утриманням| колективної діяльності (таким чином сім’я відокремлюється|відокремлюється| від виробничого колективу) і державний значущості групової діяльності (таким чином творчі групи виділяються серед інших).

Об’єднання цих відносин в єдину конструкцію державної цілісності здійснюється на основі єдиного смислу – державного буття. Взаємозв’язок рівнів забезпечується реалізацією природного права на державне буття на кожному рівні. Всі моменти суперечностей штучні, вони створені штучним розподілом відносин. Топологія показує, що кожний абсолютно вільно може бути присутній на всіх трьох рівнях – державному, суспільному, індивідуаль­ному (не порушуючи при цьому співвідношення рівнів). У просторі держави для цього немає ніяких перешкод, якщо тільки вони не створюються штучно. На відміну від фіксованого характеру|вдачі| відносин, у штучних моделях держави, в теорії природної держави підставою соціальних відносин є сутність взаємодії громадянина і держави, а відносини в державі постійно формуються та опосередковуються цілями і результатами спільної діяльності. Тим самим розвиток соціальних відносин зумовлює розвиток держави. Ідея відносин виступає як причина діяльності людини і держави. Структура відносин формується в прагненні до корисного результату спільної (колективної) діяльності держави, суспільства, індивідів. Така структура не задається і не фіксується, як у стратифікаційних моделях, але є вільною, тобто здійснюється перехід від стратифікаційного типу відносин до ситуаційного.

У традиційній соціальній стратифікації кожний стратифікаційний рівень задає ліміти (обмеження) можливостей як для даного рівня, так і для інших: олігархи – для суспільства, демократія – для олігархів, тиранія – для тих та інших. Відповідно відносини формуються як лімітація можливостей тієї чи іншої страти, а розвиток держави розглядається як подолання цих обмежень. Способом підтримки такого порядку відносин є норма. У топології природної держави питання лімітації можливостей тієї чи іншої страти соціуму не стоїть – стоїть питання відповідності діяльності індивіда тому чи іншому рівню відно­син у державі – державному, суспільному, індивідуальному. Держава – це інший рівень відносин, інший рівень мислення, розуміння, діяльності. Мис­лення, розуміння, діяльність індивіда можуть відповідати тому чи іншому рівню відносин у державі, але це питання громадянського самовизначення індивіда.

Звідси топологія відносин природної держави має більш загальний, більш широкий спектр відносин, ніж традиційна стратифікація, і відкриває значно більший простір можливостей, оскільки в ній долаються стратифікаційні обмеження. Трансформація структури відносин від фіксованої до вільної визначає зміну парадигми “суспільного устрою” на парадигму державного формоутворення. Тим самим державні відносини співвідносні з людськими і суспільними, але не зводяться до них. Відповідно і діяльнісна форма реалізації цих відносин співвідносна, але не зводиться до якогось одного типу відносин.   Положення теорії природної держави показують, що параметри стану держави визначаються забезпеченням природних потреб людських індивідів, що становлять соціум держави. Забезпечення державою природних потреб індивідів у повітрі, воді, їжі, житлі, одязі, середовищі буття, відпочинку тощо визначає зміст природного права людини на державне буття. Тому в державі змістом норми стає забезпечення природного права на державне буття. В контексті даних уявлень норму розуміємо як “міру” – міру відповідності природному праву як якусь визначеність, постійність і стійкість якостей буття людини.

         Дослідження теорії природної держави дало можливість подолати основні обмеження традиційних теорій держави – замкнуте коло уявлень і категорій. Методологія державного будівництва, заснована на теорії природної держави, розширює спектр моделей, категорій, понять, атрибутів та принципів і, таким чином, розширює простір можливостей існування держави й людини в ній, забезпечує нову якість державного будівництва України.

         Перспективи подальших наукових досліджень з державного будівництва та практичного впровадження їх результатів у практику державного управління України вбачаються як у теоретичній, так і в прикладній сферах. Окремої уваги потребує організація професійної підготовки фахівців державного управління з питань державного будівництва України.