| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, сформульовано мету і завдання роботи, також висвітлено наукову новизну, охарактеризовано джерелознавчу і методологічну базу дослідження, його науково-практичне значення.
У першому розділі дисертації – „Теоретико-методологічні засади дослідження політико-адміністративної еліти як суб’єкта державного управління” – здійснюється огляд наукових робіт за темою, в якому аналізуються теоретико-методологічні аспекти виникнення й розвитку еліти як провідної соціальної групи. Для уникнення можливих непорозумінь на початку розділу уточнюється зміст понять „егалітаризм”, „елітаризм” та „елітизм”.
У роботі виділено два етапи розвитку політико-адміністративної еліти та еволюції вчень про неї: протоетап і етап становлення та розвитку. Протоетап (VІІІ ст. до н.е.–ХІХ ст.) складається з трьох періодів. Перший розпочався у Стародавній Греції і Стародавньому Римі. Політико-адміністративна еліта за тих часів не була окремою соціальною групою, вона зливалася з військовою та економічною елітами. Питань щодо управління державою і суб’єкта цієї діяльності так чи інакше торкалися багато мислителів того часу (Платон, Арістотель, Геракліт та ін.). Вони пов’язували питання про стійкість та ефективність державної влади з особистими якостями верховних правителів.
Другий період протоетапу пов’язано з формуванням в Європі лицарства, яке було основою нової еліти – дворянства. У середньовіччі „елітарні” ідеї розроблялися в рамках богословської схоластики (Д. Ареопагіт, А. Лаонський, Т. Аквінський та ін.). У Давній Русі князь здійснював управління державою, але його влада обмежувалася Радою дружини. Це відображено у працях Іларіона, В. Мономаха, Даниїла Заточника та ін.
Третій період – епоха революцій і розвитку капіталізму, в яку почав формуватися новий елітний прошарок – буржуазія. Критикуючи феодально-абсолютистський устрій, Ш. Монтеск’є, як ідеолог політичного компромісу буржуазії і дворянства, обстоював ідею помірної конституційної монархії. Спільною основою політичної думки того часу в Англії були теоретичні конструкції „природних прав” людини і „суспільного договору” (Т. Гоббс, Дж. Локк).
Другий етап – етап становлення та розвитку (ХІХ – ХХІ ст.), на якому новій політико-адміністративній еліти властиві високий рівень компетенції, знань та професіоналізму. Обгрунтовується, що найпоширенішими підходами до пояснення феномена еліти є меритократичний і владний. Перші виокремлювали еліту за ціннісними показниками (В. Парето, Д. Донцов, В. Липинський, Х. Ортега-і-Гассет), другі – за структурно-функціональними (Г. Моска, Р. Міхельс, Ч.Р. Міллс, Дж. Бернхейм, С. Келлер). Ціннісні уявлення про еліту заклали фундамент теорій неоелітизму, де елітизм почав розцінюватись як елемент політики, що може безболісно співіснувати з механізмами представницької демократії. Це концепції елітарної демократії (Й. Шумпетер, Н. Боббіо, К. Манхейм, Дж. Сарторі) та концепції плюралізму еліт (О. Шгамер, С. Келер, Д. Рісмен, Р. Даль, Е. Гольтман та ін.).
Окремо виділено партократичні концепції (В. Ленін, М. Восленський, М. Джілас та ін.). У період постіндустріалізму зміцнюються концепції неотехнократичного напряму (Д. Белл, Дж. Гелбрейт). Суспільно-політичні процеси, що проходять в колишніх соціалістичних країнах, об'єктивно зумовили появу елітиської концепції переходу до демократії Дж. Хіглі та Р. Гунтера.
У результаті аналізу підходів до визначення політичної еліти, які склалися у світовій суспільно-політичній думці (макіавеллістський, нормативно-ціннісний, організаційний), і запропонованих Г.К. Ашиним напрямів теоретичного обґрунтування сутності еліти (ірраціональний, біологічний, психологічний, функціональний, технократичний) сформульовано авторське визначення політико-адміністративної еліти – це група осіб, які мають відносну автономію у прийнятті політичних та адміністративних рішень, що закріплена на законодавчому рівні; виробляють та ухвалюють стратегічні рішення загальнонаціонального чи регіонального масштабу, здійснюють контроль їхнього виконання; посідають найвищі політичні й адміністративні позиції в суспільно-політичних інституціях. Причому, як правило, вони володіють певним суб'єктним потенціалом, прояв якого залежить від наявних у конкретному суспільстві механізмів селекції та прийняття рішень.
У даному розділі зроблено також аналіз теоретичних концепцій, які розкривають поняття „потенціал соціальної групи”. Це, передусім, комплексна теоретична концепція пострадянської трансформації суспільства Т.І. Заславської. Узагальнивши напрямки наукової дискусії щодо поняття „потенціал”, виділено два рівні підходів до його визначення: макрорівень і мезорівень аналізу уявлення про людський потенціал. Макрорівень – це рівень держави-нації, або „людський потенціал”, за Т.І. Заславською, та „національний потенціал”, за Ю.І. Саєнком. Мезорівень концентрує рушійні сили й акторів трансформаційних процесів, це – „діяльнісно-структурний потенціал”, за О.Д. Куценко, або інноваційно-реформаторський потенціал, за Т.І. Заславською. Через неможливість застосування ані до індивіда, ані до малої групи аналізу макрорівня, дослідження фокусується на мезорівні політико-управлінських взаємодій.
У другому розділі – „Структурно-функціональні та діяльнісні фактори формування політико-адміністративної еліти на регіональному рівні державного управління” – у результаті вивчення та аналізу структурно-функціональних ознак української політико-адміністративної еліти виділено чотири критерії, за якими визначено її структуру. Відповідно до першого критерію – розподіл влади у державі – у складі політико-адміністративної еліти виокремлено законодавчу, виконавчу та судову еліти. Другий – участь у прийнятті та реалізації політико-адміністративних рішень і механізм їхнього формування – визначає політичну й адміністративну еліти. За третім критерієм – масштаб політичних повноважень і вплив на суспільство – виділено загальнодержавну, регіональну й місцеву еліти. Четвертий критерій – доступ до організаційних ресурсів державної влади – зумовлює поділ політико-адміністративної еліти на правлячу, опозиційну й маргінальну.
Для дослідження процесу формування політико-адміністративної еліти регіонального рівня через вибори було здійснено порівняльний аналіз законів України про місцеві вибори 1998 і 2004 рр., що надало можливість сформулювати принципові відмінності нового закону і проаналізувати їхні можливі наслідки.
Аналіз процесу формування української політико-адміністративної еліти здійснено крізь призму корпораційних процесів (інкорпорація, ротація, екскорпорація), які складають фази соціальної мобільності суб’єктів державного управління. Виявлено, що ці фази реалізуються різною мірою:
- процес інкорпорації повною мірою забезпечується через вибори та призначення;
- для втілення в життя ротації вибори відіграють не настільки значну роль, як призначення; саме останнє є основним у здійсненні переміщення осіб у межах елітної верстви;
- процес екскорпорації безпосередньо через вибори не реалізується: завершення терміну повноважень депутата або обраного голови. Призначення на нижчу посаду, яка не входить до елітного складу, має пряме відношення до процесу виходу з елітної верстви.
Для дослідження суб’єкта державного управління на основі структурно-діяльнісного підходу вводиться поняття „суб’єктний потенціал політико-адміністративної еліти”, під яким розуміється потенціал певної соціальної групи (суб’єкта державного управління), що є носієм предметно-практичної діяльності, джерелом активності, пов'язаної з прийняттям стратегічних політичних та адміністративних рішень і здійсненням контролю їхнього виконання.
У своєму складі суб'єктний потенціал має діяльнісний компонент, який характеризує здібність представників еліти діяти активно, ініціативно, відповідально, інноваційно, та особистісний компонент – висвітлює багатомірність особистісної ресурсної бази даного суб’єкта дії. Діяльнісний компонент описує роль суб’єкта у прийнятті стратегічних рішень, ресурс довіри до нього, наявність повноважень для вирішення проблем, готовність і підготовленість для прийняття відповідальних рішень. Саме діяльнісний компонент, на тлі істотного впливу особистісного компонента, виступає вирішальним чинником практичного прояву суб'єктного потенціалу.
Особистісний компонент розподіляється на об’єктивну (зумовлюється зовнішніми характеристиками) і суб’єктивну (особистісно зумовлену) складові. До першої належать такі елементи, як приналежність до певної соціальної групи, певного соціально-культурного середовища; посада, її престижність; соціальне визнання особи та її діяльності; ресурс громадянства та регіональної приналежності. Суб’єктивна складова включає в себе: освіту та соціальний попит стосовно неї; професійний досвід, кваліфікацію, компетентність в управлінській діяльності та в певній галузі, управління якою здійснюється; знання, вміння та навички; розумові, інтелектуальні здібності; здатність до прийняття рішення, до відповідальності; якості лідера; фізичні дані; цінності, ціннісні настанови, преференції; демографічні ознаки; соціальний капітал. Цікаво те, що особистісний компонент виступає як передумовою, так і обмеженням діяльнісного, але саме діяльнісний і забезпечує зміни в особистісному, утворюючи нові можливості та обмежуючи управлінські дії.
У третьому розділі – „Суб’єктивні виміри процесу формування регіональної політико-адміністративної еліти в сучасній системі державного управління в Україні” – за допомогою вторинного аналізу емпіричних даних порівнюється процес формування регіональної політико-адміністративної еліти і прояву її суб’єктного потенціалу в українських реаліях 1998 і 2004 рр.
У ході вивчення самоідентифікації української еліти регіонального рівня визначено соціальну близькість політико-адміністративної еліти з економічною елітою і, частково, з інтелігенцією. Виявлено динаміку інтерпретації поняття „регіональна політико-адміністративна еліта”, а також її ознак, що функціонує у спеціалізованій (експертній) свідомості. Засвідчено позитивний зсув в уявленнях про еліту: включення ціннісних ознак до позиційно-функціональних. З’ясовано, що представники регіональної політико-адміністративної еліти мають високий рівень внутрішньогрупової ідентифікації серед співробітників державних органів влади і зовсім не ототожнюють себе з політико-адміністративною елітою регіонального рівня. Виявлено відсутність активного прогнозованого кар’єрного зростання, стабільності, упевненості в майбутньому державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, яка призводить до низької задоволеності еліти своїм соціальним становищем. усе це негативно впливає на мотивацію професійних дій, а значить, і на прояв суб'єктного потенціалу регіональної політико-адміністративної еліти і, таким чином, не може сприяти підвищенню якості управлінської діяльності.
Досліджуючи конфігурацію каналів рекрутування регіональної політико-адміністративної еліти, основним (завдяки якому відбувається інкорпорація) серед них визначено освіту, але зазначено, що при переході від особистостей до загальних правил лише соціальний та фінансовий капітали „відкривають двері” до елітної групи, хоча останніми роками спостерігається поява соціального попиту на суб’єктивні елементи особистісного компонента суб'єктного потенціалу, що є результатом демократизації та інформатизації українського суспільства. Таким чином, унаслідок трансформації українського суспільства, яка спричинилася до руйнування інституційних засад суспільства радянського типу і становлення базових інститутів плюралістичного капіталістичного суспільства, відбувається (хоча і незначне) зниження значущості об’єктивних ресурсів і зростання – суб’єктивних.
Досліджуючи елементи та форми прояву суб’єктного потенціалу регіональної політико-адміністративної еліти, на основі емпіричних даних визначено слабке ідеологічне підґрунтя у формуванні й функціонуванні еліти, що веде до легкої зміни нею гасел і напрямків діяльності та зниження її відповідальності. Причинами деідеологізації діяльності на регіональному рівні є недостатнє ідеологічне обґрунтування (окрім представників від комуністів) дій еліти загальнодержавного рівня, а також пріоритетність особистих інтересів над суспільними. Перевага використання позиційного ресурсу в політико-адміністративній ієрархії в особистих цілях призводить до зниження легальності регіональної політико-адміністративної еліти, а згодом і до розбалансування системи державного управління. У дисертаційному дослідженні підтверджено закономірність зворотної залежності між рівнем влади та рівнем довіри до неї.
У ході вивчення самооцінки управлінського впливу регіональної політико-адміністративної еліти на суспільно-політичне життя регіону виявлено, що її представники не завжди виступають суб’єктами прийняття стратегічного, на рівні регіону, управлінського рішення. Суттєвий вплив здійснює економічна еліта. У 2004 р. на перший план у внутрішньогрупових елітних відносинах виходять суперництво та боротьба за сфери впливу, спостерігається пріоритетність нагромадженя власних капіталів. Таким чином, регіональна еліта, принаймні до 2004 р., замість виконання делегованих народом України функцій, концентрувала свою увагу переважно на вирішенні власних проблем. Причому механізмом досягнення цілей часто виступала неформальна взаємодія елітних груп, яка з часом усе більше вбудовується в міжелітні відносини. Це призвело до тінізованої, закритої, непрозорої діяльності у сфері державного управління та клановості регіональної політико-адміністративної еліти.
|
